"Джерелом духовних цінностей" назвав Стефаника Володимир Винниченко.
Загалом слухові образи превалюють у ранній творчості Стефаника. “Музична інструментованість” його новели помітна і на рівні композиційному, і в синтаксичній будові фрази, діалогу (при публікації письменник прагнув це увиразнити навіть графічним розташуванням періодів, речень) і, зрештою, на рівні слова. Соціальну стихію у творах Василя Стефаника критики відзначали не раз. І коли під таким "соціальним" кутом подивимося на новели Стефаника, то мусимо їх поставити генетично безпосередній зв'язок його творів з бібліографічним викладом історії.
Така реакція критики зумовлена аж ніяк не лише тематичною злободенністю, зверненням до бурхливої революційної дійсності. Новели Стефаника приваблювали своєю стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. Василь Стефаник починав як романтик, хоча в його новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементи експресіонізму, і навіть, найбільше, сюрреалізму. Вражальність у його ранніх речах відчутно превалювала над зображальністю, це була проза психологічна, ритмізована, навіть не зрідка альтерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична.
Ці ранні новели відбили нетривалий період майже цілковитого прийняття художником своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але Стефаник був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на неодномірність дійсності, на драматичне неспівпадання ідеалу і його реального втілення. Роль захопленого критика не могла довго задовольняти письменника. У його новелах починають вібрувати складні конфлікти, трагічні суперечності доби. Життєствердні мотиви все ж продовжують звучати, але тепер уже художник приймає життя, осмисливши його трагізм, пізнавши велич і ницість, на які здатна людина.
Відчуття перехідності своєї доби, неусталеності, фрагментарності не лише побуту, але й буття було розвинене у митця надзвичайно сильно. І тому пристрасно, нервово, раз у раз кидаючись у крайнощі, він шукав можливостей передати незвичайну суспільно-психологічну атмосферу в слові. У критиці часом лунали нотки подиву з приводу того, що Василь Стефаник постав перед читачем пильним аналітиком і нещадним сатириком. Між тим передумови такої еволюції можна побачити ще в ранніх творах. Його герої — звичайний люд села, біднота, вчорашні борці, революціонери почуваються не в своєму часі, на обочині життя, стають зайвими людьми у суспільстві, за утвердження якого вони боролися як за втілення найсвітлішої своєї мрії.
1.3. Мета і завдання курсової роботи.
Отже, головною метою моєї курсової роботи є доскональне дослідження творчості Василя Стефаника, а разом з тим нову літературну течію, яка виникла на при кінці ХIХ початку ХХ століття. Тому що саме в той період виникає такий жанр у літературі як психологічна новела, яка висвітлює справжнє буття того часу. Нова течія реалізму відкриває очі та високо піднімає голову перед тими всіма перепонами, які не дають вільно дихати літературному слову, усіма можливостями перешкоджає тому. Саме в той період (20 – 30 роки ХХ століття) ознаменувались великою кількістю страчених людських доль. Велика кількість шанованих митців була репресована, або ж в гіршому випадку, позбавлена життя. Саме тому, мета і завдання цієї роботи становить зрозуміти те, що хотіли передати письменники того часу своїм нащадкам.
Описуючи лиху годину, понівеченні долі, соціально-культурне становище Василь Стефаник прагнув донести до читача злиденність просто людського життя, тим самим “давлячи” на психіку своїми, дещо сумними, дещо застережливими або ж жартівливими описами сьогодення. Тому я спробую зробити аналіз його думки, особливо з психологічної точки зору, та місце творчості Стефаника в українській літературі.
Причину такого ставлення ми вбачаємо в специфіці українського літературного процесу, який формувався не тільки під впливом мистецьких віянь Заходу, а й на підставі відновлюваної вітчизняної традиції.
Оскільки український реалізм був здебільшого народницьким, “селянським” реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.
2. Життєвий та творчий шлях Василя Стефаника.
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. Допитливий розум вбирав народні пісні, казки, легенди, деталі селянського побуту, звичаїв, обрядів мешканців покуття. Як підріз, пас овець, їздив з батьком в поле.
Три роки відвідував школу у рідному селі, а потім ще три роки навчався у Снятині, де вперше відчув на собі погорду з боку вчителів і паничів. Стефаник писав в автобіографії 1926 року – “Я почув велику погорду для мене. Тут зачали мене бити”. Ще гостріше відчув на собі, будучи хлопцем, соціальний і національний гніт. В той час і вчителі, і гімназисти ставилися до мужицьких дітей з відкритою зневагою, глузували, знущалися і навіть били. В той час рідко селянські діти потрапляли до гімназій, бо навчання вимагало великих витрат. Був випадок коли знущання одного з учителів мало не довели хлопця до самогубства.
Знущання стали ще нестерпнішими, коли в 1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).У великому залі першого класу польської гімназії в Коломиї, пише Стефаник у автобіографії: “ми, селянські хлопці зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та посміхалися”. Оце глузування рано пробудило у хлопцеві почуття протесту проти соціальної та національної нерівності.
Стефаник - гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889). Вони виявляли великий інтерес до революційно-демократичних видань, що їх здійснювали І.Франко і М.Павлик. Заборонену літературу вони одержували від сестри М.Павлика Анни, вона теж активна учасниця революційного руху. Вони утворили свій гурток, збиралися потайком від учителів. Так вони поступово придбали чималу бібліотеку. Крім політичної літератури в ній були твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Ю.Федьковича, І.Франка, П.Мирного, М.Гоголя, О.Герцена, М.Чернишевського, А.Чехова, Л.Толстого та ін. Особливо захопили Стефаника твори Г.Успенського.
Формування світогляду майбутнього письменника проходило поза стінами гімназії, бо, як згадує він в автобіографії, “гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не давала.”
Діяльність таємного гуртка гімназистів не лишалася непоміченою. Наслідком цієї “читальняної діяльності” було те, пише Стефаник, що його разом з багатьма іншими “прогнали з Коломийської гімназії”, і він уже в 7-му класі був у Дрогобичі. У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.
Тут, у Дрогобичі, Стефаник уперше побачив Івана Франка і, вирішивши з ним с особисто познайомитися, завітав до нього у село Нагуєвичі. Знайомство відбулося, і далі, як зазначає Стефаник в автобіографії, підтримував з ним ціле життя найдружніші взаємини і його, може, єдиного з українських великих письменників, найбільше любив.”
У студентські роки Стефаник бере активну участь у громадському житті, виїздить на села агітувати за селянських кандидатів у депутати до австрійського парламенту, зокрема за Івана Франка. За демократичні переконання його переслідують австрійські жандарми і кидають до в’язниці.
Після складання в Дрогобичі 1892 року іспитів на атестат зрілості Василь Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету, хоч, як він пише в автобіографії, з тією “медициною вийшло діло без пуття, бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мудрувати хворих своїми обшукуваннями”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців “Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.
Перебування Стефаника в Кракові не було безплідним. Вивчення письменником медицини, особливо психіатрії, позначилися згодом на його творчості у повсякденній пильній увазі до пізнання найглибших таємниць психіки людини, з'ясування причин тих чи інших людських вчинків і дій, найтонших порухів людської душі.
Стефаник - студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.