Нащадок запорізьких козаків славетного козацького роду Підвисицьких, Іван Матвійович був палким патріотом своєї землі, самовіддано любив її і хотів бачити свій талановитий, роботящий і волелюбний народ вільним, заможним і шанованим в усьому світі. Разом з ним мені пощастило приймати участь у роботі Першого всесвітнього конгресу українців у Києві, де ми познайомилися з паном Василем Веригою, політиком, вченим і письменником з Канади (Торонтський університет), і паном Володимиром Жилою, колишнім міністром іноземних справ уряду України в екзекилії, професором Техаського університету, з якими ми підтримували дружні стосунки до останнього часу. Пану Деордиці пощастило зробити подорож до Америки. В Нью-Йорку, на Матхаттені, у Всесвітньому торгівельному центрі його виступ протягом півтори години, замість відведених п’ятнадцяти хвилин слухали сотні неабияких бізнесменів з різних країн світу і нагородили українця гучними оплесками. Від дружив і підтримував зв’язки з відомими винахідниками і вченими багатьох країн і перш за все України та Росії…
Отже, козацтво. Іван Матвійович добре знав його історію і традиції. Він із захопленням переказував героїчні епізоди визвольної боротьби запорізьких лицарів, їздив на Хортицю, де щороку на Зелені свята збираються козаки з України, Дону, Кубані. Деордицю завжди зустрічали тепло і радо. Отаман Петро Заболотний, гетьман Мулява, курінний отаман Леонід Хлопков, винахідник і приятель Деордиці. Не дивно, що його в 1992 році було обрано першим отаманом Буджацького Козацького війська.
Іван Матвійович Деордиця мріяв про те, що Україна вибере шлях козацької республіки.
«Ми живемо у жорстокому і підступному світі. Не треба впадати в іншу крайність і ідеалізувати так званий «вільний світ». Не все, що в нас писалося про соціалізм, було правдою, зате все, що писалося про капіталізм – правда. Там царюють вовчі закони і ніхто в тому світі не хоче бачити Україну багатою, міцною і самостійною країною. Кому, скажіть, потрібен сильний конкурент? І уся їхня допомога спрямована на те, щоб утворити з нашої країни сировинний придаток, резервний табір дешевої робочої сили, тобто зробити компостну яму для Європи, щоб вигідно експлуатувати наші унікальні чорноземи» - говорив він.
Він цілком виправдано не вірив заявкам Клінтона, не вірив у добрі наміри Сороса, Світового банку, міжнародного валютного фонду, програмам Джеффрі Сакса та іншим «благодійникам», цілком виправдано побоюючись, що сліпа віра їхнім словам заведе нас у резервації, як колись завела американських індіанців.
«Нам треба будувати свою, козацьку республіку. Країні потрібна міцна влада з суворими законами. Тоді не буде злодіїв, ґвалтівників, вбивць – вони всі розбіжаться в ті країни, де панує таки звана «демократія». Хлопці та дівчата за всі роки навчання у школі повинні проходити козацький вишкіл, мати добрий фізичний і духовний гарт, знати три-чотири мови, володіти комп’ютером, козацьким бойовим мистецтвом, керувати автомобілем, добре знати економіку, історію, валеологію. З такими громадянами Україна займе гідне місце у світовій спільноті. А куди ми підемо з злодіями, наркоманами, дистрофіками і неписьменними?» – з біллю запитував він.
На жаль, до голосу старого козака в Києві прислухалися так саме, як і до його винаходів. Отже, маємо те, що маємо…
Коли Іван Матвійович Деордиця пішов від нас (29.01.2005), створилася навколо порожнеча, яка гостро відчувається зараз і довго ще буде відчуватиметься, бо навіть наша щедра українська земля не часто народжує таких могутніх і яскравих особистостей. Я впевнений, що не сучасник, а нащадки гідно оцінять його велич і наслідки його втрати. Не було і не має пророків у своєї Вітчизни, на
жаль…
Козацькому роду – нема переводу!
Про козаків я чув багато в дитинстві від батька та бабці Полі. Батько народився на Рівненщині, часто бував у Дубно, де розгорталися події, талановито висвітлені Миколою Гоголем в його безсмертному творі «Тарас Бульба». Важке враження на все життя виніс батько від поїздки у місця, де відбулася Берестецька битва, і де козацькі кістки рясно засіяли мокру поліську землю. Він сумував, що протягом половини тисячоліття Україна втрачала у битвах своїх найвідданіших синів і врешті-решт залишилася бідною удовицею, яку немає кому гідно захистити…
Бабуся Поля з роду Василевських розповідала, що її чоловік, тобто мій дід по матері, приїхав молодим хлопцем з Одеси і завіряв, що його дядько начебто був отаманом Усть-Дунайського війська, створеного з тих запорізьких козаків, які втекли за Дунай після зруйнування Катериною Січі, а згодом повернулися і посіли на бессарабських землях.
