А восени я прийняла під свою опіку 5-Б клас. Почався новий навчальний рік. Знову завирувало шкільне життя: уроки, виховні заходи, щоденні зустрічі з дітьми. Та все це проходило вже без нашого директора Мостепаненка Петра Лаврентійовича. Важка хвороба змусила його залишити школу…
У лютому 2002 року мене призначили директором Випаснянської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів.
Час летить… Життя іде… Що далі буде, згодом побачимо…»
Мабуть, є в тому, що Тодорова Т.П. звернула увагу на патріотичне виховання дітей (у формі козацько-лицарського), закономірність – козацтво, як якість менталітету українця, притягує до себе юні, незіпсовані душі – романтикою звитяги, побратимства, всім тим, що ми називаємо польотом душі.
Народилась я 23 квітня 1967 року в селі Михайлівка Саратського району Одеської області. Коли було мені два роки – помер батько. Матір зі мною переїжджає до Турлак. Але з малою дитиною на руках їй важко було влаштувати своє життя і вона мене здає до Білгород-Дністровського Дитячого будинку.
Коли мені було п’ять років, мене звідти мати забирає до «сім’ї». Вітчим був фронтовиком і тому як тільки вип’є, то так і ганяє нас з матір’ю.
У 1974 році я вступила до школи (Випаснянська середня школа №1). Але взимку матір захворіла запаленням легенів і померла. Я залишилася круглою сиротою. Ось таким обездоленим було моє дитинство.
Але, як кажуть в народі: «Світ не без добрих людей». Так і мені допомогли дуже добрі люди, які на той час працювали в школі. Це директор школи Тимошенко Олександр Олександрович і техпрацівник Безкостенко Єфросинія Степанівна, яка стала мені другою матір’ю, а директор школи – опікуном.
Друга мама була жінкою самотньою, жила разом з бабусею. На вихідні дні ходила до церкви і водила мене. Я з дитинства знала духовні пісні, молитви, що на той час дуже заборонялось.
В 1982 році закінчила Випаснянську восьмирічну школу і поступила до Білгород-Дністровського педучилища. В 1986 році закінчила його і прийшла працювати у Випаснянську неповну середню школу с. Турлаки.
В 1985 році вийшла заміж і через рік народився в нас синок. Жили всі сім’єю біля моєї другої мами. Чоловік працював в місті, я в школі, а наша бабуся гляділа дітей.
Сімейне життя і до сьогоднішнього дня дуже бурхливе. Як кажуть: «Нема щастя змалку – не буде і до останку». Це про мене.
Але я щаслива іншим і дякую Богові за те, що маю 2-х діток: сина – Чумаченко Романа Володимировича, який вчиться в Білгород-Дністровському аграрному технікумі, та доньку – Чумаченко Тетяну Володимирівну, яка вчиться в школі в 6 класі, є кращою ученицею школи.
Я щаслива тим, що працюю Вчителем, маю діток, до яких біжу кожного ранку, які мене люблять, а я їх. Дуже жаль мені дивитись на тих дітей, де батьки пиячуть. Дивлячись на них, я бачу своє дитинство.
На свята та на вихідні ходжу до церкви. Помолюсь, подякую Богові за все, поплачу, душевно відпочину і знову в своє бурхливе життя…
Працюючи в школі з дітками, намагаюся їм дати більше знань про минуле наших предків, про історію свого народу, свого села…
…Працюючи в школі 17 років, я весь час намагаюся на уроках читання і рідної мови дати більше знань дітям про минуле наших предків. Я поставила перед собою мету: розширити знання учнів з життя запорозького козацтва, розкрити феномен козацтва, показати його роль в історії українського народу, виховувати в учнів любов до рідного краю, бажання бути гідними синами України, прагнути стати сильними, здоровими, розумними і цим створювати дружний колектив учнів.
І ось в 1998 році я набрала клас з 20 учнів. Батьки цього класу, як і діти, були дуже дружними і в усьому мені допомагали. І спало мені на думку, чому б в селі Турлаки не заснувати Козацький осередок. На протязі 3-х років я працювала над тим, щоб дати дітям знання в історії Батьківщини: про Запорозьку Січ, про її засновників та славетних людей України.
Коли вже побачили, що діти майже готові, то ми з батьками вирішили провести свято Збройних Сил України на козацькій тематиці 6 грудня. На батьківських зборах класу була обрана (серед батьків) козацька рада. І коли настав день прийняття дітей в козачата, то діти дійсно повірили, що вони є нащадками тих Запорозьких козаків минулого. Після свята проведено було змагання між хлопчиками для обрання козацькою радою отаману класу. Кошовий Коваленко Олександр передав отаману свою шаблю. Вибраний отаман прийняв присягу на вірність Україні і народу.
Потім дівчата пригостили хлопчиків та гостей і батьків українськими стравами: сало і часник, вареники, пшоняна каша, млинці, коровай. Всі були дуже задоволені.
І так до кінця року я працювала над цією темою. Кожного місяця в нас були засідання ради, на якій розбирали поведінку хлопчиків.
