На цьому тлі стає просто дивним, як це ієрархам РПЦ вистачає сорому називати Західну Україну своєю "канонічною територією"? Законною (згідно церковних приписів і канонів) основою для цього міг би вважатися так званий Львівський собор 1946 р., котрий розірвав Берестейську унію 1596 р. і "возз'єднав" УГКЦ з Московським Патріархатом. Однак сама ж патріархія не ризикує згадувати цей небачений в історії церков "собор". Досить сказати, що 235 його заляканих делегатів зібрали у Львові силами НКВС. "Чекісти" також сплачувати добові учасникам дійства.
Тим не менше московська патріархія продовжує вважати "своїми" території, де хоча б колись існувала російська чи радянська влада. Вже немає СРСР і радянських спецслужб. Розпалася КПРС, хоча дехто намагається її реанімувати у вигляді Союзу Компартій (СКП) колишніх радянських республік. Однак РПЦ продовжує демонструвати єдність і готовність охороняти священні рубежі неіснуючої імперії. Показовий факт: на десятиріччя сходження Олексія II на духовний престол ієрархи РПЦ подарували йому панагію, де на одному боці зображена Таємна Вечеря, а на зворотному — географічна карта з необ'ємними кордонами канонічних територій. Мотивуючи необхідність їх збереження, Олексій II підкреслював глобальний характер РПЦ. Але московській патріархії доведеться швидко розлучитися з глобальними примарами, якщо Україна вийде з числа "канонічних територій". 30 мільйонів православних віруючих нашої країни, об'єднані в незалежну від Москви УПЦ, одразу вивели б Українську церкву в найбільші серед православного світу.
Щодо глобалізму РПЦ слід дещо зауважити. Оскільки РПЦ слугувала звичним провідником державної політики, то світська влада і за Російської імперії, і за СРСР намагалася розширити вплив РПЦ, тобто свій власний вплив. Мала місце навіть спроба (щоправда невдала) радянських спецслужб перетворити московського патріарха на своєрідного православного Папу Московського. З цією метою сталінське МДБ у 1947-1948 рр. намагалося провести Всеправославний собор, на якому московський патріарх отримав би статус Вселенського, тобто пересунувся з п'ятого місця в ієрархії патріархів на перше. Всіх конкурентів патріарха за вплив у православному світі всіляко усували й обмежували, а найчастіше — підгодовували, щоб ті були зговірливими. Уже згадуваний генерал держбезпеки Карпов доповідав Сталіну:
"З метою паралізувати спробу створення православних церков Близького Сходу і обмеження дій Грецької церкви доцільне періодичне надання грошової допомоги православним церквам: Антіохійській, Олександрійській і Єрусалимській з боку Руської Церкви".21
Подібної підтримки від держави РПЦ шукає і сьогодні. Адже половина її приходів знаходиться поза межами Росії, тому утримувати їх під своїм контролем стає дедалі складніше. Московські ієрархи жахаються перспективи появи Помісної Української Православної Церкви, оскільки тоді Україна стане найбільшою православною країною світу, поховавши глобальні претензії Московського Патріархату. Ось і звернувся Олексій II до президента В.Путіна з проханням допомогти зупинити розпад "єдиної християнської родини". Тим більше, що президент Росії уже подавав РПЦ допомогу в боротьбі з активними кроками Папи Римського Іоанна Павла II до примирення і порозуміння між християнами. У російських шовіністів, як відомо, здавен в усіх бідах винні католики (ну і євреї також).. Олексій II висловив подяку Путіну за те, що він під час свого відвідання Ватикану 5 червня 2000 р. не поновив запрошення Папі Римському приїхати до Росії. Архимандрит РПЦ Тихон (Шевкунов) оцінив це "як вчинок з великої літери".22 А посол РФ в Україні В.Черномирдін попри дипломатичний протокол єдиним серед іноземних послів не приїхав зустрічати Папу Римського (голову держави Ватикан) під час його візиту до Києва. Російський журналіст зауважує з цього приводу:
"В том случае, если только российского посла не сразила внезапная болезнь (от которой он выздоровел на следующий день), его отсутствие явилось фактически дипломатическим демаршем".23
Зате В.Черномирдін знайшов можливість відвідати Олексія II, котрий у цей самий час перебував з антипапським візитом у сусідній Білорусії та зустрічався там з О.Лукашенком, надаючи йому підтримку в передвиборчій президентській кампанії в республіці. Як бачимо, позиція російської влади на підтримку "своєї" вірної церкви незмінна.
