Якщо про ранні спроби віршувати майже немає матеріалів, то чимало спогадів збереглося про перші спроби малювати. Довго й наполегливо шукав здібний хлопець учителя малювання. Крім уже згаданих, деякі біографи називали стеблівського маляра.
Деякий час Тарас жив у свого брата Микити, допомагаючи йому в господарстві. Нарешті, він зробив останню спробу знайти вчителя малювання в навколишніх селах: пішов у с. Хлипнівку до відомого в околиці маляра. Прожив він тут два тижні. Маляр упевнився, що в учня є хист, погоджувався його вчити, але зажадав дозволу на це поміщика. Хлопцеві тоді минуло чотирнадцять років, і маляра могли звинуватити в перетримуванні кріпака. Довелося Тарасові йти до Вільшани.
Кирилівка належала до так званого вільшанського ключа (групи маєтків) Енгельгардта. Коли 24 травня 1828 р. В. Енгельгардт помер, його великі латифундії були розподілені між спадкоємцями. Кирилівка, Моринці разом із іншими селами Звенигородщини дісталися в спадщину позашлюбному синові, П. Енгельгардту, поручику гвардії, ад’ютантові віленського військового губернатора О. Римського-Корсакова.
Управителем вільшанського ключа був Д. Дмитренко, штаб-ротмістр у відставці, а його помічником по кирилівському маєтку — Я. Димовський.
За спогадами небожів Шевченка (по Микиті) Петра й Прокопа, Тарас потрапив спочатку до Димовського. Прокіп навіть вважав, що дід Іван просив узяти хлопця до панського двору. Справді, якийсь час він був за слугу в неодруженого Димовського і дістав від нього «перші початки елементарної науки». За всіма спогадами Ян Димовський був доброю натурою. Нічого собі не надбав, помер у богадільні при Лисянському костьолі.
В усякому разі у Тараса він залишив хороші враження, і в перших листах з Петербурга до брата Микити поет раз у раз передає привіт «Івану Станіславовичу Димовському». Причому просить Микиту надсилати листи-відповіді через Димовського, «бо він знає, де я живу».
Коли управителі переконалися, що Тарас справді «расторопный» хлопчик, тільки тоді він потрапив у козачки. А відтак, коли вони ще побачили його малюнки, то у списку дворових, які виїжджали з молодим паном до Вільно, записали: «Годен на комнатного живописца». Це, властиво, й вирішило всю подальшу долю Шевченка.
Десь восени 1829 р. у валці Енгельгардта Тарас виїхав з Вільшани через Київ до Вільно — місця призначення його пана. На довгий час молодий художник, якому минав тоді шістнадцятий рік, розлучався з рідним краєм.
Шлях з Києва до Вільно лежав тоді через Чернігів і білоруські міста: Лоєв, Жлобин, Бобруйськ і Мінськ. Білорусія вразила Шевченка своєю бідністю.
Вільно, куди прибув Тарас, — старовинне литовське місто (тепер — Вільнюс, столиця Литовської РСР). Уже сама своєрідна архітектура повинна була вразити молодого художника. У вірші «У Вільні, городі преславнім», написаному на засланні, він згадав університет, Остру Браму, замок Любськ, передмістя Закрет, річку Вілію (Неріс). У місті й околицях тоді жило чимало польського населення. Отже, навколо себе Тарас чув литовську, польську й російську мови. Вражень було надзвичайно багато, й все це, безперечно, розширювало його кругозір.
У Вільно Тарас разом із своїм товаришем і краянином Іваном Нечипоренком, на дев’ять років молодшим від нього, почав виконувати обов’язки козачка.
Навчаючись у художника, Шевченко мав змогу бувати в місті та на його околицях. У місті Тарас познайомився з швачкою — полькою Дунею (Дзюня, повне ім’я — Ядвіга) Гусиковською і полюбив її. Польську мову він знав ще на Україні. Правобережну Україну тільки в кінці XVIII ст. возз’єднано з Росією, й польська мова була тут досить поширена. З Гусиковською юнак удосконалив своє знання польської мови, міг читати в оригіналі Міцкевича.
Перший раз Тарас пізнав зблизька не кріпачку, а вільну жінку, й у нього з’явилися нові думки, про які він згодом розповів І. Сошенкові: «Я в первый раз пришел тогда к мысли — отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?». Знайомство це лишило слід у свідомості Шевченка на все життя. На засланні він занотував у щоденнику: «Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чернобровую Гусиковскую».
Незабаром у Вільно Шевченко став свідком революційних подій. 29 листопада 1830 р. почалося польське визвольне повстання. Як ми згадували, у Вільно жило багато поляків. Незадовго перед тим у Віленському університеті вчився Міцкевич, викладав у ньому історик, ідеолог польського демократичного руху, учасник повстання Йоахім Лелевель (1786 — 1861), якого Шевченко згадав у повісті «Художник» як видатного польського історика.
