Гей, ви запорожці, -
Вітер в чистім полі,
Научіть нащадків
Так любити волю.
Я, Долгошеєнко Марія Іванівна, народилася 20 липня 1961 року , в сім’ї колгоспників, в селі Широке Білгород-Дністровського району Одеської області.
Батько, Деревенча Іван Іванович, 1941 року народження, пенсіонер. До пенсії працював у колгоспі «Прогрес» трактористом
Мати, Деревенча Лідія Василівна, 1938 року народження, пенсіонерка. Працювала спочатку в польовій бригаді колгоспу, а потім останні 10 років технічкою в Широківській школі.
В 1968 році вступила до 1 класу Широківської СШ. В 1975 році стала членом ВЛКСМ. В школі була членом комсомольського комітету школи, завідувала учбовим сектором. В 1978 році закінчила середню школу і в цьому ж самому році вступила до Одеського державного педагогічного інституту імені К.Д.Ушинського на фізико-математичний факультет. Закінчила його в 1983 році.
В 1982 році вийшла заміж. Чоловік, Долгошеєнко Олександр Федорович, 1960 року народження, працює шофером в КСП «Долинівський». Старша донька, Долгошеєнко Тетяна Олександрівна, 1984 року народження, закінчила Білгород-Дністровський рибопромисловий технікум, спеціальність – бухгалтерський облік і в даний момент працює в КСП «Долинівський» обліковцем. Менша донька, Долгошеєнко Ірина Олександрівна, 1988 року народження, навчається в БілгородДністровському педучилищі на 2 курсі, спеціальність «вчитель початкових класів».
З 1983 року працювала вчителем математики і фізики Долинівської НСШ, де і працюю по сьогоднішній день. З 1991 року – заступник директора по навчально-виховній роботі.
Я, Молчанова Тетяна Іванівна, народилась в селі Широке Білгород-Дністровського району Одеської області 27 березня 1961 року.
У 1978 році закінчила Широківську середню школу і вступила до Білгород-Дністровського педучилища на дошкільне відділення.
У 1980 році закінчила педучилище і була направлена на роботу в Долинівську школу вихователем ГПД.
З 1983 року працювала завідуючою дитячим садком «Казка» в с. Долинівка.
У 1955 році переведена на посаду педагога-організатора в Долинівську ЗОШ І-ІІ ступеня.
У 2000 році здобула вищу освіту в Південноукраїнському державному університеті імені К.Д.Ушинського і отримала кваліфікацію викладача дошкільної педагогіки, вихователя дітей дошкільного віку.
Чоловік, Молчанов Петро Степанович, 1957 року народження, підприємець. Син, Молчанов Володимир Петрович, 1981 року народження, інвалід дитинства. Донька, Мол чанова Наталія Петрівна, 1986 року народження, студентка музичного відділення Білгород-Дністровського педучилища.
Я, Новохатська Тетяна Олексіївна, народилася 14 травня 1983 року в селі Долинівка БілгородДністровського району Одеської області.
У 1989 році була зарахована до складу учнів 1 класу Долинівської школи; закінчила 9 класів в 1998 році.
З 1998 року по 2002 рік навчалася в Білгород-Дністровському педагогічному училищі на шкільному відділенні з музичним нахилом.
У 2002 році поступила в Ізмаїльський гуманітарний університет за спеціальністю «Початкове навчання».
Моя мама – Новохатська Євгенія, працювала довгий час завгоспом у дитячому садку.
Мій батько – Новохатський Олексій Дмитрович, працював трактористом у радгоспі
«Долинівський»
Маю двох старших братів Юрія та Віталія.
У 2005 році Тетяна Олексіївна переїхала до села Щербанка Роздільнянського району, де працює шкільним бібліотекарем.
Лісіцин Ігор Михайлович народився 16 листопада 1952 року в Грузії (в місті Тбілісі) в родині службовців.
Батько - Михайло Андрійович – працював прорабом на будівництві.
Мати – Кенкишвилі Ніна Іванівна – працювала учителем історії, секретарем міськвиконкому.
Дитинство пройшло в місті Руставі. Разом із матір’ю Ігор бував в багатьох історичних місцях Грузії.
В 1958 році Ігор почав вчитися в школі. Навчався в музичній школі по класу скрипки; виступав з сольними концертами. З сьомого класу грав в шкільному духовому оркестрі на трубі. Мріяв стати моряком; займався легкою атлетикою, радіо спортом, працював на колективній радіостанції; зібрав свій радіопередавач.
Закінчивши 10 класів середньої школи в місті Руставі, Ігор Михайлович поступає в Тбіліське вище військове артилерійське училище, яке закінчив в 1973 році. В училищі служив у роті почесного караулу Тбіліського гарнізону; рота відкривала паради в Тбілісі, зустрічала на аеродромі почесних гостей.
В 1973 році почалася його служба в якості командира взводу протитанкових керованих ракет повітрянодесантних військ в місті Кіровабаді в Азербайджані.
Далі служив командиром взводу розвідки; має 357 стрибків з парашутом. Взвод, яким командував Ігор Михайлович, неодноразово був кращим в ВВВ; постійно на навчаннях перевиконував нормативи.
У 1975 році за зразкове виконання службових обов’язків на військових тактичних навчаннях «Кіровабад-75», Лісіцина І.М. було представлено до нагородження Орденом Червоної Зірки.
