Білет1
1.ПовістьІвана Нечуя-Левицького«Кайдашевасім'я» як енциклопедіянародознавства
Ще І. Франкозазначав, щоповість «Кайдашевасім'я» «з оглядуна високоартистичнезмалюванняселянськогожиття» належить«до найкращихоздоб українськогописьменства».З великою художньоюсилою і правдивістюІ. Нечуй-Левшіькийрозкрив у цьомутворі духовніцінності, якісклалися впродовжстоліть в українськійродині. Новаторствописьменникаякраз виявилосявтому, що вінпоказав руйнуваннянабутої духовностітруднощамищоденногожиття, відтворивтакий станукраїнськогоселянства, якийнівечить справжнюсуть його «народногодуху».
В етнографічнійрозвідці «Світоглядукраїнськогонароду» І.Нечуй-Левицькийвказував навеликі моральніпотенції народу,суть яких відбиласьнасампередв усній поезії.Він радивписьменникамне обминатиколоритнихнародних висловіві через їх освоєнняпоказати світовінеповторнудушу українців.Найрізноманітнішізасоби барвистогонародногомовлення письменниквдало використаву «Кайдашевійсім'ї».
Змалюваннямсаме буденногожиття українськихселян повість«Кайдашевасім'я» вирізняласяу літературі– адже тогочасніавтори захоплювалисяпереважносвятковоюстороною селянськогопобуту. БудніКайдашів минаютьу невсипущійпраці. Косовиця,жнива, плеканнягородини, «зимова»жіноча робота(прядіння, тканняполотна, шиттяі вишиванняодягу) – ці таінші щоденніклопоти визначалистосунки міжчленами сім'їКайдашів. Хочау творі майстерновиписані ісвяткові звичаїта обряди,глибоковіковітрадиції івірування.
Втіленнямукраїнськоїрелігійностіі високої народноїморалі є у повістіМелашка. Їїлюбов до рідноїматері, чоловіка,намаганнядогодити свекрусіприємно вражають.Доведена довідчаю, Мелашкаїде з односельчанамив КиївськуЛавру на прощу– святкуванняпаски у Києві,за народнимповір'ям, малоб принести усім'ю Божеблагословення.Письменникпоетизує своюгероїню. Так,лірична душаМелашки почулау жалібнихпіснях ченціву чистий четвер(напередодніВеликодня)«якесь моресліз, що зливалосьтисячі літ, Ізлилось докупи,і полилосьпіснями з грудей.Здасться, втому морі слізтекли рікинародного горяод самого початкусвіту...».
Побожним,чуйним і добримбув Кайдаш,мріяв про смертьпо-християнськи:зі сповіддю,причастям,соборуванням.Але тяжке пияцтвопризвело допередчасноїстрашної смерті,яка не відповідалахристиянськимуявленням. Синиі невісткаМотря надточасто порушуваличетверту заповідьБожу: не поважалиі не шанувалибатьків. А народнамораль грунтуваласяв основномуна заповідяхБожих. У селізневажализлодіїв, п'яниць,покриток, ледарів,хвальків, безбожниківТут ніколинікому нічогоне забували.Не могли забутий Мотрі того,що вибила свекрусіоко, а Карпові– що ганявсяза матір'ю здрючком. Людидобре зналихарактери тих,кого вважалинегідними:вибираючи Карпадесяцьким,хтось підкреслив,що «буде добрийсіпака», а пропонуючижартома кандидатуруМотрі, селянивисміяли цюжінку:
– А може,панове громадо,ми оберемо задесяцькогоМотрю, – прикинувслівце одинжартівливийчоловік.
– Не можна,вона повибиваєвсім бабам очі,– гукнули чоловіки,сміючись.
Глибокийзнавець селянськогожиття і побуту,селянськоїпсихологіїІ. Нечуй-Левицькийрозумів, що пронарод требаписати безбудь-яких прикрас.У центрі повісті– повсякденнийплин життяселянськоїсім'ї, в якомуна перший планвисуваютьсяпобутові сварки,спричиненівідсутністюпрагненнязрозуміти одинодного. Жанроваспецифіка творуполягає у тому,що цей повсякденнийплин життяродини Кайдашіврозгортаєтьсяв найрізноманітнішихпобутовихвиявах, якічасто окреслюютьсяв гумористичномуплані. Гуморписьменникасягає корінняму народнийгрунт і міцнунаціональнулітературнутрадицію. Природженийгумор Нечуй-Левицькийвважав невід'ємнимелементомнаціональноїпсихіки, що«затаївся вусіх звивахрозуму і фантазіїщирого уіфаїнцяі є глибокосвоєрідним».Контрастиствореногонародом величногоепосу і дріб'язковоїхатньої війнинадають повістіособливогоіронічногозабарвлення(«Не чорна хмараз-за синьогоморя виступала,то виступалаМотря з Карпомз-за своєї хатидо тину»). У повістіписьменникгумористичнепоказав взаємнізаздрощі, пліткита шалені вибухизлості середКайдашів. Протегумор у повістімає співчутливийхарактер: авторбачить впливна психологіюКайдашів їхньоготяжкого становища,бо після довговічноїпанщини вонипотра-пили внові, незвичніобставини.Із серії комічнихподій складаєтьсясумна картинабуття сім'ї, десин виступаєпроти матері,й уся родинамарно витрачаєсили і здоров'яна безглуздісупе-речки тачвари. Такийстан, на думкуписьменника,не відповідаєсправжній суті«народ-ногодуху». Духовнароз'єднаність– ось те лихо,яке кожен деньотруює українськуродину, якавпродовж віківбула оповитависокою духовністюі мораллю.
Яскравийколорит звичаїв,обряди народнихзамовлянь,передвесільнірозглядини,сільські розваги,детальні описиселянськогоодягу та оселі,насичена прислів'ямиі приказкамимова повісті– усе це даєпідстави вважатицей твір справжньоюенциклопедієюнародознавства.