Шевченка разом з іншою панською челяддю залишили у Вільно пакувати речі. Отже, він міг спостерігати розгортання революційних подій, зокрема читати розклеєні в місті прокламації польською, російською й українською мовами.
Над усіма цими подіями не міг не замислитися молодий художник-кріпак. Про те, яким чином Шевченко прибув до Петербурга, існує кілька версій. В одній зазначалося, що його разом з іншими кріпаками відправили з Вільно етапом. За іншою версією його вислали польські повстанці, ще й дали на дорогу грошей революційними асигнаціями. Найбільш вірогідною є третя: він вирушив з панською валкою, але пішки. Є переказ, що один чобіт у нього був дірявий, і він раз у раз переодягав цілий чобіт з ноги на ногу, щоб не відморозити їх.
Недовгий був віленський період у житті молодого художника, але він сприяв розширенню й зміцненню світогляду сміливої, вільнодумної людини, чимало дав для розширення його кругозору, певного вдосконалення художньої майстерності.
Т. Г. Шевченко і національно-визвольний рух України
Участь Т. Г. Шевченка в національно - визвольному русі була надзвичайно активною і його роль у популяризації національного питання переоцінити важко. Саме Шевченко стає одним із творці літературної української мови, що дає змогу українським патріотам на повний голос сказати про існування українського народу, а в подальшому і претендувати на створення своєї держави. Мова є виразником національної ідеї кожного народу і Великому Кобзарю вдалося остаточно утвердити її, як мову окремого народу.
В своїх творах Тарас Шевченко відстоює національну ідею і закликає український народ повалити багатовікове ярмо російського панування на українських землях. Апогеєм участі в національно-визвольній боротьбі стала діяльність поета у Кирило-Мефодіївському товаристві, де він стає натхненником революційної течії.
Крім Шевченка, учасниками товариства були: письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв’язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості.
Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов’янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі — «Книзі битія українського народу» (інша назва — «Закон божий»). Головним завданням програма ставила досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янського народу.
У програмі відстоювався месіанізм українського народу: найбільш пригноблений і зневажений, а водночас — найбільш волелюбний та демократичний, він звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму.
Вона вироблялася в гострих дискусіях, передусім між Костомаровим, Шевченком і Кулішем. Спираючись на цей факт, більшість істориків та літературознавців стверджували, що в середовищі кириломефодіївців існували дві течії — «поміркована» і «революційна». Насправді, незважаючи на наявність більшої чи меншої радикальності поглядів, члени братства не протиставляли своїх позицій, а узгоджували їх, намагались поєднати, шукали спільних положень. В результаті те, на чому Куліш наголошував в національному питанні, Костомаров — в християнській і загальнолюдській етиці, Шевченко — в соціальних проблемах, увійшло в «Книгу битія українського народу».
Соціальна програма містила в собі два пункти: скасування кріпацтва і поширення освіти серед народу.
Історичне значення ідей Кирило-Мефодіївського братства стає більш зрозумілим на тлі того, що в 30-х роках російський уряд устами свого головного «ідеолога», міністра освіти графа С.Уварова, проголосив нову ідеологічну основу російського царизму: «самодержавство, православ’я, народність». З них перші два були старими і зрозумілими, а третій, продиктований пристосуванням до нових віянь із Європи, означав не те, що розуміли під словом «народність» на заході, а русифікацію народів Російської імперії, духовне їх підкорення, позбавлення власних національних ознак. Уряд був впевнений, що «малороси», які займали багато урядових посад, відігравали значну роль в діяльності духовної сфери імперії, підтримають цей процес асиміляції. Уваров призначав високоосвічених молодих «малоросів» на високі посади, просував їх, нарощуючи їм кар’єру.
Ця лінія проявилася в призначенні першим ректором Київського університету тридцятирічного Михайла Максимовича, протегуванні Ізмаїлу Срезневському та ін. їхніми вихованцями були Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров. Офіційні кола вважали українську і російську культури складовими єдиного потоку. Доки українська культура не виходила за межі лояльності імперії, царизм вважав її своєю. Однак у 30-40~х роках українська культура вже була чітко відокремленою від російської, і в цьому велику роль відіграли Костомаров, Куліш і Шевченко. Тим самим діяльність кириломефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських відносинах. Це був відчутний удар по самодержавству, по його політиці й ідеологи, і тому царизм жорстоко відреагував на нього, заарештувавши у 1847 р. всіх його членів за доносом студента О. Петрова. Микола І особисто керував слідством і винесенням вироків членам товариства. Всіх, крім Шевченка, покарали засланням у віддалені райони без права повернення в Україну. Найважче прийшлося Шевченкові, якого віддано в солдатчину на невизначений строк — під суворий нагляд, із забороною писати і малювати.