Важливе значення для розуміння динаміки культури мають механізми її реалізації, під якими розуміють фактори, конкретні умови і способи її здійснення.
Серед факторів динаміки культури, які обумовлюють її конкретний прояв та головні риси, виокремлюють фактор часу (тривалість); просторове розміщення культурних форм; взаємодію різних культур; антропогенні фактори (сфера взаємодії суспільства і природи; соціальні інститути і норми діяльності) та інші. Більшість з них репрезентують певні галузі культурної активності та соціальної взаємодії, в межах яких складаються як умови для появи нестабільності, протиріч і конфліктів, так і віднаходяться способи їх вирішення.
Зміни в культурі за тривалістю можуть бути поділені на три групи: макродинамічні, мікродинамічні і швидкоплинні. На цій підставі виокремлюють історичну макродинаміку культури (тривалість процесів 100 і більше років), актуальну динаміку культури (від 25 до 100 років).Швидкоплинні зміни в культурі, як то сезонні зміни моди, жаргону молодіжної культури, не спроможні закріпитися в глибинних прошарках культурного життя, а тому не розглядаються в якості проявів динаміки культури.
В залежності від способів здійснення динаміки культури розрізняють: інтеграційні і дезінтеграційні, еволюційні та революційні механізми. Способи культурних змін та їх особливості суттєво відрізняються в залежності від сфери культурної активності, що дозволяє вести мову про динаміку політичної, правової, релігійної, художньої культури та комунікативної діяльності.
Можливо виокремити дві крайні позиції щодо поглядів науковців на динаміку культури: необмежений суб’єктивізм та жорсткий детермінізм. Перший спирається на ідеї, згідно з якими у світі не існує законів та закономірностей розвитку, а отже суспільство (правителі, еліта) може на свій розсуд змінювати соціальні і власне культурні порядки. Жорсткий детермінізм спирається на так звану наперед визначену перспективу суспільного розвитку (ідеї божественного провидіння, долі, карми тощо). Така позиція спонукає зміритися зі своєю долею і позбавляє суспільство соціального оптимізму щодо можливості впливати на історичну еволюцію
Відхиляючи обидві позиції, більшість культурологів надає перевагу науковому дослідженню культурних явищ: спираючись на виявлені закономірності суспільство може змінювати свій устрій, природні і соціальні умови життєдіяльності. Позитивна оцінка можливостей науки в прогнозуванні і проектуванні соціокультурної дійсності грунтується на поглядах О. Конта про те, що еволюцією керує один і той самий закон – закон трьох стадій або трьох епох, через які проходить людство: теологічна епоха, метафізична епоха та епоха позитивної науки. Спираючись на аналітичний підхід щодо динаміки культури, культурологи все ж таки не одностайні у вихідних положеннях (факторах, джерелах, способах) динаміки культури і вибудовують різні соціодинамічні моделі.
Несхожість моделей соціокультурної динаміки спричинена різним підходом авторів до розуміння сутності культури та пізнавальних задач, які вирішуються за допомогою тієї чи іншої моделі. Розгляд кожної з них в рамках навчального посібника дозволяє зосередитися лише на головних аспектах тієї чи іншої культурологічної концепції.
· 5. 2. Характерні риси основних культурних процесів
Зміст механізмів динаміки культури розкривають типові культурні процеси. Культурні процеси – це типові, універсальні за масштабами поширення в різних культурах стійкі та повторювальні функціональні процедури. В залежності від конкретних умов типові процеси отримують різну динаміку і змістовне наповнення, які характеризує поняття культурної події. Культурні події – це конкретно-історичні випадки здійснення культурних процесів, які характеризуються певними унікальними рисами, що зумовлені обставинами та способами їх реалізації [13, с. 260].
До основних типів породження та існування феноменів культури належать процеси:
- генезис культури;
- наслідування традицій;
- дифузія культури;
- трансформація культури;
- реінтерпретація форм культури;
- системна трансформація культури;
- функціонування культурних явищ та інші.
Під генезою культури розуміють процеси як формування культури, так і виникнення нових форм культури та інтеграцію їх в соціальну практику, а також процеси формування нових систем і конфігурацій культури, які постійно відбуваються в суспільстві на протязі всієї історії людства [8, с. 366]. Йдеться передусім про появу нових знань, ідей, уявлень, символічних форм, інновацій у вигляді зразків техніки і технологій, соціокультурних механізмів регулювання життєдіяльності людей.
