Крім берладників, у джерелах XII – XIII ст. згадуються, на жаль, дуже стисло за містом, і бровники. Є підстави гадати, що вони були представниками вже слов`янського населення України, мешкали на великих ріках – Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі та Сіверському Дінці („Великому Доні”). Вони відіграли важливу роль в охороні водних шляхів. Бровники займалися й мисливством, рибальством, промислами. Свідчення новітніх археологічних досліджень показують: в багатьох побережних поселеннях мешкало не чисте слов`янське населення, а змішане слов`яно – тюркське, що дозволяє говорити про відносну стабільність у взаєминах між бровниками і кочівниками, припускати взаємовпливи цих етносів. Ясна річ, не лише кочівники переймали досвід у слов`ян, а й останні запозичували навики степового життя у половців, можливо, систему напіввійськового життя в умовах кочового таборування.
Монголо – татарська навала 1223 р. завдала страшенного удару по мешканцях причорноморського степу. Літописні оповіді про появу полчищ Чингізхана засвідчили, що подія зачіпала не тільки половців, а й значну частину слов`янського населення. Якщо раніше епізодичні свідчення джерел давали куцу інформацію, з якої досить важко скласти уявлення про слов`янське населення степу, яке мовби перебувало поза увагою давньоруських книжників, то поява сильного ворога, котрий загрожував існуванню вже сталих політичних об`єднань в Причорномор`ї, підняла розкидані по степу слов`янські угруповання на захист батьківщини. Розгляд свідчень про події на р. Калі дає підставу вважати, що саме бровники відіграли найактивнішу роль у воєнних діях. Так, джерела свідчать, що на допомогу половецьким ханам та їхнім союзникам, південноруським князям, прийшло чимало так званих „галицьких вигонців”, під якими треба розуміти згаданих вище берладників. Згадують літописи і бродників, котрі судячи з їх контексту, мешкали на схід від берладників. Опинившись у дуже складному становищі ще напередодні битви на Калці, вони були вимушені перейти на бік татар. Відзначаючи певну взаємодію бродників з кочівниками, важливо відзначити, що в XII –XIII ст. разом із воєнізованим населенням прикордонних фортець, з дружинами південноруських князів вони часто брали участь у війнах з найбільш агресивними половецькими ханами. Ця боротьба, починаючи з середини XI ст., набула певного релігійного – ідеологічного оформлення, бо осторонь її не стояла християнська церква, котра поширювала на Русі популярні на заході ідеї хрестових походів проти „поганів”.
Ця популярність проявлялася не тільки в описах хрестових походів, а й у повсякденній політичній практиці. Поступово на Русі поширювалася ідея рицаря – охоронця християнського світу. Пропаганді цього культу, безумовно, сприяла подорож в „святі землі” ігумена Данила, котрий розповів у своїй книжці „Ходіння” про „охоронця гроба Господнього” (такий титул носив перший король Єрусалимської держави хрестоносців) Балдуїна, а згодом – яскрава розповідь автора одного з літописів про драматичний похід армії германського імператора Фрідріха на Схід. У середині XII ст. згадуються перші випадки опоясування давньоруських дружинників поясами, що мало не тільки воєнне, а й релігійне значення. В умовах більш пізнього загострення взаємин з турецькими та татарськими напасниками релігійні моменти у боротьбі воїнів – християн набувають більшого значення, зокрема у формуванні ідеалу воїна – рицаря в духовному житті козацтва.
У другий половині XIII ст. майже не зустрічається письмових свідчень про слов`янське населення степів. Проте це не означало його повного зникнення в складних умовах встановлення в причорноморських степах гегемонії монголо – татарських ханів. На користь цього свідчать матеріали археологічних досліджень, які дають цінні відомості про слов`янське населення степу ще в XIV ст. Можна припустити, що, починаючи з цього часу, це населення змінює свою назву. Замість слов`янської назви „бродник” вони від своїх тюркських сусідів отримують іншу. Вже в середині XIII ст. в джерелах згадується слово „ козак ”, котре означало воїна, охоронця. Воно стосувалось як напіввійськового населення міст – фортець півдня Русі, так і степовиків – бродників та берладників. Бровники неодноразово брали участь у походах на
Балкани. Все це давало підставу для бачення в бродницьких громадах XII – XII ст. прообразу інституту козацтва. Таким чином, можна припустити, що коріння українського козацтва сягає в глибоку давнину, воно набагато старше, ніж саме найменування.
