Культурологія 2 (стр. 49 из 75)

Таким чином, синергетичний підхід до соціокультурної динаміки дозволяє збагнути усю складність та хвильовий характер культурних процесів. Хвилі виникають тому, що фаза зростання упорядкованості змінюється фазою посилення хаосу, і навпаки. Синергетика робить наголос на питаннях діалектичного співвідношення необхідності і випадковості, стабільності і мінливості.

Синергетична парадигма допомагає розкрити дві основні форми зміни якості відкритих систем. Перша – швидке біфуркаційне руйнування усієї структури існуючої системи культури, а друга – еволюційний процес зміни якості культури як системи при біфуркаційних змінах її окремих частин. Безумовно, вирішення проблем розвитку культури, як і інших проблем сучасності, можливе за умови другої форми їх розвитку.

Таким чином, сучасна культурологія визнає, що продуктивним є застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізуючих соціокультурних систем, узгодження дій соціальних суб’єктів на основі певних культурних цінностей. На думку І. Пригожина, цінності – це коди, які ми використовуємо, аби утримати соціальну систему на деякій лінії розвитку, котра вибрана історією. Системи цінностей завжди протистоять дестабілізуючим проявам флуктуацій, які породжуються соціальною системою”. Але і системи цінностей можуть змінюватися, а тому і майбутнє може бути представлено в багатьох варіантах.

· 5. 10. Традиційна та інноваційна культура

Будь-яка культура в процесі розвитку поєднує традиції та новації. В залежності від їх поєднання розрізняють традиційну і інноваційну культури.

Для традиційної культури характерним є домінування традиційності над новаторством, високий рівень нормативності, який охоплює усі сторони життєдіяльності людей. Люди з дитинства привчаються наслідувати у батьків певні зразки поведінки і норми взаємовідносин. Традиційній культурі притаманне шанобливе ставлення до звичаїв, ритуалів та заборон (табу), які освячені жерцями та вождями племен. Існуючі цінності і зразки поведінки підтримуються релігійно-міфологічними уявленнями, посиленими діями суспільної думки, проявами колективістської та конформістської психології. Як наслідок – з’являється сталість соціальної і політичної систем, форм господарювання та організації побуту. Духовне життя характеризується пануванням догматичних міфологем, відсутністю толерантного ставлення до інших поглядів та ксенофобією (острах до всього чужого, неприйняття цінностей, традицій і норм іншої культури).

До традиційних культур належать архаїчні родоплемінні культури, а також ті, які виникли в країнах Стародавнього світу – Єгипті, Індії, Китаю, Малий Азії. В країнах Сходу і деяких мусульманських державах вони ще значною мірою залишаються і в наш час. Разом з тим, процеси взаємовпливу культур призвели до значних змін у світі: навіть культури країн, що розвиваються, поєднують як елементи традиційної так і елементи інноваційної культури. Розвинуті країни теж можуть зберігати окремі елементи традиційної культури, які виявляють себе в збереженні національних традицій та у шанобливому ставлення до народних звичаїв.

Певним проявом цього є традиціоналізм в мистецтві

Епоха Відродження (для європейської культури) вважається поворотною. З неї починається формування інноваційної культури

В інноваційній культурі, навпаки, новаторство домінує над традиціями, сталими формами життєдіяльності. Така культура більш динамічна, толерантна, відкрита до запозичень. Нормативно функція культури зберігається, але не стримує народження нових норм та цінностей. В інноваційній культурі елементи колективізму поступаються корпоративізму, прагматизму та індивідуалізму. Ліберальне ставлення до новацій часто-густо призводить до розмивання цінностей і девіантних вчинків.

Оскільки однією з важливих цінностей інноваційної культури є свобода людини, то зрозумілими є прагнення суспільства сприяти розвитку освіти, науки, налагодженню різноманітних форм комунікацій, заохочення творчості.

Загальною тенденцією динаміки культури є рух від традиційної культури до культури інноваційної. Ця тенденція спричиняє зміни конфігурації комунікацій і процесів соціалізації особистості. Змінюються механізми трансляції культурного досвіду від покоління до покоління. Ці питання ґрунтовно дослідив американський антрополог Маргарет Мід (1901 – 1978 рр.).

В історії розвитку культури він виокремив три типи культур:

· постфігуративну;

· конфігуративну;

· префігуративну.

