Доляукраїнськоїлітератури– доля України.Важко знайтиу світовійісторії аналогію,щоб жива мова,мова великогонароду систематичнозабороняласяй переслідуваласяспеціальнимидержавнимивердиктамий актами. Цейгеноцид тривавстоліттями.
Заостанні тристаз гаком роківукраїнськалітература,перебуваючив колоніальномустановищі, немогла розвиватисяна всю силугенетичнозакладениху ній можливостей;спираючисьна невмирущіскарби народноїтворчості,постійно дбаючипро самозбереженняй виживання– своє і своєїпідвалини –українськоїмови, вона проходилачерез утиский труднощі,невідомі літературам,які не зазнавалинаціональногогніту.
Доміфічногоантирадянськогонаціоналістичногопідпілля, нібитокерованогонапівживимакадемікомКримським, були“підверстані”нещодавнозаарештованів Києві дочкикласика українськоїлітературиМихайла Старицького– сімдесятитрирічна ЛюдмилаМихайлівнаСтарицька-ЧерняхівськашістдесятисемирічнаОксана МихайлівнаСтешенко.
Надопитах усізаарештованікатегоричнозаперечувалиіснуванняякогось антирадянськогопідпілля і своюприналежністьдо нього. Таїхні голосичули тількихолодні тюремнімури, підручніж Берії робилисвоє діло. Їмпотрібен бувгучний судовийпроцес надукраїнськимибуржуазниминаціоналістами– гітлерівськимипосіпакамий запроданцями.Водночас такийпроцес, якийби виправдовувавїхнє сите жируванняв глибокомутилу, за спинамитих, що ходилив штикові атаки,кидалися зв‘язанкамигранат підгусениці німецькихтанків, закривалисвоїми грудьмиамбразуридзотів.
За своїмпсихічнимстаном Сталінне міг збагнути,якої самостійностіжадає місцевалюдність напорозі соціалістичногораю, чому воначинить такийвідчайдушнийопір впроваджуванійбільшовикамиполітиці воєнногокомунізму. Івід усвідомленнявласного безсиллязрозуміти ізмінити становищегорде серценаркомнацаскипало яримгнівом, переповнювалосяпрезирствомі зненавистюдо всьогоукраїнського.
До тогож місцеві намісникив особі всілякихквірінгів,раковських,п‘ятаковихсамі корчилиз себе видатнихпролетарськихвождів і гадкине мали визнавативерховенствовлади на УкраїніповноважногопредставникаЦентру Джугашвілі-Сталіна.Складалосянавіть враження,що вони сприймалийого як тимчасовогональотчикаі з нетерпіннямчекали якнайшвидшогощезнення. Затаких умовпраця на Україніне лише не приносилаСталіну моральноговдоволення,але з кожнимднем ставалавсе обтяжливішоюі нестерпнішою.Тому, коли випаланагода перейтина роботу вСекретаріатЦК ВКП(б), вінбез вагань ібез жалю полишивУкраїну, де нездобув ні кар‘єри,ні слави.
Полишив,але забути незабув. Тим паче,що вона частеньконагадувалапро себе. Навітьставши ГенеральнимсекретаремЦК ВКП(б), ЙосифВіссаріоновичне відчувавналежної шанобидо себе з бокуучорашніхукраїнськихсоратників.Навпаки, вонизалюбки ставилийому підніжки,де тільки могли.
Зюнацьких літпризвичаєнийдо кривавихнасильств,морально розбещенийбезкарністюза найтяжчізлодіяння вроки “воєнногокомунізму”,самодержавнийбільшовицькийдиктатор зісвоїми посіпакамив Політбюропоставив передпартією позбавленездоровогоглузду завдання:не простоколективізувавдесятки мільйонівселян, а колективізуватиза одинрік. Чим закінчиласячергова сталінськаавантюра, нинівідома всьомусвітові. Ліквідаціякуркульстваяк класу, повальнийграбіж селянства,розстріли безсуду й слідства,ув‘язненнязакладників,насильна депортаціямільйонівхліборобіву концтаборий віддаленірайони вічноїмерзлоти…морем кровізаплатилоселянськесуспільствоза злочиннийекспериментпобудови сталінськогосоціалізму!
