Інтенсивне взаємопроникнення виражальних прийомів різноманітних видів мистецтв є закономірністю художнього життя кризових періодів, які відзначаються нестійкістю (нестабільністю) в фундаментальних цінностях духовної культури.
В історії художнього освоєння світу діє принцип соціальної пам’яті, котрий виявляється в тому, що жодний вид мистецтва на протязі свого історичного життя не є тотожним самий собі. Відновляючи в історії культури свою “актуальну роль” кожен із видів мистецтва в нову епоху виявляються в якісно нових відношеннях і неповторній системі взаємозв’язків як всередині самого мистецтва, так і в загальному соціокультурному контексті.
***
Сучасне мистецтво має нові технічні можливості, які помножують багатство виразних засобів художньої творчості, прискорюють способи поширення художньої продукції по всьому світу. Недоступні раніше технології в сфері звукозапису та звуковідтворення, відео- та кінозйомка, можливості суміщення в ігровому кіно епізодів та сцен з неігрового, анімаційного кіно породили зовсім інші способи побутування і функціонування мистецтва в XX ст. Значно полегшуються можливості комунікації в сфері мистецтва, необмежена кількість слухачів, глядачів, читачів сьогодні має можливість вступити в контакт з класичними творами.
Варто наголосити, що з розвитком цивілізації мистецтво не лише понесло відомі втрати, але й отримало небачені раніше можливості впливу на масову аудиторію, формування масових смаків, орієнтацій, ідеалів. Без сумніву, технічний прогрес по-новому ставить саму проблему сприйняття та функціонування мистецтва в нових умовах. Наприклад, все більшу тривогу проявляють спеціалісти, які звертають увагу на те, що людське вухо, виховане приголомшуючою стихією електронного звучання, вже не здатне тонко та адекватно оцінити інтонування симфонічного оркестру, виразність природної вокалізації. Виявляється, що потужна звукова апаратура нейтралізує здатність слухового сприйняття, котре в класичній музиці розраховане на дуже тонкі, диференційовані параметри. Разом з тим всі технічні досягнення цивілізації можуть і повинні використовуватися для розширенняи горизонтів культури та мистецтва.
Отже, мистецтво – важливий аспект культури. Це особливий вид творчої діяльності, котрий створює образні та символічні структури. Мистецтво володіє художніми, пізнавальними та кумунікаційними функіями. Будучи важливою частиною духовної культури, мистецтво з перших сторінок історії людства являлось виключно засобом усвідомлення світу та духовного розвитку особистості. Кожна історична епоха характеризується своїм розумінням мистецтва та його місця в культурі. Сучасні культурологічні дослідження намагаються витлумачувати мистецтво в системі інших феноменів культури. Так виникають характерні опозиції національної та глобальної культур, високої та низької, масової та елітарної.
Мистецтво, будучи унікальною та самобутньою формою діяльності, не лише відображає в своєму розвитку пануючі уявлення культури, але й само активно приймає участь в становленні нових сторін суспільної свідомості, психології, розширюючи потенціал людини, сприяючи процесу її самодосконалення.
Найбільш яскраво проблеми сучасного мистецтва виявляються при розгляді виникнення та функціонування таких напрямків художньої культури як модернізм та постмодернізм.
Виникнення модерну як зміни світобачення сучасної людини, як нового ставлення до життя, що яскраво виражається в художній культурі та мистецтві сучасності пов’язане з новими реаліями, які приніс початок ХХ століття: розпал класових війн, революції, перша світова війна, котрі спустошили людську душу, знищили як темні, так і світлі сторони життя, що в свою чергу призводять до розколотості світу, в якому людина не може знайти себе. Позбавлення традицій, прагнення до постійної новизни є наслідком розколотості світу, роздрібленності людського “Я”, розбалансованності внутрішніх субстанціальних підвалин людського життя. Таке бачення світу, розколотість, “осколочність” наявні і в художньому житті.
Модернізм – це внутрішня реакція художника на конфліктність світу, пошук свого “Я” в цьому роз’єднаному світі. Часто в модернізмі художник намагається не стільки досягти гармонії форми та змісту, скільки через розірванність, й навіть якусь потворність, показати внутрішній смисл відчування світу художником. Людина чуттєво розірвана, тому що світ розірваний. Мистецтво, яке відображає такий стан людини, митця, також є розірваним, не відповідає нам в наших пошуках гармонії, не дає нам цієї гармонії, але, з іншої сторони, такою своєю творчістю, мистецтво ставить проблему гармонії.
Розвиток модернізму, як спрямування, можливий в постійному протиставленні традиції. Традиція присутня завжди в модерні, хоча б як опозиція даному спрямуванню.
