У О. Шпенглера кожна історична культура – великий індивід історії, жива суперістота рослинного типу. Дослідник вважав доречним використовувати для її характеристики поняття „габітус” (габітус – біологічний термін для позначення своєрідності зовнішнього вигляду рослини, рідше тварини). Основу культури становить її самобутня душа. Культура має свій первісний прасимвол, осягнути який можна лише інтуїтивно. Основою, скажімо, західноєвропейської культури він вважав „фаустівську душу”, а основою греко-римської – „аполонійську”.
Кожна культура унікальна і самобутня, її „габітус” (основні риси) складають життєві вияви, серед яких вибір певних видів мистецтва (вибір рельєфної пластики і фрески еллінами, або ж контрапункту та масляного живопису у західноєвропейській культурі), схильність до екзотики (Індія), чи навпаки, до популярності (античність); схильність до усного мовлення (античність) або ж до писемності (Китай, Західна Європа) [1, с. 281-282].
Ці життєві вияви детермінують види духовної комунікації та спілкування загалом, тип соціально-психологічних установок, форму адміністративних систем і характер норм поведінки. Крім того, габітус культури визначається також такими ознаками, як тривалість її життя (ідеальна тривалість приблизно 1000 років) та певний тип розвитку.
Розглядаючи проблему циклічності розвитку культури особливу увагу слід звернути на думку О. Шпенглера про те, що кожна культура (а він її не ототожнює з локальною цивілізацією!), кожний підйом або спад, кожен період розвитку має завжди однакову тривалість. У ритмах політичного, духовного і художнього становлення різко виділяються, на його думку, п’ятдесятирічні періоди, серед масштабніших – трьохсотлітні періоди (бароко, великих математиків, античної плати стики тощо).
Основною розвитку культур є пульсація „життя”, яка веде до проходження стадій зачаття, народження, ріст, старіння і загибель, котрі відбуваються лише у взаємодії з соціальними силами. Життя можна осягнути лише через поняття „долі”, оскільки саме вона задає розвиток певної культури. Тлумачення історії у О. Шпенглера фаталістично і схиляється до містицизму. Народи, які „знаходяться під чарівністю культури, виявляються не творцями, але витвором цієї культури” [14, с. 174].
Важливою рисою концепції О. Шпенглера є заперечення ним культурно-історичної єдності людства, яке він називав „пустим звуком”. Дослідник вважав, що сутність історії людства та її форми можливо зрозуміти лише тоді, коли буде зчесана морфологія кожної культури.
О. Шпенглер виокремлює вісім типів культур, які досягли повноти свого розвитку – єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, арабо-візантійська (магічна), греко-римська (аполонійська), західноєвропейська (фаустовська) та культура майя. В процесі виникнення знаходиться російсько-сибирська культура. Поряд з ними існують і інші культури, але вони ще не досягли зрілості і роль їх в історії невелика. Важливо підкреслити, що О. Шпенглер в динаміці культур заперечує сам факт культурних запозичень і взаємовпливів. Більше того, автор „Занепаду Європи” наполягає на принциповій відсутності культурної спадковості, а також на тому, що культурні смисли неможливо передати, оскільки досліджуються та засвоюються лише деякі формальні прояви тих чи інших культурних феноменів. Відсутність спадковості мислитель прагне довести за допомогою міркувань „від противного” – шляхом спростування впливу римського права. На його переконання арабське право, засвоївши античні твори, взяло з них лише те, що відповідає світосприйняттю арабів: арабське право походить не від практичного досвіду, як у греків, а від Бога, який сповістив про нього через просвітницьких пророків. Так само і західноєвропейське правове мислення, поверхово засвоївши значення античних слів, формувало норми права на основі власного досвіду [14, с. 87].
Наука, яка відкриває і систематизує закони природи, названа ним систематикою, а морфологія органічного, історії та життя – фізіогномікою. Якщо систематичний спосіб розгляду світу досяг на Заході своїх вершин, то фізіономічний розгляд ще має сформуватися. О. Шпенглер наголошує на тому, що пізнання природи є справою виховання, а знавцем історії народжуються; пізнання природи – це робота, а пізнання історії – це творчість. Розум, система, поняття, як вважає мислитель, вбиває предмет дослідження, оскільки стає застиглим і дозволяє себе поділити на складові частини. Навпаки, споглядання одухотворяє. О. Шпенглер уподібнює діяльність історика і поета, а душу художника – душі культури.
