Драматичне мистецтво Шекспіра істотно відрізняється від мистецтва тих майстрів драми, які мали у своєму розпорядженні сцену, багато оснащену декораціями й усілякими пристосуваннями для того, щоб точно відтворювати час і місце дії. Шекспір заповнював недостатність зовнішнього оздоблення сцени поетичними описами, які вкладав у вуста персонажів. Шекспір володів магією слова. Одними тільки короткими репліками стражів у першій сцені "Гамлета" він створює в читача й глядача відчуття тривожної ночі, а в "Королі Лірі" мовлення старого короля в степу створюють враження бури.
Точно так само, як в історичній драмі, Шекспір і у комедії починав з оволодіння зовнішньою дією. Його ранні комедії "Комедія помилок" і "Приборкання норовливої" ще близькі до фарсу. "Двома веронцями" починається серія романтичних комедій. Основу їхнього сюжету становить певна любовна історія романтичного характеру, із пригодами, перевдяганнями, непорозуміннями й смішною плутаниною. Такі "Марні зусилля любові", "Сон у літню ніч", "Багато шуму з нічого", "Дванадцята ніч", "Як вам це сподобається", "Кінець - справі вінець", "Віндзорські жартівниці".
Історично, як з'ясовано шекспірологією, конструкція драми Шекспіра спирається на тенденцію середньовічної міської народної драми й драми попередників Шекспіра - Марло, Гріна та ін. Для нас у цьому випадку важливий не генезис, а основна естетична функція будови драми англійського драматурга на загальному ідеологічному тлі його драматургії. Конструкцію шекспірівської драми ми умовно позначаємо терміном "екстенсивна драма". Принцип екстенсивності, що визначає будова шекспірівської драми, знаходить собі вираження насамперед у припущенні просторової й тимчасової замкнутості драми, у гранично широкому для неї розсуванні границь місця й часу, у порушенні знаменитого античного принципу трьох єдностей. Саме це порушення естетичного викликається в Шекспіра максимальним розширенням рамок і меж драматичної боротьби героя. Як правило, Шекспір прагне звести до мінімуму передісторію героя й взагалі інші моменти його долі. Шекспір прагне показати всі основні моменти, вузлові віхи життя й долі героя в самій драматичній дії, розгорнути в живій сценічній дії справи життя героя, а не тільки її фрагменти. Із цієї сторони відмітимо, що в "Гамлеті" передісторія, без якої не може обійтися драматург, показана також у дії, на сцені. Шекспір прагне показати боротьбу героя можливо всебічно, з максимально різноманітною кількістю перешкод на його шляху, і саме із цього випливають широкі просторові й тимчасові рамки драми Шекспіра. Екстенсивність будови шекспірівської драми виражається далі в "поперечному" розширенні її дії, тобто в наявності паралельних ліній дії, у сюжетній складності драми. Прагнення до сюжетного розширення драми, до збільшення ліній дії виражається, як відомо, у тому, що Шекспір вводить другу паралельну інтригу, паралельну побічну лінію дії й навіть третю паралельну. Так, в "Королі Лірі" є не тільки друга паралельна лінія (у будинку Глостера), подібна в основних моментах з лінією Ліра, але й третя лінія дії, третій особливий сюжетний мотив (пристрасть двох сестер - Регани й Гонерильї до Едмонда, їхня взаємна боротьба й загибель через це). Всі три лінії дії об'єднані темою розпаду кровних зв'язків, розпад сімейно-моральних підвалин серед знаті. Так, в "Цимбеліні" є також три, об'єднані в одне ціле лінії дії: 1) боротьба Британії й Рима, 2) любов Імогени й Постума, 3) доля вигнанця Белларія й двох його вихованців - синів короля Цимбеліна. Так, в "Венеціанському купці" чітко вимальовуються в драматичній структурі п'єси три окремих сюжетно-тематичних мотиви, три відносно самостійні лінії дії: 1) боротьба Антоніо й Шейлока, 2) роман Бассано й Порції (сватання й вихід заміж), 3) роман Лоренцо й Джесіки (викрадення героїні).
