В залежності від рівня культурологічного знання використовують всезагальні методи (типу діалектики, аналітичного чи символіко-алегоричного підходів), особливі (на зразок логіко-дедуктивних чи синергетичних підходів) чи специфічні ( на зразок тих, які використовують в тій чи іншій галузі).
Загальною методологією культурології виступає філософія культури, яка забезпечує їй пізнавальні орієнтири. Вона спрямована на вивчення культури у всій багатоманітності її історичних форм і специфічних форм прояву. Якщо філософія культури зосереджує увагу на пошуку універсального в культурі, виявленні її сутності, то культурологія розглядає культуру в її конкретних формах. На сьогодні філософська природа культури розглядається в екзістенціоналізмі, феноменології, філософській антропології, герменевтиці. Кожний філософський напрямок надає своє розуміння культури, в межах якого виділяють ще більшу кількість парадигм культури. Жодна з них не може претендувати на універсальне вчення, тому актуально постають питання плюралізму, взаємодоповнюючого характеру існування концепцій. Серед головних філософських парадигм слід зазначити феноменологію Едмунда Гуссерля (1859 – 1938 рр.), фундаментальну онтологію Мартина Гайдеггера (1889 – 1976 рр.), герменевтику Ганса-Георга Гадамера (1900 – 2001 рр.), комунікативний дискурс Юргена Габермаса (народ. 1929 р.) та Карла-Отто Апеля (народ. 1922 р.), постмодернізм Жака Дерриди (народ. 1930 р.) і Жана Ліотара (1924 – 1998 рр.).
Слід звернути увагу на особливість методів та методологій, які застосовуються для дослідження соціальних об’єктів (суспільство, культура та інші). В західній традиції наукознавства існує певне узагальнення методів наук (в першу чергу природознавчих, технічних) до чотирьох основних – аксіоматичного, конструктивістського, гіпотетико-дедуктивного і прагматичного. Всі вони ґрунтуються на процедурі пояснення.
Особливість наук про суспільство, як це слушно зауважив на початку ХХ ст. німецький соціолог і філософ Макс Вебер (1864 – 1920 рр.), полягає в тому, що в них суб’єкт і об’єкт аналізу майже неможливо розрізнити. Для них має застосовуватися як методи раціональної реконструкції (пояснення), так і методи розуміння, духовно-практичного засвоєння дійсності, коли зовнішні об’єкти залучаються до смислів людської діяльності, а розуміння розглядається як певна інформаційна реконструкція цих смислів, з’ясування їх зв’язку з загальним соціокультурним досвідом.
Процеси розуміння складаються не лише з раціональних процедур, але й з процесів інтуїтивного осягнення зв’язків між об’єктами та їх смислами. В процесах розуміння важливе значення можуть мати психологічні і комунікативні аспекти (наприклад, емпатія як мислене входження в ту чи іншу ситуацію). Процедуру, яка поєднувала б метод розуміння і метод пояснювання М. Вебер назвав „пояснююче розуміння”. Сучасні дослідники до цього класичного висловлювання додали певні пояснення, зокрема те, що в культурології розуміння має передувати пояснюванню, направляти його, але пояснення, в свою чергу, корегує процеси розуміння.
Серед головних методологічних підходів (методів) дослідження, що застосовуються в культурології, необхідно виділити системний аналіз, структурно-функціональний аналіз, порівняльно-історичний, синергетичний та семіотичний підходи.
Системний метод є найбільш загальним методом дослідження як культури в цілому, так і окремих її форм. Цей метод орієнтує дослідника на вивчення культури (культурного феномена) як чогось цілого, елементи якого пов’язані один з одним численними відношеннями (функціональні, інформаційні та інші). Взаємозв’язок і взаємодія елементів призводить до виникнення нових інтегративних властивостей системи, які відсутні в її складових об’єктів. У кожному конкретному випадку для характеристики системи необхідно виявити механізм, з допомогою якого здійснюється взаємодія між елементам системи і яка, в свою чергу, призводить до виникнення системних властивостей.
Системи культури можуть утворювати як окремі предмети і процеси, що вступають між собою у взаємодію, так і думки. Застосування системного методу в дослідженні культури передбачає визнання примату цілого над його складовими частинами, який означає, що ціле визначає функції як окремих компонентів, так і системи взагалі. Іншою особливістю системного методу є визнання принципу полісистемності, за якими кожна система (культура як система) може розглядатися як деяка сукупність систем, вписаних одна в одну. За всієї умовності розгляду культура як система може розглядатися як така, що складається з матеріальної та духовної підсистем (культур), а в духовній (або ідеаційній) підсистемі можна виділити, наприклад, духовно-орієнтовану та нормативно-регуляційну підсистеми тощо.
