В 1941 році на Одещину, після проголошення у Львові Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року та обрання тимчасового Українського Державного Правління, прибувають частини Південної похідної групи ОУН–Б, що мали завдання Проводу розгорнути на Півдні України мережу організації, перебрати адміністрацію на низах у свої руки, допомогти місцевому населенню в самоорганізації і розподілі майна колгоспів та радгоспів, захисті його від по грабунку окупантів, організувати маніфестації з вимогами до окупаційної влади визнати відновлення державності, а в разі відмови підготувати базу для розгортання довготривалої боротьби у підпільних умовах.
Південна похідна група ОУН–Б налічувала більше тисячі досвідчених революціонерів, що пройшли багатомісячний політичний і військовий вишкіл в районі Ся нока (Польща). Кінцевим пунктом її маршруту мав бути Південь України з центрами в Одесі та Дніпропетровську. На кінець 1941 року було сформовано Крайовий провід ОУН–Б так званої «Трансністрії», до складу якого увійшли: крайовий провідник «Трансністрії» Тиміш Семчишин («М.Річка»), провідник Акерманської області, провідник Одеської області Луценко та провідник Ізмаїльської області. Крайовий провідник «Трансністрії» входив до Проводу ОУН–Б. В підпільних друкарнях Одеси видавалися листівки для національних відділів при УПА навіть оригінальними шрифтами кавказьких народів. Значна частина центральних видань ОУН–Б, УПА та УГВР виготовлялися теж в Одесі, куди для контролю роботи неодноразово приїздив керівник Головного пропагандивного осередку УПА Йосип Позичайнюк («Шугай», «Шаблюк») з відповідним штабом. Тут друкувався підпільний журнал Одеського обласного проводу ОУН–Б «Чорноморський вісник», література для Дніпропетровського крайового та Донецького обласного проводів ОУН–Б. Діяльність членів похідної груп ОУН–М в Одесі (З.Матла) проводилась здебільшого в рамках підпільної боротьби та нелегальної роботи. Зокрема у культурницькому напрямку. Про це свідчать документи румунської політ поліції – сигуранци та СС–1, що зберігаються у фондах Державного архіву Одеської області. Окупанти називали українських патріотів «сепаратистами, що ведуть пропаганду незалежності України». Станом на 13 травня 1942 року СС–1 зафіксувало щонайменше десять таких осіб, що працювали в культурно–навчальних закладах міста, органах окупаційної влади – при мерії й дирекціях муніципалітету і були близькими до націоналістичного підпілля ОУН–М. Одним з найбільших осередків «сепаратизму», з огляду на документи, які зберігаються в ДАОО, був український ліцей, що був розташований в будинку №5 по вулиці Єлизаветинській. З десяти осіб, які перебували під наглядом сигуранци, четверо працювали в цьому навчальному закладі – Ф.М.Сумлинський – викладач української мови; Дубінський, Пелішенко (можливо, колишній представник одеського Українського військового коша у Центральній Раді) – директор ліцею та Лазуровський В.Ф. – викладач Західноєвропейської літератури. Про діяльність українських націоналістів ОУН–М на культурному фронті неодноразово згадувала й місцева преса окупаційного періоду.
Одеське українське націоналістичне підпілля, як і все підпілля Півдня України, взяло активну участь у формуванні загонів УПА – «Південь». Враховуючи, що Одещина бідна на великі лісові масиви, представники місцевого підпілля вливались в загони, що формувалися на Вінниччині, Уманщини та в Холодному Яру, поповнивши склади наддніпрянських куренів УПА під командуванням командирів «Костя», «Остап», «Саблюк». Під час переходу фронту куренів ВО «Вінниця» та ВО «Умань», згідно наказу ГК УПА , відступаючи на Волинь, понесли надзвичайно великі втрати і тому наприкінці літа 1944 року УПА – «Південь» було розформовано, а її рештки включено до складу УПА – «Захід». У відомостях про героїв, що полягли на полі слави в лавах УПА – «Захід знаходимо дані й про представників одеського підпілля: Мирослав кіндзірський («Боєві», «Степан») – член обласного проводу Одещини, окружний провідник Чернівеччини («Левко», «Василь» – родом з Одещини, активний член українського підпілля Одеси, «Запорожець» – стрілець УПА родом з Одеси, «Корінь» – родом з Одещини, визначний організатор студентства Одеси. На жаль сьогодні не завжди є можливість дізнатись справжні імена героїв.