І із цим розширенням сфери дії, розщепленням єдиної сюжетно-тематичної лінії на ряд самостійних ліній, введенням побічних мотивів, одним словом, із принципом множення основного сюжетного зерна тісно пов'язана в Шекспіра кількість діючих осіб - явна тенденція до їхньої безлічі. Сюжетна багаторазовість і, як правило, безліч діючих осіб - дві сторони того самого явища. Шекспірівська драма - якщо припустимо таке порівняння - як би тяжіє до багатовимірного простору геометрії Лобачевського. Зазначена ж риса випливає із самої сутності реалізму Шекспіра, із принципу складного відбиття дійсності, з різноманіття протиріч, що складаються в образ єдиного предмету - світу природи й світу соціальної дійсності, нескінченного світу в часі й просторі, відкритого філолофсько-науковою думкою Відродження.
Шекспірівська драма прагне не тільки до "поперечного" розширення, тобто до введення паралельних сюжетних ліній і тим самим до збільшення числа діючих осіб, але, говорячи умовно, і до "поздовжнього" розширення. Що потрібно під цим розуміти? Як правило, у всякій драмі можна позначити загальну схему розвитку дії: зав'язку, наростання дії, вершину, або кульмінацію, і, нарешті, розв'язку. Шекспір прагне до повторення й множення цих основних вузлових моментів розвитку дії. Що вважати кульмінацією дії в "Гамлеті"? Сцену мишоловки? Але сцена пояснення з матір'ю й убивство Полонію по драматичній напрузі й по впливі на наступний хід подій не уступає сцені мишоловки. Тією самою мірою насичена драматизмом сцена пояснення Лаерта із Клавдієм і божевілля Офелії.
Ще цікавіше той факт, що в деяких творах Шекспіра ми спостерігаємо тенденцію до зрощення в одне ціле не двох паралельних, а двох послідовно розгорнутих дій, двох циклів дії, двох п'єс. Із цієї сторони особливий інтерес представляє "Макбет". Що вважати зав'язкою дії трагедії? Очевидно, першу сцену зустрічі героя з відьмами й пророкування останніх про кавдорське таїнство й королівський сан. Для трагедії показово, що Шекспір зустріч героя з відьмами повторює, що він змушує його зустрітися з ними ще раз у печері відьом: "Два пророкування збулися, пролог розіграний, і драма царська росте". Це початок дії, початок драми, кінець якої, розв'язка - убивство Дункана. Але в ході дії є друга зав'язка, друге пророкування про "людину, не породжену жінкою", і про Бірнамскьий ліс. Тут - власне кажучи, початок другої драми. Її кінець - облога замку Макбета, рух військ під прикриттям і загибель Макбета від руки Макдуфа. Це друга розв'язка другої драми. І дійсно, зовсім чітко весь хід дії трагедії розпадається на дві частини: до вбивства й після вбивства Дункана. Психологія головного героя одна в першій половині й інша в другий. Характерно, що й у першу зустріч відьми роблять два пророкування: одне Макбету, інше - Банко. Якщо до вбивства Дункана Макбет цікавиться першим пророкуванням, то після вбивства - другим.
Не підлягає сумніву, що дія в драмі Шекспіра через подвоєння й множення, через всі нові варіації вузлових, вирішальних моментів дії, через множення подій прагне до максимального розвороту, до максимального збільшення й подовження, як би до проекції в нескінченність. У цьому також характерно проявляється основний принцип будови шекспірівської драми, принцип екстенсивності.