Структурно-функціональний метод є одним з головних методологічних підходів в культурології і культурній антропології (в залежності від напрямків досліджень дослідники застосовують різні позначення – функціональний аналіз, структурно-функціональний метод та інше).
Цей метод ґрунтується, з одного боку, на системному аналізі, а з іншого – на ідеях функціоналізму, які були досліджені в працях Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, Б. Маліновського, Р. Мертона та ін. За такого підходу культура розглядається як така, що складається зі структурних елементів, що функціонально зв’язані між собою і виконують щодо культури та суспільства, як цілого, певні функції.
Структуралісти звертаються до аналізу впорядкованих правил структур, упорядкованості будь-яких форм життєдіяльності людей, прагнуть віднайти інваріанти структури в будь-яких етнічних культурах. Чому така увага до структури? Тому що структура – це спосіб закономірного зв’язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує його єдність. Саме структура виступає законом існування і функціонування системи, забезпечує збереження основних властивостей та функцій при різноманітних змінюваннях.
Різні соціальні та культурні феномени за такого підходу мають пояснюватися через функції, які вони виконують в соціокультурній системі. На думку Е. Дюркгейма, функція – це об’єктивний зв’язок між явищем і певним станом суспільства як цілого. Будь-який елемент культури виконує певні функції з підтримання і збереження цілісності, забезпечує її адаптаційні властивості. Б. Маліновський розглядав функцію як роль, яку те чи інше соціальне явище (інститут, звичай та інші) відіграє в цілісній системі культури. Структуралізм стверджує рівноцінність будь-яких культур та їх генетичну спорідненість, оскільки вони зростають, на їх думку, з структурно організованої основи підсвідомого, закладної у найдавніших шарах почуттєво-ірраціональної сфери людського. Будь-яка з форм життєдіяльності розглядається представниками сучасного структуралізму як певні мова, завдяки якої об’єктивується наше підсвідоме. Звідси посилена увага структуралістів до певних побудов та дослідження архаїчних культур.
Якщо розглядати історичний аспект застосування цього методу, то слід звернути увагу, що деякі структуралісти (у лінгвістиці, літературознавстві тощо) усвідомлюють операційний статус поняття структури, і це є їх здобутком.
Семіотичний метод ґрунтується на твердженні, що будь-який культурний об’єкт чи процес (матеріальний або духовний) можна розглядати як певний знак, знакову систему (або текст культури) завдяки якому здійснюється комунікація, трансляція досвіду від покоління до покоління. Семіотичний аналіз передбачає з’ясування культурних смислів, механізмів їх виникнення та функціонування. Під культурними смислами розуміють ідеаціональні конструкти, які є інформаційним та експресивним змістом певних знаків і символів. Семіотичний метод ґрунтується на інформаційно-семіотичному розумінні культури, за якого, якщо висловлюватися метафізично, культура є не тільки, і не стільки, світом артефактів як таких, а світом символів, знаків та комунікаційних процесів, в яких артефакти постають як символи, що потребують інтерпретації та розуміння.
В еволюціоністських та циклічних концепціях культури застосовують порівняльно-історичний метод, який дозволяє установити схожість і відмінність між явищами культури чи певними культурами, виявити їхню генетичну спорідненість. Він є різновидом історичного методу, який застосовувався у порівняльному мовознавстві (В. Гумбольдт), етнографії та антропології (Л. Морган, Е. Тайлор).
Виокремлюють два види порівняльно-історичного методу: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетично не пов’язаних об’єктів, і власне порівняльно-історичний метод, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження – як показник їхнього різного походження. Нині порівняльно-історичний метод застосовують у порівняльних дослідженнях культур і цивілізацій. Інколи його ототожнюють з компаративним підходом до аналізу культури.
Компаративізм (від лат. Compatativus - порівняльний) є одним із проявів порівняльно-історичного методу, який попервах застосовувався в мовознавстві та літературознавстві для встановлення подібності чи то сюжетних ліній, літературних образів в художніх творах або в фольклорі різних народів, чи то схожості в розвитку споріднених мов з метою встановлення найбільш давньої з них. На підставі подібності літературно-художніх явищ різних країн висуваються припущення про причини та джерела подібних аналогій (однотипність культур, що спричинена географічною близькістю розташування; дифузія культур; запозичення культурних зразків і таке інше). Компаративістська психологія (порівняльна психологія) вивчає спільні та відмінні риси в походженні і розвитку психіки тварин і людей, особливості формування знаково-сигнальної поведінки у вищих тварин та людських спільнот.