В кінці року я давала відкритий урок з читання (позакласне) на тему: «Легендарні імена жінок в часи Козацтва». Всі ті набуті знання діти показали на уроці. Готуючись до уроку, діти самі писали реферати з різних збірок, газет, журналів про видатних людей Козаччини: «Роксолану» Марію Богуславку, Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного…
Я надіюсь на те, що ці мої діти виростуть справжніми громадянами нашої неньки – України. Знаючи її минувшину, славні бойові традиції козаків, вони будуть будувати незалежну державу, в якій все робиться на благо людини…
Тимофєєва Світлана Валеріївна народилася 12 червня 1979 року в селі Адамівка БілгородДністровського району Одеської області в родині педагогів. Батько – Валерій Якович (01.05.1952 року народження) працював учителем музики, біології та хімії, завучем, директором школи, головою сільради, головним спеціалістом, начальником відділу Білгород-Дністровської райдержадміністрації. Мати – Світлана Семенівна (28.12.1948 року народження) працювала учителем математики, завучем, директором школи. Брати – Павло (механізатор-землероб, 12.09.1971 року народження) та Валерій (мореплавець, 07.05.1975 року народження).
Світлана Валеріївна закінчила з відзнакою 9 класів Адамівської школи, Муравлівську середню школу Ізмаїльського району, історичний факультет Одеського національного університету ім. І.І.Мечнікова, навчається на художньо-графічному факультеті Південноукраїнського педагогічного університету ім. К.Д.Ушинського, в аспірантурі Одеського національного університету (кафедра історії України історичного факультету; керівник к.і.н. Гончарук Т.Г.). Тема кандидатської дисертації «Українське Відродження кінця ХХ – початку ХХІ століть на Одещині».
Працювала учителем образотворчого мистецтва, історії України Адамівської школи; має творчі доробки: нею створена джерельна база історії сучасного козацтва Задністров’я - «Архіви козаччини Задністров’я» у 11 томах, надрукована книга «Сучасне козацтво Півдня Одещини» (2005), готується до друку книга «Козацтво Задністрове» (частина 1).
Народився Тимофєєв Валерій Якович 01.05.1952 року в родині сільських вчителів. Закінчив з відзнакою Муравлівську середню школу, декілька технікумів та вузів. Перепробував багато професій. Багатий життєвий досвід та ґрунтовні знання допомагають йому ефективно будувати колектив й взаємини в ньому.
Валерій Якович за роки роботи на посаді директора школи показав себе грамотним та ініціативним фахівцем-управлінцем.
Згідно з посадовим сертифікатом на високому рівні вирішує наукові, навчально-методичні, адміністративні, фінансові, господарські та інші питання, що виникають в процесі діяльності школи. Організовує роботу із створення та забезпечення умов проведення освітнього процесу відповідно до чинного законодавства.
Досвід роботи Адамівської ЗОШ І-ІІ ст. та її директора щодо створення цілісної системи виховної роботи вивчався Білгород-Дністровським районним відділом освіти та Одеським обласним управлінням освіти протягом 2000-2002 рр. (є публікації про цей досвід у науково-педагогічному виданні «Наша школа» №5-6 за 2000 р. та №1 за 2002 р.).
Педагогічний колектив школи на чолі з її директором працює над проблемою «Школа козацьколицарського виховання – гуманістична основа становлення особистості (особистісне зорієнтоване навчання та виховання у сільській українській школі-родині)». Тимофєєв В.Я. виступав в центральній пресі з досвідом роботи (зокрема статті в науково-педагогічному виданні «Освіта» №52 за 2002 р.).
Валерій Якович нагороджений іменним годинником від Президента України Л.Кучми, козацькими орденами, Грамотами Міністерства освіти та науки України; в 2002 році був признаний кращим освітянином України в номінації «Народе мій завжди буде» за створення навчального закладу нового типу – школи козацько-лицарського виховання.
У Адамівській школі розуміють: школа – соціальний інститут, але специфічний - він єдиний, який, виховуючи учнів сьогодні, «працює» на перспективу. У школі зростає і розвивається майбутнє.
Продуктом творчого пошуку директора-новатора, який очолює яскравий, інтелігентний педагогічний колектив, є ідея козацько-лицарського виховання та форми, методи нетрадиційного навчання і виховання дітей. Ніщо не повертається в традиційних формах: час диктує своє. Не всі форми козацької педагогіки відповідають сучасності. Нині інший тип виробничих відносин, побуту, потреб та свідомості. Тому директор і педагогічний колектив в пошуках форм, методів прогресивних випереджальних ідей формування творчої особистості.
Любов до сім’ї, роду і нації, до рідної природи, оселі, землі; дух лицарства і волелюбності та побратимства; дух особистісної національної самосвідомості, гідності і честі – весь виховний процес у його багатоаспектному вимірі ґрунтується в школі на національному вихованні і спрямований на формування у дітей і молоді свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв і вірувань українського народу як корінного етносу Української держави.