ДОДАТКИ. ЛІДЕРИ КОЗАЦТВА БІЛГОРОД-ДНІСТРОВЩИНИ.
Слєпухін Микола Олексійович народився 12 грудня 1925 року в станиці Білореченській Краснодарського краю в родині робітника. Національність – росіянин.
Батько – Слєпухін Олексій Філаретович, 1901 року народження, уродженець Сталінградської області Іловлінського району. До Жовтневої революції – селянин. Учасник Громадянської війни. Після війни – робітник, службовець. Загинув під час Великої Вітчизняної війни.
Мати – Слєпухіна Павлина Іванівна, 1905 року народження. Уродженка станиці Білореченської Краснодарського краю, з селян. Мешкає там ж.
Сестра – Слєпухіна Юлія Олексіївна, 1929 року народження, мешкає в станиці Білореченській.
Микола Олексійович до призиву до Червоної Армії навчався в станиці Білореченській в школі №68, де закінчив 10 класів в 1941 році.
29 червня 1941 року по призову Радянського уряду «Козаки Дону та Кубані – на захист Батьківщини!» - добровільно вступив в Червону Армію, де проходив службу.
З 29 червня 1941 року по вересень 1941 року в 193 кавалерійському полку 72 кавалерійської дивізії на посаді червоноармійця-шабельника.
З вересня 1941 року по червень 1942 року в 7 та 8 бригадах морської піхоти окремої Приморської армії в Севастопольському оборонному районі в званні головного старшини на посаді заступника командира взводу.
З червня 1942 року по грудень 1942 року в протитанковому дивізіоні 4 Кубанського Козацького кавалерійського корпусу на посаді командира огневого взводу.
З грудня 1942 року по лютий 1943 року на курсах перепідготовки молодшого начскладу в місті Кіровабаді.
З лютого 1943 року по березень 1943 року в 59 кавалерійській дивізії командиром взводу розвідки.
З березня 1943 року по січень 1944 року в 45 кавалерійському полку 12 кавалерійської козацької дивізії 5 Донського кавалерійського козацького корпусу.
З лютого по березень 1944 року на лікуванні у зв’язку із пораненням в військовому шпиталю №5586 в місті Чкалові.
З березня по червень 1944 року в 42 полку 10 козацької кавалерійської дивізії 4 гвардійського козацького кавалерійського корпусу на посаді командира взводу 76-мм гармат.
З червня 1944 року по травень 1945 року в 45 кавалерійському полку 12 кавалерійської дивізії 5 Донського кавалерійського корпусу на посаді командира огневого взводу 76-мм гармат. Учасник Параду Перемоги 24 червня 1945 року.
З липня 1945 року по серпень 1946 року – курсант Одеського піхотного училища ім. К.Є.Ворошилова.
З вересня 1946 року по червень 1948 року – командир взводу 46 окремої місцевої стрілецької роти спеціального призначення по боротьбі з бандитизмом Одеського військового округу.
З червня 1948 року по червень 1953 року – командир стрілецького, комендантського взводів, стрілецької роти 21 стрілецького полку 180 стрілецької дивізії.
З червня 1953 року по червень 1954 року – командир штабної роти 180 стрілецької дивізії.
З червня 1954 року по жовтень 1955 року – командир комендантської роти 180 стрілецької дивізії.
З жовтня 1955 року по травень 1957 року – заступник командира стрілецького батальйону 21 стрілецького полку 14 стрілецької дивізії.
З травня 1957 року по червень 1959 року – заступник командира мотострілкового батальйону 325 мотострілецького полку 88 мотострілецької дивізії.
Приймав участь в бойових діях на фронтах Великої Вітчизняної війни у складі ПівнічноКавказського, Південно-Західного, Степового, 2,3,4 Українських фронтів.
В полоні та окруженнях не був. Поранення: 2 тяжких, 4 легких.
В 1947 році вступив в брак з громадянкою Слєпухіною (Шелковенко) Ніною Григорівною, свідоцтво про одруження №59998 від 26.02.1947 року. Дружина – 1929 року народження, уродженка Смілянського району Київської області. Маю двох дітей – Світлану та Людмилу 1948 року народження.
Маю урядові нагороди: ордена «Вітчизняної війни ІІ ступеню», «Червоної зірки»; медалі «За звитягу» - 2 шт., «За бойові заслуги», «За оборону Севастополя», «За оборону Кавказу», «За взяття Будапешту», «За взяття Берліну», «За визволення Праги», «За перемогу над Германією», «30 років Радянської Армії і ВМФ», «40 років Радянської Армії і ВМФ».
Член Комуністичної партії Радянського Союзу з 1955 року, партійний квиток №04960995.
В період з 1960 року до 1973 року служив в Білгород-Дністровському гарнізоні військовим комендантом гарнізону, заступником командира полку з тилу, командиром полку.
В званні полковника в 1973 році звільнився з лав Збройних Сил СРСР у зв’язку із звільненням в запас.
Далі продовжував свою трудову діяльність в системі Громадянської оборони СРСР.
Проводив велику Військово-патріотичну роботу, виступав в дитячих садках, школах, трудових колективах із споминами про Велику Вітчизняну війну. Тривалий час був головою Ради ветеранів 180 Київської Червонопрапорної гвардійської дивізії. Організовував зустрічі ветеранів до пам’ятних дат в місті Білгороді-Дністровському. Багато робив для відродження козацтва в регіоні, був обраний Отаманом.