2.Красаі велич рідногослова у поетичнійтворчостіМаксима Рильського.Прочитати віршнапам'ять.
М.Рильськийнадавав проблемаммови великогозначення впродовжусієї творчості.Він був надзвичайновимогливийдо мови власнихтворів, невтомнопрацював надзбагаченнямсвого поетичногословника. Поетзакликав своїхсучасниківборотися зачистоту і збагаченняукраїн-ськоїмови. Прикладомтакого зверненняє вірш «Мова»,в якому поетз великою ніжністюі любов'ю говоритьпро мову. Воназвучить дляпоета як пісняокеану. Моварідного народуглибока у своїймудрості. Яктонкий знавецьмовних проблем,М. Рильськийвважає, що ународу, йогопоезії, розмовніймові требашукати джереланового наповненнялітературноїмови [цитата].
Моваукраїнськогонароду – самобутнєі неповторнеявище. Обов'язоккожного митцятурбуватисяпро її долю,удосконалюватиі збагачувати[цитата].
Своєютворчістю М.Рильський подавгідний прикладтурботи проудосконаленнямови. І в оригінальнійпоезії, і уперекладахчисленнихзарубіжнихавторів, зокремаросійських(Пушкін, Лєрмонтов),польських(Міц-кевич.Словацький),французьких(Верлен), вінзбагачувавукраїнськумову власниминовотворами,розширювавїї синтаксичніможливості.
Вагомийвнесок поетау словниковусправу українськоїмови. Словникита довідники,видані за участюМ. Рильського,не втратилисвого значенняй сьогодні. Якзгадують друзіпоета, працянад словникамиі зі словникамибула найулюбленішимйого заняттям.
Увірші «Мова»поет закликаєі своїх сучасниківчастіше «заглядатиу словник». Найого переконання– «це пишнийяр, а не сумнепровалля».Високу оцінкудає автор віршасловниковіГрінченка йДаля.
Вірш«Мова» написанийу 1956 р. На той часукраїнськамова зазналапомітних деформаційу зв'язку ізвідведеннямїй більшовицькимиідеологамидругорядноїролі у суспільстві.Після XX з'їздупартії, на якомубуло підданокритиці культособи Сталіна,в якійсь мірівже можна булоговорити пронаціональніутиски і насампередпро занепаднаціональнихмов. В Україніодним з першихна захист мовивиступив М.Рильський. Йогопоезія «Мова»у яскраве свідченняцьому.
У1959 році на IVз'їзді письменниківУкраїни М. Рильськийпрочитав вірш«Рідна мова».Своїм незвичайнимвиступом написьменницькомуфорумі поетще більше загостривувагу на потребіповноцінногофункціонуванняукраїнськоїмови. Для цьогоукраїнськамова мала всіпідстави.
Умові знайшливідгук історіянароду, бурхливе,неспокійнейого життя, якепоет прирівнюєдо «гулу віків»,«шуму століть».У ньому – «буріподих», «неволістогін», «воліспів», «сурмапоходу світанкова».
Вумовах російськогоцарськогогнобленняукраїнськамова зазналажорстокогопереслі-дування,нищення. Вдаючисьдо засобуперсоніфікації,поет з болемзгадує страшнізнущання блазнівросійськогоцаря над її«велично-гіднимдухом».
Немаєсумніву, щопідставою длятаких поетичнихузагальненьМ. Рильськогобули всі тіганебні документи,які заборонялиукраїнськеслово в офіційно-діловомумовленні. Цебув горезвіснийВалуєвськийциркуляр,Ємський указта численнінеопублікованізаборони урадянські часи,Про всі ці знущаннянад словом М.Рильський писавз особливимболем.
Коженрядок наведеноїстрофи узагальнюєгірку правдупоневолення,спрямованогона те, щоб зникла,вмерла нашамова, щоб нерозходиласяїї слава посвіту. За спробупротистоятиімперськійсваволі не раздоводилосяплатити власноюволею. І це вжестосувалосяне тільки минулогостоліття, а й20-30-х – кінця 40-хроків XX століття.Навіть під часхрущовської«відлиги»М. Рильськийне міг відвертовиступити назахист рідноїмови. Саме натакі асоціаціїнаводить йогопоезія «Ріднамова». Тому удругій частинівірша поет такбагато увагиприділяєросійсько-українськимкультурнимзв'язкам тавільному розвиткуукраїнськоїмови. Зрозуміло,що говоритипро «вільнеслово» українськогонароду у колібратніх мовдоводилосябільше з оглядуна те, щоб ненакликати бідина себе особистота й на спробивідродженняукраїнськоїкультури упіслякультівськічаси.
Красаі велич рідногослова оспіваніМ. Рильськиму вірші «Сонетпро словник»,поемі «Словопро рідну матір»та інших творах.
десин виступаєпроти матері,й уся родинамарно витрачаєсили і здоров'яна безглуздісупе-речки тачвари. Такийстан, на думкуписьменника,не відповідаєсправжній суті«народ-ногодуху». Духовнароз'єднаність– ось те лихо,яке кожен деньотруює українськуродину, якавпродовж віківбула оповитависокою духовністюі мораллю.
Яскравийколорит звичаїв,обряди народнихзамовлянь,передвесільнірозглядини,сільські розваги,детальні описиселянськогоодягу та оселі,насичена прислів'ямиі приказкамимова повісті– усе це даєпідстави вважатицей твір справжньоюенциклопедієюнародознавства.
2.Красаі велич рідногослова у поетичнійтворчостіМаксима Рильського.Прочитати віршнапам'ять.