Дляукраїнськогонароду кампанія“Дайош шаленітемпи колективізації!”мала неймовірнотрагічні наслідки.Навіть за часівтатаро-монгольськогонашестя нашаземля не зазналастільки страхіть,як за рокисталінськоїопричнини.
Не меншважливо буловстановити:коли саме почавсясталінськийтерор протиукраїнськогописьменства?Більшістьлітературознавцівназивають 1929рік — рік початкупідготовкифальсифікованогосудового процесув справі такзваної СпілкиВизволенняУкраїни.
Сталінлякав ПолітбюроЦК КП(б)У тим,що українізаціядуже швидкоможу привестидо відчуженняукраїнськоїкультури від“Москви”, анайжахливіше— почнеться“боротьба протиросійськоїкультура і їїнайвищогодосягнення— ленінізму”.
26 квітня1926 року, колиГенсек фактичновласними рукамивідлив кулю,яка згодомобірвала життяМиколі Хвильовому,є всі підставивважати днемпочатку великоготерору на Україні.Що ж стосуєтьсяморальноготерору протиукраїнства,то він ніколине припинявсяна нашій землі.
Головнимоб‘єктом цихнаскоків бувкомісар освітиМ.Скрипник. небажаючи зректисяполітикиукраїнізації,7 липня 1933 р. віннакладає насебе руки. Таксамо кількомамісяцями доцього вчинивМ.Хвильовий.Інший ідеологукраїнськогонаціонал комунізмуШумський померна засланні.По мірі тогояк набиралообертів правліннятерору Постишева,страчувалисячи висилалисяв табори тисячіпредставниківнової радянськоїінтелігенції,що з‘явиласяу 20-ті роки. Задеякими підрахунками,з 240 українськихписьменниківтоді зникло200. Із 85 вченихмовознавцівліквідували62. Щоб урятуватися,деякі письменники,такі як П.Тичината М.Бажан, сталиписати піддиктовку Москви.
Одниміз прикладівє ЄвгенПавлович Плужник(1898-1936рр. народження)який народився26 грудня вСлободі-КонтемирівкаВорошзькоїгубернії. Йогобатько бувдрібним купцемродом з Полтавщини,а мати – з Воронежчини.У сім‘ї було8 синів і дочок.
Спадковісухоти періодичнозабирали когосьіз дітей. Матибула зайнята,тож Євген живпід опікоюсестри Ганни.Згодом вінвступив догімназії уВоронежі. Згодомпродовживнавчання уРостовськійгімназії. У1919р. закінчуєгімназію вБоброві і переїжджаєз батьками наУкраїну в селоВелика Богачкаі вчителює упочатковійшколі. Влітку1919р. Євген Плужниквирішує спробуватисвої сили, якактор у мандрівнійтрупі, а вжевлітку 1920р. від‘їхавдо міста Києвадо старшоїсестри Ганни,яка працювалалікарем-фтизіатромв медінституті,а її чоловіквикладач уветеринарно-зоотехнічномуінституті. Вінзагітуваввступити Євгенадо цього інституту.Але через рікЄвген зрозумів,що це не йогопокликання.Він вирішуєпіти на професіональнусцену. Він відвідувавлекції у муздрамі,але ставсяхимерний випадок,який назавждиобірвав театральнукар‘єру ЄвгенаПлужника.
Є.Плужникне зробив акторськоїкар‘єри, взагаліне став актором,проте захопленнятеатром неминуло безслідно.Він написавтри прозовіп‘єси. Дві зних ( “ПрофесорСухораб” та“У дворі напередмісті”) опубліковано1929року в журналі“Життя й революція”.В них живе ароматтієї епохи,вони й теперможуть задовольнитиі наше прагненнядо пізнання,і наші естетичніпотреби. Плужникнадзвичайнолюбив лише однуп‘єсу: “Лихоз розуму” Грибоєдова.Створити українське“Лихо з розуму”п‘єсу, що поєдналаб у собі всенайкраще здраматургіїі поезії – осьтаку мету поставивперед собоюмитець.
