Культурологія 2 (стр. 45 из 75)

Окремого дослідження потребують процеси сучасної міфотворчості в політичній сфері. Вони більшою мірою досліджуються в сучасній політології та соціології політики, але так чи інакше стають фактами культурного життя людей і впливають на їх ціннісні орієнтації та поведінку.

· 5. 5. Еволюціоністські моделі соціокультурної динаміки

Найбільш поширеною науковою моделлю культурної динаміки на протязі ХІХ – ХХ ст. був еволюціонізм. Він репрезентує систематизовану схему незворотних культурних змін. Основу соціокультурного класичного еволюціонізму заклали такі відомі дослідники як Г. Спенсер, Е. Тайлор, Л. – Г. Морган, Дж. Леббок. Проте в 50-х роках ХХ ст. завдяки працям Л. Уайта, А. Вайда, М. Салінса розпочався новоеволюціоністський етап цього вчення, під час якого були узагальнені теоретичні висновки попередників щодо загальних закономірностей соціокультурних процесів, а наукові дослідження зосередились навколо проблеми пошуку елементарних одиниць соціокультурного розвитку (див. мал. 2)..

В основу еволюціонізму покладена концепція англійського філософа Герберта Спенсера (1820 – 1903 рр.), який систематизував еволюціоністські ідеї європейських філософів просвітництва, критично проаналізував існуючі на той час природничо-наукові концепції та сформував власну теорію еволюції, до речі, раніше і незалежно від Ч. Дарвіна.

Згідно його поглядів еволюція розглядається як загальнокосмічний процес, складниками якого є надорганічна, органічна (біологічна) і соціокультурна еволюція. Головна ідея концепції Г. Спенсера полягає в тому,

що незворотні зміни культурних феноменів здійснюються в напрямку більшої упорядкованості і ускладнення шляхом поступової диференціації та інтеграції (зведення до виразної єдності) різнорідних елементів та структур культури. Ускладнення структури характеризує перехід певного культурного організму від гомогенного до гетерогенного стану (в біології це твердження називається „формулою Бера”). Гетерогенний стан культури характеризується наявністю таких форм, які є різними за своїми рисами і складом.

Еволюціоністська парадигма соціокультурного розвитку спирається на такі основні положення:

· еволюційна форма розвитку є об’єктивною закономірністю;

· еволюційний процес веде до ускладнення соціокультурного життя і супроводжується підвищенням рівня його організації;

· культура розглядається яку сукупність процесів адаптації людей, об’єднаних у суспільство, до навколишнього середовища ;

· існує два типи механізмів адаптації людини – біологічний та культурний, які є відносно незалежними один від одного.

Слід наголосити на тому, що еволюціонізм ґрунтувався на ідеї, згідно якої розвиток усіх соціальних і культурних систем відбувався однаково, шляхом послідовних змін однакових для всіх спільнот культурних форм. Під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів в культурній системі відбуваються зміни. З множини культурних новацій відбираються найбільш доцільні. Схожі між собою елементи культури інтегруються і утворюють стан динамічної рівноваги між системою і середовищем. Внаслідок підвищення рівня складності культурної системи поступово виникають дезінтеграційні тенденції, які призводять до занепаду. В подальшому система прагне здобути стан динамічної рівноваги і еволюція продовжується.

До зовнішніх факторів, які зумовлюють еволюцію, належать природні умови, запозичення з інших культур. Серед внутрішніх факторів еволюції виділяють існуючі звичаї, традиції, норми та інновації. У ході еволюції вплив цього вторинного середовища зростає, що проявляється в посиленні взаємозв’язків між індивідами та зростання міри їх свободи.

Виділяють три типи еволюційних концепцій: однолінійна, універсальна і багатолінійна. Однолінійна модель соціокультурного розвитку передбачає наявність універсальних стадій розвитку культури для кожної спільноти. В наш час вона не вважається методологічно ефективною. Класичним прикладом такої моделі є схема трьох стадій господарського розвитку людства: мисливство і збиральництво, скотарство та землеробство, які у шотландського дослідника А. Фергюссона (1723 – 1816 рр.) вперше отримують назви дикунства, варварства та цивілізації. Для Г. Спенсера найістотнішим був поділ соціокультурного розвитку на дві основні стадії – первісності та цивілізації, кожна з яких також поділяється на дві частини: на дикунство та варварство – перша, і на деспотично - мілітарний та індустріальний періоди - друга.

Зразком лінійного еволюціонізму є також марксистська модель формацій (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична).

