Єдність пізнающого розуму, а також включенність науки в культуру забезпечують, згідно Шлейермахеру, спеціальний спосіб побудови системи наукового знання — розуміння. “Також і вище знання цілком зрозуміле, лише коли особливе, підлегле йому, цілком зрозуміло”, — формулює філософ перший постулат своєї герменевтики. Важливо при цьому, що в Шлейермахера зовсім у дусі Канта розуміння укладає в собі елемент конструктивної активності свідомості. “Усе зрозуміло, де не упадає в око ніякий нонсенс, — пише він. — Нічого не зрозуміло, якщо не сконструйовано”
Карл Генріх Маркс (1818-1883) ну був культурологом у вузькому розумінні цього слова. Більш того,сам термін «культура» він уживав порівняно рідко і, як правило з приватних причин. Проте концепція Маркса, безсумнівно, несе в собі цілком визначені культурно-філосовскі представлення, у яких проявилася і сила, і слабість його теоретичних побудов.
Спочатку образ культури в молодого Маркса-гегельянця прорисовується через Абсолютний Дух. Але вже незабаром, під впливом Фейєрбаха, він затверджує «полюсторонність» людського буття і людської діяльності, укорінення людини в природному й предметному світі, що ставитися для нього «опредмечуваням” самого себе, твердженням і здійсненням його індивідуальності. Предметність людської діяльності, «сплавляючи» воєдино «матеріальне» і «ідеальне», утворить особливу структуру, що власне кажучи, є носителькою культури. Навіть людські почуття в Маркса носять не абстрактно-антропологічний, як у Фейєрбаха, а предметно-культурний характер, убудовані в соціальне буття і є результатом усієї всесвітньої історії. Саме тому «людське око сприймає і насолоджується інакше, чим грубе, нелюдське око, людське вухо – інакше, чим грубе, нерозвинене вухо». Пізніше, у підготовчих рукописах до «Капіталу» Маркс скаже ще точніше: « Голод є голод, однак голод, що знищується вареним м’ясом, що поїдається за допомогою ножі і качани, це інший голод, чим той, при якому проковтують сире м’ясо за допомогою рук, нігтів і зубів. Вже в ранніх роботах Маркса з’являється «діяльна» тема, і культура розуміється як «діяльність». Рівнобіжно починається аналіз категорії відчуження. Відчуження як би руйнує органічний стан, у якому повинна реалізуватися універсальна природа людини.Відчуження ставить з ніг на голову ієрархію людських почуттів і потреб. Маркс виділяє 5 основних типів відчуження:
1. відчуження людини від засобів праці, у результаті чого він виявляється залежним від власника його засобів;
2. відчуження людини від продуктів праці, приналежних власнику;
3. відчуження людини від людини як рівноправного суб’єкта суспільних відносин;
4. відчуження людини від культури і духовних цінностей, що належать обраним;
5. відчуження людини від своєї родової соціальної сутності.
І тим більше Марксові не представлялася можливою роз’їдаюча критика “підпільної людини” Достоєвського... У ньому не було ні найменшого передчуття індивідуалізму, що бунтує, прийдешнього Ніцше, коли він зашнуровував життя й історію в соціологічний корсет, що ламає ребра”.
Не є органічним елементом культури для Маркса й релігія. Вона - “подих пригнобленої тварини”, “серце безсердечного світу”, “опіум народу. Ілюзійна свідомість, яку необхідно подолати. Релігія-свідомість “ людини, що втратила себе,”, яка, не вирішивши свої проблеми на землі, “віддалила їх від себе” і перенесла на небо. У майбутнім суспільстві, що зуміє перебороти свої протиріччя “земним образом”, релігії місця не буде.
У наступних роботах, зокрема, у “Тезах про Фейєрбаха” і “Німецької ідеології” (написана разом з Ф. Енгельсом) Маркс продовжує дослідження соціально-діяльносних параметрів культури. Сутність людини бачиться йому як “ансамбль суспільних відносин”. Способи виробництва життя і форми спілкування, зв’язані з поділом праці, складаючись за спиною індивіда, не тільки не піддаються контролю його волі й свідомості, але навіть панують над ним. Саме система поділу праці (видів і типів діяльності) створює ситуацію відчуження людини від суспільного виробництва. В умовах виникнення загальної системи обміну (у цьому Маркс бачив якісну відмінність досліджуваної їм буржуазної цивілізації від добуржуазних суспільств) індивід перетворюється в раба, у “ знаряддя, що говорить,” відділених від нього загальнолюдських сил і здібностей, а культура здобуває безособово-упредметнений характер.
Виходячи з цих передумов, Маркс створює матеріалістичне розуміння суспільства й історії, суть якого він резюмує так: “У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини — виробничі відносини, що відповідають визначеному щаблю розвитку їхніх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому піднімається юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, і, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їх свідомість”.
Категорії базису і надбудови покликані вичленувати головне і неголовне, вихідне й похідне у всьому будинку суспільного буття. Ключовий у цьому аналізі виступає теорія суспільно-економічної формації, під якою мається на увазі історично визначений тип суспільства, вихідна схема його матеріальних і духовних структур, його історично задана модель. У неї органічно входять не тільки економічні, але і соціальні відносини, форми побуту родини, а також різні види суспільної свідомості. Але основою членування виступають виробничі відносини, що залежать від рівня розвитку продуктивних сил (сучасні дослідники нерідко затверджують, що категорія “спосіб виробництва” розуміється Марксом широко, як “спосіб виробництва громадського життя” у цілому). Маркс прагне критично перебороти уявлення свого часу, згідно яким історія культури “цілком є історією релігій і держав” тобто духовного життя суспільства. Він переконаний у тім, що зрозуміти історію самого цього духовного життя можна тільки як відображення “історії матеріального виробництва”
Толкотт Парсонс
За удосконалювання цієї методології взявся Толкотт Парсонс (1902-1979), який протягом сорока років (з кінця 30-х до середини 70-х років) з колективом співробітників створював і перебудовував теорію соціальної дії. Парсонс ставив задачу створення синтезу структурного, інститутсько-функціонального і інтеракционістського підходів до суспільства для того, щоб не «утратити» особистість, не дано, їй розчинитися в соціальних інститутах. Здійснити таку задачу цілком Парсонс не зміг. Проте в післявоєнні роки теорія соціальної дії придбала величезний вплив по обидві сторони океану. Але вже із середини 60-х років голосу окремих її критиків злилися в могутній хор. Це було пов’язано із політичними обставинами. Зовнішні обставини були такі. Із середини 60-х років з боку лівої радикальної соціології, представники якої (Ч. Р. Міллс, Г. Маркузе й ін.) намагалися створити своє навчання про суспільство, культуру і людину, на теорію соціальної дії Парсонса посипалися обвинувачення в конформістській спрямованості, страху перед соціальними конфліктами й революціями, нездатності побачити внутрішню напруженість особистості і всієї культури в давлениях відчуження (улюбленого слова всіх радикалів). Коли хвиля ліворадикальних наскоків на теорію соціальної дії пішла на спад, у європейській соціології почався «веберовський ренесанс», до якого змушений був пристосовуватися до Парсонс. А в останні роки його концепцію соціальної дії потіснили феноменологічні методи «розуміючої соціології», що відштовхуються і від М. Вебера, і від Э. Гуссерля і потребуючі більшої уваги внутрішньому світу суб’єкта, його «життєвому світу». При загальному погляді на теорію Парсонса можна помітити в ній елементи веберовського підходу до суспільства. Так, Парсонс, подібно Веберові, розрізняє поводження і дії. Останнє має на увазі присутність змісту в чинених актах. Але і цього недостатньо для того, щоб вважати його соціальним: суспільство утвориться лиша з такого виду взаємодії, де мається своя територія з економічною і політичною організацією на ній, культурна легитимізація всіх інститутів і демографічний фактор. Усі сторони соціальної організації в стабільному суспільстві знаходяться в рівновазі. Наука про суспільство, по Парсонсу, граничить із двома іншими більш близькими їй дисциплінами: психологією і культурантропологією. У чому ж їхнє розходження? Психологія, як відомо, займається індивідуальною особистістю, у тому числі особистістю, що знаходиться в соціальній взаємодії, спілкуванні з іншими. Тому вона й виявляється за межами парсоповской теорії. Парсонс не цікавиться особистістю самою по собі. Предметом його соціологічного аналізу є соціальна маска особистості. Соціологічний аналіз, по Парсонсу, повинний бути спрямований на «інституціональний аспект социальної дії. Це така область, у якій виявляються діючі в соціальних системах нормативні экспектації, що кореняться в культурі і визначають, що саме слід робити людям у особистих статусах і ролях одного чи декількох різних значень» Одночасно з підходом до культури як «соціальної технології», що детермінує веління людини в суспільстві чи то в виді «технологічного фактора», чи то символічних «образної поведінок » розвивалися концепції, що принципово намагалися охопити культуру як ціле, подібне до організму, зрозуміти закони його народження, росту і старіння, вибудувати історичну типологію культур (цивілізацій), спробувати пояснити причини падіння і піднесення окремих цивілізацій. Цій задачі присвятили проспіваю життя в Росії— Н. Данилевський, у Німеччині — О. Шпенглер, в Англії — А. Тойнбі, у США — П. Сорокін.