14. Вузькі вороття та вузький шлях ведуть до життя; небагато знаходять їх» (Євангеліє від Матфея. УІІ.).
Паланковим отаманом Білгород-Дністровського козацького паланкового товариства я з 9 березня 1996 року.
Я народився в фазі чистого водолія 24.01.1950 року в Старій Царичанці, селі, заснованому козаками Полтавського полку з Царичанки, яку спалив Меншиков за те, що гарнізон розбив його 10-ти тисячний загін, посланий арештувати Мазепу. Царичанські козаки пішли в Бессарабію після Полтавської поразки Карла ХІІ. Землю Староцаричанської слободи отримали в 1710 році козаки за фірманом, підписаним хатті-шеріфом Оттоманської імперії в довічне користування. Місце для поселення вибрано так, щоб воно служило кордоном між Ногайською ордою та Молдовським князівством.
В Старій Царичанці віками зберігався подячний лист Карла ХІІ до пори, коли в мого діда по матері, Ігната Рудаса, румуни не конфіскували 4 вози бібліотеки. Бібліотека була завезена з часів, коли Рудаси, яких в селі називали «царями», приїхали до села з Литви. Це було на самому початку заснування села. Тоді ж Литви повернувся і рід мого батька, який за твердженням діда Петра Костянтиновича, походив з княжої гілки Городецьких. Тих братів Городецьких, які керували битвою на Куликовому полі і погромили спершу Мамая, а після поразки останнього, погромили і московітів, відібравши у них обози. Під Литвою на той час була більшість руських земель.
В селі до 1957 року велась літописна книга з 1710 року. Батько мій був свідок, як уповноважений КДБ відібрав той літопис у діда з призвіщем Шпак.
Усе моє дитинство було пронизано історією предків. Дід Петро був видатною людиною в краї, був багатим і водночас став засновником марксистського руху в Бессарабії. Козакував в російському корпусі під Версалем, де очолив після лютневої революції солдатський ревком. Тікав звідти після жовтня через Марокко, Мавританію, Лівію, Туніс, Єгипет і пішки через всі Балкани додому в королівство Румунію. Сидів там по тюрмах. Знав те, що не вивітрилося впродовж століть з родової пам’яті. Дитинство своє я провів з дідом Петром, був його улюбленцем серед онуків. Ми робили з соняшникового кореневища лопухову булаву і приймали козацьку посвяту, робили дерев’яними шаблями врочистий вінок і дід з лежанки благословляв наші забави. Нас було 24 двоюрідних братів і всі пройшли крізь ті ігри.
Після школи в університеті ім. І.Франка у Львові я прилучився до націоналістичного підпільного руху, зійшовся в ті часи з ветеранами УПА і священиками, які контактували з Ватиканом. Мав зустрічі з Чорноволом, з Тарасом Мигалем. Після того, як був причетний до підняття жовто-блакитного прапору на башті ратуші, повернувся додому, щоб заплутати сліди учасників акції. Покійний батько мав досвід конспірації і мене заховали так, що КДБ втратило нюх. Через генерального директора скло фірми «Райдуга», сина полковника УПА я попав у Чехословаччину, якраз в 1968 році для навчання на курсах РЕВ (СЭВ).
Я побачив «соціалізм з людським обличчям». Трьох місяців було достатньо, щоб склався світогляд на подальше життя. «Комуністична» облуда майже ніколи мені не тьмарила розум. Я так будував життя, щоб мати повну свободу волі і вибору. Навіть в армії, де я пробув 20 років, я зумів закінчити майже таємно університет, крутився коло генералітету, знав усю кухню кар’єрного росту сьогоднішнього вищого командування Росії, знав як живе і чим дихає місцева номенклатура.
Коли в Києві зародився Народний Рух, я став одним з засновників його в краї. А коли раптом в метро зіштовхнувся з головним отаманом Українського козацтва Євгеном Петренко та Дмитром Сагайдаком, то ця зустріч воскресила в моїй душі найдорожче з того, що чекало на час «Ч». Дідова наука, в яку ми грали з братами, стала для мене практикою. Зі мною справу відродження козацтва починали батько та сини Вітряки, Андрій Берлізов, Євген Хоменко. Це перші делегати на перших Великих радах козацтва. Багато хто сумнівався чи вийде у нас підняти пласти забуття. Я казав: «Коли ми під Богом, і на наших погонах хрести не для бутафорії, то все залежить від нас.» Так і сталося. Товариство пасічників стало основою для козацької паланкової організації. Я вдячний мудрості ветеранів-пасічників, які підтримали мене і повірили в козацьку ідею. Георгій Марин, Дмитро Серцевич, Федір Панаїт, Іван Денисов з сином Юрієм, Яків Греча, Володимири Павловичи Соловєнко та Сидоренко, Василь Чумаченко, Петро Швачка та Іван Відман. Я глибоко вдячний Павлові Смаглію, старокозачанину, нащадку славного роду, за його відданість нашій справі. І таких, особливо серед цари чан, було багато. В результаті товариство виросло до півтори тисячі козаків в реєстровому складі громади.
