Важливою характеристикою динаміки культури є оцінка результатів змін та особливостей протікання соціокультурних процесів.
В залежності від оцінки напрямків та результатів змін у культурі розрізняють прогресивний та регресивний характер змін. Проте можливо виокремити і особливий стан культури – застій, за якого спостерігається частковий занепад та довготривала стагнація культурних цінностей. Усі три можливі варіанти перегукуються з існуючими в сучасній науці напрямками розвитку суспільства – прогресистським, регресистським та циклічним.
Розвиток культури по висхідній лінії, який призводить до удосконалення культурних форм, збагачення ціннісних смислів культури називають прогресивним. В спрощеному вигляді про прогрес можна вести мову, коли сукупність позитивних наслідків змін перебільшує негативні.
Значний внесок у розвиток теорії соціокультурного прогресу зробили представники еволюціонізму (Г Спенсер, Е Тайлер) та представрики структурно-функціонального напрямку антропології (Б. Маліновськй, Т. Парсонс). Вони визначали прогрес як процес послідовного ускладнення соціокультурних систем з одночасним посиленням диференціації та спеціалізації її окремих функціональних підсистем або елементів.
У випадку, коли спостерігається зворотній процес, що веде до повернення старих, віджилих форм, спрощення культурного життя суспільства або його окремих підсистем, моральній деградації, застосовують поняття регресу.
Питання про критерії соціокультурного прогресу завжди було в центрі уваги дослідників і залежало від розуміння культури тим чи іншим автором. В якості критеріїв висувалися оціночно-якісні показники (розвиток продуктивних сил суспільства, техніки, освіти, моралі тощо), які були неспроможні комплексно охопити суперечливий розвиток культури.
Певною мірою таким критерієм може бути сама людина, точніше рівень розвитку особистості. Цей критерій передбачає високий рівень гуманізації суспільства, досягнення особою соціальної свободи, тобто подолання вікової відчуженості між собою і державою. Але такий критерій є загальносоціологічним, а отже - дуже абстрактним.
Більш плідним виявляється історико-порівняльний аналіз ефективності технологій соціокультурної організації, механізмів регуляції і комунікації з точки зору вирішення задач підтримання і підвищення рівня соціальної інтегрованості спільнот людей, розробки механізмів акумуляції та трансляції соціокультурного досвіду [13, с. 271 - 272].
Але й він має певні недоліки: його застосування доцільно лише для розгляду процесів соціокультурної еволюції на протязі значного історичного часу.
В культурній динаміці розрізняють поступові (еволюційні) і вибухові (революційні) процеси. Вони становлять протилежні форми розвитку культури, які обумовлюють одна одну. Якщо еволюційний розвиток пов’язують з поступовим, безперервним збагаченням змісту культури, то революції є проявом комплексної і суттєвої зміни соціокультурного життя. Такий підхід буде виваженим, оскільки докорінна зміна культури не може не призвести до якісної, стрибкоподібної зміни усього суспільства.
Поступ суспільства засвідчує про наявність різних видів революцій – наукових, релігійних, технічних, технологічних, соціальних, політичних та економічних. Кожна з них так чи інакше позначається на розвитку культури, оскільки супроводжуються бурхливою зливою інноваційних процесів в суміжних сферах і уособлюють собою початок нової епохи (неолітична революція, поява друкованої книги, телебачення, ПК, відкриття радіоактивності та використання атомної енергії, початок опанування людиною космосу тощо).
Разом з тим, слід зазначити, що кульмінаційні періоди в економічному і політичному житті звичайно не співпадають з розквітом культурного життя. Цю особливість динаміки культури ґрунтовно дослідив представник „історичної школи” американської етнології та культурології Альфред Крьобер (1876 – 1965 рр.). В праці „Конфігурації культурного зростання” він дослідив розвиток культурних систем як цілісностей в періоди їх зародження, зростання, розквіту і занепаду [3, с. 146, 148].
Кульмінаційні періоди розвитку згідно його дослідженням, пов’язані з розгортанням можливостей, які містяться в культурному зразку (патерни)[8].
Певний час інноваційні процеси в культурі орієнтуються на зразки, які закладені творцями культури раніше. Коли можливості патерна вичерпуються, принципи та правила, що містяться в ньому, сприймаються як кайдани. В культурі зростають конфліктні ситуації, які призводять до руйнації патерну і вибуховим змінам в культурній конфігурації. Врешті решт має з’явитися новий зразок, що буде визнаний в якості принципово нового еталону. На його підставі відкриваються невідомі раніше способи смислоутворення, що змінюють культурну систему.
