Разом з тим, треба відзначити, що за радянської влади були зроблені певні досягнення в галузі освіти та науки. Була ліквідована неписьменність, запроваджена обов'язкова загальна, а згодом середня освіта, безкоштовне навчання, до навчання залучені діти незаможного населення. Але масовість навчання супроводжувалася зниженням його якості, негативною була тотальна ідеологізація усього культурного життя, в тому числі освіти.
Радянська влада продовжила роботу гетьманату по створенню ВУАН, і радянська історична література починала її історію лише з лютого 1919 р. Значний внесок у розвиток науки зробили українські академіки.
Природничі науки:
Володимир Вернадський (1863-1945) - засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології. З 1909 ак. Рос. АН, проф. Московського у-ту. В 1918 очолив Комісію для вироблення законопроекту про заснування Української Академії Наук в Києві і став її першим президентом. В 1921 р. повертається з України в Росію, в1922-39 директор Радієвого Ін-ту в Ленінграді, в 1923-26 читав лекції в Празі і Сорбонні (Париж), член багатьох академій.
Олександр Палладін (1885-1972), біохімик, засновник укр. біохімічної школи, ак.ВУАН (1929), президент ВУАН (1946-62).
Володимир Кістяківський (1865-1952), фізико-хімик, в 1903-34 професор Ленінгр. політеху, в 1918 працював в Києві, обраний ак.ВУАН, праці з електрохімії, колоїдній хімії, теорії розчинів, корозії металів.
Лев Писаржевський (1874-1938), хімік, електронна хімія, електронна теорія каталізу, ак.ВУАН з 1925.
Сергій Реформатський (1860-1934), хімік-органік, проф. Київ. ун-ту, підручник "Початковий курс органічної хімії".
Володимир Яворський (1876-1942), хімік-органік, створив київську наукову школу органіків, ак.ВУАН з 1934.
Микола Крилов (1879-1955), математик, математична фізика, нелінійна механіка, ак.ВУАН з 1922.
Дмитро Синцов (1867-1946), математик, ак.ВУАН з 1939.
Євген Патон (1870-1953), електрозварювання та мостобудування, ак.ВУАН з 1929.
Володимир Липський (1863-1937), ботанік, вивчав рослини Сер.Азії, Кавказу, України, народився на Волині, в 1894-1917 праця в СПБ, Києві, Одесі, з 1928 директор Одеського Ботсаду, президент ВУАН в 1922-1928.
Олександр Фомін (1871-1935), ботанік, праці з систематики рослин, флористиці Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу, України, ак.ВУАН з 1921.
Микола Кащенко (1855-1935), біолог, ембріологія, гістологія, акліматизація рослин, ак.ВУАН з 1918.
Володимир Гамалія (1859-1949), мікробіолог та епідеміолог, довів вірусну природу чуми ВРХ, проблеми імунітету, з 1940 почесний чл. АН СРСР.
Данило Заболотний (1866-1929), мікробіолог та епідеміолог, був ректором Одеської медакадемії, в 1929 організував Ін-т мікробіології, президент ВУАН (1866-1929). Праці присвячені вивченню чуми, холери, сифілісу, газової гангрени, дифтерії, черевного та висипного тифу, дизентерії. Керував численними експедиціями, виїздив для вивчення чуми в Індію, Аравію, брав участь у ліквідації чуми в Шотландії.
Олександр Богомолець (1881-1946), патофізіолог. В 1931 створив Ін-т експериментальної біології та патології, Ін-т клінічної фізіології. В 1906 закінчив Новорос. ун-т, де працював під керівництвом Підвисоцького, Тарасевича, Вороніна. До 1911 ас., приват-доцент кафедри загальної патології Новоросійського ун-ту, ак.ВУАН з 1929, в 1930-46 її президент.
Володимир Філатов (1875-1956), офтальмолог, з 1921 проф. Од. медіну, дир. Укр. експериментального Ін-ту очних хвороб та тканинної терапії з 1936, ак.ВУАН з 1939.
Микола Стражеско (1876,Одеса-1952), терапевт, кардіологія, діагностика, внутрішні органи, ак.ВУАН з 1934.
Авксентій Корчак-Чепурківський (1857-1947), гігієніст та епідеміолог, ак.ВУАН з 1921.
Соціально-економічні науки:
Кость Воблий (1876-1947), економ-географ, автор першого підручника "Економ. географія України" (1919), в 1942-47 дир. Ін-ту економіки, віце-президент ВУАН (1928-30).
Михайло Птуха (1884-1961), економіст, статистик, демограф, ак.ВУАН з 1920.
Історико-філологічні науки:
Дмитро Багалій (1857-1932), історик, автор "Історії Слобідської України", "Нарис історії української історіографії", "Укр. мандрівний філософ Сковорода", член комітету по створенню ВУАН, ак.ВУАН з 1918, перший голова іст.-філол. секції.
Агатангел Кримський (1871-1942), філолог, сходознавець, твори "Історія Персії та її писемності", "Хафіз та його пісні", "Персидський театр", "Історія Туреччини та її писемності", один з організаторів ВУАН, її беззмінний вчений секретар.
Микола Василенко (1877-1935), правник, праці з іст. Укр та іст права, чл.ТУП, співроб. в журналах "Киевская старина", "Записки о-ва Нестора-Летописца", обраний приват-доц. Київського ун-ту, але позбавлений права викладати, чл.колегії Генерального Суду (1918), міністр освіти за гетьмана, створював ВУАН, 2 ун-ти, ак.ВУАН з 1918, голова соц.-екон. відділу, в 1924 на процесі Центра Дії засуджений на 10 років, але амністований, усунений з ВУАН в 1929.
Михайло Слабченко (1882-1952), історик, народився під Одесою, закінчив Новоросійський ун-т, проходив стажування у Парижі, автор 4-томної "Організації господарства України від Хмельниччини до світової війни", проф. Од.ІНО, ак.ВУАН з 1929, арешт. І репресований у справі СВУ.
Олександр Оглоблін (1899-1992), історик, історіограф та археограф, автор понад 1000 наукових праць, під час нацистської окупації протягом обмеженого часу був бургомістром Києва, після війни в еміграції у США.
В.Юринець, філософ, народився в Галичині, навчався у Львівському ун-ті, Відні, Парижі, Берліні. У Парижі здобув звання доктора філософії. В 1925 очолив Ін-т філософії, викладав філософію у вузах Харкова. Відомий працями з історії філософії, гегельянства, фрейдизму.
Микола Сумцов (1854-1922), фольклорист, етнограф, літературознавець, ак.ВУАН з 1918.
Володимир Гнатюк (1871-1926), фольклорист, етнограф, ак. ВУАН з 1924.
Андрій Лобода (1871-1931), фольклорист, етнограф, літературознавець, ак.ВУАН з 1922, очолював Етнографічну комісію ВУАН.
Контрольні запитання.
1. В чому суть, головні етапи та наслідки політики радянської українізації, її відмінність від українізації, яку провадили національні уряди України.
2. Хто був головним виконавцем політики радянської українізації?
3. Якими були досягнення освіти (науки) в Україні в 20-ті роки ХХ ст.?
4. Ким був Данило Заболотний?
3. Художня культура українського Розстріляного Відродження.
А. Література.
Два центри розвитку української літератури - Київ та Харків. До 1932 р. існували умови до розвитку в Україні (як і загалом в СРСР) різних літературних напрямків. Літературні течії:
Символізм. Теоретичні засади - світ непізнаванний і відображати його можна лише приблизно, символічно. Основоположники символізму у Франції в 70-х рр. ХІХ ст. Поль Верлен, С.Малларме, в Росії виразниками символізму були В.Брюсов, К.Бальмонт, О.Блок, А.Бєлий, Д.Мережковський, Ф.Сологуб. В Україні - О.Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, М.Філянський, О.Кобилянська, Д.Загул, Я.Савченко, М.Терещенко, П.Тичина, В.Ярошенко, які організували групу "Музагет" (1919).