Постійні зради генеральних старшин остудили їх наснагу, але я знаю, що дух їх непохитний. Зараз козацтво розтеклося ручаями від великої сили і ця політика не випадкова. Немає козацької держави, немає держави народної, а є держава олігархів, яким козацтво – кістка впоперек горла…
… В початковій фазі становлення козацтва в краї російські емісари з Дону зробили спробу створити тут підрозділ Війська Донського. Разом з єгерем, нашим козаком Євсеєм Костецьким, я звернувся до начальника контррозвідки Української армії Олександра Скипальського і цей антидержавний захід було ліквідовано на корені. Після звільнення з армії високопоставлених офіцерів і командування дивізії, українське козацтво стало домінуючим в Бессарабії. Афери самозваного «князя» Долгорукого-Ангальта з прізвищем Підгайнов були виведені на чисту воду гетьманом
Мулявою, який жив у мене дома, доки йшла інспекція Генеральної канцелярії УК. Надважливу роль у цій справі зіграв Петро Бровко, тодішній генеральний осавул УК. Після розгрому проросійського козацтва до нас пристав Михайло Скляренко, якому доручили очолити кошове товариство за рішенням Козацького Круга. Тепер отаман Скляренко взяв під своє крило обласну організацію «Буджацьке козацьке військо»…
В 2000 році в області більше десяти козацьких організацій (отамани Л.Безклубий, А.Петько, В.Пукліч, В.Кривобок, І.Коваль, Г.Загайчук, Б.Сушинський, М.Скляренко, Л.Городецький та ін.). Чи може щось об’єднати цих лідерів? Об’єднати може тільки гетьман України – глава держави – признаний авторитет для всіх козаків. Хто?
Сьогодні це – вакансія. Діждемося президентських виборів, якщо буде вибір.
Які перспективи розвитку відродженого козацтва? Перспективи відкриваються на шляху. Важливо йти тим шляхом і не збиватися ради хвилинних вигод.
Йти крізь терни і без сумнівів служити людям в ім’я Добра і Господа, ім’я якому Христос. Це найтяжчий шлях, але іншої дороги до Правди в козаків бути не може.
Козак може бути задоволений, коли народ буде задоволений своїм становищем. Чи буде це результатом діяльності козацтва, чи результатом іншого Промислу, - це не важливо. Важливо, щоб козаки не були сторонніми свідками подій.
Щоб не соромно було підписатися під гаслом: «Слава Богу, що ми козаки!», треба виборювати свої вольності, разом навалюючись на перепони і ті перепони ламати, а не обходити.
Я, Хоменко Євген Васильович – Нікіфорович – Григорович – Ілліч.
Мати – Колісниченко Марія Мойсеєвна з Турлак.
Мешкаю в селі Молога. На старому місці у Григорія була земля на Молозі (село в БілгородДністровському районі) – 5 десятин і в Бикозі (село в Білгород-Дністирорвському районі) не знаю скільки. Григорій віддав в Молозі землю сину Нікіфору, а дочці в Бикозі.
Я закінчив середню школу (навчався в математичному класі), Білгород-Дністровський сільськогосподарський технікум; за фахом – гідромеліоратор. Був топографом, районним меліоратором, працював в газації хлібопродуктів, потім на Укрзалізниці 24 роки (пройшов шлях від бригадира до пічника). Пишу вірші, в основному займаюсь математикою, яку хочу присвятити Українському народу.
МАЙСТРО АНАТОЛІЙ ІВАНОВИЧ
Майстро Анатолій Іванович народився 27 липня 1955 року у селі Плахтіївка Саратського району Одеської області в родині козаків у п’ятому поколінні.
У 1962 році пішов навчатися у Плахтіївську школу №1, яку закінчив у 1972 році.
Із 1972 року по 1973 рік працював монтером шляху ПЧ-4 міста Білгород-Дністровського, із жовтня 1973 року по січень 1976 року служив у прикордонних військах.
Із лютого 1976 року по вересень 1976 року працював монтером шляху ПЧ-4, у вересні 1976 року його переведено на службу у МВС, де прослужив у Білгород-Дністровському МВ МВС до серпня 1999 року, з 1999 року – пенсіонер МВС.
В Українському козацтві з 1997 року. Осавул Білгород-Дністровської паланки, козацьке звання – осавул Українського козацтва.
Козацькі корені йдуть по батьківській лінії з козаків Дніпропетровщини, по материнській лінії – від запорожців, побратимів Костянтина Гордієнка. Прадід під час російсько-японської війни заслужив 4 Георгіївських хреста, один з них – за спасіння прапору полку.
Як осавул українського козацтва зарекомендував себе активним та впливовим козаком; був делегатом декількох Великих Рад Українського козацтва (у містах Києві, Донецьку), входить до складу Старшинської ради Білгород-Дністровської паланки.
Якименко Василь Михайлович народився 29 листопада 1955 року в селі Кроти Пирятинського району Полтавської області в родині колгоспників, українець.
Із 1962 року по 1972 рік навчався у середній школі.
Із 1972 року по 1973 рік навчався у ТУ-2 за фахом фрезеровщик (місто Лубни Полтавської області).
Із 1973 року по 1974 рік працював на заводі «Комунар» міста Лубни.
Із 1974 року переїхав на постійне місце мешкання у місто Білгород-Дністровський, де з лютого 1974 року по серпень 1975 року працював налагоджувальником на Білгород-Дністровському заводі опорів.
Із серпня 1975 року по квітень 1975 року працював у ПМК-71 бетонником, монтажником.
Із квітня 1975 року по червень 1981 року служив у Червонознаменному Чорноморському флоті.