Ландшафт і врожай (стр. 1 из 3)

В основу кожного землевпорядкувального проекту вкладається певна концепція. Система контурномеліоративного землеробства — одна з таких концепцій, яка нині найчастіше використовується в проектуванні сільськогосподарських угідь.

Ліси, поля, водойми, горби, долини, яруги сформували єдності — контури. Загальна структура цих контурів і визначає характер ландшафту. Ьапсі (нім.) — земля і зспаїі — взамозв'я-зок, взаємозалежність. У географії ним позначається відносно однорідна ділянка, яка утворилась в ході еволюції і відрізняється від інших своєю структурою і властивостями.

У процесі господарської діяльності людина прагнула ліквідувати дрібні природні контури, об'єднавши їх в єдине поле чи пасовище. Бувало і навпаки — ділянки роз'єднувались. Таким чином переформувались природні і утворювались нові природногосподар-ські угіддя — контури. Всі вони мають свою внутрішню структуру і по-різному реагують на втручання людини. Залежно від розташування кожне угіддя більш чи менш підвладне деградації, особливо під впливом водної ерозії — наймогутнішого руйнівника поверхні нашої планети.

Вивчення контурності, як природної, так і створеної людиною, показало, що в межах визначених територій є своя закономірність побудови окремих типів таких контурів. Найчастіше характер поєднань різних контурів пов'язаний з висотою місцевості і з особливостями побудови рельєфу. Виявляється, що меліорація (тобто поліпшення для раціональнішого використання) групи суміжних контурів у межах однієї висотної градації приблизно однакова.

Таким чином, контурно-меліоративне землеробство — це система землевпорядкувальних, агротехнічних, гідротехнічних і лісомеліоративних заходів, тісно пов'язаних між собою і з рельєфом місцевості. Ця система насамперед спрямована на створення надійного захисту проти руйнівної дії водних потоків і на підвищення родючості земель.

Контурна організація — елемент нового підходу, нової, більш узагальнюючої концепції, що отримала назву адаптивного землеробства. Очевидно, розповідь про контурно-меліоративну систему землеробства і слід почати з пояснення, чому нас не влаштовує стара система землеробства і в чому суть нової.

Можна говорити про адаптивне рослинництво в сільському господарстві чи навіть адаптивне природокористування в цілому. Однак зосередимо увагу лише на землеробській практиці.

Адаптація — це, як відомо, пристосування. Процес адаптації безкінечний і безперервний. Нині йдеться не так про природну, як про керовану адаптацію. Виходячи з цього, президент АН МРСР, член-кореспондент Академії наук СРСР О. О. Жученко і запропонував адаптивну систему інтенсифікації сільського господарства. Суть її — диференційоване використання кожної ділянки землі, вибір відповідних екологічних ніш для кожної культури, диференційоване застосування техніки, добрив, пестицидів і зрошення. Впровадження адаптивної інтенсифікації неможливе без зміни вже сформованої в масштабах країни тенденції до уніфікації техніки і технології землекористування, планування сільськогосподарського виробництва.

Стратегія адаптивного землеробства набагато перспективніша інших видів освоєння земельних ресурсів як природоохоронна і природовідновлювана.

Загальний стан земель у нас, як і в усьому світі, м'яко кажучи, залишає бажати кращого. Є на це свої причини — зменшення кількості ріллі на душу населення, руйнування грунтів внаслідок водної і вітрової ерозії, а також їх агрофізична і агрохімічна деградація. За порівняно недовгий час кількість родючої землі на душу населення впала з більш як гектара до 0,8 гектара і то за рахунок найкращих земель. Цей процес — природний супутник прогресу. Пов'язується він із загальним зростанням населення і нестримним відчуженням сільськогосподарських угідь для будівництва доріг, міст, кар'єрів, заводів, парків тощо.

Руйнування земель водною і вітровою ерозією — це фізичне вилучення верхнього найродючішого шару грунту водою і вітром. При цьому врожаї знижуються на 50—70, а іноді і на 90 процентів.

Наслідок ерозійного руйнування — розчленування схилів яругами, замулення рік, ставків та інші негативні наслідки. Основні причини і фактори руйнування грунтів добре відомі. Однак процеси змиву, утворення ярів і дефляції (вітрової ерозії) значно складніші, ніж це здається на перший погляд. їх неправильне тлумачення і моделювання часто-густо приводять до помилкових рекомендацій.

Об'єктивну характеристику процесів і наслідків руйнування земель можна дати на основі спеціальних методів аналізу. Доведено, наприклад, що інтенсивність, рівень і співвідношення трьох головних причин руйнування грунтів (зливи, повені, вітрова ерозія) в одних районах республіки в десятки разів більша, ніж в інших. Так само повинен відрізнятись і характер грунтозберігаючих систем для кожного району. Наприклад, для Причорномор'я найбільший змив грунту — 0,4— 0,8 тонни з гектара, на сході і південному сході республіки 3 тонни, на півночі і північному заході — до 15— 20 тонн. На Поліссі, особливо в його північно-західній частині, спостерігається найменше змивання грунтів.