Ще підчас відвідуваннялекцій вінзнайомитьсязі своєю майбутньоюдружиною, яканавчалася наісторико-філологічномуфакультетіІНО ( Інститутнародної освіти). Вони закохуютьсяодне в одногоі 12 жовтня 1922р.одружуюдться.1923 року під псевдонімомКантемирянинз‘являютьсяпублікаціїПлужника. Ужовтні 1924 рокувідбуваєтьсяперший публічнийвиступ поетав приміщенніВсенародноїбібліотекиУкраїнськоїАкадемії наук.Відтоді вінстав членомлітературногоугрупування“Ланки”. Пізніше,1926 року воно булоперейменованона “Майстернюреволюційногослова” (“Марс”),яке проіснуваловсього три рокий само ліквідувалось1929 року.
У другійполовині 20-хроків він написавбагато віршів,які потім увійшлидо його збірок.Та, раптом, улипні 1926 року,коли дружинабула на відпочинку,стан здоров‘яписьменникарізко погіршується:горлом пішлакров. Коли лікарічерез місяцьдозволилинарешті відвезтихворого допередмістя,у Ворзелі зняликімнату.
Тамі перебувавпоет до глибокоїосені, потімлікувався утубінституті,а навесні поїхавдо Карасану.Відтоді і назавшейого життяпідлягло суворомурежиму.
Напочатку 30-х років,незважаючина важку хворобу,літературнадіяльністьПлужника значноактивізується,розширюютьсяїї горизонти:перекладаєукраїнськоюмовою.
Восени1932 року поетповертаючисьз Кавказу, заїздитьдо Харкова, деу вузькому колідрузів читаєсвою п‘єсу“Шкідники”.
Наділенийдаром передчуття,вразливоюдушею, Є.Плужникне міг не передбачититрагічнихнаслідківсуспільнихдеформаційсвого часу.Поет писав усвоїх роботахпро правду защо і був репресований.І 2 лютого 1936 рокупомер на Соловках.
Йогозвинуватили,що він був членомконтрреволюційноїорганізації.Розуміючинеповоротністьдалі, на допитахне творив опору.Вирок – 10 роківув‘язненняна Соловках,на далекійхолодній Півночі.Похований уБратськіймогилі на ДалекихСоловках.
Щеодним прикладомє МиколаКостянтиновичЗеров,який народився26 квітня 1890 рокуна Полтавщині,в родині шкільноговчителя. Середнюосвіту здобуву Першій київськійгімназії. Гімназія,в якій панувавдух офіційноїідеології,нікого, яснаріч, не готуваладо свідомоїпраці задляінтересівукраїнськогонароду, алеправда і те, щоз її стін вийшлонемало людей,чиї імена більшимичи меншимилітерами вписанів історію України– діячів демократичногоруху, науки йкультури.
Вінвийшов з гімназії1908 року без чіткихполітичнихпереконань,але з психологічноюготовністюдо засвоєннядемократичнихідей. Восенитого ж року вінвступив доуніверситетусв. Володимирав Києві, де внеспокійному середовищіполітичноактивногостудентствасформувавсяйого світогляд.
Учивсялегко – знову,як і в гімназії,творилисялегенди пройого феноменальнупам‘ять. Наісторико-філологічномуфакультеті( а Зеров обравкласичнийвідділ, де вивчавантичну філологію) викладачамибули знані йшановні вчені.Але й були таківикладачі, якіза умов пореволюційноїреакції особливозапопадливодемонструвалисвій монархізмі густопсовий,круто замішанийна чорносотенствішовінізм, щорозтлівалостудентівдрібнодухих,схильних доугодовства,і водночасзбурювалоспротив свідомогоі моральноздоровогостудентства.Зеров охочедемонструвавсвою огиду донайреакційнішихвикладачів,пропускаючиїхні лекції,а згодом організувавпредивне земляцтво– “ кролевецьке“, на зборахякого, як і назасіданняхгрузинськогочи вірменського,мовилося прогострі національніта соціальніпроблеми.
