20 лютого 1807 р. було створене Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо. Уряд, зацікавлений у швидкому заселенні ново приєднаної Бессарабії, дозволив усть-дунайцям селитися в Придунайських степах на правах колоністів. На протязі 1815-1817 рр. в Бессарабію з-за Дунаю вийшло кілька груп козаків, які разом з усть-дунайцями оселилися в Ізмаїльському повіті, заснувавши с. Дракуля (тепер с.Трудове Кілійського району Одеської області), с.Акмангіт (тепер с.Білолісся Татарбунарського району Одеської області). Частину задунайців у 1823 р. переселили в Ізмаїльську колоністську округу, де засновано с.Новопокровське (тепер с.Покровка Ізмаїльського району Одеської області).У зв’язку із збільшенням населення в Акмангіті частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на нове місце в Акерманському повіті, де в 1827 р. заснувала с.Старокозаче (тепер в Білгород-Дністровському районі Одеської області).Після ліквідації Усть-Дунайського козацького війська переважна більшість козаків лишилась в Бесарабії.[34]
З початком у 1828 р. Російсько-турецької війни російське командування намагалося збільшити військовий контингент Дунайської армії. В червні 1828 р. уряд дозволив сформувати в Акерманському повіті Бессарабії козацьке військо, яке одержало назву Дунайського (з 1856 р. Новоросійське; проіснувало до 1869 р.), з усть-дунайців, задунайських запорожців, що оселилися в Бессарабії до 1828 р. До війська були зараховані села Акерманського повіту Акмангіт, Старокозаче і Волонтирівка (тепер у районі Штефан Воде Молдови).В 1836 р. до війська були приєднані села Михайлівка, Костянтинівка, Новотроїцьке, Миколаївка, Петрівка (тепер в БілгородДністровському, Кілійському, Саратському районах Одеської області). Через три роки були приєднані села Фараонівка та Каїри (останнє – с.Крива Балка; обидва в Саратському районі Одеської області). За Паризьким миром 1856 р. частина козацької території з станицями Миколаївка та Новотроїцька відійшла до Молдавського князівства. Замість цих земель війську було дозволено придбати у поміщика К.Зіро селище Байрамча, незабаром перейменоване в Миколаївку-Новоросійську. Центр управління війська розміщувався в станиці Волонтирівка. Однак в зв’язку з тим, що в цій станиці не було необхідних помешкань, військове правління до 1856 р. знаходилось в Акермані. Після придбання військом Миколаївки-Новоросійської воно переїхало в цю станицю. В середині 60-х рр. тут знаходились майже всі головні військові установи: госпіталь, головний військовий храм св. Миколи Чудотворця, поштова станція та училище. Дунайське військо мало нести прикордонну службу на Дунаї, Пруті та по Чорноморському узбережжю до Дніпра, внутрішню службу в Бессарабській та Херсонській губерніях, утримувати гарнізони в Ізмаїлі та Акермані. Притягувалися вони для виконання й інших завдань. Це було останнє козацьке військо на терені сучасної України.[35]
Під час російсько–турецьких війн російське командування цінувало козаків. Вони добре знали причорноморські степи і тому використовувались здебільшого для розвідок та як авангард російської армії. У результаті війни 1735–1739 років російська армія взяла Очаків, Хотин. Після взяття Очакова козаки почали виходити в море. За повідомленням німця Манштейна, «запорожские казаки на малых своих лодках» з Очакова «делали…набег до самого устья Днестра; а поднявшись вверх по реке, разбили и сожгли многие деревни вдоль берега лежащие, что причинило в тамошних местах даже до Бендер великий страх». Запорожці повернулися з цього рейду з «великою здобиччю» і «неодноразово потім продовжували такі набіги». У 1739 році за повідомленням А.Скальковського «запорозька піхота на дубах пробиралася до Дунаю, доставляла припаси для армії, винищувала турецькі галери, одне слово продовжували ту ж службу, «яка й одвічно бувала» – велась на Запоріжжі».
Війна з Оттоманською Портою 1768–1774 років була для Російської імперії набагато успішною ніж попередня. Незважаючи на те, що саме турки були ініціаторами збройного конфлікту і спочатку, за допомогою татар, намагалися діяти наступально, вже в 1769 році ініціатива перейшла в руки росіян. Під час війни у складі російської армії успішно діяли козацькі полки з Лівобережжя і Слобідської України, а також запорожці. Останні, як і в попередній війні, виконували функції розвідників та авангарду. Як відзначає сучасний історик Г.Шпитальов, Росія тоді не мала регулярної легкої кінноти, тому функції останньої виконували іррегулярні підрозділи (панікери, калмики, козаки, арнаутки). Запорозька легка кіннота мала свої переваги («На відміну від інших видів кінноти головним засобом боротьби запорозької кінноти була вогнепальна зброя». – відзначає Г.Шпитальов). Тому хоча «на театрі бойових дій російсько–турецької війни 1768–1774 років запорозька кіннота діяла на другорядних ділянках», саме як допоміжна сила, вона «зробила певний внесок у перемогу Росії над Туреччиною». Вельми успішним були і дії запорозької флотилії. Росія тоді ще не мала сильного флоту на Чорному морі і це надавало подвигам запорозьких човнів на Дунаї особливого значення.
