Дід мій був волосним писарем, набрався революційних ідей і в 1918 році, взявши трьох своїх синів саме перед приходом румунів, поїхав в Україну робити революцію. Бачив я його одного разу, коли він повернувся майже сліпий у 1940 році з радянськими військами. Прожив недовго, з початком війни виїхав і десь загинув.
В 1954 році я закінчив СШ №1 м. Білгорода-Дністровського.
В шкільний період я більше спілкувався з другою частиною своєї родини – батьковою. Знав, що діда мого називали «хохлом», але не розумів чому, до поки він не сказав, що вони козацького роду і приїхали сюди з України.
В 1955 році я пішов служити до війська і попав у повітрянодесантні війська. В 1958 році прямо з армії поступив до Псковського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет. І не мріяв жити десь поза своєї Батьківщини, тому в 1961 році повернувся до м. Білгорода-Дністровського і почав педагогічну діяльність в школах району і міста (Шабо, Біленьке, Вигін, НСШ №5, СШ №11, СШ №4).
В 1993 році був призначений директором Вигінської школи. В цей час саме почалося відродження українського козацтва. Для мене як українця, вчителя, директора школи стало ясно, що необхідно створювати дитячу організацію. І головне, щоб це була патріотична організація, в якій головним питанням було виховання патріотичної молоді. В цей перехідний час нашої історії тільки патріотична дитяча організація може і повинна заволодіти серцями і душами нашої молоді.
За допомогою талановитого отамана Леоніда Городецького та інших козаків-однодумців у Вигінській школі в 1997 році було створено Кіш джур з учнів 4-9 класів – 69 чоловік. Разом із мною працював з джурами вчитель фізичної культури моєї школи Берлізов А.М.
В 1999 році я вийшов на пенсію, але через рік пішов знов працювати до ЗОШ №4 м. БілгородаДністровського.
В 2004 році через далеких родичів дізнався про свою тітку, що живе в м. Києві, яку я не бачив 50 років. Про неї можна було б не говорити, та саме від неї я дізнався, що мій прадід з батькового боку був родом з Полтавської губернії Кременчугського уїзду с. Вільне (це місце зараз вкрите водою водосховища). Після розвалу Запорозької Січі мої предки Біленко Артем з родиною приїхали до Новоросійського краю і оселилися в різних місцях: Білгород-Дністровський, Одеса, Київ. Доля розкидала родину. Але залишилася пам’ять, що і сприяло моєму бажанню вступити змолоду до лав козацьких і тягнути за собою молодь.
«…Ще з дитинства пам’ятаю розповіді своїх батьків про те, як вони побралися, як у 1972 році переїхали жити з Саратського району у сусідній Білгород-Дністровський, у село з дивною назвою Турлаки. Батько поїхав на цілий місяць у відрядження, а матір залишилася сама у старенькій хатинці, яку з вулиці не було видно із-за височезних бур’янів. За тиждень після переїзду 22 липня 1972 року народилася я.
У дитинстві відвідувала дитячий садок нашого села, але згодом випала чудова нагода і кілька років я жила у бабусі в селі Крива Балка Саратського району, де також відвідувала разом із ровесниками дитсадок. А ще пам’ятаю, як тато брав мене з собою на роботу, оскільки не було з ким залишити вдома. Він працював водієм автобусу у ПМК-241 (села Бритівка). І, звичайно, разом з ним я їздила зранку до вечора та була забавлянкою для працівників підприємства, які завжди жартували зі мною та пригощали солодощами.
У 1979 році мама привела мене до школи, де нас зустріла наша перша вчителька, Тараннік Олександра Дмитрівна, дуже лагідна і спокійна жінка. Саме вона навчила нас читати, писати, рахувати, з повагою ставитись до оточуючих людей, любити батьків, рідну землю.
В кінці лютого 1890 року у нашій сім’ї сталося незвичайна подія – народився братик Сергій, для якого я стала нянькою і весь вільний час проводила з ним.
У 1982 році ми перейшли до 4 класу, де нам передавали свої знання вчителі-предметники, цей рік запам’ятався мені обласними змаганнями з мотокросу, які проводилися на пагорбах за селом. Вчитель фізичного виховання Георгій Степанович подарував нам чудову можливість на уроці фізкультури поспостерігати за ходом змагань.
У грудні 182 року сталася ще одна радісна подія: ми перейшли до нової двоповерхової школи. До цього вчилися у трьох корпусах з пічним опаленням, з дерев’яними партами та лавками. Звичайно, спочатку все було дивним, цікавим; планували, навіть, по школі ходити у змінному взутті. А потім звикли і лише зрідка згадували про минуле. Протягом навчання у 5-8 класах я мріяла стати в майбутньому лікарем, вчителем, агрономом. І все-таки, після отримання свідоцтва про освіту, за пропозицією батьків вступила до Білгород-Дністровського педагогічного училища на шкільне відділення.