М. Рильськийнадавав проблемаммови великогозначення впродовжусієї творчості.Він був надзвичайновимогливийдо мови власнихтворів, невтомнопрацював надзбагаченнямсвого поетичногословника. Поетзакликав своїхсучасниківборотися зачистоту і збагаченняукраїн-ськоїмови. Прикладомтакого зверненняє вірш «Мова»,в якому поетз великою ніжністюі любов'ю говоритьпро мову. Воназвучить дляпоета як пісняокеану. Моварідного народуглибока у своїймудрості.Яктонкий знавецьмовних проблем,М. Рильськийвважає, що ународу, йогопоезії, розмовніймові требашукати джереланового наповненнялітературноїмови [цитата].
Моваукраїнськогонароду – самобутнєі неповторнеявище. Обов'язоккожного митцятурбуватисяпро її долю,удосконалюватиі збагачувати[цитата].
Своєютворчістю М.Рильський подавгідний прикладтурботи проудосконаленнямови. І в оригінальнійпоезії, і уперекладахчисленнихзарубіжнихавторів, зокремаросійських(Пушкін, Лєрмонтов),польських(Міц-кевич.Словацький),французьких(Верлен), вінзбагачувавукраїнськумову власниминовотворами,розширювавїї синтаксичніможливості.
Вагомийвнесок поетау словниковусправу українськоїмови. Словникита довідники,видані за участюМ. Рильського,не втратилисвого значенняй сьогодні. Якзгадують друзіпоета, працянад словникамиі зі словникамибула найулюбленішимйого заняттям.
У вірші«Мова» поетзакликає ісвоїх сучасниківчастіше «заглядатиу словник». Найого переконання– «це пишнийяр, а не сумнепровалля».Високу оцінкудає автор віршасловниковіГрінченка йДаля.
Вірш«Мова» написанийу 1956 р. На той часукраїнськамова зазналапомітних деформаційу зв'язку ізвідведеннямїй більшовицькимиідеологамидругорядноїролі у суспільстві.Після XX з'їздупартії, на якомубуло підданокритиці культособи Сталіна,в якійсь мірівже можна булоговорити пронаціональніутиски і насампередпро занепаднаціональнихмов. В Україніодним з першихна захист мовивиступив М.Рильський. Йогопоезія «Мова»у яскраве свідченняцьому.
У 1959 роцінаIV з'їздіписьменниківУкраїни М. Рильськийпрочитав вірш«Рідна мова».Своїм незвичайнимвиступом написьменницькомуфорумі поетще більше загостривувагу на потребіповноцінногофункціонуванняукраїнськоїмови. Для цьогоукраїнськамова мала всіпідстави.
У мовізнайшли відгукісторія народу,бурхливе, неспокійнейого життя, якепоет прирівнюєдо «гулу віків»,«шуму століть».У ньому – «буріподих», «неволістогін», «воліспів», «сурмапоходу світанкова».
В умовахросійськогоцарськогогнобленняукраїнськамова зазналажорстокогопереслі-дування,нищення. Вдаючисьдо засобуперсоніфікації,поет з болемзгадує страшнізнущання блазнівросійськогоцаря над її«велично-гіднимдухом».
Немаєсумніву, щопідставою длятаких поетичнихузагальненьМ. Рильськогобули всі тіганебні документи,які заборонялиукраїнськеслово в офіційно-діловомумовленні. Цебув горезвіснийВалуєвськийциркуляр,Ємський указта численнінеопублікованізаборони урадянські часи,Про всі ці знущаннянад словом М.Рильський писавз особливимболем.
Коженрядок наведеноїстрофи узагальнюєгірку правдупоневолення,спрямованогона те, щоб зникла,вмерла нашамова, щоб нерозходиласяїї слава посвіту. За спробупротистоятиімперськійсваволі не раздоводилосяплатити власноюволею. І це вжестосувалосяне тільки минулогостоліття, а й20-30-х – кінця 40-хроків XX століття.Навіть під часхрущовської«відлиги»М. Рильськийне міг відвертовиступити назахист рідноїмови. Саме натакі асоціаціїнаводить йогопоезія «Ріднамова». Тому удругій частинівірша поет такбагато увагиприділяєросійсько-українськимкультурнимзв'язкам тавільному розвиткуукраїнськоїмови. Зрозуміло,що говоритипро «вільнеслово» українськогонароду у колібратніх мовдоводилосябільше з оглядуна те, щоб ненакликати бідина себе особистота й на спробивідродженняукраїнськоїкультури упіслякультівськічаси.
Красаі велич рідногослова оспіваніМ. Рильськиму вірші «Сонетпро словник»,поемі «Словопро рідну матір»та інших творах.
Білет10
1.ТворчістьЛесі Українки– видатне явищесвітової культури.
ГенійЛесі Українкирозкрився передсвітом насампереду високохудожньомузвучанні національноїідеї, гарячійлюбові до рідіюгокраю, яка полягалав обороні правнароду до незалежноюнаціональногоі державногожиття. Своїдумки і своїідеї вона зумілаввести у високумистецькуформу, шо чаруєбагатствомпоетичнихобразів і музикоюпоетичногослова. Поетесавийшла за межітрадиційнихтем. ЇЇ творчістьохоплювалашироке полесвітових мотивів,тому сталавагомим художнімздобуткомсвітової культури.
ЛесяУкраїнка зросталапід впливомказкової волинськоїприроди, рідногослова, пісні,народної традиції,любов до якоїбула прищепленанасампередматір'ю ОленоюПчілкою. Духовнезбагаченняпоетеси відбувалосяпід впливомвисококультурнихродин Старицьких,Лисенків, дядькапо матері М.Драгома-нова.Її талант розвивавсязавдяки природнійспостережливостіта глибокомупотягу до знань.Усі ці чинникидопомогли їйсягнути мистецькихвершин, статиписьменницеюєвропейськогоі світовогомасштабу. Духпоетеси гартувалахвороба. Вонаспонукала доаналізу конкретнихжиттєвих ситуаційта осмисленнясуті буттялюдини. Звідсивласне нескореність,прометеїзмЛесі Українки,до якого вона,фізично квола,потягнуласяще на початкусвоєї творчості:«Я вийду самапроти бурі Істану – поміряємсилу»
ПоезіяЛесі Українкиносить переважнопатріотичнийхарактер. Цетвори громадянськогоі політичногохарактеру.Навіть особистийбіль, туга, тривогау її віршахпереплітаютьсяІз проблемамивсієї України.Щиро і зворушливозвучить їїпоетичне зізнання.