Ідея універсальної еволюції полягає у виявленні глобальних змін, що мають форму розвитку. Вона є продовженням традиції Л. Моргана, в якій послідовність в розвитку культури виводиться на самий вищий рівень узагальнення і, ясна річ, відволікається від різноманітних умов і рис спільного існування людей. Концептуалізація обмежується лише універсаліями. Подібні підходи спостерігаються у В. І. Вернадського, Н. Ф. Федорова, О. А. Чіжевського, М. М. Моісеєва. Останній доклав чимало зусиль до розбудови концепції коеволюції суспільства та природи (концепція глобального еволюціонізму).

Концепція багатолінійного розвитку передбачає можливість множини майже рівноцінних шляхів еволюції. Особливістю цієї концепції є те, що дослідники обмежуються дослідженням окремих регіонів і емпіричними узагальненнями явищ, що повторюються. Основи цієї концепції сформулював американський антрополог-новоеволюціоніст Джуліан Стюард (1902 – 1972 рр.), який у 1955 р. опублікував працю під промовистою назвою „Теорія змін культур: методологія багатолінійної еволюції”.

Складовою частиною новоеволюціонізму стала концепція модернізації, яка досліджує сукупність незворотних соціокультурних змін сучасних розвинутих суспільств та умови, що забезпечують певні гарантії їх поступу. До основних ознак, які притаманні модерновим суспільствам, належать: · сучасні технології, що базуються на науковому знанні; · новий рівень виробництва, який змінює традиційно ручну працю; · демократичний політичний режим, який прийшов на зміну авторитарним та олігархічним формам правління; · універсальна система законів; · соціальний статус людини, який досягається, а не отримується в спадок; · раціоналізація соціокультурного життя та інші.

Ці риси поширюютьсяна інші країни різними шляхами, серед яких торгівля, колонізація, фінансовий контроль, культурні впливи. Разом з тим, модернізаційні процеси вимушені долати перешкоди не тільки з боку соціальних інституцій традиційних суспільств, але й з боку внутрішніх механізмів адаптації (звички, стереотипи поведінки). Останні, звичайно, не усвідомлюються, а діють автоматично, стримуючи впровадження новацій.

· 5. 6. Концепції циклічного розвитку культури

· В основу циклічних концепцій покладено узагальнене уявлення про універсальну форму соціокультурної макродинаміки – цикл або хвилю. Кожна культура за такого підходу проходить певний життєвий цикл від виникнення до занепаду.

· Циклічні, або як їх інколи називають, циклічно-хвильові концепції дозволяють підкреслити послідовність зміни певних подій (хронологію) та форму руху (ритми, підйоми, спади). Цикл дозволяє уявити незворотність процесу, який може перериватися або змінювати траєкторію руху під впливом різних факторів. Хвильова траєкторія динаміки, навпаки, зосереджує увагу на певну зворотність змін.

· Подібні погляди були поширені в античній і древньокитайській філософії, але лише в епоху Відродження вони отримали певне концептуальне відображення. В першу чергу слід згадати видатного арабського мислителя Ібн-Халдуна (1332 – 1406 рр.), який кінцевою причиною циклічного піднесення й занепаду окремих суспільно-державних організмів вважав закономірні, на його думку, зміни морально-вольового стану правлячої верхівки. В цьому його погляди передували концепціям таких мислителів, як А. Дж. Тойнбі та Л. М. Гумільов, які найтіснішим образом пов’язали історію того чи іншого етносу з духовним чи енергетичним станом представників провладної суспільної верстви та народу в цілому. Італійський державний діяч, філософ і письменник Н. Мак’явеллі (1469 – 1527 рр.) вважав, що кожний народ на своєму історичному шляху переживає дві доби: піднесення доблесті та її падіння і плюндрування моралі.

· Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668 – 1744 рр.). Його заслуга полягає в тому, що він ввів до культурології метод порівняльного дослідження і зосередив увагу не на зміні політичних форм суспільства, а на змінах в культурі. Рушійною силою динаміки він вважав людський дух, який інтерпретував услід за Р. Декартом, як розум.

В праці „Основи Нової науки про спільну природу націй” (1725 р.) Дж. Віко в культурній історії кожного з народів виділяє три періоди: божественний, героїчний та людський. Перший період визначається за притаманною людям того часу міфологічною формою осмислення світу. Це період дикунства, коли людська фантазія обожнювала сили природи.

На другому етапі боги починають уявлятися антропоморфно, закладаються підвалини культури, утверджуються монархічні форми правління та основні правові норми. Визначальну роль в суспільстві відіграють герої: вожді, пророки, винахідники.

Людська доба починається з кодифікації законів (систематизації законів по галузям...) та введенням формального правопорядку. Господарська діяльність і форми політичної влади набувають неабиякого розквіту, але людей опановують корисні інтереси і суспільство починає морально розкладатися.