В сучасних дослідженнях, зокрема в соціології культури, наявні тенденція поєднання структурно-історичного методу із структурно-функціональним аналізом.
Діахронно-синхронний метод в гуманітарному пізнанні передбачає розгляд предмету дослідження в єдності історії та сучасності, пошук механізму їх взаємодоповнення і взаємодії. Таким механізмом постає діалог, інколи – полілог. Діахронний і синхронний аналізи можуть застосовуватися окремо. Діахронний аналіз передбачає розгляд предмету дослідження в його історичному розвитку, а синхронний аналіз передбачає порівняльне дослідження предмету в одному обраному історичному проміжку часу, так би мовити в „зупиненому стані”.
Продуктивним виявляється застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації суспільних систем, узгодження їх рушійних сил на основі певних культурних цінностей, виявлення основ соціокультурної динаміки. Синергетичний підхід ґрунтується на ідеї самоорганізації культури як системи, її нелінійному розвитку (еволюції), когерентності процесів (узгодження процесів у системі), наявності стохастичних процесів, які пов’язані з невизначеністю дій людей у тих чи інших ситуаціях та необхідністю встановлення нових ціннісних обмежень в системі людина – природа та інші.
Методи культурологічних досліджень класифікують за рівнями та цілями досліджень (методи фундаментальних і прикладних досліджень). Наприклад, в фундаментальній культурології, яка вивчає культуру з метою теоретичного і історичного пізнання цього феномену, виділяють певні предметні напрямки (соціальна антропологія, культурна антропологія, психологічна антропологія та інші), кожен з яких спирається на певні методи. Психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення мотиваційної структури діяльності людей, тоді як семіотика вивчає поведінку як знаковий феномен. Складні структури мотивації дій вимагають перехрещення і взаємо доповнення психологічних та семіотичних досліджень.
В культурологічних дослідженнях використовують і інші методи якісного аналізу культурних явищ: біографічний метод, методи стилістичного аналізу художніх творів та особистісних документів авторів, методи текстології.
Біографічний метод – це система засобів дослідження життєвого шляху людини, характерних рис особистості того чи іншого діяча культури, письменника, автора в контексті історії та взаємовідносин з іншими визначними людьми того часу, спрямовані на реконструкцію життєвих програм і сценаріїв розвитку особистості. Біографічний метод дозволяє опосередковано дослідити духовне життя певної епохи чи групи людей (зокрема, еліти), виявити тенденції розвитку субкультур, ставлення людей до тих чи інших визначних подій культурного життя.
В практиці історико-культурологічних досліджень широко застосовується метод вивчення літературно-історичних джерел, культурних текстів. Текст сприймається дослідником як самостійне багатомірне та багатозмістовне явище, здатне вміщувати та виявляти простір смислів і символів культури, зміст духовно-практичної та духовно-теоретичної діяльності людей, культурно-історичний досвід епохи, простір індивідуального і професійного буття автору, комунікативні особливості повідомлень. В такому дослідженні можна виділити декілька підходів у тлумаченні текстів: 1) порівняльно-описовий; 2) історико-документальний; 3) онтологічно орієнтований; 4) герменевтичний та інші.
Слід зазначити, що кожному конкретному дослідженню має відповідати своєрідна аналітична модель, яка відтворює загальні закономірності аналізу, інтерпретації і тлумачення теоретичних та емпіричних даних. Аналітична модель спрямована на виявлення сутнісних характеристик предмета дослідження, його якісну неповторність, а також на встановлення загальних закономірностей або тенденцій його розвитку. Така модель формується в залежності від цілей дослідження та спирається на головні теоретичні підходи тієї чи іншої культурологічної концепції, прихильником якої є дослідник.
1. 6. Основні концепції культурології
Під культурологічними концепціями розуміють певну систему поглядів, а також спосіб розгляду і пояснення культури як специфічного феномену або будь-якого культурного явища чи процесу. В основі культурологічної концепції знаходиться певна керівна ідея, конструктивний принцип вивчення артефактів культури та організації дослідницької діяльності. До найбільш відомих з них належать концепції М. Я, Данилевського, А. Тойнбі, О. Шпенглера, П. Сорокіна, Ю. Лотмана та інших.
Поняття „культурологічна концепція” не слід ототожнювати з поняттям „культурологічна парадигма”, яке позначає систему теоретичних, методологічних і аксіологічних настанов, прийнятих в тому чи іншому науковому співтоваристві в якості еталонного зразка вирішення наукових задач. Деякі основні положення певної концепції з часом поділяються більшістю вчених співтовариства і доповнюються апробованими теоретико-методологічними засобами дослідження явищ культури. Поступово формується наукова парадигма. Наприклад, доречно вести мову про концепцію лінійного розвитку Ж. А. Кондорсе чи еволюціоністську концепцію Г. Спенсора в контексті загальної еволюціоністської парадигми. Сукупність приписів парадигми (законів, термінів, цінностних орієнтирів, загально-прийнятих схем вирішення завдань і таке інше) забезпечує існування наукової традиції. В цілому парадигма ширше за обсягом поняття „теорія” і часто передує їй.