Найчастіше руйнуються грунти в районах великого спільного дощового і весняного змиву. Можна говорити про наявність пояса максимальної ерозії, який пролягає смугою, захоплюючи південну частину лісостепу і північ степової зони. Тут умовна величина середньорічного зносу родючого шару (без урахування протиерозійних заходів) становить 15—ЗО тонн на гектар.

Визначення долі дощового і весняного руйнування грунтів, а також величини дефляції дає змогу правильно

оцінити небезпеку і вжити необхідних заходів проти основного виду руйнування грунтів у тому чи тому регіоні. Слід відзначити такий важливий з практичного погляду момент: середньорічна величина ерозії, а отже, і еро-дованість земель визначається не середніми по водності, а максимальними умовами. Іноді одна злива чи одна пилова буря приносить більше руйнувань, ніж всі зливи і вітри за кілька років.

Практика має набір різноманітних протиерозійних прийомів. Перерахуємо лише головні. Це оранка з грунто-заглибленням, безвідвальна (плоско-різна) система обробітку грунтів, створення на поверхні схилу штучних мік-ронизин для затримки стоку, щілювання і кротування грунтів, лісомеліорація, покриття поверхні соломою, зарівнювання яруг, створення гідротехнічних систем тощо.

В умовах екстенсивної системи землеробства здавалось, що набором цих заходів можна запобігти ерозійному руйнуванню земель. Однак, перейшовши на інтенсивні технології вирощування сільськогосподарських культур, ми переконались в недостатності подібних прийомів.

Кожен метод має як позитивну, так і негативну сторони. Глибока оранка і гідротехнічні споруди — надто дорогі заходи, плоскорізний обробіток мікро-низин дає недостатню протиерозійну ефективність. Великий ґрунтозахисний і грунтовідновлювальний ефект мають багаторічні трави, але їх вирощування на еродованих чи прифермських землях позбавляє зернові культури інших гарних попередників. Словом, немає ідеальних прийомів захисту грунтів. Отож знати недоліки кожного з них не менш важливо, ніж переваги.

Виснаження грунтів — результат агрофізичного і агрохімічного погіршення, тобто зміни структури, зниження змісту гумусу, ущільнення верхнього шару важкою технікою, забруднення (наприклад, продуктами неповного згорання пального), вторинного осолонцювання тощо. З початку розорювання грунтів деякі господарства УРСР втратили до ЗО процентів первісних запасів гумусу. Розпад і винесення гумусу зростає в результаті інтенсифікації землеробства і застосування підвищених доз мінеральних добрив, які підсилюють біологічну активність грунту. Скошування зернових на низькому зрізі, випалювання стерні, недостатність органічних добрив призводить до виснаження грунту. У виробничих умовах за існуючої структури посівних площ в результаті незба-лансованого надходження органічних речовин втрати гумусу становлять в середньому 0,6 тонни на гектар, ще 0,7 тонни з гектара забирає ерозія. Загальні втрати гумусу приблизно дорівнюють 1,3 тонни на гектар.

Особливе місце в забрудненні грунтів посідають пестициди. Даючи відчутну економію затрат на прополювання і боротьбу зі шкідниками, вони призводять до загибелі не лише шкідливої, а й корисної для землеробства флори і фауни. Окрім того, у шкідників досить швидко виробляється імунітет проти отрути, що робить їхні популяції стійкими навіть до багаторазового обробітку пестицидами.

Тепер ми підійшли до найважливішого моменту, що розкриває суть адаптивного землеробства.

У природі існують більш чи менш однорідні ділянки, де не тільки грунти, а й інші умови (експозиція, зволоження тощо) однакові і утворюють окремий вид природного ландшафту. Кожному природному комплексу в'ідпові-дає своє поєднання рослинного і тваринного світу. Донині в землеробстві лише в загальних рисах враховувалась закладена самою природою пристосованість того чи того ландшафту для вирощування тої чи тої культури. Створюючи нові сорти, підбираючи сівозміну, бралась до уваги природна зональність (кількість тепла і вологи). Прот^ варто враховувати більш тонкі особливості природних систем, які виявляються на окремих ділянках.

Для степової і лісостепової зони країни близькі типи ландшафтів часто формуються у вигляді смуг, які розміщуються приблизно вздовж горизонталей. Інтенсивність руйнування земель, їх агрохімічне й агрофізичне погіршення також відповідають цій закономірності. А виробничі ділянки — поля сівозмін — найчастіше розміщуються прямокутниками і лише в загальному вигляді враховують структуру ландшафту.

Клітково-прямокутна організація сільськогосподарських угідь має немало переваг. Вона збільшує продуктивність праці механізаторів і коефіцієнт використання енергосилових установок: менше розворотів, поворотів. Однак часто в таку клітину потрапляють землі різної якості, які вимагають різних культур, сівозмін, обробітку. А маємо єдиний масив, закріплений до того ж лісосмугами. Але, мабуть, найголовніше в тому, що на таких великих полях-клітинах, які розміщуються на схилах, ми, випробувавши всі прийоми боротьби з водною ерозією в умовах індустріальної технології, не можемо зменшити поверхневого змиву грунтів.