Загалом російська боротьба проти візиту Папи Римського до України не має аналогів у історії. Ґвалт зчинив цілий хор заяв про провокаційність цього візиту. УПЦ (МП) особливо застережувала Іоанна Павла П від будь-яких контактів з "розкольниками" (Українською церквою) і особливо з "псевдопатріархом" Філаретом. Начебто в цьому криється небезпека загострення міжконфесійних конфліктів. Але ж Понтифік не ставив собі на меті покатоличити Київ і всю Україну. "Я прийшов,— сказав Іоанн Павло П,— щоб усім дітям цієї землі, незалежно від культурної та релігійної приналежності, висловити свою пошану та щиру приязнь".24
З самого початку було зрозуміло, що візит Папи Римського до України відбудеться, і жодна зірка з московського Кремля через це не впаде. Але російські православні ієрархи відчули справжній переляк. Адже у звичайних людей незалежно від їх конфесійної приналежності викликає повагу сила духу та віри Понтифіка, який попри похилий вік знаходить можливість їхати до віддалених куточків світу й говорити з людьми про Бога. При цьому Папа завжди просить пробачення за гріхи, котрі вчинила католицька церква, а також звернувся до православних як до братів по вірі в Бога:
"Вітаю всіх громадян України, незалежно від релігії та культури — всі ви маєте спільну історію, спільні розчарування та надії, через які пройшли <...> Найбільшим бажанням мого серця є те, щоб помилки минулого не повторювалися у майбутньому. Нехай пам'ять про помилки не стане перешкодою на шляху взаєморозуміння, яке є джерелом братства та співпраці".25
І попри вимоги московських ієрархів Папа особисто привітав голів УАПЦ і УПЦ (КП), тим самим привітавши мільйони "невизнаних" православних України, стараннями Московського Патріархату перетворених на ізгоїв, єретиків. Це був шляхетний, істинно християнський жест.
Як це відрізняється від мови погроз та залякування загостренням міжконфесійних конфліктів, котру постійно чути з патріарших палат у Москві! Порівняйте також з практикою УПЦ (МП) відправляти церковні служби "проти супостата", щоб Понтифіка вразила хвороба і він скасував свій візит до України! На відміну від далекого Риму Синод РПЦ на чолі з патріархом ніяк не бажає вчити мови братніх слов'янських народів. Тому легше почути українську від Папи Римського, ніж від православних ієрархів. Вони взагалі сумніваються, що кияни будуть чекати вздовж доріг проїзду Патріарха Московського Олексія ІІ так само, як вони чекали на можливість побачити проїзд Іоанна Павла ІІ. А це, до речі, свідчить про справжній авторитет церкви серед звичайних громадян.
Московський Патріархат відчуває свій поступовий програш у боротьбі з іншими конфесіями за душі та вподобання віруючих. Але йому значно легше "держать и не пущать", пильно оберігаючи свою духовну монополію, ніж долати кризу православ'я внутрішніми реформами. Тому УПЦ (МП) слідом за Москвою наполегливо протестували проти візиту Папи Римського. При цьому ігнорувався той факт, що запросив Папу Римського до України президент і 6 мільйонів українських греко-католиків, які мали повне право побачити свого пастиря.
Власне, в цьому немає нічого дивного. З одного боку, ієрархи УПЦ (МП) прислухаються тільки до думки російської влади, а в усіх інших випадках нагадують про відокремленість держави від церкви. Коли президент України надіслав Архієрейському собору РПЦ в Москві прохання розглянути питання про надання УПЦ автокефалії, Олексій П заявив, що "світська влада не повинна втручатися в церковні справи".
З іншого боку, і в самій українській владі є прибічники політики РПЦ. Із заяви "всеукраїнського" об'єднання "За союз України, Белорусі та Росії" (ЗУБР), розповсюдженого в стінах Верховної Ради України окремими депутатами:
"Приглашение посетить Украину Вселенскому патриарху и Папе Римскому находится в рамках антиправославного заговора. <...> Мы требуем отменить визиты Вселенского патриарха и Папы Римского в Украину, на осуществление которых Украинская православная церковь (тобто УПЦ (МП), "філія" РПЦ — авт.) не давала своего согласия".
* * *
Але попри такий пресинг не варто втрачати надію. Десять років тому Української Церкви не існувало, а на 1 січня 2000 р. УПЦ Київського Патріархату вже нараховувала 2,5 тис. парафій, відроджена УАПЦ — 988.26 Це надійна основа майбутньої Української Помісної Православної Церкви. Вже створено українське громадське об'єднання "За єдину Православну Церкву". Її створення має досягнути свого логічного завершення і посісти місце серед сучасних 15 Помісних Православних Церков світу.
Інакше і не може бути. Адже автокефалію сьогодні мають православні церкви Болгарії, Румунії, Сербії, навіть Албанії. У 1970 р. РПЦ надала автокефалію Американській православній церкві. І жодній з церков автокефалія не далася без боротьби й звинувачень у розкольництві з боку "материнських" церков. Так, Болгарська православна церква була звинувачена Константинополем у розкольництві ще наприкінці XIX ст. і залишалася такою до 1945 р. Юридичне болгари отримали автокефалію тільки в 1953 р., тобто майже через 100 років після її фактичного проголошення. Попри опір Московського Патріархату відновилася Естонська Апостольська Православна Церква. Цьому посприяло естонське керівництво на вищому рівні. Комуністична влада Польщі хоча й була сателітом Москви, проте створювала окрему від Московського Патріархату Польську Православну Церкву. І це на 100 тис. православних віруючих у традиційно католицькій країні! А Україна, маючи 30 мільйонів православних, ніяк не може вирішити питання про автокефалію. Начебто це зруйнує єдність православних слов'янських народів. Проте надання автокефалії Грузинській Церкві в 1946 р. не зруйнувало православ'я.