Прикладсильної волі,бажання боротьбизнаходимо увідомих поезіях«Слово, чомути не твердаякриця...» та «ContraSpem Spero".Мужні, енергійніакорди громадянськоїлірики ЛесіУкраїнки високооцінив І. Франко«Від часуШевченкового«Поховайтета вставайте»Україна нечула такогосильного, гаря-чогопоетичногослова, як ізуст цієї слабосильної,хворої дівчини...".Поезія ЛесіУкраїнки, тавруючирабську покорувідсутністьнаціональноїгідності, духвірно підданості,засвідчувалаперед світом,що в літературіпоневоленогонароду на стикудвох столітьз'явився талант,здатний протистоятивсій ницостіжиття, Талант,що мріє допомогтинащадкам Прометеявизволитисявід сну і запалитивогонь справедливості.Добре ознайомленаз літератураминародів світу,письмен-ницянерідко шукалав історії йлітературіінших народів,«у номеркахвіків і далекихпідсоннях»розв'язки проблемсучасного їйукраїнськогогромадянськогой національногожиття. Біль ітривога зарідний крайнеодноразовопереплітаютьсяїї всенароднимгорем («Написв руїні", «Дим»).
Своїмитворами «Слово,чому ти не твердаякриця..." та "Давняказка" поетесапорушила проблему,що хвилюваламитців усіхнародів рольпоета у життісуспільства.Справжнімишедеврамисвітовогомистецтва можнавважати інтимнута пейзажнулірику поетеси.Природа Волині,Поділля, морськіхвилі під місячнимсвітлом справляютьнезабутнєвраження. Великумистецькуцінність утворах ЛесіУкраїнки становитьуміле використанняфольклорнихмотивів таобразів, твореннясимволів («зіркапровідна»,"темна ніч»,"гора крута,крем'яна, «досвітніогні», «веселавесна»).
З особливоюсилою проявивсяталант ЛесіУкраїнки утворах останніхроків життя– поемах, драмах.Поеми "Русалка»,«Самсон», «Місячналегенда».«Роберт Брюс,король шотландський»,«Ізольда Білорука"та інші твори,засвідчуютьобізнаністьавторки зісвітовою класичноюлітературою,історією, зокрематворчістюБайрона, ВальтераСкотта.
Високадуховна культураписьменницізасвідченау драматичнихтворах «Блакитнатроянда», «Упущі», «Одержима","Бояриня",«Кассандра».
2.Образлюдини-трудівникав повісті «ЗачарованаДесна» ОлександраДовженка.
Кіноповість«ЗачарованаДесна» – цегімн землі йлюдям праці,що разом зростилиі виховалисамого письменника.Твір є автобіографічним.Він побудо-ванийна спогадах(окремі можнавважати новелами)про веселі тасумні, приємніта неприємністорінки дитинства.Усі вони осяянісвітлом домашньоговогнища, враженнямивід спілкуванняз природою таодносельцями– чеснимитрудівни-камиземлі. Розкішнаприрода надкрасунею Десною,яку сприймавО. Довженко«зачарованими»дитячими очима,творила йогояк митця, абатько-мати,хлібо-роби-односельцісвоїм прикладомвиховувалисправжньогосина України.
Невтомноютрудівницеюна землі буламати письменника,яка найбільшелюбила «саджатищо-небудь уземлю, щобпроізростало».Від того городнастіль-кипереповнювавсярізними рослинами,що «десь середліта вони вжене вміща-лисяв ньому. Вонилізли одна наодну, переплітались,душились, дерлисяна хлів, на стріху,повзли на тин,а гарбузи звисализ тину прямона вулицю».Опис багатогогороду, на якомуросло все, – топраця рукматері. Цілимиднями ОдаркаЄрмолаївнаклопоталасяпо господарству,на городі. Улюбові до працівихову-валасвоїх дітей.Вона добрезнала такождію зілля, вмілаза народнимизвичаями лікувати.Була богомільною,люблячою йпоступливою.Та нелегка долясудилася їй,мусила пережитисмерть своїхдітей, що йпідкошувалосили, забира-локрасу. Власнеобраз матерімайже не виходитьна перший плантвору. Воназавжди у праці,у метушні, уклопотах. Пронеї автор більшерозказує, ніжпоказує у дії.
Батькописьменника– яскраво виписанийобраз трудівникабогатирськоїсили і краси.Письменникз гордістю ілюбов'ю згадував:«Скільки вінземлі виорав,скільки хлібанакосив! Яквправно робив,який був дужийі чистий, рукиширокі, щедрі.Як гарно ложкуніс до рота,підтримуючизнизу скоринкоюхліба, щоб непокрапать ряднонад Десною натраві. Жартмовив, точене,влучне слово.Такт розуміві шанобливість».
Внутрішнійкрасі батькаписьменникавідповідаєзовнішність:«Багато бачивя гарних людей,але такого, якбатько, не бачив.Голова в ньогобула темноволоса,велика і великірозумні сіріочі, тільки вочах чомусьзавжди булоповно смуткуі тяжкі наслідкинеписьменностіі несвободи».У праці батько– талановиталюдина. Він йінших оцінюємірками працьовитостіта чесності.
ПетроДовженко –високоморальналюдина, щосамовідданодопомагаєселянам Загребелляпід час повені.Невтомно рятуваввін людей іїхнє майно наПасху. У цьомувипробуваннібатько уявляєтьсяписьменниковісправжнімгероєм праці,відважноюлюдиною: «Батькосидів з весломна кормі – веселийідужий. Вінпочував себеспаситслсмпотопаючих,героєм мореплавателем...».
