Особливістю цієї війни було те, що частина запорожців, так звані «задунайські» козаки, воювали на боці не Росії, а Туреччини. «Задунайські запорожці опинилися на театрі воєнних дій з першого дня війни», писав А.Д.Бачинський. У1787–1789 роках задунайці діяли зокрема поблизу р.Тилігул, Хаджибея, Аджидера та Акермана. «У 1790 році, – відзначав А.Б.Бачинський, – російські війська вийшли у пониззя Дунаю. Саме тут знаходилися оселі задунайських запорожців і зосереджувалися їх головні сили. Влітку в гирлах Дунаю, у Вилковому і Кілії розташувалася гребна флотилія задунайців.[38]Слід зауважити, що російське командування в порівнянні з попередніми війнами набагато краще знало театр військових дій. Тому особливого значення набували досвід та обізнаність колишніх січовиків – чорноморців. На відміну від попередніх двох російсько–турецьких війн, наслідки війни 1787– 1791 років безпосередньо стосувалися земель теперішньої Одещини. Більшість її території була визволена від турецького ярма, що надало потужного поштовху для економічного розвитку краю і всієї України.
Мужність і хоробрість, патріотизм, любов до волі й батьківщини, демократизм, взаємодопомога, високі моральні цінності лишило козацтво в спадщину українському народу. Не випадково в огляді Одеської військової округи за 1871 р. підкреслювалося, що в українцях „й до цього часу добре зберігається пам’ять про вільне козацтво”. В умовах незалежної України знов, в новій якості, відродилося козацтво. Воно відіграє важливу роль в політичному і культурному житті, разом з усім народом будує Українську суверенну державу. Задунайський запорожець Ананій Коломієць, закінчуючи розповідати Федору Вовку про Задунайську Січ, висловив невмирущі, сповнені глибокої віри в козацтво і його спадкоємців, слова: „А за нас... то наше не пропаде... Досі не пропало, то вже й не пропаде!.. Нашого насіння ніхто не скоренить!”[39]
І хоча після ліквідації незалежності Української козацької держави пройшло 2,5 століття, головною рушійною силою у становленні в 1918 році Української народної республіки, Української держави Скоропадського (Гетьманат) стало селянське ополчення “вільних козаків”, січових стрільців, українських козацьких дивізій сірожупанників, синьожупанників.
У 1914 році у Львові та інших містах Західної України почали формуватися українські загони Січових Стрільців, з метою підготовки до збройної боротьби з Московщиною. Січові Стрільці зіграли також видатну роль у боротьбі з австро–угорською армією на Західній Україні.
Вибух революції в лютому 1917 року застав у лавах російської армії потужну масу українського воятства, яке під впливом національного пробудження прагнуло не лише завершення імперіалістичної та чужої інтересам війни, а й відбудови української державності, як гаранта прав і свобод народу на своїй землі. Саме тому від часу утворення 17 березня 1917 року в Києві Української Центральної Ради, поряд із розбудовою державності піднявся велетенський рух українізації військових частин російської армії, де числом переважали вихідці з України. Ядром військових сил Директорії УНР був Запорозький корпус і корпус Січових Стрільців. Після возз’єднання УНР та ЗУНР у 1919 році збройні сили Директорії представляли об’єднані українські армії, куди входили Галицька армія та Наддніпрянська армія, в яку ввійшли групи Січових Стрільців.
Одещина не стояла осторонь цих процесів. Тут процес українізації військових частин царської армії посувався швидкими темпами. На початку квітня 1917 року в Одесі під проводом відомого українського діяча, полковника медицини Івана Митрофановича Луценка засновано Одеську Українську Військову Раду. Нову організацію нарекли Одеській Український Військовий Кіш. В липні 1917 року Українська військова організація почала вже диктувати свою волю місцевій військовій владі. І коли відбувся з’їзд Українського Вільного Козацтва УНР, в ті ж бурхливі дні І.М.Луценко отримав дозвіл на формування Гайдамацьких куренів. До складу 1–го Гайдамацького куреня увійшла в повному складі Одеська «Січ», яка була створена за пропозицією Юрія Липи, відомого українського історіографа, письменника і лікаря. «Одеська Січ» – бойовий загін патріотичної молоді, яку очолив десятник січових стрільців Янів. З її членів був створений «Союз української молоді». Янів разом з Липою перетворили «Одеську Січ» на добру сотню вправних вояків. У вересні Гайдамацький курінь мав 6 піших, кулеметну, кінну, гарматну сотні, виділивши кадри для формування 2–го та 3–го Гайдамацьких куренів і куреня в Херсоні. Гайдамаки мали темно–сині козацькі однострої зі срібними літерами «ГК» на погонах і тверді синьо–жовті армійські кашкети. Кіннота мала замість кашкетів чорні смужкові шапки із червоними шликами та малинові козацькі жупани і шаровари, підперезані синіми поясами. Невдовзі завершилось формування Одеської гайдамацької дивізії. Вдалі дії по наведенню ладу і спокою на вулицях Одеси, у Тирасполі, Вознесенську й Херсоні у листопаді 1917 року сприяло піднесенню авторитету гайдамаків серед місцевого населення. В дивізію входили 1–й та 2– Гайдамацькі пластунські куреня, 3–й Гайдамацький кінний курінь та Гайдамацька гарматна батарея. Крім того, до гайдамацьких формацій належала зукраїнізована учбова кулеметна команда штабу Одеського округу. Гайдамацька формація сягала 2 тисячі вояків. Ця організація існувала до розгрому одеських гайдамаків наприкінці січня 1918 року.[40]