В дитинстві я зачитувався книжками про козаків і ображався на друзів, які віддавали перевагу мушкетерам Дюма, або лицарям Вальтера Скотта. Але згодом радянська дійсність переконала мене, що козацька ера залишилася в минулому, як і лицарські часи для країн Західної Європи. Козацьке прагнення до вільного життя спонукало мене вибрати професію моряка і протягом двадцяти років я блукав по морях та океанах, не розлучаючись з «Тарасом Бульбою» Гоголя та «Енеїдою» Котляревського. Це тепер ми довідуємося, що троянці та етруски були вихідцями з нашої спільної Вітчизни – Припонтиди, а тоді я лише відчував якусь невиразну тягу та симпатію до них…
З початком перебудови багато хто в Україні відновив втрачену надію відродити славне козацьке лицарство. У нас в Буд жаку неабиякий чолов’яга, схожий зовні на Тараса Бульбу, Іван Матвійович Деордиця, нащадок славного козацького роди Підвисицьких, вирішив заснувати Буджацьке козацьке військо. Разом з ним ми багато разів їздили до Києва, зустрічалися з гетьманом Мулявою, отаманом Головатим, бували на козацьких радах, але ніякої допомоги у реалізації своїх задумів не одержали. Згодом ми переконалися, що у козацтво подалися люди, які давно мріяли наситити свої апетити і задовольнити амбіції. І чим далі, тим більше таких людей зэявлялося в козацьких осередках. Звідкись вийшли гетьмани і генерали з вусами, як у комишевих котів, в штанях з лампасами і при шаблюках. Вони гучно гукали «Будьмо!», добре пили горілку, закликали до єдності і підтримки грішми, але самі вносили розбрат і ніколи не могли відповісти, куди витрачаються козацькі гроші. Вони охоче їздили за кордон, наносили візити українській діаспорі, в яких би далеких країнах вона не перебувала, збирали гроші і подарунки товариства, і задовільне ні поверталися додому. Згодом всі вони почали гратися в політику, обіцяючи допомогу тим політичним лідерам, які обіцяли їм більше платити, не зважаючи на те, що принесе Україні та її народу політика цього лідера.
Ми зареклися їздити до Києва і прийняли пропозицію вченого Леоніда Пимоновича Хлопко ва, фундатора Інтелектуального куреню у складі Низового Війська Запорізького. Туди, в Запоріжжя, ми їздили двічі на рік, на Зелені свята, коли Хортиця плаче за зруйнованою Січ’ю, і на Покрова, коли збирається козацьке коло. Потім Верховного отамана Панченка посадили у в’язницю за хабарництво, згодом помер Хлопков і наш інтерес до Запоріжжя згас.
Десять років тому мене обрали Генеральним суддею Буджацького козацького війська. В той час отаманом у нас обрали князя Аргутинського-Долгорукого. Князь зробив посвяту козацтва у соборі, а потім вирушив до Словаччини, де осів в замку неподалік від Братислави. Хтось помазав його на російський престол під іменем царя Володимира Сьомого, і, як казали, зробив князя Магістром Мальтійського ордену у Східній Європі.
Залишившись без отамана і без печатки, ми обрали отаманом колишнього військового підполковника Михайла Скляренка, вихідця із Слобожанщини з козацького роду. Скляренко відновив статут, замовив нову печатку і Буджацьке козацьке військо продовжує своє існування.
Я докладав зусиль, щоб створити осередки в Кілійському, Їзаїльському, Тарутинському, Татарбунарському, Арцизському і Саратському районах, але тамтешні полковники, крім Саратського Сергія Іванова, майже нічого не зробили для відродження козацтва.
Я зрозумів, що покладати надію на відродження козацької ідеї серед людей старшого віку справа безперспективна. Може одну людину з тисячі вдасться повернути лицем до козацтва. А ідеї тоді стають матеріальною силою, коли оволодіють масами, як вірно підмітив класик марксизму. Залишалась остання надія – молодь, але вона вже уражена гнилою ідеологією західної демократії, яка не визнає традицій, батьківщини, братства, а лише цінує гроші, розваги та розпусту.
Щоб протистояти цьому раковому захворюванню душ нашого юнацтва, я засів за книгу і цілих чотири роки працював над нею. «32 румби» - це лоція для плавання по океану, ім’я якому – Життя. В неї зібрано майже п’ять тисяч висловів самих розумних мислителів всіх часів і народів, викладені основи здорового способу життя, козацьких традицій та етикету. Я радий, що моя книга знайшла шлях до багатьох сердець і стала підручником навіть для людей старшого віку.
Часто буваючи в Миколаївці-Новоросійській, відвідуючи Адамівку, де самовідданою працею великих патріотів України виховуються діти, гідні своїх славних предків, я не втрачаю надії, що слава козацька не вмре, не поляже. Я вірю, що прийдуть часи, коли не заклик козацьких сурм під українські прапори і козацькі корогви встануть тисячі справжніх синів і дочок України, щоб захистити свою неньку і відновити невмирущу славу дідів і прадідів. Слава Україні!
Я, Скляренко Михайло Петрович, народився на Покрову 14 жовтня 1934 року в сім’ї нащадків Слободських козаків у Сумській області Лебединського району село Червоні Луки. У 1652-1653 рр. на Слобожанщині з українців були утворені Острогозький, Сумський, Харківський, Охтирський, Їзюмський козацькі полки. Оскільки м. Лебедин знаходиться в 40 км. від м. Суми, то мої предки були козаками Сумського полку.