Таким чином, однією з найважливіших особливостей культури як системи є її спроможність до самооновлення, породження нових форм, ускладнення структурно-функціональних і організаційних вимірів як системи в цілому, так і окремих її підсистем. Наслідком еволюції культури є підвищення складності соціальної організації та форм життєдіяльності конкретного суспільства, які дістали назви історичного прогресу. Але ці властивості реалізуються не завжди, а тільки за збігом сприятливих умов. Саме тому прогрес в культурній динаміці можливий, але не є обов’язковим.
· 5. 3. Творчість як джерело соціокультурної динаміки
Розвиток культури є наслідком безлічі творчих дій і процесів, які певним чином заперечують усталене, консервативне, традиційне. В соціокультурній сфері, як зазначав Ф. Енгельс, „кожний новий крок вперед з необхідністю є зневажанням якоїсь святині, бунтом проти старого, того, що вижило, але освяченого звичаєм порядку”[15, с. 296]. В історико-культурному процесі традиція і інновації постають як діалектичні протилежності. Створюючи нове, творча діяльність не просто відкидає на звалище історії існуючі форми діяльності, цінності, але перероблює їх, розгортає їх позитивні потенції Вона не лише спирається на існуючу культуру та змінює її, але й зберігає необхідні для розвитку культурні традиції, форми поведінки. Образно кажучи, творчість є ланцюгом, що поєднує культуру сьогодення з культурою наступного дня.
Творчість – це процес людської діяльності, який створює якісно нові матеріальні і духовні цінності. Це продуктивна діяльність за мірками свободи та оновлення, коли зовнішня детермінація людської активності змінюється внутрішньою самовизначеністю. Елементи творчості притаманні людській діяльності взагалі. Разом з тим, якщо творчість розглядається як окремий різновид діяльності, то вона пов’язується з інноваційними процесами.
В дійсності творчість постає не як окремий вид діяльності, а як синтез різних форм діяльності, родова ознака і родова сутність людини, форма її буття. Творчий синтез є універсальним принципом творіння: він охоплює всі види діяльнісного ставлення до світу (предметно-практичне, духовно-практичне і духовно-теоретичне) і форми діяльності.
Синтезуючі різні форми діяльності, людина розкриває свої креатині потенції, які знаходять прояв як на рівні суб’єктно-об’єктного, так і міжсуб’єктного відношення. Креативна діяльність сприяє виявленню нових граней стосунків, зв’язків людей, сторін і тенденцій суспільного життя. Вона збагачує культуру новими предметними формами та духовними надбаннями(моральні і естетичні ідеали, цінності, норми тощо). Таким чином, в творчості відбувається перетворення як зовнішнього світу (об’єкту) так і внутрішнього світу людини, етносу.
Соціокультурна творчість – це творення спільних зразків дій, принципів об’єднання цілей і відповідних засобів їх досягнення, цінностей, вірувань, а також символічних засобів, забезпечуючих комунікацію у суспільстві.
Соціокультурна творчість – це також процес культурного оформлення нових соціальних (групових) потреб, тобто отримання ними відповідних ціннісно - нормативних координат (цінностей, норм-заборон, ідеалів і таке інше), які визначають особливості життєдіяльності людей та способи задовільнення їх потреб і інтересів. Поява нового зразка поведінки, норм, ідеалів в суспільстві – тривалий процес, який характеризується боротьбою протилежних начал, консервативного, традиційного і нового, що набирає силу і визнання.
Для розвитку культури замало лише творчих особистостей, лідерів, еліт, оскільки стереотипи мислення, менталітету, світоглядні орієнтири спільнот не змінюються водночас. Важливе значення мають соціокультурні умови, які накладаються на потреби та інтереси. Перш за все, це стосується свободи індивіду і захищеності політичних свобод соціальних груп, плюралізму думок, що уможливлює толерантне ставлення до нових ідей та пропозицій. Це також діалог культур, їх взаємозбагачення, запозичення та випробуваних нових форм і механізмів регуляції, звільнення світогляду від догматизму щодо уявлень про навколишній світ та умови розвитку суспільства, формування громадянського суспільства, завдяки якому соціальні ініціативи дістають підтримки людей.
Серед суттєвих ознак творчості необхідно виділити:
· створення якісно нового продукту (матеріального чи духовного), тобто такого, якого раніше не було, своєрідного, з новими властивостями та можливостями;
· соціокультурна творчість детермінована пошуком нових засобів, форм, механізмів задоволення зростаючих потреб, інтересів в нових умовах та виявляється в єдності та боротьбі (критиці, запереченні) консервативного, традиційного та інноваційних начал в життєдіяльності;
· результати творчості діяльності мають бути оцінені (позитивно чи негативно), закріплені в якості цінностей, ідей, норм, правил, ціннісних орієнтирів та зразків поведінки.