Смерть невблаганно підступала до поета... Ще у жахливих умовах каторги-солдатчини він набув невиліковну хворобу серця і печінки як наслідок ревматизму, цинги, малярії.
У Петербурзі Тарас Григорович зустрів дружнє, прихильне ставлення до себе кращих людей столиці. Це живило його творчі сили. Проте тяжкі душевні переживання і тут не залишали митця.
Клімат Петербурга, з його постійними туманами, вологістю, був несприятливий для людини з хворим серцем. У тісному приміщенні, де жив Шевченко в Академії мистецтв, не вистачало повітря, до того ж воно було отруєне кислотами, що вживалися при гравіруванні. Дуже негативно позначилися на здоров’ї поета нестатки, відсутність сім’ї, повсякденного догляду, елементарних побутових умов. Давало себе знати й те, що Тарас Григорович ставився до свого здоров’я байдуже, не любив звертати на себе увагу і навіть сердився, коли нагадували йому про це друзі.
Життя в Петербурзі — одиноке, тривожне — стало нестерпним. Поет раз у раз рветься на Україну, підганяє Варфоломія Шевченка прискорити купівлю садиби, побудову хатини «над Дніпром». Тяжко переживав він невдалу спробу одружитися; страждав, що його братів, сестру не щастить визволити з кріпацтва.
Зрідка наступали короткі періоди послаблення хвороби, і тоді поет оживав, починав навіть творити. 14 — 15 лютого він написав (на зворочі офорта автопортрета) останній вірш «Чи не покинуть нам, небого», в якому так потрясаюче реально відчувається наближення кінця («риштувать вози в далекую дорогу»).
У ніч з 24 на 25 лютого стався винятково тяжкий приступ грудної жаби. Мучив нестерпний біль у грудях; поет не міг лежати і всю ніч кидався на постелі, не знаходячи собі місця. А вже в неділю 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 р. Шевченка не стало, він помер о п’ятій годині тридцять хвилин ранку. Після панахиди, тіло померлого найближчі друзі його перенесли в академічну церкву. Квартира поета була опечатана поліцейською владою. Того ж дня були надіслані телеграми про цю сумну подію на Україну — в Київ, Харків, Чернігів, Полтаву, Кременчук, Одесу, Херсон, Катеринослав та інші міста, куди можна було подати звістку телеграфом.
Тим часом труна з тілом Шевченка була в церкві Академії мистецтв. У петербурзьких газетах не було своєчасно повідомлено про смерть Шевченка. Лише 28 лютого газета «Санкт-Петербургские ведомости» сповістила: «В ночь с 25-го на 26-е февраля скончался в Петербурге известный малороссийский поэт и художник Тарас Григорьевич Шевченко. Отпеванье назначено сегодня, 28 февраля, в церкви Академии художеств».
Похорон відбувся 28 лютого на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Але останньою волею поета було бути похованим на Україні. І лише у кінці квітня 1861 р. одержано офіційний дозвіл на перевезення праху Шевченка на батьківщину. У виконанні цього заповіту поета велику наполегливість та ініціативу виявляв молодий художник Г. Честахівський, з яким Шевченко познайомився і щиро подружив в останні роки свого життя.
Зранку 26 квітня на могилу Тараса Григоровича прибули його найближчі друзі й знайомі. Домовину викопано, покладено у спеціальну свинцеву труну і поставлено на траурний ресорний повіз.
27 квітня останки Шевченка прибули до Москви, а вже 6 травня о 7 годині ранку домовина Шевченка прибула до Броварів.
У Київ везти труну не можна було без спеціального дозволу. Траурна процесія зупинилася в Микільській Слобідці. У цей час прибули Варфоломій Григорович та інші родичі поета.
За дозволом до генерал-губернатора поїхали Варфоломій Шевченко і священик Петро Лебединцев. Князь Васильчиков змушений був дати дозвіл, але наказав запитати у митрополита, в якій церкві можна поставити труну
Тільки надвечір 6 травня домовина Шевченка прибула до Києва на Поділ, у Рождественську церкву.
Тим часом постало питання: де поховати прах поета? Петербурзькі друзі Шевченка цього питання остаточно не вирішили, лише вказували, що бажано поховати його над Дніпром. Тут же виникло й друге питання: якщо ховати в Києві, то де саме — на якому кладовищі? Чи у Видубицькому монастирі, чи на Аскольдовій могилі, чи на Щекавицькій кручі? Але обов’язково — на горі, біля Дніпра. Варфоломій Шевченко був тієї думки, щоб поховати на Щекавиці, і казав навіть там копати могилу.
Коли ж з труною Шевченка прибув Г. Честахівський, все змінилося. Честахівський заявив, що він був в останці години у Тараса і коли спитав, де його поховати, поет відповів: «У Каневі».
7 травня о 4 годині дня траурна процесія з Рождественської церкви рушила по узбережжю Дніпра до пароплава, щоб везти прах поета в Канів. Супроводити прах Шевченка до могили поїхали на пароплаві Тарасові братіи і сестра, В. Шевченко з сім’єю, старий приятель поета І. Сошенко, М. Чалий, український поет і друг небіжчика В. Забіла, О. Лазаревський, Г. Честахівський і чимало студентів Київського університету. Серед них були: М. Лисенко, М. Старицький, Т. Рильський, П. Житецький та ін.
8 травня о сьомій годині ранку пароплав «Кременчук» з домовиною Шевченка відбув з Києва до Канева. Того ж дня о четвертій годині дня пароплав прибув до місця призначення. На березі труну поставили на мари і урочисто понесли в Канів.
Труну поставили у канівській Успенській церкві. Тут виникла суперечка між Г. Честахівським і В. Шевченком. Останній виявив бажання поховати поета на цвинтарі біля церкви і навіть найняв людей копати могилу. Але Честахівський наполягав, щоб поховати на горі згідно з заповітом Тараса Григоровича. Він заявив народові, який зібрався біля церкви, що передсмертна воля Шевченка — поховати його на тій землі, де він бажав оселитися. Честахівський вибрав найвищу гору, але Варфоломій Шевченко сказав, що то земля поміщицька, і вирішили поховати на Чернечій горі.
9 травня у Каневі відбулася багатолюдна панахида, в якій взяли участь прибулі пароплавом київські студенти, населення Канева та навколишніх сіл. Жалобна процесія рушила з Канева на Чернечу гору, де вже викопали могилу студенти та інші шанувальники поета разом з місцевим населенням.
Т. Г. Шевченка поховано 10 травня (22 травня за новим стилем) 1861 р. о сьомій годині вечора. Селяни й студенти кілька днів насипали могилу.
Т. Г. Шевченко – поет, прозаїк, драматург. Аналіз творчості
Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українській народ, особливо жителів Лівобережної України. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.
В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.
Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).
Уже за першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народнопісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність.
До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом.