Питанню суб”єкта та його відношень з культурою Фуко присвятив тритомну “Історію сексуальності”, в якій намагається зрозуміти, чому секс був заборонен, чому так довго секс об”єднували з гріхом, і як це поєднання виникло. Фуко просліджує, як вже в перші віка нашої ери виникає турбота про здоров”я у зв”язку зі статевими контактами. Людина відкриває себе як суб”єкта задоволення, але водночас і загрози. Складається “ мистецтво існування з перевагою піклування про себе…Це мистецтво все більше і більше підкреслює тендітність індивіда перед обличчям різноманітних негараздів, які може спричинити сексуальна активність. Фуко ввів у наукове використання важливий історичний, раніше не досліджуваний матеріал. Аналізуючи його з нових для культури позицій, Фуко стверджував, що якщо не вийде вирішити проблему, то треба принаймні змінити її формулювання.
Ця зміна проходила в самому структуралізмі. Але вже паралельно з його розвитком проходив, набувавши сили пошук філософами інших підходів до усвідомлення культури і перш за все тих, які б могли відповідати її багатоголоссю, так характерному для кінця 20 ст. Початково цих філософів називали пострукталістами ( Ж. Дерез ) або пост фрейдистами ( Ж-Ф. Ліотар ). Однак розвиток цих підходів, пов”язаних перш за все гносеологічним і ціннісним усвідомленням культури, поява нових яскравих фігур потребували іншої маркировки. Тоді і виникає означення цієї тенденції у філософії як постмодернізму, що приховано несе опозицію модернізму, как історично пройденому типу культури. Відомо, що навіть найближчим до постмодернізму філософам це визначення здавалось не досить вдалим, з чим можна погодитись. Однак це нове совокупне визначення дає можливість помітити нову парадигму, в якій почали працювати філософи і культурологи в різних “ просторах “, намагаючись вловити та відрефлексувати нові явища в культур, які, на їх, думку, приведе їх до першовитоків.
Визнаними зачинателями цього напряму дослідницької думки стали французькі Філософи Ліотар, Делез, Деррида й Бодрийяр. Завданням цього розділу є показ нового підходу до вивчення культури. Це далеко не вичерпує піднятих кожним з них загально філософських проблем, що входять у корпус філософії постмодернізму.
Яскравою фігурою французького постмодернізму, визнаним в інших країнах засновником постмодернізму як широкого руху в сучасній культурі є Жак Деррида. Вітчизняний дослідник пише: “Деконструктивний метод Ж. Деррида мав і має значний вплив як на розвиток психології, так і на літературу, лінгвістику, поезію, музику”. Можна додати, що і на розуміння культури в цілому. Поняття “деконструкція” було висунуто філософом при його роботі з метафізикою, щоб визначити досліджувальну уснатовку, яка, не порушуючи тексти, допомагала б мислебудуванню. В європейській метафізиці Деррида відкриває й досліджує принцип “ центрації”, згідно якого одна сторона відношення ставиться в центральне положення, а інша ( хоча і вміщує незапитаний зміст) як “порожня” відсувається на периферію, що і веде клогоцентризм метафізики, який Деррида оцінював дуже критично. Його цікавлять стримувані мотиви, граничні ( маргінальні ) і напрямлені протилежно центру. Вони додають тексту збудженості. Таким чином текст затверджується як багато пластовий. Поняття “центрації” може бути застосованим і до культури, в якій одні її явища закріплюються як центр, головна її характеристика, а інші стримуються, викликаючи протилежно напрямлені сили. Європейська культура “центрує” те, що пов”язане з раціо людини, вона – логоцентрична. Деррид звертає увагу і на те, що в цій культурі переважає чоловічий початок ( пригадаймо, що Платон поєднував його із сонцем ). Вона – фалоцентрична. Жіночий початок витісняється на периферію, воно не належить до того багатоголосся, яке цю культуру відрізняє.
Жан Бордийяр, відомий соціолог і філософ вносить у дослідження культури пошук як загальних закономірностей її існування так і загострену увагу до системи цінностей сучасного суспільства, поєднуючи гносеологічний та аксиологічний аспекти культурологічного аналізу. Перші праці Бордийяра пов”язані з критикою суспільства споживання, його кризового стану, наприклад, “Система речей”. Ця тема мала широке розповсюдження. Вона займала ряд французьких соціологів. Певний вплив марксизму, зацікавленістю до якого відмічені усі французькі постмодерністи, пояснює напрямлення досліджень Додрийяра на з”ясування таких історичних закономірностей суспільства, які загострюються й проявляються в сучасності.
Звертаючись до історії і сучасного «божевільного» станкультури, Бодрийар висуває ідею про те, що все це може бути прояснено, якщо прийняти тезу про замовчування, маскування культурою амбівалентності життя і смерті. Він вважає, що цей процес почався з розпадом архаїчного суспільства в різних дискурсах культури. Смерть «витісняється», уособлюючись не тільки з покійними, але і з примітивними суспільствами, душевно хворими, сексуальними меншостями, жінками й іншими членами суспільства, що руйнували соціальний простір. У маскування амбівалентності життя-смерті включені, на думку філософа, усі види існуючих у культурі дискурсів — економічний, психоаналітичний, лінгвістичний, кожен по своєму «симулюлючий» її зняття і кожний, що створює відповідні симуляції, названі Бодрийяром «симулякрами», що витісняють реальність
Філософ намічає в соціальній історії три етапи витиснення смерті (від Відродження до промислової революції; промислова епоха, сучасність), що мають також три «порядки симулякров». У сучасності цей відрив «симулякров» від реальності настільки значний, що він грозить уже підривом системи, тому що утворився світ самореференційних знаків. Прийняття людиною цього неістинного світу Бодрийяр пояснює наявністю його деякої спокусливості, що він і «спокушає» людини. «Спокушання», як і «симулякри», має різні історичні форми, хоча споконвічно світ уже був «спокушений».
Як епіграф до книги «Прозорість Зла» Бодрийяр приводить фразу; «Оскільки світ марить, ми повинні дивитися на нього з точки зору, що марить,» тобто не з погляду метафізичного принципу Добра, а принципу Зла, що знаходиться по ту сторону цінностей. Ця фраза підводить нас до тієї тональності, у якій філософ пише про сучасність; «Якщо треба було б характеризувати сучасний стан речей, то я назвав би його станом після оргії. Оргія є вибуховий момент епохи модерну, момент звільнення у всіх областях», філософ перелічує, що ж звільнено. Це звільнення політики, продуктивних і руйнівних сил, жінки і дитини, несвідомих пульсацій, мистецтва. У такий спосіб «кінцеві цілі звільнення залишилися за», не залишилося цілей руйнування, залишилося тільки розсіювання роздробленого.
Сучасність знаходиться «у стані симуляції, у якому ми можемо тільки програвати всі сценарії, оскільки вони вже мали місце — реально чи віртуально». Тут проводиться поняття, що часто зустрічається в постмодернізмі, «уже баченого» — «deja vui». Але головне для Бодрийяра це те, що розвиток культури призвыв «до розсіювання і сплутаності цінностей, результатом чого для нас є повна плутанина, неможливість знову схопити принцип естетичноъ, сексуальної чи політичної детермінації».
У настільки важкому стані культури Бодрийяр вважає відповідальним мистецтво епохи модерну, що не змогло, згідно естетичної утопій нового часу, трансцендирувати себе як ідеальна форма життя: «Вонознищило себе не в трансценденції, ідеальності, але в загальної естетизації повсякденного життя, воно зникло на користь обертаності картинок, у трансестетизації банальності». Поворотним моментом при цьому були Дада і Дюшан. Саме в цих виступах «мистецтво, заперечуючи свої власні правила естетичної гри, вийшло до ери трансестетизації банальності зображень... Мистецтво зникло як символічний акт». Критичний погляд Бодрийяра (розділ «Трансестетика») виділяє в художньому житті «надшвидкісну циркуляцію» добутків і неможливість обміну, сполученості один з одним, з референтними цінностями, що призвело до втрати їх «таємної співучасті, що складає силу культури». Те багатоголосся і плюралізм у мистецтві, які звичайно в постструктуралізмі вітаються, викликають у Бодрийяра велике побоювання саме тому, що «ніщо нічому не суперечить.... усе це прекрасно співіснує в тотальній байдужності...... Співіснувати вони можуть тому, що позбавлені «власного генія», а ми можемо їх одночасно сприймати тільки тому, що «вони будять у нас глибоку байдужність». За «добутком» нічого не стойть, воно — симулякр. Бодрийяр вважає, що шляхом лібералізація форми, лінії, кольору «наше суспільство створило загальну естетизацію, узвишшя усіх форм культури, не забувши і форми антикультури, узвишшя всіх моделей представлення й антиуявлення». Бодрийяр визначає закономірності культури,відштовхуючись від її сучасного стану. Воно оцінюється негативно і з’являється як завершення деякого етапу, на якому усе вже не тільки означено, але і втратило референтні цінності, попереду ж «рух у порожнечі, що постійно прискорюється ». Дійсно, завершується полутыся півтисячелітня історія капіталізму, але хіба багато чого не говорить про те, що культура Заходу, втративши образ стрункого дерева, продовжує жити можливо і як ризома?
Філософія французького постмодернізму поставила цілий ряд проблем, характерних для культурної самосвідомості розвитих країн 3ахаду ,що визначаєйого його вплив і місце в чусасній художній і теоретичній думці.
Новий поворот у виявленні символічної суті культури дає герменевтика Ф. Шлейермахера (1768—1834). Цілком у кантіанській традиції мислитель починає пошуки підстави цілісності по-знаючого розуму, органічної відповідності апостеріорного змісту науки з основними апріорними (трансцендентальними) принципами розуму, без розрізнення наук на природні і гуманітарні. Вийшовши до визнання прикордонного положення теоре-тичного і морального розуму, Шлейермахер виявився перед проблемою обґрунтування науки як форми культури.