Поняття „наслідування традицій” охоплює процеси трансляції, відтворення новими поколіннями та відмирання існуючих елементів культурної спадщини. Традиції наслідуються або шляхом практичного повторювання певних дій, зразків поведінки, або за допомогою народного фольклору, певних текстів (міфологія, твори мистецтва, наукові праці).
В доіндустріальному суспільстві більшість рис культури транслювалась традицією, саме тому воно й дістало назву традиційного. В наш час з’явилися інші канали трансляції досвіду: радіо, телебачення, ЗМІ, школи, університети.
В якості традицій можуть поставати певні цінності, звичаї, ідеї, погляди, смаки, норми поведінки, ритуали. Якщо традиції існують доволі тривало, то вони можуть перетворюватися на соціальні інститути. Прикладом останнього може слугувати перетворення парного шлюбу на інститут сім’ї.
Дифузія культури – процеси просторово-часового розповсюдження зразка культури, запозичення і впровадження нових форм культури у вже існуючі системи культури [8, с. 177]. Запозичення інновацій з інших культур спостерігається майже у всіх відомих культурах. Воно відбувається по каналам „культурної” комунікації, серед яких особливу роль відіграють торгівля, завоювання, колонізація, міграція, добровільне копіювання певних норм і способів організації життєдіяльності людей, жанрів та стилів мистецтва. Під впливом процесів глобалізації все більшу роль в дифузії культури відіграють сучасні засоби масової інформації та новітні технології (телебачення, Інтернет і т.п.).
Абсолютизація ролі зовнішніх чинників в розвитку культури та зведення еволюції культурних рис лише до просторового їх поширення сприяло виникненню наприкінці ХІХ – початку ХХ століття самостійного напрямку в науці - дифузіонізму. Розвиток ідей дифузіонізму пов’язують з працями німецьких вчених Л. Фробеніуса та Ф. Гребнера, англійського антрополога Г. Чайлда. Прихильники цього напрямку відстоювали погляди, згідно яких повністю заперечувалися поняття еволюції культур і прогресу, а динаміка культури зводилась до розповсюдження певних культурних зразків у просторі з якогось одного чи декількох центрів.
Культурологи вирізняють три основні варіанти дифузіонізму: інвайзіонізм, теорію культурного центру та погляди представників культурно-історичної школи щодо запозичень культурних форм.
Інвайзіонізм (від англ. invasion - вторгнення) стверджує, що розвиток власної культури спричинений майже повністю екзогенними (зовнішніми) факторами, серед яких: вторгнення диких племен, військові завоювання інших народів та культурні запозичення під час мирних міграцій людей.
Теорії культурного центру зображують розповсюдження культури в світі у вигляді хвиль, які зароджуються в якомусь центрі і поступово досягають найвіддаленіших країн світу. В якості такого центру визначають цивілізації Шумера, Вавилона чи Єгипту. Згідно поглядам німецьких істориків Ф. Деліча та Г. Вінклера колискою світової культури був Вавилон, а англійський вчений У. Дж. Перрі вважав, що існував лише один світовий центр цивілізації - Єгипет.
Представники культурно-історичної школи вважали, що розповсюдження культурних інновацій відбувалося не з одного, а декількох центрів – культурних кіл. Так чи інакше, але дифузіонізм з середини ХХ століття послабив свій вплив. Разом з тим, культурологи визнають його внесок в подальший розвиток культурології – була розроблена теорія культурних кіл та теорія культурних міграцій, винайдені методи картографування культурного простору та деякі інші експериментальні методи та методика крос-культурних досліджень.
До процесів трансформації форм культури належать процеси поступових змін утилітарних та соціально-регулятивних функцій, формальних рис і семантичних значень певних культурних форм. До трансформаційних процесів відносять як процеси модернізації, так і деградації, витіснення їх з соціокультурної практики.
В динаміці культури дістали розповсюдження також процеси реінтерпретації форм культури. Ці процеси пов’язані як з символізацію (маркуванням) навколишнього середовища, напрацюванням нормативних зразків інтерпретації запозичених форм, так і зі змінами в їх смисловому навантаженні, смислів.
Функціонування культурних явищ здійснюється під час соціально мотивованої діяльності людей, спрямованої на задовільнення індивідуальних і групових інтересів як у формах опредмечування культурних зразків у конкретних артефактах (технологіях та продуктах життєдіяльності), так і у формах саморегуляції людьми своєї соціальної практики на основі прийняття культурних зразків.
Система трансформація культури охоплює в першу чергу процеси мінливості (еволюції, хвильові мінливості, розпаду, злиття) самих систем культури за тривалий час їх існування. Існують і інші різновиди культурних процесів, які в сукупності утворюють механізми соціокультурної динаміки.