Створив особистий музей «Армія. Війна. Перемога». Помер 10 жовтня 1998 року.
Корнєв Юрій Миколайович народився 12.12.1952 року в станиці Россошь Вороніжської області.
Батько – Корнєв Микола Миколайович (1925), залізничник-машиніст, мати – Малородова Лідія Сергіївна (1929), секретар-машиністка держорганізації.
Переїхали до Молдови (місто Бендери), де закінчив 8 класів, потім технікум Базового господарства.
З 1970 по 1976 роки навчався в Кам’янець-Подільському вищому військовому інженерному училищу, після закінчення якого проходив службу взводним батальйону по знаходженню та знищенню ядерних фугасів (ВРУЯФ) в селі Малі Кандури (Грузія) на кордоні із Туреччиною.
В 1981 році – переїзд в Ахалкалаки (Грузія), потім в Кутаїсі (штаб округу), потім дивізія (ротний), отримав чергове звання й – начальник штабу батальйону.
У 1989 році – учасник ліквідації наслідків землетрусу у Спитаці. Особисто розмінував більше 5 тис. деформованих снарядів, за що дають Героя Радянського Союзу (за положенням про Зірку Героя). Там розробив нову технологію взриву напіврозрушених багатоповерхових будівель (при цьому взриві будівлі – як би складуються).
З 1990 року – Польща (один рік); далі виводять радянські війська під Калінінград. 1991 рік – штаб Одеського військового округу.
З листопаду 1991 року – Білгород-Дністровський гарнізон. Звільнено за вступ до козацтва у кінці 1994-початку 1995 року у званні підполковник, на посаді командира полку.
Дружина – Ольга Миколаївна, доньки – Олена (1978), Ольга (1979).
Після звільнення з лав Армії України переїхав до Росії у Россошь, потім до Вороніжа.
Брав активну участь у розробці основних документів Земляцтва Задністров’я – «Ідеологія козацтва», «Стратегія козацтва» (товариш Отамана – це начальник штабу козацької організації).
Ю.М.Корнєв багато уваги приділяв питанню підбору кадрів для роботи з козаками. «…Необхідно відмітити, що провідниками й розповсюджувачами козацької ідеології можуть бути козаки, добре освічені, із високим інтелектом, які віддані справі відродження козацтва, а не випадкові люди із низьким освітнім рівнем. Але, на жаль, оглядаючись на моду і не дивлячись на сутність розвитку козацької ідеології з її високими принципами у справі становлення козацтва та виконання перспективних планів життєдіяльності козацької громади, з’явилися заступники отаманів з ідеології, які досить смутно уявляють свої обов’язки та в силу свого рівня знань не можуть бути корисними у цій важливій для сучасного козацтва сфері.
Відсутність чіткої, хоча б коротко сформульованої козацької ідеології, свого добре налагодженого пропагандистського апарату, своїй преси дає можливість анти козацьким силам на всіх рівнях в різних виданнях, в правоохоронних органах та владних структурах вести скажену атаку на козацтво, використовуючи найменші негативні явища та факти, що проявляються в козацькому русі.»
ДЕОРДИЦЯ ІВАН МАТВІЙОВИЧ
З Іваном Матвійовичем я був знайомий років двадцять, коли він був головою колгоспу в Монашах, головним агрономом в Козацькому, а після оселився у Білгороді-Дністровському на вулиці Вільній недалеко від мене. Кремезний, чорновусий з чорною чуприною і великими чорними очима він чимось нагадував Тараса Бульбу, яким я уявляв славетного запорізького полковника ще з дитинства, коли вперше прочитав про нього у Гоголя. Я часто влітку завітав до його подвір’я, де було так затишно і приємно посидіти під яблунями та грушами, які дарували прохолоду навіть у самі спекотні дні.
Іван Матвійович був визнаним винахідником і патріотом. Інженер-механік і агроном за фахом, він був постійно у творчому пошуку: розробляв сошники нової конструкції, які б забезпечили врожайність зернових під сто центнерів з гектара, дивовижні гранули для нашої посушливої зони землеробства на базі цеоліту та вермікуліту. Заорані в грунт, ці гранули протягом десяти років забезпечували б рослини вологою з повітря. Ілфінг, який лікує і рятує від шкідників рослини, долає рак у людей, загоює рани та виразки і знаходить ще багато інших застосувань. Виноградники нового типу, що даватимуть 500 центнерів ягід з гектару. Важко перелічити всі винаходи і пропозиції цієї щедро обдарованої природою людини, але прикро, що вона випередила час і вони не знаходили ані порозуміння, ані підтримки у можновладців. Наші з ним сумісні поїздки до Києва закінчувалися нічим і це сильно ображало його. Починалася перебудова, можновладці та чиновники дбали лише про те, як обікрасти народ, привласнити національні багатства і ніякі пропозиції нікого не цікавили. Лише учні місцевого ліцею купчилися біля діда Деордиці і за його технологіями ці міські хлопчики та дівчатка, які вперше заходилися поратися на учбових ділянках, одержували небачені врожаї сориту, кукурудзи, сої…