Футуризм. Формалістичний напрямок зображення дійсності (від лат. Futurum-майбутнє), протилежний реалізму, пошуки нової форми, спроби синтезувати поезію, музику, скульптуру, культ техніки зображення і боротьба з провінціалізмом. Склався напередодні і в роки 1 світової війни. Теоретик Ф.Марінетті (Італія). В Росії представниками футуризму були брати Бурлюки, В.Маяковський, І.Сєвєрянин, В.Хлєбніков. В Україні - М.Семенко, Г.Шкурупій, М.Ірчан, М.Терещенеко, М.Бажан, Ю.Яновський. Вони створили групу "Аспандут" - Асоціація панфутуристів.
Неокласики. Теоретичні засади - стилізація форм античного мистецтва, італійського відродження, класицизму, культ "чистого мистецтва". Представники: М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Бурггардт (Юрій Клен).
Пролетарські письменники. Організація - Гарт (1923-25, лідер - Блакитний-Еллан), згодом - ВАПЛІТЕ (Вільна Академія пролетарської літератури, 1925-28, лідер Микола Хвильовий, Фітільов, 1893-1933). Завдання: створення нової української літератури небагатьма кваліфікованими письменниками, проти масових пролетарських організацій, засвоєння досвіду західноєвропейської культури (Геть від Москви! Орієнтація на психологічну Європу). Члени ВАПЛІТЕ - М.Яловий, А.Любченко, М.Куліш, М.Бажан, І.Дніпровський, О.Досвітній, Г.Епік, М.Йогансен, І.Сенченко, О.Копиленко, П.Панч, Ю.Смолич, П.Тичина, Ю.Яновський. Літературна дискусія 1926-28 рр. В 1926 діяльність ВАПЛІТЕ піддана партійній критиці. Хвильовий, Яловий, Досвітній виключені з ВАПЛІТЕ. Критика роману Хвильового "Вальдшнепи", частина журналу "Вапліте" з продовженням роману конфіскована в типографії. В 1928 організація самоліквідована.
Плуг (1922-1932). Союз селянських письменників: С.Пилипенко, А.Головко, П.Панч.
До початку 30-х рр. багато письменницьких організацій існувало і в Росії: ВАПП (Всеросійська асоціація пролетарських письменників), Спілка селянських письменників, ЛЕФ, Молода гвардія. В 1932 р. постанова ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій - об'єднання усіх письменників в єдину Спілку радянських письменників. В травні 1932 вперше на сторінках "Літ. газ." прозвучав термін "соцреалізм". (Голова спілки письменників І.Гронський писав: "Маси вимагають від письменника художньої щирості, правдивості, революційного соціалістичного реалізму"). У жовтні 1932 р. в будинку М.Горького відбулася зустріч Сталіна з письменниками, де він назвав їх "інженерами людських душ". Термін соцреалізм став основним і мав означати: народність, партійність, соціалістичний гуманізм.
Література діаспори. Багато українських письменників після поразки національної революції опинилися за кордоном. У Франції працював Володимир Винниченко. В Чехословаччині - Олександр Олесь (Кандиба). Тут склалася ціла "празька школа" молодих українських літераторів, до якої входили Олег Ольжич (Кандиба), Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська, Улас Самчук, Юрій Клен (Освальд Бурггардт), Леонід Мосендз, Юрій Липа.
За плечима багатьох з них лишився історичний досвід військової та державної поразки та гіркота емігрантських поневірянь. Але не безпомічний плач за нездійсненною державністю, над гетьманськими чи УНРівськими руїнами, над жалюгідно-жебрацьким становищем емігранта без надії на переможне повернення на Батьківщину, перспектива якого між двома світовими війнами була дійсно ірреальною, а оптимістична віра у кінцеву перемогу, безвідносно до її реалізації - ось що було притаманно творчості цієї групи українських письменників та поетів, якій Д.Донцов дав влучне визначення "трагічних оптимістів". Головним стрижнем, що об'єднував їх світогляд і мистецтво, була українська державність.