Красаі духовна величбатька розкриваєтьсяу праці (як вінвправно працював,скільки землівиорав, скількихліба накосив,як рятувавпотопаючих).Томубатька, неосвіченоготемного селянина,автор підноситьна п'єдесталгероя. Середлюдей, що трудилисяз ранку до ночі,виростав письменник.Власне вониформували йогоставлення допраці. Тому йобурюєтьсяО. Довженкотими, хто місцемвідпочинкуобирає річкучи озеро, наберегах якихкипить робота.
У«ЗачарованійДесні» Довженкоподав народнерозумінняпрекрасного.Для його земляківнайвищим критеріємкраси є чеснапраця. Ось чомутак лірично,з повагою ілюбов'ю змальовуєО. Довженкообраз дідаСемена, свогопершого вчителяй порадника.Дід «проживпід сонцем колоста літ, ніколине ховаючисьу холодок»,умів розмовлятиз кіньми, телятами:з усім живимі «пахнув дідтеплою землеюі трохи млином»,що й виказуєйого селянськекоріння, хліборобськупрацю. А в молодіроки дід чумакував,він письменний«по-церковному»,залюбленийу гарне словоі людей. І всілюди для дідадобрі.
Людипраці – величніі прекрасніу своєму трудовомуталанті, і навітьколоритнапостать Самійлапри виконанійулюбленоїроботи – косовиці– бачитьсяписьменниковіу незвичайному,романтичномуореолі.
Томунайприємнішим,найчарівнішимспогадом дитинствазалишиласьдля посивілогописьменникамузика клепаннякоси. Вона означаларадість і втіхупраці. Для митцявона – символі джерело натхнення.З цього приводувін писав: «Часомі досі ще здаєтьсямені, що й заразпоклепай хто-небудькосу, я зразупомолодшавби, подобрішаві кинувся дороботи».
Кіноповість«ЗачарованаДесна» – цегімн землі йлюдям праці,що разом зростилиі виховалисамого письменника.Твір є автобіографічним.Він побудо-ванийна спогадах(окремі можнавважати новелами)про веселі тасумні, приємніта неприємністорінки дитинства.Усі вони осяянісвітлом домашньоговогнища, враженнямивід спілкуванняз природою таодносельцями– чеснимитрудівни-камиземлі. Розкішнаприрода надкрасунею Десною,яку сприймавО. Довженко«зачарованими»дитячими очима,творила йогояк митця, абатько-мати,хлібо-роби-односельцісвоїм прикладомвиховувалисправжньогосина України.
Невтомноютрудівницеюна землі буламати письменника,яка найбільшелюбила «саджатищо-небудь уземлю, щобпроізростало».Від того городнастіль-кипереповнювавсярізними рослинами,що «десь середліта вони вжене вміща-лисяв ньому. Вонилізли одна наодну, переплітались,душились, дерлисяна хлів, на стріху,повзли на тин,а гарбузи звисализ тину прямона вулицю».Опис багатогогороду, на якомуросло все, – топраця рукматері. Цілимиднями ОдаркаЄрмолаївнаклопоталасяпо господарству,на городі. Улюбові до працівихову-валасвоїх дітей.Вона добрезнала такождію зілля, вмілаза народнимизвичаями лікувати.Була богомільною,люблячою йпоступливою.Та нелегка долясудилася їй,мусила пережитисмерть своїхдітей, що йпідкошувалосили, забира-локрасу. Власнеобраз матерімайже не виходитьна перший плантвору. Воназавжди у праці,у метушні, уклопотах. Пронеї автор більшерозказує, ніжпоказує у дії.
Батькописьменника– яскраво виписанийобраз трудівникабогатирськоїсили і краси.Письменникз гордістю ілюбов'ю згадував:«Скільки вінземлі виорав,скільки хлібанакосив! Яквправно робив,який був дужийі чистий, рукиширокі, щедрі.Як гарно ложкуніс до рота,підтримуючизнизу скоринкоюхліба, щоб непокрапать ряднонад Десною натраві. Жартмовив, точене,влучне слово.Такт розуміві шанобливість».
Внутрішнійкрасі батькаписьменникавідповідаєзовнішність:«Багато бачивя гарних людей,але такого, якбатько, не бачив.Голова в ньогобула темноволоса,велика і великірозумні сіріочі, тільки вочах чомусьзавжди булоповно смуткуі тяжкі наслідкинеписьменностіі несвободи».У праці батько– талановиталюдина. Він йінших оцінюємірками працьовитостіта чесності.
ПетроДовженко –високоморальналюдина, щосамовідданодопомагаєселянам Загребелляпід час повені.Невтомно рятуваввін людей іїхнє майно наПасху. У цьомувипробуваннібатько уявляєтьсяписьменниковісправжнімгероєм праці,відважноюлюдиною: «Батькосидів з весломна кормі – веселийідужий. Вінпочував себеспаситслсмпотопаючих,героєм мореплавателем...».
Красаі духовна величбатька розкриваєтьсяу праці (як вінвправно працював,скільки землівиорав, скількихліба накосив,як рятувавпотопаючих).Томубатька, неосвіченоготемного селянина,автор підноситьна п'єдесталгероя. Середлюдей, що трудилисяз ранку до ночі,виростав письменник.Власне вониформували йогоставлення допраці. Тому йобурюєтьсяО. Довженкотими, хто місцемвідпочинкуобирає річкучи озеро, наберегах якихкипить робота.
У «ЗачарованійДесні» Довженкоподав народнерозумінняпрекрасного.Для його земляківнайвищим критеріємкраси є чеснапраця. Ось чомутак лірично,з повагою ілюбов'ю змальовуєО. Довженкообраз дідаСемена, свогопершого вчителяй порадника.Дід «проживпід сонцем колоста літ, ніколине ховаючисьу холодок»,умів розмовлятиз кіньми, телятами:з усім живимі «пахнув дідтеплою землеюі трохи млином»,що й виказуєйого селянськекоріння, хліборобськупрацю. А в молодіроки дід чумакував,він письменний«по-церковному»,залюбленийу гарне словоі людей. І всілюди для дідадобрі.