У середині 1917 року в складі російської армії було 27 зукраїнізованих дивізій. Таким чином лідери УНР мали всі можливості для того, аби створити боєздатну армію новопосталої державності. Однак вони не лише не скористались шансом, який їм подарувала історія, але й відверто виступали проти військового будівництва. В. Вінниченко, один з лідерів Центральної Ради, у «Робітничій газеті», органі своєї партії писав статті, спрямовані проти формування українських збройних сил: «Не своєї армії нам, соціал– демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій» – твердив він. «Не треба в дану історичну хвилину відокремлювали долю України від долі Росії. Будьмо на висоті нашої національної гідності, щоб ніхто не потребував кинути нам докір національної пристрасті і виключності» – переконував він. «Тепер війни уже не буде, бо всі народи незабаром поєднаються в одну велику спілку народів» –погоджувалися колеги В.Винниченка, зокрема й С.Петлюра, відповідальний за творення війська.[41] І коли в Києві 1917 року полк ім.. П.Полуботка зробив спробу збройно усунути російські військові частини, його було роззброєно і з наказу Центральної Ради відправлено на фронт разом з ініціаторами українського військового руху М.Міхновським. Тому, коли 25 грудня 1917 року більшовицькі війська розпочали широкий наступ на Україну, проти 30–ти тисячної більшовицької
армії при 60 гарматах і 10 бронепотягах УНР змогла виставити лише 1,5 тисячі багнетів.
Але боротьба за вільну Україну ще не була закінчена! У 1920 році армія УНР здійснила перший Зимовий похід на зайняту територію. В складі армії був полк Чорних Запорожців. В кінці 1921 року УНР здійснила другий Зимовий похід на територію УСРС. Бессарабською групою у складі Української повстанчої армії командував Генерал–хорунжий А.Гулий–Гуленко. Справжнім проявом козацької відваги був відчайдушний напад на Тирасполь штурмового загону козаків і старшин армії УНР з території Румунії в листопаді 1921 році. Він відбувся одночасно з наступом військ генерала–хорунжого Ю.Тютюнника на правобережну Україну. 1920–23 роки – всплеск антибільшовицького повстанського руху в Одеській губернії. Велику роль зіграв повстанський загін отамана С.Заболотного, який об’єднав більшість повстанських загонів у Чорноморську або Наддністрянську дивізію. Саме це «бандитське» (по словам більшовицького губернського начальства) покровительство врятувало сотні тисяч селян на Україні від голодної смерті, на яку прирікали червоні продзагони. Огляд матеріалів про голод 1921–22 років на Україні дає можливість дійти чіткого висновку – найменше постраждали від голоду ті місцевості, де був міцний і нищівний до радянської влади український повстанський рух. Після поразки військ отамана Ю.Тютюнника повстанський рух як в одеській губернії, так і по всій Україні пішов на спад. Причиною спаду повстанської боротьби була елементарна зневіра в успіх подальших змагань та арешти отамана Заболотного і генерал–хорунжого А.Гулого–Гуленка.[42]
У 1939 році на Закарпатті в Карпато–Україні, як тоді офіційно називали цю автономну українську державу, була сформована Карпатська Січ – військова організація чисельністю близько 5 тис. бійців. Її створення було обумовлене постійною загрозою угорського нападу на цю молоду державу. Українськими націоналістами було створено відоме в Україні військове формування – Українська повстанська армія – для боротьби з польськими та німецькими загарбниками і більшовицькою владою. Перші такі партизанські загони виникли на Поліссі та Волині. Як тільки вибухнула друга світова війна, місцевий український Тарас Бульба – Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував тоді у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою Поліська січ (пізніше перейменовану в УПА). У 1941 році після спроби німців розпустити цю частину, вона пішла у ліси.[43]
В 1941 – 44 роках на Одещині також активізується націоналістичний рух опору. Історія руху опору під час іноземної окупації 1941–44 років на півдні України, зокрема на території губернаторства Бессарабії, Трансністрії є однією з найменш досліджених тем як у радянській, так і пострадянській історіографії. Це питання потрібно досліджувати в аспектах діяльності обох фракцій ОУН під проводом полковника А.Мельника та очолюваної С.Бандерою (ОУН–М та ОУН–Б, відповідно ОУН–Я).