Історико-культурна еволюція людства засвідчує про невпинне зростання обсягу і значущості матеріальних і духовних цінностей, пам’яток культури, які потребують збереження. Однією з дуже важливих рис культури є її спадковість, тобто те, що кожне наступне покоління не формує повністю нову культуру на пустому місті, а трансформує отриману у спадок культуру попередніх поколінь.
На певному етапі розвитку людства прийшло усвідомлення необхідності об’єднання зусиль задля ефективної взаємодії у багатьох сферах життя, зокрема в і збереження культурної спадщини. В наш час охороною культурної спадщини опікуються міжнародні урядові і міжнародні неурядові організації, державні установи та організації, юридичні і фізичні особи.
Визначною віхою в справі збереження культурної спадщини стало формування починаючи з ХІХ ст. системи міжнародно-правових норм у цій сфері. Проблеми, пов’язані з охороною пам’яток культури розглядалися на міжнародних конференціях, які приймали важливі рішення: Брюссельська декларація про Закони і звичаї війни (1874 р.), Заключний акт Берлінської конференції (1885 р.), перша і друга Гаазька мирні конференції (1889, 1907 рр.), Договір про заборону війни як засобу національної політики (Пакт Бріана-Келлога, 1928 р.) та інші.
16 листопада 1945 р. представники 14 держав на установчій конференції у Лондоні підписали Статут міжнародної міжурядової організації ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури). Ця організація є спеціальною установою ООН, яка офіційно існує з 4 листопада 1946 р., коли після ратифікації 20 країнами набрав чинності її Статут. Станом на 2 січня 2006 року членами ЮНЕСКО є 189 держав (членами ООН – 191 держав). Штаб-квартира ЮНЕСКО знаходиться в Парижі.
Організація є своєрідним інтелектуальним форумом, спеціальний мандат якого базується на постулаті, що мир і стабільність суспільства повинні ґрунтуватися на моральній і інтелектуальній солідарності людства, у тому числі і в питаннях, що стосуються збереження культурної спадщини. У 1954 р. за сприяння ЮНЕСКО була проведена міжнародна конференція, на якій була прийнята Гаазька конвенція і Протокол про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту. У березні 1999 року приймається Другий протокол до Гаазької конвенції 1954 р. про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.
У 1966 р. Генеральна конференція ЮНЕСКО приймає Декларацію принципів міжнародного культурного співробітництва, а в 1970 р. – Конвенцію про заборону і попередження незаконного ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні цінності.
У 1972 р. було прийнято Конвенцію про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, яка заснована на розумінні того, що деякі цінності культурної і природної спадщини представляють виключний інтерес для всього світу і тому мусять вважатися спадщиною всього людства. Цілком поважаючи суверенітет держав, на території яких знаходяться пам’ятки, і не притисняючи права власності, що передбачені національним законодавством країни відносно цієї спадщини, країни-учасниці визнали, що охорона всесвітньої спадщини є обов’язком всього міжнародного співтовариства.
В цьому ж році був створений Комітет з охорони всесвітньої спадщини, який наділений нормативними економічно забезпеченими функціями. Він слідкує за збереженням пам’яток, розподіляє субсидії спеціально утвореного для цієї мети фонду, заносить у Список всесвітньої спадщини нові об’єкти. На сьогоднішній день Список всесвітньої спадщини об’єднує 812 об’єктів, серед яких 628 пам’яток культури, 160 – природи та 16 – змішані. Усі об’єкти Списку розташовані на території 137 країн – членів ЮНЕСКО. Список постійно поповнюється новими об’єктами, які підлягають охороні. До Списку всесвітньої спадщини занесені і пам’ятки культури України: у 1990 р. – Собор Святої Софії та Києво-Печерська лавра, а в 1989 р. – історичний центр м. Львів.
Нацкомісія України у справах ЮНЕСКО не обходить своєю увагою питання включення нових об’єктів до Списку всесвітньої спадщини. З цією метою за сприяння Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО проведено у 2003 – 2005 роках три міжнародних семінари.