Незабутні студентські роки пригадуються мені наполегливим навчанням, оскільки дуже хотілося в майбутньому стати справжнім спеціалістом, цікавими вечорами, які організовувала для нас наша класний керівник Даценко Раїса Павлівна, трудовими досягненнями курсу на виноградниках села Абрикосове та у радгоспі іменні 28 Червня (на зароблені кошти була організована узимку поїздка до славного міста-героя Ленінграду, а також до міста Одеси – екскурсія по місцям бойової слави (катакомби с. Нерубайського)…
…У 1991 році, після закінчення Білгород-Дністровського педагогічного училища, я приїхала працювати до невеличкого села з ласкавою назвою – Біленьке, про існування якого навіть не здогадувалася. Село розмістилося по обидва береги лиману, які з‘єднувалися дерев’яним місточком.
Директор школи, Глибишин Володимир Денисович, привітно мене зустрів, розказав про село, про його жителів-трударів, показав мій класний кабінет, в якому я мала починати свою педагогічну діяльність. Мене дуже вразило приміщення школи з просторими світлими класами, великим спортивним залом. Згодом я познайомилась зі своїми колегами, мудрими досвідченими вчителями, що вже не один рік працювали у школі, в якій склались свої незвичайні традиції, яких дотримувались протягом багатьох років. Звичайно, я з цікавістю вивчала досвід своїх колег, з повагою відносилась до правил, установлених у школі раніше, але мені дуже хотілося спрямувати свою роботу в якомусь оригінальному напрямку, зацікавити моїх другокласників, залучити до роботи батьків.
Саме в цей час у Радянському Союзі відбулися політичні зміни, а 24 серпня Україна стала незалежною державою. Зміни відбувалися не тільки в політиці, а й у свідомості, світогляді людей. Поступово почали приділяти більше уваги історії України, вивченню звичаїв українського народу.
За багаторічною радянською традицією 23 лютого відзначали День Радянської Армії. У школі в цей день дівчатка вітали хлопчиків. Я вирішила для своїх другокласників влаштувати свято «Козацькі забави». На той час майже не було сценаріїв, присвячених саме цій тематиці. Тому необхідно було працювати масу літератури, батькам виготовити козацькі костюми, дітям підготуватись, щоб влаштувати справжнє свято.
І ось довгоочікуваний день настав. До святково оформленої класної кімнати завітали батьки, старші та молодші братики і сестрички, друзі. Спочатку другокласники розказували про історію Запорізької Січі, про славних козаків. Потім хлопчики змагались у швидкості чищення картоплі, перетягуванні мотузки, віджимання від підлоги; стрибали у мішках, намагались якнайбільше назвати українських міст, виявляли свої мовленні здібності, складали вітальні листівки, які вручали дівчаткам разом з квітами. Пробували якнайшвидше випити через соломину сік із склянки, із зав’язаними руками спіймати і з’їсти цукерку, що висіла над їх головою. Присутнім було дуже цікаво та весело.
Всі хлопчики пройшли випробування і були прийняті до козацького загону. Переможець змагань став їх ватажком…
Саме завдяки проведенню таких свят ми прищеплюємо дітям любов до Батьківщини, формуємо пізнавальний інтерес до історичного минулого українського народу…
Ті два роки, які я пропрацювала у Біленькому, залишили у пам’яті приємні спогади про моїх справжніх перших учнів, про досвідчений педагогічний колектив, про гостинних біленківців, а більше – про цікаво проведену юність та щирих друзів…
У 1993 році за сімейними обставинами я переїхала у своє рідне село Турлаки і почала працювати вихователем групи продовженого дня, одночасно вчилася на другому курсі філологічного факультету Одеського державного університету імені І.І.Мечнікова на заочному відділенні. Через півроку мені запропонували 2 клас, оскільки їх класовод Яценко Н.О. пішла в декретну відпустку. З цими дітьми ми мандрували по Країні Знань аж до 8 класу й продовжували займатися козацькими справами. За цей час я встигла закінчити у 1998 році університет, стати вчителем української мови та літератури…
А потім мені випала нагода попрацювати півроку у Білявїці. Там удвічі більша школа, інші учні, новий педагогічний колектив, подолання труднощів періоду адаптації. Але водночас було дуже цікаво. Мені доручили класне керівництво та викладання української мови та літератури у 5,8 і 9 класах.
Ностальгія за рідним селом змусила мене повернутися у Турлаки, хоча директор Біляївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Міхєєва Лариса Іванівна довго вмовляла мене залишитися. Я дуже вдячна цій людині за розуміння і підтримку. Не забували про мене мої п’ятикласники. Протягом кількох років ми листувалися, їздили в гості.
З радістю я взялась до роботи у рідній школі, хоча тижневе навантаження було лише 10 годин української мови та літератури. Та поступово вихор шкільного життя підхопив мене, вже не вистачало часу для нудьги. У червні 2001 року дев’ятикласники запросили мене на випускний. Це ті учні, у яких я була класним керівником з 2 по 8 клас. Спогади про те свято залишуться у моїй пам’яті назавжди. Ця подія була водночас приємною і сумною. Я бачила перед собою вже не хлопчиків та дівчаток, а змужнілих юнаків та чарівних красунь. Кожен з них обрав свою життєву стежку. І куди вона їх виведе: чи на широкий шлях, чи на вузеньку доріжку – залежало від самих випускників. І саме це турбувало, хвилювання викликала і думка про те, що рідко будемо бачитись, адже розлетяться наші пташки по різним містам і селам. А збиратиме їх разом школа через 10, 15, 20 … років.