В 1769 році козаки напали на Хаджибей (Одесу), здобувши колосальну здобич (до 36.000 коней, 1.000 рогатої худоби, 4.000 овець та 180 верблюдів). 27 червня 1770 року авангард армії П.Паніна та головних сил Запорозького війська під проводом кошового отамана Петра Калнишевського підійшли до містечка Аджидер (сучасне м. Овідіополь), спалили його, взявши немалу здобич та вогнем змусивши турецькі кораблі відійти від Аджидера до Білгорода. 13 липня запорожці спустошили передмістя Хаджибея (Одеси). Під обстрілом з турецького флоту та з фортеці вони захопили форштадт (слобода біля фортеці). Про хоробрість козаків під час цього бою П.Панін доповів цариці. В 1770 році було взято Кілію, Ізмаїл, Бендери, Акерман. В 1771 році за повідомленням А.Скальковського запорожці мали «три запеклі й славетні справи з ворогом» біля Очакова та Хаджибея 24 червня, 15 вересня та 9 жовтня. У 1772 році запорожці захопили поблизу Хаджибею у Дальнику 7.000 ногайських коней. Безперечно мали місце й інші набіги, про які історикам поки що не відомо. В 1771–1774 роках запорозька флотилія успішно діяла на Дунаї. Козаки брали участь у боях біля Гірсова, патрулювали береги нижнього Дунаю, громили Турецькі кораблі, висаджували десанти на правий берег ріки тощо. У ході боїв на Дунаї запорожці зазнали значних втрат, але здобули низку вражаючих перемог, захопили значну здобич (в тому числі декілька ворожих суден) і заслужили подяки від російського військового командування та від цариці.[36]
Під час російсько–турецької війни 1787–1791 років головнокомандувач армії Г.Потьомкін багато уваги приділяв формуванню козацьких підрозділів. За його ініціативою на Півдні України були створені Албанське, Бузьке, Катеринославське козацькі війська, які вельми непогано зарекомендували себе під час зазначеної війни. Слід звернути увагу на особливе значення Чорноморського козацького війська, що створювалося з колишніх запорожців. Під проводом своїх здібних керівників колишніх запорозьких старшин: кошового отамана Захарія Олексійовича Чепіги (перше приз віще Куліш) та військового судді керівника козацької флотилії Антона Андрійовича Головатого (1744–1797) чорноморці успішно воювали з турками на теренах, що тепер входять до Одеської області. «Під час російсько–турецької війни чорноморські козаки брали участь у штурмах Хаджибею, Очакова, здобутті Бережанської фортеці, фортець Ісакчі, Тулчі, Акермана, Ізмаїла, у битвах при с. Терновці (під Бендерами) та Мачині. Поміж козацьких військ, які були створені Г.О.Потьомкіним на півдні України, саме військо чорноморських козаків було найбільш організованим та боєздатним і зберегло багаті військові традиції запорозького війська». – відзначає сучасний історик Р.Шиян.
У 1788 році поблизу Хаджибея тривалий час знаходився великий турецький флот, який вельми цікавив російські війська. Що проводили облогу Очакова. За повідомленням історика П.Короленка: «29 октября 1788 года Чепега взяв с собой несколько человек отважных казаков и пробравшись ночью к Хаджибею зажег береговой цейхгауз». А 7 листопада 1788 року, коли чорноморські козаки–піхотинці військового судді Антона Головатого оволоділи островом Березань, кіннота чорноморців, під проводом кошового отамана Захарія Чепіги «была под Гаджибеем и истребила у самой крепости магазины, на берегу построенные, в которых до несколько было тысяч четвертей (1 чверть – 209,9 літра) муки, пшена и овса». За цей подвиг З.Чепіга отримав орден Св.Георгія 3–го ступеня. У 1789 році козаки З.Чепіги робили регулярні роз’їзди навколо Хаджибея, при цьому захоплюючи турецьких «язиків».[37] При взятті міста велику роль зіграла флотилія А. Головатого, яка приймала пізніше участь і у взятті Акермана. Також до складу військ входили 3 піших та 3 кінних полки чорноморського козацтва (в кожному полку – по 500 козаків) під проводом З.Чепіги та два батальйони піхоти регулярної російської армії, а функції обозної служби під час походу виконували чорноморські козаки А.Головатого. Акерман та Паланку було залишено під охороною Антона Головатого.