Екстенсивна форма драми Шекспіра викликається її винятково багатим і складним змістом. Через характер драматичної боротьби героя ця екстенсивна форма пов'язана із центральною проблематикою творчості англійського драматурга. Шекспірівська драма розвивається під знаком твердження героя-титана. Останній, ставлячи своєю кінцевою метою універсальне, прагне до завоювання світу, до максимального розширення сфери своєї активності. Драматична боротьба в п'єсах Шекспіра визначає максимально широкий простір для її розгортання. Твердження героя в Шекспіра невіддільне від драматичного показу грандіозного соціально-історичного зламу на рубежі середньовіччя й нового часу. Це ствердження в той же час необхідний момент показу народження нової людини в контексті епохи Ренесансу. Екстенсивна форма драми Шекспіра виростає, таким чином, в остаточному підсумку з найглибших ідейних джерел його творчості.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Аникст А., Творчество Шекспира. М., изд-во "Художественная литература", 1963. – 320 с.
2. Аникст А. А. Поэмы, сонеты и стихотворения Шекспира. //Шекспир У. Полное собрание сочинений в 8 томах. Том 8. М.: Искусство, 1960. С. 594.
3. Аникст А. Первые издания Шекспира. Серия: Судьбы книг. М. Книга. 1974г. 160с
4. Аникст А. Теория драмы на Западе в первой половине XIX века. Эпоха романтизма. История учений о драме. М. Наука. 1980г. 343с.
5. Аникст А.А., Трагедия Шекспира «Гамлет». Лит. Коммент.: Кн. Для учителя. − М.: Просвещение, 1986. − 124 с.
6. Аникст А.А., Шекспир. Ремесло драматурга. М., «Советский писатель», 1994, 608 с.
7. Аникст А.А. Театр эпохи Шекспира: Учебное пособие для вузов. -2006г. – 287 с.
8. Гилилов И. М.Игра об Уильяме Шекспире/ Издательство: Междунар.отношения. 2007. - С. 614
9. Козинцев Г., Наш современник Вильям Шекспир. Л., изд-во "Искусство", 1962. – 250 c.
10. Макалін Г.В., Михальска Н.П., Історія англійської літератури. Підр. посібник для студентів педагог. ин-тів і фак. іноз. мов. К., «Вища школа», 1997. - 528 с.
11. Мальцев В.Г., Художня література. К.: Освіта, 1996. - 319 с.
12. Морозов M., Шекспир. "Жизнь замечательных людей". 1-е изд. М., 1947; 2-е изд. М., 1956. – 200 c.
13. Hельс С., Шекспир на советской сцене. М., изд-во "Искусство", 1960.
14. Пінський Л.Е. Шекспір. Основні початки драматургії. - К., 1991.- 200с.
15. Смирнов А., Шекспир. Л., изд-во "Искусство", 1963. – 302 с.
16. Уильям Шекспир, Полное собрание сочинений под ред. А. Смирнова и А. Аникста. 8 томов. М., изд-во "Искусство", 1957-1960.
17. Урнов М.В., Урнов Д.М. Шекспир. Герой и его время. М., 1994. – 264c.
18. Хализев В.Е. Драма как явление искусства. М., 1992. – 309 с.
19. У. Шекспир. Пьесы, сонеты. Критика и комментарии. Темы и развернутые планы сочинений.2001 г. – 752 c.
20. Шекспир, Библиотека великих писателей под ред. С. А. Венгерова. 5 томов. Спб., 1902-1905.
21. Шрейдер В.А. Хрестоматія по закордонній літературі. К.: Освіта, 1992. - 616 с.
22. L. Rowse, William Shakespeare. A Biography. L., 1963. – 200 p.
23. Germaine Greer "Past Masters: Shakespeare" (Oxford University Press 1986, pp.1–2
24. F. E. Halliday, Shakespeare in his Age. L., 1956. – 321 p.
25. F. E. Halliday, The Life of Shakespeare. L., 1961. – 247 p.
26. H. Pearson, A Life of Shakespeare. L., 1949. – 139 pp.
27. M. M. Reese, Shakespeare, his World and his Work. L., 1953. – 203p.