У десантних військах Ігор Михайлович прослужив десять років. Оженився. Дружина – Олена. Далі була служба у Кутаїсі. Тут народилися його діти – Славик (1980), Денис (1982), Наташа (1985). Після Кутаїсі служба у Німеччині у складі ограніченого контингенту радянських військ (містечко Штатс, далі – місто Потсдам). Службу проходив в військах ПВО в той час, коли проходило об’єднання ФРН та ГДР, коли було зруйновано Берлінську стіну.
Військова частина, в якій служив майор Лісіцин І.М., в повному складі було переведено в село Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області. У 2004 році цю частину було розформовано.
В 1992 році Ігор Михайлович звільняється з лав армії й отримує «вихідні» гроші, на які купує собі велосипед та міхову шапку. Два роки не може знайти роботу. У 1994 році його приймають на роботу завгоспом на Старокозацький племптахрадгосп. Пішли економічні реформи – птахрадгосп розвалився. Михайловича запрошують працювати директором Старокозацького ринку.
Діти його підросли й вже не хтять грати в пігромушки. Лісіцин І.М. знайомиться із Городецьким Л.Г. й організовує молодіжну козацьку організацію, яка в 1997 році налічувала вже 295 дітей та підлітків. Багато в чому допомогла йому Кузаконь Т.П. (тоді вона працювала начальником відділу райдержадміністрації по роботі з молоддю).
Виникла ідея створення школи джур; з цією ідеєю Лісіцин І.М. їздив до Міністра оборони, але допомоги не отримав. В дитячій козацькій організації йшли заняття з історії рідного краю, ходили в наряд разом із прикордонниками, ходили в походи, організовували свята, відроджували старі традиції та ін. У козачат був однострій (допоміг Городецький Л.Г.).
На Покрову 1997 році їздили джури на Велику Раду Українського козацтва. На Раді виступили із концертом.
У 2001 році Ігор Михайлович із сім’єю переїхав до Мологи; в Молозькій школі теж займався джурами; потім виїхав на заробітки до Сибіру (там співробітничав із козаками й теж вів літню школу джур). Рік (2004) працював завідуючим складом готової продукції Моложського винзаводу. З 2005 року Ігор Михайлович веде школу здорового способу життя.
Я, Гавриленко Валерій Олексійович (формально Горовий Валерій В’ячеславович), народився в селі Руська Поляна, Чигиринського району, на славній Черкащині – батьківщині Великого Тараса, героїчного Богдана, відважного Максима Залізняка, трагічного Гонти, нерозгаданої Трипільщини, прекрасної Софії Уманської, на землі, яка густо полита кров’ю за дві світові війни, де можливо і загинув мій дід – Слюсар Омелян.
У мого діда ( командира зенітної батареї в 1941 році) було три дочки – як пропав безвісти на війні в 1943 – му, так баба їх сама і піднімала. Я був сином найменшої, самої романтичної, «несерйозної», артистки, від якої я, в два моїх роки, фактично, поїхав жити до старшої – моєї бездітної та заможної тітки. Так і жив, маючи велику рідню – обох мамами називав. Дякувати Богові, що так вийшло, а то б невідомо що з мене вийшло.
Спогади дитинства пов’язані з тією війною – що розповіді баби про діда - красного командира та евакуацію 1941-го, що рідної матері про голод воєнний та бідність повоєнну, що названої матері – про Велику війну, Родіну і Сталіна, яких вони захищали. А мати моя названа, Ніна – знала війну мабуть краще всіх: від Москви 1941 -го, до Будапешту 1945 – го вона і проїхала і пройшла ногами. Так і зростав я в сім’ї, яка про захист Вітчизни знала не з книжок, шкільних уроків, та кіно «про нємців». А баба моя Анастасія, себе називала – «донская казачка», та розказувала, як вона на коні по селу скакала, а ми з братом, у своїх 5-7 років все сміялись, не могли уявити як це наша баба, та на коні скаче. Для нас вона завжди бабою старою була, от і реготали ми на печі в хаті, в Руській Поляні.
Таким чином доля моя була передбачена – став і я Вітчизні служити. І не де небуть – а в горезвісних військах – «стройбат». І не ким не будь, а замполітом. Хто про ці війська знає по анекдотам - той може сміятись, а хто там був, той може дивуватись. Звичайно нічого романтичного та героїчного, але яка школа життєвої мудрості та вивчення доль людських, правди і кривди, честі і безчестя, вивчення психології та етнології, такого не кожен моряк і льотчик розкаже. Робота моя пов’язана була з вихованням у солдат не скільки комуністичної ідеології, як військової, і можливо комуністичної дисципліни. Бо для радянської батьківщини потрібні були низькозатратні, згуртовані, дисципліновані мілітаризовані будівельники, які б будували Байконур і Капустін Яр, спецобєкти та житло радянському народу. І в умовах недалеко кращих за ГУЛАГ. Для себе, я через два лейтенантські роки визначив головну задачу : боротись за гідність людини - солдата і офіцера, викорінювати хамство, дідівщину та знущання, від яких не один повісився і не один став калікою. Взагалі нахаб, агресивних чванливих молодиків ненавиджу з дитинства, і в отримавши на службі певну владу, я втручався де тільки міг в принципи та правила вулично-зековської філософії, якими просякнуті ці горезвісні війська. Проте я не знав, до якого розмаху аморальності, низькопробності та дикості дійде потім пострадянське суспільство, особливо шкільне виховання, молодіжна псевдокультура та філософія, яка соціальна психотравма чекала молодь 90-х років. Ця проблематика була і залишається головною домінантою в моїх ініціативах в козацькому русі.