Сьогодні у попередньому Списку всесвітньої спадщини знаходяться вісім українських об’єктів культурної та природної спадщини:
· Бахчисарайський ханський палац;
· заповідник „Асканія – Нова”;
· заповідник „Херсонес Таврійський”;
· культурний ландшафт та каньйон м. Камінець – Подільський;
· історичний центр м. Чернігів;
· парк „Софіївка”;
· Канівський заповідник „Могила Тараса Шевченка”.
За результатами семінару 2005 року до попереднього списку внесено спільний українсько-словацький об’єкт „Букові праліси Карпат”. Крім того, до попереднього Списку від України включено також чотири пункти геодезичного об’єкта „Дуга Струве”. Цей об’єкт, за ініціативою Фінляндії та підтримки Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і ІКОМОС, пропонується від 10 країн Європи для транскордонного номінування.
Проте організація не обмежується питаннями охорони матеріальних пам’яток культури та природних комплексів. Велика увага приділяється і нематеріальній спадщині, проведенню фестивалів, розвитку мови, пісенної творчості і збереженню культур нечисленних етнічних груп. ЮНЕСКО розробляє перший міжнародний правовий документ із захисту цієї спадщини. Зокрема, у 2001 році Міжнародне жюрі відібрало перші 19 шедеврів усної і писемної спадщини людства. Цей список, безумовно, буде поповнюватися іншими шедеврами, яким буде надаватися юридичний захист та фінансова допомога.
14 лютого 1992 року одинадцять країн світу підписали за ініціативи ООН Угоду про повернення культурних та історичних цінностей. Але вирішення зазначених в угоді проблем гальмується деякими країнами та недосконалістю нормативно-правової бази. У квітні 2002 року була проведена спеціальна 56-а сесія генеральної асамблеї ООН, присвячена захисту світової культурної спадщини, а 2002 рік було проголошено міжнародним роком із захисту культурної спадщини.
Важливу роль в питаннях охорони культурної спадщини відіграють також регіональні об’єднання та організації (наприклад, Європейський Союз), а також міждержавні угоди щодо розвитку співробітництва між країнами, які, зазвичай, охоплюють питання співпраці в галузі культури і освіти.
Разом з тим, слід наголосити, що налагодження міжнародної співпраці в сфері охорони культурної спадщини не знімає відповідальності з держав і народів щодо проведення цілеспрямованої політики з охорони національної культурної спадщини.
Україна є надзвичайно багатою країною на історико-культурну спадщину. Все це покладає високу відповідальність на органи державного управління у сфері охорони культурної спадщини. Починаючи з перших років незалежності в країні почали створювати відповідну нормативно-правову базу діяльності щодо збереження культурної спадщини: Основи законодавства України про культуру (1992 р.), Закони України „Про музеї та музейну справу” (1995 р.), „Про охорону археологічної спадщини України” (2004 р.), „Про затвердження загальнодержавної програми збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004 – 2010 роки”, „Про охорону культурної спадщини” (2000 р.), „Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005 – 2007 роки” (2005 р.) та інші.
Попри прийняті законодавчі акти стан розвитку української культури і духовності характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів.
В Законі України „Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005 – 2007 роки” зазначається, що протягом останнього десятиліття культура в Україні не лише втратила відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася на периферії державних інтересів. Як наслідок, утворився і дедалі збільшується розрив між так званою офіційною культурою, що фінансується з бюджету, і незалежною та орієнтованою на сучасні потреби культурної діяльності. Стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури, суттєво погіршилася економічна структура видатків місцевих бюджетів на ці питання, а розрізненні культурні заходи так і не склалися в єдину програму послідовного культурного розвитку.
Для подолання системних негативних явищ у галузі культури передбачається розв’язання таких проблем:
· „залишковий принцип” ставлення до культури у суспільстві та державній політиці;
· відсутність цілісного інформаційно-культурного простору і мережі партнерських зв’язків на вертикальному і горизонтальному рівнях;
· відсутність середньо – і довгострокових програм культурного розвитку;
· відсутність визначених державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою;
· непідготовленість кадрів до господарських відносин у ринковій економіці;
· соціальна незахищеність працівників культури;
· недостатня участь України в європейських і світових культурних проектах.