Прагнучиприслужитися“включенню”національноїкультури вдіалог культурєвропейських,Зеров наполегливопрацював наперекладацькійниві, явившинемало прикладівконгеніальноговідтворенняпоетичнихшедеврів.
Звичайнож, не всі перекладиЗерова неперевершені,але й ті, щовважаютьсяслабкішимимали для свогочасу великезначення. Приклад– перекладдрами ЮліушаСловацького“Мазепа” (1926).Переклад Зеровазгодом ліг воснову кількохцікавих спектаклів.
Післязакінченняуніверситетськихстудій він ставучителем –упродовж трьохроків викладавлатинську мовута історію вгімназії містечкаЗлатополь. У1922 році Зеровповертаєтьсядо Києва з Баришівки– стародавнємісто потрохувідроджувалося,оживало післяголодних літ.Не було столицею– нею нареклимолодий Харків.
Поетуболіло те, щоновітні “гермокопіди”нищили історичніпам‘ятки Міста,що його красунівечив “несмакархітекторів– нездар і всюдизалишив пожар”– усе те болілопоетові, алевсьому наперекірвін вірив уйого щасливубудучину.
ДореволюційногоКиєва МиколаЗеров, як відомо,приїхав восени1917 року. Спочаткувикладав латинута історію вДругій українськійгімназії, редагувавбібліографічнийжурнал “Книгар”,а згодом зосередивсяна читаннікурсу українськоїлітературив Київськомуінститутінародної освіти.На читанні тарозробці, аджедо революціїв російськомууніверситетісв. Володимираі взагалі вжодному навчальномузакладі імперіїтакої літературине знали, а проШевченка якщой згадували,то тільки крізьзуби і, як правило,зараховуючийого до літературиросійської.Тож належалопідготуватисистематичнівиклади. Всюісторію українськогописьменництвабуло поділенона чотири періоди:лекції пролітературуз найдавнішихчасів до кінцяXVIIIстоліття читавСергій Маслов( згодом Навроцький), про нову ( з кінцяXVIIIст. і до кінцяXIXст. ) – МиколаЗеров, про короткийперіод модернихтечій ( з кінцяXIXст. і до Жовтневоїреволюції ) –Павло Филипович,а Борис Якубовський,знавець поетики,оглядав те, щотільки-нонароджувалося,покликаннядо життя волеюнароду, - українськулітературупореволюційноїдоби.
Крімнаукової роботиі читання курсулекцій, усіпрофесори ( завиняткомБ.Якубовського,який був зайнятийсекретарюванням) багато часувіддавалирозмаїтимстудентськимгурткам і семінарам“підвищеноготипу”. Там поглибленовивчаласятворчістьписьменників-демократів,вироблялисянавички самостійноїроботи в галузілітературознавствата бібліографії,ентузіастиприлучалисядо складаннябіографічнихсловників –готувалисякадри українськоїрадянськоїінтелігенції.На жаль, не всіучні МиколиЗерова виявилисявдячними ідобропам’ятними,але в тім нейого провина– він робивусе, щоб підтриматинайздібнішихі виховати їхсвідомими свогообов‘язку переднародом.
Багатозробив Зерові для підготовкиперекладацькихкадрів. У статті– спогаді “Чимя завдячуюЗерову”, написаній1971 року і опублікованій18 червня 1987-го в“ЛітературнійУкраїні”, БорисТен розповівпро свою працюпід керівництвомі за допомогоюМиколи Костьовичанад перекладамифранцузькихі німецькихпоетів, пройого цінніпоради і тактовнередакторськевтручання, колипереклад наближавсядо оригіналуй водночасзберігалисяриси індивідуальногопочерку перекладача.
Восени1934 року Зеровзалишився безроботи. Захворіві помер йогоєдиний син. Ацькуваннятривали, наклепизвучали якпункти вироку.Відхрещувалисяколеги, зрікалисяй учні, городячиказна-що насвого ще недавно“улюбленого”професора. Іось – звільнення.