Явище модернізму та авангардного мистецтва до сих пір викликає дискусії у дослідників щодо його ціннісного навантаження, сутності та історичної виправданості, тих “антропологічних” наслідків, які несе в собі авангардне мистецтво.
Так, на думку Леві-Строса, авангард виникає як протиставлення, заперечення класичного мистецтва.
Поділяючи культури на гарячі та холодні, Леві-Строс до гарячих відносить сучасне західноєвропейське та американське суспільства, котрі постійно пам’ятають про свою історію, та намагаються ні в чому її не повторити. В таких суспільствах дотримуються думки про те, що коли твір вже написано, то не слід його писати вдруге. В холодній культурі, до якої відноситься більшість традиційних, східних культур, прагнуть відтворювати готовий текст по можливості в незмінному вигляді. Хоча тут припускається думка, що кожне нове виконання може вносити свої варіації, але основний набір стандартних кліше (формул) та схема побудови тексту повинен бути все ж незмінним. Проте ці традиції вмирають на очах. Авангард же прагне перетворити культуру на гарячу.
Авангард підриває стару, й достатньо вузьку (з позицій кінця XX ст. – поч. XXI ст.) картезіанську схему в розумінні сутності людини. Щодо класичного мистецтва, якому протистоїть авангард, то воно розвивалось в рамках парадигми, що була чітко виражена Декартом ще у XVII столітті. Розуміння людяності, гуманізму, культури, що були виплекані на ідеалах розуму, захопили представників класичного мистецтва й на цьому терені було створено велику кількість творів мистецтва, які відповідали званню Людини. Заразом класичне мистецтво через свою образну мову й засоби вираження компенсувало односторонність та сухість сцієнтизму в духовному розвитку європейської людини. Потрібно згадати й про те, що класичним мистецтвом були сформовані й власні принципи, які визначили наперед розвиток художньої культури. Насамперед це умовність мистецтва, що дозволяє завжди розрізнити мистецтво та немистецтво, унікальність художнього твору, яка вбачає головним у творчості художника роботу з матеріалом та формою; напрямок та стиль, які забезпечують спадкоємність та історизм в мистецтві. Авангард же відмовився від всього, на що орієнтувалось класичне мистецтво. Але людина й найважливіша атрибутивна ознака людської особистості - духовність залишилася однією з основних проблем авангарду. Більше того, можна сказати, що авангард розширив та збагатив функціональне розуміння людини новими гранями, поглибив поняття художності та спадкоємності культур. Й хоча авангард зруйнував зв’язки з класикою та раціоналізмом в європейській культурі, але в ньому знайдено те, що пов’язує його з дораціональними міфологічними та іншими формами ранніх культур, джерела яких знаходимо в Африці, Америці, й інших регіонах.
Отже, обмеживши інтелект, авангард цілком повернувся до інстинкту та емоції, безпосередності та спонтанності. Нові модерністи стверджували культ особливої, спонтанної чуттєвості. Перші кроки цього спрямування, яке було назване сюрреалізмом, були пов’язані з “звільненням” чуттєвості художника, творчої душі від традиційних переконань. Розкріпачення чуттєвості було реакцією на раціоналізм Нового часу, реакцією на примітивізм та обмеженність здорового глузду “обивателя”.
Класичне мистецтво, зокрема живопис, навіть дякуючи своїй внутрішній гармонії та стрункості, не могло виразити суперечливісь світу. Й лише з точки зору норм класичного мистецтва можна говорити “…про аномалії модернізму, про невідповідність крайніх його проявів самому поняттю мистецтва” (І.С. Кулікова), оскільки для класики модерністське мистецтво беззмістовне.
Проте для послідовних прихильників модернізму властивою є думка, в відповідністю з якою фігуративні методи та зв’язки мистецтва з формами життя в ХХ ст. вичерпали себе, що епохи особливого розквіту реалізму насправді були епохами занепаду. Авангард прагне зруйнувати традиційні класичні форми, котрі, оскільки є класичними, повинні відтворюватися для кожного наступного покоління.
Однією з головних тенденцій модернізму стала руйнація образу, як способу відречення від мистецтва, виходу за його межі. Провадиться думка, що людина не в змозі усвідомити світ та освоїти його в пластичних образах, а із сфери плідно діючих традицій виключаються всі реалістичні епохи і взагалі всі фігуративні явища мистецтва минулого, натомість впроваджується традиція, за якою творення чи художнє пізнання світу відбувається лише в сферах модернового мистецтва. Модернізм переосмислює саме підгрунтя, на якому базується класичне мистецтво.