З кінця XII ст. міжусобна боротьба татарських емірів призвела до сваволі ординців. „Вся степ, - за словами М.Л.Ернста, - наповнилась татарськими отрядами, которые, слоняясь, не признавали никакой власти. Безопасное передвижение в степи, как было раньше, сменилось грабежами, нападениями беспризорных отрядов на купеческие караваны. В те времена эти татарские отряды назывались казацкими, которые не подчинялись власти хана, а действовали независимо и только иногда шли к кому–нибудь на службу ”. Перебування в степах ставало небезпечним, і населення здебільшого тікало в обжиті райони.[26]
Дещо інша картина життя південного прикордоння в XIII ст., зокрема, в так званій „Болохівській землі”, що охоплювала подільський край, постала в розвіді М. П. Шашкевича. Оскільки положення, висловлені автором, стосуються витоків козацтва, то іх слід розглянути детальніше. На думку вченого, татари, поселившись на Поділлі після ординської навали, підпали під вплив місцевої людності, можливо навіть прийняли хрещення і займалися землеробством, тваринництвом та промислами, чому стверджував, посилаючись на польського історика Мацея Стрийковського (1547 – 1582), який нібито зустрічав літописні свідчення про переймання татарами слов`янської мови і зміну традиційного характеру занять. Крім того, автор звернув увагу на устрій сільських громад, очолюваних отаманами, прагнення до общинного життя і самоуправління. Водночас він припускав небезпеку для населення, що існувала від окремих татарських загонів, які здійснювали розбої паралельно з узгодженою даниною на користь хана Золотий Орди. Звідси М.П.Дашкевич зробив висновок, що необхідність для мешканців подольского краю бути завжди готовими до оборони стала причиною виникнення козацтва. „Южнорусские козаки, – писав вчений, - таким образом, по нашему мнению, на первой ступени своего генезиса, если и отличались воинственностью, то она далеко не была у них на первом плане. Они не составляли еще тогда военных дружин, которые собирались впоследствии, не переходили еще в наступление, а ограничивались защитою там, где нападал на них неприятель, было ли то среди домашнего хозяйства, или среди занятий и промыслов, ради которых нужно было выходить за пределы своей земли”. Питання про відсутність будь – яких згадок про козаків у наступний період, який охоплював понад століття, М.П. Дашкевич пояснював міжусобицями Литви і Польщі та завоюванням останньою Поділля, внаслідок чого місцеве населення було відсторонене від самостійного захисту краю.[27]
Справді, отамани, як керівники сільських громад, з`явилися в татарську добу і зустрічалися навіть у XVI ст. Вони відали збором данини для ханських баскаків, виконували адміністративні та військові функції. Про можливість перебування на цих посадах татар в XII – XIV ст. можна лише здогадуватись. Пізніше в джерелах фігурували переважно слов`янські прізвища. Разом з тим, татарський термін „отаман”, як, до речі, й „козак”, поступово поширювався на українську людність.[28]
Становище на південному прикордонні українських земель помітно змінилося в другій половині XIV ст., коли на Подніпров`я увійшла нова спроба відновлення державного життя в передстеповому районі шляхом спорудження укріплених замків і заселення військово–службовою людністю. Великого значення цьому надавав литовський князь Вітовт (1392 – 1430), який здійснював військові експедиції в степ аж до Північного Причорномор`я. Нові державці зобов`язувалися укріпити за свій кошт замки і містечка. Фактично це було поверненням до часів княжої Русі, коли в степових районах поряд із кочівниками проживало слов`янське населення.
Розвиток колонізації помітно загальмувався зі смертю князя Вітовта. Віленські власті переорієнтувалися на розв`язання інших державних проблем. Але імпульс, наданий процесові князем – подвижником, мав реальне продовження, зокрема, у діяльності князів Олелька Володимировича (1440 – 1455) та Семена Олельковича (1455 – 1470 ). В результаті протягом кількох десятиліть тисячі представників військово – службової верстви, які мали офіційну назву бояр, отримали землі в широкій передстеповій смузі від р. Мурафи на Поділлі до басейну р. Сули на Лівобережжі. Надані землі часто складалися з кількох частин, віддалених одна від одної. Але навіть за небезпечних умов степового прикордоння угіддя цінувалися і були розподілені між власниками. Українське боярство було опорою Литовської держави на південному прикордонні, а володіння землею фактично узаконювалось як плата за службу. Маєтності, пожалувані „до волі”, тобто тимчасово, не могли переходити у спадок або ж передаватися в інші руки. Куплені й „отчизні” з дозволу господаря підлягали успадкуванню і відсудженню. При відсутності прямих спадкоємців, здатних нести службу, земля переходила до розряду виморочних і поверталася до господаря. Поряд з майновими за боярами закріплювались і особисті права. Боярин підлягав присуду воєвод і старост, але не міг бути взятий у підданство. На земську службу він виїжджав „конно й збройно” власною персоною, а також у супроводі пахолків. Крім того, як і представники інших соціальних верств, бояри зобов`язувались брати участь в укріпленні замку, їздити з урядниками на лови. Нижчий розряд службових людей становили люди колані і ясачні, які виконували роботи при замку, за що користувалися невеликою ділянкою землі та платили переважно натуральний податок. З сільського населення прикордонної смуги створювалися загони слуг, які займалися виключно військовою справою. На основі широкого фактичного матеріалу можна зробити слушний висновок що слуги в селянських лавах посідали вищу сходинку і в економічному, і в юридичному сенсі – місце, близьке до бояр. Безумовно, слуги могли входити і до складу загонів, організованих для ведення степових промислів, у тому числі й експедицій за здобиччю на татарські улуси.