Людипраці – величніі прекрасніу своєму трудовомуталанті, і навітьколоритнапостать Самійлапри виконанійулюбленоїроботи – косовиці– бачитьсяписьменниковіу незвичайному,романтичномуореолі.
Томунайприємнішим,найчарівнішимспогадом дитинствазалишиласьдля посивілогописьменникамузика клепаннякоси. Вона означаларадість і втіхупраці. Для митцявона – символі джерело натхнення.З цього приводувін писав: «Часомі досі ще здаєтьсямені, що й заразпоклепай хто-небудькосу, я зразупомолодшавби, подобрішаві кинувся дороботи».
Білет11
1.Глибинаі щирість переживаньліричного герояв поезії «ContraSpem Spero».
Поезія«ContraSpem Spero»,назва якої уперекладі златинськоїмови означає«без надіїсподіваюсь»,написана 19-річноюЛесею Українкою.Саме в цей часжиття поставилоперед нею вибір:бути скореноюважкою недугою(і не тількифізично) чиперемогти.Поетеса нескорилася, вонавибрала другупропозиціюдолі – сталана шлях боротьбиза перемогу.У поєдинку зпідступноюхворобою, наперекірзловісним«осіннім хмарам»вона відчулажагучу потребужити повноціннимжиттям. Осьчому такоюзворушливоюрадістю струменятьрядочки з листадо брата (відомогоу літературіяк МихайлоОбачний): «ЛюбийМиша! Я воскресла!От і знов берусяздіймати «сізіфовийкамінь» догори!..Позволь присій нагодінавести тобіцитату з могонового безнадійно-надійноговірша:
«Я нагору крутукрем'януют Будукамінь важкийпідіймать І,несучи вагуту страшную,Буду піснювеселу співать».Наведена влисті строфаможе бути заспівомдо всієї поетичноїтворчості ЛесіУкраїнки. Аджеписьменницькапраця – то йсправді нелегкийтруд («каміньважкий»). В умовахросійськогосамодержавства,суцільнихутисків, забороні рабськоїпокори (у поезіїімперію символічноназвано «довгоютемною нічкоюневидною») той справді був«сізіфів труд».Тому гора, наяку їй потрібнопіднятися,«крута, крем'яная».Та все ж поетесасповнена мрійі сподіваньна краще. Вонаготова на «вбогімсухім перелозі»сіяти «барвистіквітки», щосимволізуютьволелюбнівизвольні ідеї,доглядати івирощуватиїх. Щирість іглибина переживаньза результатисвоєї праціпідкресленословами: «може,квіти зійдуть– і настане щей для мене веселавесна». Наведенірядки поезії«ContraSpem Spero»засвідчують,наскількивоєдино сплелисяособисті настроїавторки зусвідомленнямсвого призначенняяк митця тазагальносуспільниминастроями.Цікаво, що своюнелегку працюпоетеса бажаєвиконуватибез жоднихнарікань налиху долю, зпіснею на устах.Жагучі сльози,що ними вонахоче розтопити«кору льодовуюміцну», непозбавляютьпоезію оптимістичногозвучання.
Символічнимобразам, якіуособлюютьсамодержавство(«льодова кора»,«крута, крем'янагора», «темнаніч»), протиставленіті, що символізуютьвизволен-ня(«барвистіквіти», «веселавесна», «зіркапровідна»).Дивовижнимчином ЛесяУкраїнка єднаєконтрастнісимволи, якіспонукаютьдо міркуваньпро конечнупотребу визвольноїборотьби. Особливохарактерниму цьому планіє образ «зіркипровідної,ясної владаркитемних ночей».Віру в перемогусвітла надтемрявою, добранад злом підсилюєчасто вживанеслово «буду».Віра і надіяна кращу долюзавжди супроводжувалиїї твори. Самез цього приводупоетеса писала:«Людська недолябудила не розпачв мені, а бажаннякращої долі».
Поезія«ContraSpem Spero» єсвоєрідноюпрограмою дій,це гімн життюі боротьбі.Треба зауважити,що повставшипроти духовноїдеградації,яку нав'язувалапоетесі їїфізична недуга,вона виграласвою «веснузолоту». А Українаотримала поета,що є національноюсовістю інаціональноюгордістю.
2.Історичнадоля українськоїнації в творчостіО. Довженка.
Художнітвори ОлександраДовженка охопилинайважливішівіхи історіїукраїнськогонароду. Найбільшуувагу звернувписьменнику своїх кінотворах,публіцистичнихстаттях наподії, пов'язаніз першою тадругою світовимивійнами. Історичнудолю українськоїнації у смертельнихвипробуванняхXX століття змалюваввін у творах«Арсенал»,«Звенигора»,«Щорс», «Мати»,«Тарас Бульба»,«Стій, смерть,зупинись»,«Воля до життя»,«Україна вогні», «Повістьполум'яних літ»та ін.
Якщогромадянськавійна ввійшлау творчістьО. Довженкаокремими епізодами,то твори продругу світовувійну, як відзначаютьлітературознавці,це «ніби однакнига» про всістражданняй трагедії, прогероїчні подвигиі перемоги.
О.Довженкобеззастережнолюбив свійнарод, Україну,Тому близькодо серця взявдолю українськогонароду в грізнийчас війни. Насторінках своїхтворів поетз болем говоритьпро те, що Українуфашисти захопилинайпершою зреспубліктодішньогоРадянськогоСоюзу і найбільшїї понівечили.