У 60-тіроки вдалосявидати “Вибране”поета – з грунтовноюпередмовоюМ.Рильського,але й післятого мало щозмінилося.
То якимже, він був ужитті, у побуті?Відомо, зокрема,як умів і любивнезлостивопіддражнюватинавіть найближчихдрузів, як зіркопомічав у довкіллікомічне, смішнеабо ж те, щозаслуговуваловисміювання.Мав природнийхист до перевтілювання,міг так прочитативірш давнозабутого поета,що відтодіжоден з очевидцівуже не годенбув сприйматицієї поетичноїспадщини серйозно,в іншому тоні,з іншими голосовимиінтонаціями.У його виконаннілегко впізнавалинавіть тих, зким він ніколине бачився.Можна, певно,припустити,що в ньому вмерактор – як умерлив багатьохінших літератораххудожники чимузиканти.
СхильністьЗерова до гуморудопомагалайому відносноспокійно сприйматиті брутальнізвинувачення,які десь відсередини 20-хроків стализаледве ненормою літературноїполеміки знеокласиками.Втім, цей гуморне завжди бувлише захисноюреакцією вразливихінтелігентів:він частоперетворювавсяна дошкульнусатиру і тодіставав зброєюдля найкращогозахисту – нападу.
ПисавЗеров і пародії( на М.Вороного,до якого відчуваввзаємну нелюбов,на Чупринку,Філянськогота інших сучасників), писав жартівливі,самоіронічніі водночассмутні сонети– послання додрузів ( зокремадо П.Филиповича) й такі портретнішаржі, як, наприклад“Самійленко”.
ЛітературнатворчістьМ.Зерова постійносупроводжуваласязлісними нападкамивульгарно-соціологічноїкритики, а зкінця 20-х роківпочалося справжнєполітичнецькуванняписьменника.1930р. його допитувалина суді як свідкау так званому“процесі СВУ”.А в ніч із 27-гона 28 квітня 1935 р.він був заарештованийпід Москвоюна станціїПушкіно. 20 травняйого відпровадженодо Києва дляслідства.Звинувачення:керівництвоконтрреволюційноїтерористичноїнаціоналістичноїорганізацією.
Післянових “тасувань”“групу Зерова”остаточно буловизначено вскладі 6 осіб:Микола Зеров,Павло Филипович,Ананій Лебідь,Марко Вороний,Леонід Митькевич,Борис Пилипенко.
Військовийтрибунал Київськоговійськовогоокругу на закритомусудовому засіданні1-4 лютого 1936р. безучасті звинуваченняй захисту розглянувсудову справу№0019-1936. М.Зеровуінкримінувалосякерівництвоукраїнськоюконтрреволюційноюнаціоналістичноюорганізацієюі, згідно з тодішнімистаттямиКримінальногокодексу УРСР,трибунал визначивйому міру покарання:десять роківпозбавленняволі у виправно-трудовихтаборах зконфіскацієюприналежногойому майна.
Напочатку червня1936р. етап із засудженимиу справі цієї“банди” прибувна Соловки. Укороткі хвилинивільного часуЗеров повністювіддався улюбленійсправі – перекладу.За багатьмасвідченнями,він завершивбагаторічнуроботу надукраїнськоюверсією “Енеїди”Вергілія.
Безбудь-яких додатковихпідстав і пояснень“справа Зеровата ін.” Буланагально переглянута“особливоютрійкою” УНКВСпо Ленінградськійобласті 9 жовтня1937 року. Як наслідок– Зерову, Филиповичу,Вороному іПилипенку буловинесено вищуміру покарання–розстріл.Усі вони полягли3 листопада1937 року.
РішеннямВійськовоїколегії ВерховногоСуду СРСР від31 березня 1958 р.вирок військовоготрибуналу КВОвід 1-4 лютого1936р. і постанова“особливоїтрійки” УНКВСпо Ленінградськійобласті від9 жовтня 1937р. скасовані,справа припинена“за відсутністюскладу злочину”.
МиколаЗеров реабілітованийпосмертно.
Рефератна тему:
Учня 11-Б класу
гімназії“Троєщина”
НазаренкаДениса.