В системі культурологічного знання виокремлюють:
· еволюціоністські; · цивілізаційні; · функціоналістські; · соціологічні;
· психоаналітичні; · теологічні; · ігрові; · структуралістські;
·семіотичні та інші концепції культури.
· 1.6.1 Еволюціоністські концепції культури почали набувати широкого розповсюдження наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. і були представлені в працях соціологів Герберта Спенсора (1820 – 1903 рр.), Огюста Конта (1798 – 1857 рр.), етнографа Едуарда Тайлора (1832 – 1917 рр.), англійського дослідника історії релігії Джеймса Фрейзера (1854 – 1941 рр.), американського етнолога та історика первісного суспільства Льюіса Моргана (1818 – 1881 рр.). Зазначені концепції репрезентують перший етап в розвитку еволюціоністського напрямку дослідження суспільства і культури, який дістав назву класичного еволюціонізму.
Класичний еволюціонізм спирався на ідею особливого типу незворотних змін в культурі, які вважаються універсальними для пояснення послідовних етапів динаміки культурних феноменів від певної однорідності (гомогенності) до різнорідності (гетерогенності). Відтак розвиток культури розглядався як закономірний процес – усі народи і культури проходять однакові стадії еволюційного розвитку. Вони обґрунтували принцип єдності людського роду та спорідненості потреб народів у формуванні культури, заперечували погляди попередників щодо розгляду історії як послідовності унікальних подій, які не піддаються об’єднанню в певні послідовності.
В рамках цих концепцій еволюційна форма культурної динаміки пояснювалася послідовним ускладненням форм і способів організації життєдіяльності людей, які ведуть до підвищення впорядкованості і обґрунтованості. Джерелом змін розглядалися як внутрішні фактори (психічні особливості людей, „іманентні ідеї”), так і зовнішні. Останні мали особливе значення, оскільки культура розглядалася як сукупність процесів адаптації людей, етносів, народів до нових умов. Адаптація розглядалась як механізм відбору найбільш доцільних культурних властивостей, які складалися під час пристосування до навколишнього середовища чи запозичувалися в інших культурах.
Разом з тим, дослідження класичного еволюціонізму мали і слабкі сторони та певні недоліки: дещо спрощене розуміння однолінійного поступу людства; недостатня фактологічна база деяких досліджень; перебільшення ролі порівняльного методу і недооцінка функціонального підходу при вивченні культурних явищ.
Одним з головних представників еволюціонізму вважається англійський соціолог Г. Спенсер (1820 – 1903 рр.), який за декілька років до Ч. Дарвіна зробив спробу обґрунтувати ідею еволюціонізму в праці „Соціальна статика”. В статті „Прогрес, його закон і причина” та праці Основи соціології” Г. Спенсер обґрунтував універсальний характер закону еволюції, згідно якому виникнення різних форм культури обумовлюється природними потребами людей та особливими умовами життєдіяльності. Тільки після того, як будуть задовільнені потреби в їжі, захисті від ворогів, в житлі, одязі, вважав дослідник, виникають політичні потреби, політичні інститути та література, наука і мистецтво.
Досліджуючи стадії еволюції, Г. Спенсер був переконаний а однолінійному характері розвитку культури від „дикості” до сучасного суспільства. Кожний новий щабель культури є більш складним, але зменшує вплив стихійних чинників, конфліктності та сліпої віри. На його думку в історії людства виділяються два типи суспільства і відповідних їм типів культур - войовничий і промисловий типи. Удосконалення цивілізації веде до переходу людства від войовничого суспільства до промислового, в основі розвитку якого лежить розвиток техніки і розуму. Відповідно змінюється і людина, яка стає менш войовничою, більше просякнута духом альтруїзму і співпереживання. Концепція Г. Спенсера, незважаючи на всі недоліки і критику на свою адресу, мала велике значення для розвитку еволюціоністської парадигми.
Англійський антрополог і дослідник релігії Дж. Фрейзер (1854 – 1941 рр.) систематизував значний обсяг фактологічного матеріалу з первісної магії, анімізму релігійних вірувань та звичаїв народів. У дванадцятитомному дослідження „Золота гілка” (1907 – 1915 рр.) здійснив спробу обґрунтувати універсальну теорію еволюції людського мислення.