Увисокохудожнійкіноповісті«Україна вогні» письменникпоказує пеклоподій, які зволі Сталіната Гітлерарозгорнулисяв Україні. Туті початок війни– один із найтрагічнішихїї періодів,коли під тискомворога військазахисниківне просто відступають– тікають, залишаючина поталунепідготовленихбеззброй-нихлюдей. Авторпоказує Українув цей час усимволічномуобразі Олесі,яка стоїть нароздоріжжіподій із своїмрозпачем ігорем. Що чекаєїї? Є щось симво-лічнеі в обірваніймирній пісніЗапорожців,яку вони вженеповним сімейнимскладом доспіваютьлише післявійни. Показуєписьменникі розтерзанефашис-тами селопід час окупації,що дає повнеуявлення промуки всієїУкраїни.
Засуджуючивійну, авторнеодноразововиявляв свійвеликий гнівдо загарбників,осмислювавдух непокоривсього українськогонароду. У творіутверджуєтьсявисока ідеяневмирущостіукраїнськоїнації, високоїморалі українців.Особливо мужнімзмальованоЛавріна Запорожця.Не з доброїволі ставшистаростою унімців, вінналагоджуєзв'язок з партизанами,сприяє їм, аждоки сам непотрапляє вконцтабір.
Такимчином, письменникпоказує, що ухвилини найтяжчихвипробуванькращі синиукраїнськогонароду не корилися.Вони мужньовідвойовувалисвій край івласну волю.
Необійшов увагоюО. Довженко ітакої болючоїпроблеми, якзрадництво.У кіноповістітаким зрадникомв першу чергує Максим Заброда.Непроста унього доля.Довелося у частак званогорозкуркуленняпобувати вСибіру. ПовернувсяМаксим озлобленийна владу, налюдей, яківідправлялийого на заслання.Насампередзатаїв зло наЛавріна Запорожця.І даремнонамагаєтьсяЗапорожецьпояснити Заброді,що то були проблемивнутрішні, азараз йдетьсяпро загрозусвободи длявсієї України.Забродою керуєтільки бажанняпомсти.
Дезертирство,зрадництвохоч і поодинокіявища середукраїнців, алене випадкові.Адже Україна,як з гіркотоюписав О. Довженко,– єдина у світідержава, де невивчалася їїісторія, девона «вважаласячимсь забороненим...Другої такоїкраїни на земнійкулі нема».Звідси виводивО. Довженкокорені слабодухості,продажності.Сповідуючиправду. О. Довженкоодним із першихв українськійлітературіпіддав сумнівунепогрішністьсталінськогогенія. ЛаврінЗапорожецьзнімає портретвождя зі стіниі ставить йогододолу зі словами:«Не думали миз вами, що таквийде».
Осмислюючихід війни,переживаючивеликі людськівтраги в ній,О. Дов-женкодобре розумівпровину Сталіна,який напередоднівинищив військовікадри, припустивсягрубих тактичнихпомилок. Томуна сторінкахтвору немажодного словапохвали Сталіну.
Символічниму кіноповістіє образ ХристіЧепурної. Уньому авторузагаль-нивтрагедію українськогонароду, що бувкинутий напоталу фашистам,переніс всінайтяжчівипробування,масове фізичненищення, вивезенимдо Німеччинина примусовіроботи. На жаль,після визволеннябагатьох ізтих, хто булижертвами війни,як відомо, назвализрадникамиі навіть судили.
Укіноповісті«Україна вогні» письменникхудожньо інтерпретуєвійну якзагальнонаціональнутрагедію. Черезпризму трагічноговін розкриваєісторичну долюнації мужніхЗапорожців,нескоренихКравчин, Орлюків,яким не разсуди-лося братиу руки меч, щобзахистити своюволю.
Якщогромадянськавійна ввійшлау творчістьО. Довженкаокремими епізодами,то твори продругу світовувійну, як відзначаютьлітературознавці,це «ніби однакнига» про всістражданняй трагедії, прогероїчні подвигиі перемоги.
О. Довженкобеззастережнолюбив свійнарод, Україну,Тому близькодо серця взявдолю українськогонароду в грізнийчас війни. Насторінках своїхтворів поетз болем говоритьпро те, що Українуфашисти захопилинайпершою зреспубліктодішньогоРадянськогоСоюзу і найбільшїї понівечили.
У високохудожнійкіноповісті«Україна вогні» письменникпоказує пеклоподій, які зволі Сталіната Гітлерарозгорнулисяв Україні. Туті початок війни– один із найтрагічнішихїї періодів,коли під тискомворога військазахисниківне просто відступають– тікають, залишаючина поталунепідготовленихбеззброй-нихлюдей. Авторпоказує Українув цей час усимволічномуобразі Олесі,яка стоїть нароздоріжжіподій із своїмрозпачем ігорем. Що чекаєїї? Є щось симво-лічнеі в обірваніймирній пісніЗапорожців,яку вони вженеповним сімейнимскладом доспіваютьлише післявійни. Показуєписьменникі розтерзанефашис-тами селопід час окупації,що дає повнеуявлення промуки всієїУкраїни.
Засуджуючивійну, авторнеодноразововиявляв свійвеликий гнівдо загарбників,осмислювавдух непокоривсього українськогонароду. У творіутверджуєтьсявисока ідеяневмирущостіукраїнськоїнації, високоїморалі українців.Особливо мужнімзмальованоЛавріна Запорожця.Не з доброїволі ставшистаростою унімців, вінналагоджуєзв'язок з партизанами,сприяє їм, аждоки сам непотрапляє вконцтабір.
Такимчином, письменникпоказує, що ухвилини найтяжчихвипробуванькращі синиукраїнськогонароду не корилися.Вони мужньовідвойовувалисвій край івласну волю.
Не обійшовувагою О. Довженкоі такої болючоїпроблеми, якзрадництво.У кіноповістітаким зрадникомв першу чергує Максим Заброда.Непроста унього доля.Довелося у частак званогорозкуркуленняпобувати вСибіру. ПовернувсяМаксим озлобленийна владу, налюдей, яківідправлялийого на заслання.Насампередзатаїв зло наЛавріна Запорожця.І даремнонамагаєтьсяЗапорожецьпояснити Заброді,що то були проблемивнутрішні, азараз йдетьсяпро загрозусвободи длявсієї України.Забродою керуєтільки бажанняпомсти.