Для постфігуративних культур характерним є механізм передачі досвіду від батьків до синів і онуків. Аби зберегти традиції і норми такої культури потрібні певні умови: спільного проживання, трьох поколінь; життєдіяльність в одній місцевості, в одному маєтку; панування колективістської (родинної, кланової) психології та шанування родинних зв’язків. Кожне нове покоління, засвоївши досвід батьків, не прагне змінювати існуючий образ життя. Особливостями цієї культури є неусвідомлений, майже автоматичний характер підкорення існуючим традиціям та копіювання дій (зразків) людей старшого покоління [9, с. 50].

Конфігуративні культури спирають не на досвід людей похилого віку, а на тих, чий стиль життя є більш ефективним і дозволяє якнайкраще пристосуватися до нових умов життєдіяльності. В цих культурах і дорослі, і діти навчаються переважно у сучасників. Конфігуративні культури виникають в суспільствах, що модернізуються, змінюються.

В конфігуративних ситуаціях форми поведінки різних поколінь стають неідентичними, що спричиняє конфлікт між поколіннями, певну нестабільність соціальної структури суспільства, нації та утворення молодіжної субкультури.

Конфігуративні культури виникають під час криз постфігуративної системи. Подібні перетворення спостерігалися в історії дуже часто – це і великі завоювання країн та народів, створення великих імперій, які супроводжувалися зміною ядра культури та обернення людей в іншу віру; це і розвиток індустріального суспільства в Європі, який супроводжувався докорінною зміною форм життєдіяльності; це і бурхливий розвиток науково-технічної революції, який призвів до виникнення і поширення нової техніки і технологій, нових знань і професій.

На зміну конфігуративної культури приходить префігуративна культура, для якої характерними є постійні зміни в механізмах соціалізації та адаптації до нових умов. Батьки вже н встигають запропоновувати нові стилі і стандарти життя. Вони починають вчитися у своїх дітей. В культурі, яка орієнтована на постійні інновації, змінюється система освіти і професійної підготовки та перепідготовки людей. Освіта стає справою всього життя. Разом з тим послаблюється роль традицій, шанування національних та родинних цінностей. Процеси глобалізації, інтернаціоналізації господарської діяльності та нестримне розповсюдження інформаційних технологій вимагає формування нового стиля мислення та зміни форм життєдіяльності людей в умовах постійних загроз і ризиків.

· 5. 11. Темпоральне розшарування культури

Будь-яка культура містить в собі елементи минулого, сьогодення і навіть деякі фрагменти (тенденції), які формують культуру майбутнього.

Культура минулого існує в культурі сьогодення особливим чином – як темпоральний (часовий) прошарок. Нове суспільство не забуває повністю того, що було в минулому. Так і культура минулого певним чином зберігається в історичній пам’яті людей, складає історичну основу змісту нової культури (див. мал. 1).

Культуру минулого в складі сьогодення можна умовно поділити на три складові: забуту, архівну і живу. Забуту культуру складають ті культурні риси, відомості про які або відсутні, або спотворені часом і викликають жваві дискусії щодо їх існування. Так звану архівну культуру складають ті культурні риси, які перестали функціонувати у звичайному для них вигляді, але зберігаються в формі пам’яток та соціальної інформації (археологічні знахідки, легенди, міфи, історичні документи тощо).

До живої культури належать ті культурні риси, які збереглися і мають актуальне значення для сьогодення (народні звичаї, традиції, знання, моральні та художні цінності тощо), та нові культурні риси, породжені соціокультурною творчістю.

Архівна та жива культури тісно пов’язані між собою як прошарки будь-якої культури сьогодення. Діалектика розвитку культури складна і суперечлива. Певні елементи живої культури безумовно відійдуть в минуле і будуть піддані критиці та переосмисленню. Мова йде не лише про художні стилі, смаки і норми поведінки, але й про технічні досягнення, світоглядні орієнтири та систему знань. Бувають часи, коли досвід минулих поколінь переосмислюється з погляду на нові знання та задачі, які вирішує суспільство. Загальновідома і неспростовна теза про те, що „нове – це добре забуте старе” підкреслює значущість для розвитку культури досвіду майбутніх поколінь. Людина, яка не знає і не цікавиться історією та здобутками культури не може вважатися по-справді освіченою та культурною. Їй буває важко об’єктивно визначити своє ставлення до протилежних тенденцій розвитку культури – беззастережних руйнацій старих форм життя та догматичного, некритичного консерватизму.

Жива культура теж не є однорідною. В її структурі виокремлюють три основні рівні: прошарок реліктових форм, домінуючих та проектних культурних форм [5, с. 789 - 790].

До реліктових культурних форм належать звичаї, забобони, віра в особливі прикмети, які втратили для суспільства історичну цінність, але ще існують в суспільній свідомості та впливають на поведінку окремих людей.