В 1943 році під час переслуховування арештованих підпільників ОУН–Б Одеси, румунське військове командування запропонувало переговори з ГК
УПА. Звільнені націоналісти передали в серпні 1943 року це ГК УПА і у січні 1944 року в Кишиневі відбулися переговори між делегацією УПА у складі: о д– р. І.Гриньох, професор Л.Шанковський, сотник М., представник ГК УПА М.Дужий та представник одеського проводу ОУН з делегацією румунського уряду, ГК румунської армії, що вважали ГК УПА єдиною суверенною владою на Україні. На переговорах, що мали здебільшого військовий характер, румунською делегацією було запропоновано в обмін на позитивне ставлення до можливості відновлення Української держави клопотання керівника Румунії маршала Антонечку в цій справі перед Гітлером підписати ГК УПА декларацію про зречення північної Буковини і Бессарабії. При цьому румунська делегація обіцяла зректися своїх домагань на Одесу і Трансністрію. Українська делегація відкинула ці вимоги, заявивши, що завжди стоятиме на позиціях неподільності України.[44]
З відходом основної частини кадрів ОУН Одещини у лави УПА, місцеве підпілля продовжувало роботу по забезпеченню організації літературою, листівками, проводило пропагандивну роботу серед місцевого населення, розбудовувало підпільну мережу, готувалось до тривалої боротьби з новим окупантом. Останні згадки про одеське націоналістичне підпілля ОУН стосуються кінця 40–х років. Згідно спогадів зв’язкової Г.Дідик «Анни» відомо, що в Одесі двічі 1948 та 1949 років перебував Головний Командир УПА, Голова Генерального секретаріату УГВР. Голова Проводу в Україні генерал– хорунжий Роман Шухевич («Тарас Чупринка»), який проводив тут наради з проводом ОУН Півдня України та лікувався після довготривалого перебування у підпільних умовах. Підсумовуючи сказане, можна сміливо стверджувати, що Одеса, як і весь Південь України, відігравала значну роль у розбудові українського націоналістичного підпілля та дала видатні кадри для визвольного руху в Україні 1941–1944 років.
В наш час, коли Україні вкотре випав шанс стати повноцінною державою, як ніколи потрібно дослідити досвід минулого військового будівництва, зробити відповідні висновки, аби не припуститись подібних помилок і пам’ятати, що сильна армія – це право на існування нації.
Практично в усіх країнах були різні воєнізовані групи населення, які виконували специфічні функції, пов’язані з військовою службою (Іспанія – реконкистадори, Швейцарія – кнехти, Балкани – гайдуки, клефти, граничари, Україна – козаки, гайдамаки, Індія – гуркхи, Японія – самураї). Виникало військове громадство в період смут, в умовах прикордонних конфліктів, релігійних війн і війн за національну незалежність, здіснення колонізацій. На початкових етапах існування основним заняттям таких громадств була війна напіврозбійницького характеру. Однак пізніше вони або переходили на службу до держави на договірних началах, або щезали... Логіка історичного процесу невблаганна – при закритті “прикордонних” зон потреба в відважних й умілих вояках-колонізаторах минає. Але козацтво проіснувало до початку ХХ століття. Цьому сприяли такі причини: існування територій, що потребували колонізації (lдо речі, наш Буджак); це виступало своєрідним “гарантом” існування козацтва, найбільш пристосованого для рішення колонізаційних завдань; в державі, в якій є феодальні пережитки, з режимом, що спирався на досить вузьку соціальну базу, козацтво як опора самодержав’я було “приречено” на “підтримку” із боку уряду й “захист” від розмиву як військового стану. По мірі укріплення державності й експансії держави на прикордонні території у козацтва не було іншого шляху, як увійти до державного організму на умовах відбуття служби, збереження, з поступовим відмиранням декількох вольностей або зникнення козацтва загалом. Що й відбувалося в пореформений період, а завершились ці процеси в роки громадянської війни й сталінської модернізації...
Вже до початку Першої світової війни козаки були лише військовою силою з неефективною економікою й були анахронізмом, який пережив свою доцільність для держави. Процес індустріалізації, модернізації, репресивні міри знищили ідентичність козаків, від них залишились лише легенди... Відбулася втрата традицій через фізичне винищення значної частини козаків і членів їхніх сімей (1919-1920 роки – “розкозачування”), депортації козацького населення в інші місця (20-30-ті роки ХХ століття), а в місцях традиційного проживання – розбавлення чужинцями-некозаками (20-40-ві роки ХХ століття). Такий стан був на початок 90-х років ХХ століття, коли в Радянському Союзі почався бурхливий рух визволення від гніту тоталітарного комуністичного режиму, відомий під назвою “перебудова”.
Модернізація держави порубіжжя ХХ-ХХІ століття в якості свого природнього слідства припускала певне пожвавлення зацікавленості до політичної архаїці та традиціоналізму. Концепт “світлого майбутнього” який характерний для радянської епохи, було змінено на “світле минуле”. Практичною проявою цього “кидка назад” стало виникнення багатьох організацій, які будувалися на основі середньовічних, за своєю суттю, політико-правових, соціальних понять: стану, корпоративізму, жорсткої ієрархічності. Як гриби після дощу, виникали численні дворянські зібрання, купецькі гільдії та ін Одним з яскравих проявів подібного роду став рух за “відродження козацтва”. Ще до розпаду СРСР лідери й активісти нового руху оголосили головною своєю метою “відродження” козацтва. Це поняття до теперішнього часу залишається ключовим для всіх програмових документів українських неокозаків. Із самого початку їх ідеологи сприймали історичне минуле як норму, яку необхідно відновити. Це виразилося в різних формах: від атрибутики (відродження козацьких прапорів) до висування територіальних претензій до сусідів, які займають “козацькі землі” (Крим).