З метою порівняння різних культурних подій, що віддалені в часі, він вибудовує різні таблиці, на основі яких прагне довести однаковість проходження певних етапів розвитку різними культурами. Деякі аналогії О. Шпенглера досить натягнуті, а інколи - неточні. Таким чином, концепція О. Шпенглера, незважаючи на існуючі недоліки, суперечливі погляди і недостатність обгрунутвання деяких тверджень, мала суттєвий вплив на діяльність багатьох філософів і культурологів, серед яких П. Сорокін, А. Тойнбі, Е. Гуссерль, М. Фуко, М. Мерло-Понті, Теодор В. Адорно та ніші
Ідеї О. Шпенглера знайшли продовження в роботах англійського соціолога Арнольда Тойнбі (1889- 1975 рр.). В роботі „Дослідження історії” (12 т.; 1934 – 1954 рр.) він виклав основи концепції „локальної цивілізації”, згідно якої історичний процес постає як сукупність не зв’язаних між собою та якісно відмінних цивілізацій. Кожна з цивілізацій є сукупністю стійких територіальних, політичних та релігійних особливостей.
Цикл існування цивілізації, згідно А. Тойнбі, передбачає п’ять послідовних стадій: зародження, становлення, криза, розпад, загибель. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. За критерієм послідовного проходження кожної із зазначених стадій він скла в свій список цивілізацій.
Ознакою зростання цивілізації є збільшення її духовної незалежності, спроможності до самодетермінації, самовизначення, а криза, на його думку, пов’язана з втратою енергії, пасивністю еліти суспільства, збільшенням непотрібних соціальних інститутів і таке інше. Механізми соціокультурної динаміки пояснюються з процесами адаптації на наявні виклики за схемою „Виклик – відповідь”. Цивілізації дістають розквіту завдяки „пориву”, який тягне їх від виклику через відповідь до нового виклику; від диференціації через інтеграцію до нової інтеграції.
· 5. 7. Концепція соціокультурної динаміки П. О. Сорокіна
В концепції Питирима Олександровича Сорокіна (1889 – 1969 рр.) соціокультурна динаміка розглядається як зміна типів культур, фаз життя великих культурних систем. Кожен тип культури виокремлюється на підставі виявлення характерних уявлень про природу реальності та методу її пізнання.
Головні ідеї П. Сорокіна викладені у чотиритомній монографії „Соціальна і культурна динаміка” (1937 – 1941 рр.), однотомному стислому викладі цих самих ідей у 1952 р. та роботі „Криза нашого часу”. Культуру він розглядає не як сукупність різнорідних елементів, а як деяку інтегральну єдність. В залежності від ступеня інтеграції виокремлено чотири типи культурної інтеграції: просторову, зовнішню, функціональну і логічно-смислову. В перших двох ступінь інтеграції невелика. Функціональний взаємозв’язок елементів культури спричиняє внутрішню її єдність: зміни в одному елементі викликають зміни функцій інших. При дослідженні типу культури необхідно завжди звертати увагу на причинну зумовленість взаємозв’язків. Але цього недостатньо. Поряд з функціональною єдністю культури існує і найвища форма – логіко-смислова. Логіко-смисловий метод дослідження культури вимагає встановлення головного смислу або ідеї, якими просякнуті усі складові культури. Оскільки діапазон логіко-смислових формул великий, на думку П. Сорокіна потрібно віднайти основний принцип, який надає сенсу кожному елементу [29, с. 133].
За допомогою цих методів П. Сорокін об’єднує складні соціокультурні явища в певну раціональну модель, яка функціонує і змінюється не стільки під впливом зовнішнього середовища, скільки у відповідності до власної природи.
В якості головного елемента інтеграції елементів в систему було взято характерне для кожного етапу еволюції уявлення про природу реальності та мету її пізнання. В більш широкому узагальненні – ментальність людей та пануючі цінності. Кожна соціокультурна система має власну ментальність, власну систему істин і знання. Відповідно до цього вона має певну релігію і філософію, своє уявлення про добро і зло, свої моральні правила, правові закони, власну політичну і економічну організацію. Кожному типу культури відповідає певний специфічний тип особистості.
П. Сорокін виділяє наступні типи культурних систем: ідеаціональну, чуттєву (або сенситивну) та змішану (або ідеалістичну). Але будь-яка типологія умовна. У чистому вигляді ні ідеаціональний, ні чуттєвий тип культури ніколи не існували: в деяких культурах переважав перший тип, в інших – другий; в деяких – вони обидва були змішані (ідеалістичний тип).
Ідеаціональний тип культури ґрунтується на системі істин, в основі яких покладено принцип надчуттєвості і надрозумності Бога, як єдиної реальності і цінності. Така культура по своїй суті релігійна, віра в Бога вважається більш надійним джерелом знань ніж розум чи логіка. В чуттєвому типі культурі домінує чуттєва система істин, яка ґрунтується на свідченнях органів чуття та дозволяє чітко визначити , що є істина, а що є хиба.