Дезертирство,зрадництвохоч і поодинокіявища середукраїнців, алене випадкові.Адже Україна,як з гіркотоюписав О. Довженко,– єдина у світідержава, де невивчалася їїісторія, девона «вважаласячимсь забороненим...Другої такоїкраїни на земнійкулі нема».Звідси виводивО. Довженкокорені слабодухості,продажності.Сповідуючиправду. О. Довженкоодним із першихв українськійлітературіпіддав сумнівунепогрішністьсталінськогогенія. ЛаврінЗапорожецьзнімає портретвождя зі стіниі ставить йогододолу зі словами:«Не думали миз вами, що таквийде».
Осмислюючихід війни,переживаючивеликі людськівтраги в ній,О. Дов-женкодобре розумівпровину Сталіна,який напередоднівинищив військовікадри, припустивсягрубих тактичнихпомилок. Томуна сторінкахтвору немажодного словапохвали Сталіну.
Символічниму кіноповістіє образ ХристіЧепурної. Уньому авторузагаль-нивтрагедію українськогонароду, що бувкинутий напоталу фашистам,переніс всінайтяжчівипробування,масове фізичненищення, вивезенимдо Німеччинина примусовіроботи. На жаль,після визволеннябагатьох ізтих, хто булижертвами війни,як відомо, назвализрадникамиі навіть судили.
У кіноповісті«Україна вогні» письменникхудожньо інтерпретуєвійну якзагальнонаціональнутрагедію. Черезпризму трагічноговін розкриваєісторичну долюнації мужніхЗапорожців,нескоренихКравчин, Орлюків,яким не разсуди-лося братиу руки меч, щобзахистити своюволю.
Білет12
1.Проблемаборотьби зивільне, красиве,духовно багатежиття у драмі-феєрії«Лісова пісня»Лесі Українки.
ДрамаЛесі Українки«Лісова пісня»написана нащедрому грунтіукраїнськоїміфології тафольклору. Утворі на новомудля українськоїлітературихудож-ньомурівні йде осмисленнякраси життя."Лісова пісня"– це глибокафілософіявзаємодії добраі зла, співіснуваннякрасивого іпотворного.Цю філософіюпоетеса перенеслана взаєминилюдей і природи.
Зажанром «Лісовапісня" – драма-феєрія.Тут діють фантастичніпостаті тареальні люди.Важливу роль,у творі відіграєприрода. Вонабере активнуучасть у розвиткусюжету, допомагаєгероям у розкриттіїх характерів,взаємовідносин,переживань.Природа виступаєу драмі як найвищакраса і гармонія.Грубе втручанняу неї означаєнищення красита порушеннягармонії, щоведе до породженнязла.
Цедобре розумієдядько Лев,який живе узлагоді з лісовимисилами впродовжусього свогожиття. Спілкуванняз природою,доброзичливеставленнядо неї робитьгероя драмимудрим і духовнобагатим. Прикладомвисокої мораліі мудростідядька Леває його бережливеставлення додуба-велетня– улюбленогомісця розвагусіх лісовихІістот. За такерозумінняприрода щедровинагороджуєсвого захисника:"усякі скарбиз лісу йдуть».В його господарствібув гаразд дотих пір, покивін був живий.Життя дядькаЛева перебувалоу гармонії зприро-дою.
Боротьбаза вільне, красиве,духовно багатежиття окресленастосункамиМавки і Лукаша.Лісова царівнаМавка своїмвнутрішнімсвітом повністювідпо-відаєзовнішнійкрасі. Це гармонійнаособистість.У лісі, де вонаживе, про неїповсякчаспіклуєтьсяЛісовик, ніжноназиваючи її«донею», «дитинкою».На зиму Мавкузапрошує у своєлоно стара,скрипуча верба.У Мавку закоханийПерелес-ник.І, здається,він теж їй небув байдужим.Але одного разуМавка відчулакрасу вищу, ніжта, що оточувалаїї. Це була музикаЛукашевоісопілки. "Навітьвесна ще такніколи не співала»,як це робилаЛукашева душана звичайнійсопілці. У Мавкиформуєтьсявраження проЛукаша ще дознайомстваз ним: якщо людськийхлопець вмієтак гарно грати,то й сам, напевно,гарний. Про цевона дізнаєтьсявіл Лісовика,.Але, збагаченийдосвідом стосунківз людьми, Лісовикзразу ж застерігаєМавку, що полюдських стежках«не ходитьволя, там неволятягар свійносить". Вихованав іншому світі,де без волі ікраси не буложиття, Мавкане розумієзанепокоєнняЛісовика:
Ну яктаки, щоб воля– та пропала?
Се такколись і вітерпропаде?
Мавкащиро тягнетьсядо спорідненоїїй душі Лукаша.Вона прагнеміцного щастя,на все життя.Порив її душідо глибокогоі самовідданоюкохання – найвищийвияв духовногосвіту героїні.Заради коханоговона готована самопожертву.Саме тому Мавкапішла з лісу,поміняла розкішнішати царівнина убоге селянськевбрання, намагаласявиконуватипо господарствувсі дорученняматері Лукаша.
Однакдуже швидкоМавка зрозуміла,що життя незавжди збігаєтьсяз мрією пронього. Світдобра і краси,який був притаманнийсеред людейдядькові Левові,не характернийдля матеріЛукаша. Та йсам Лукаш –людина прекраснихпоривів: творчий,працьовитий,лагідний, алебезвольний.Дуже швидковін піддавсявпливові матеріі змінив своєставлення доМавки. Зрештоювін її зрадив.
Такимчином реальність,в якій опиниласяМавка, зайшлау конфлікт зїї надією нащасливе життяз Лукашем. Алекраса Мавкиполягає в тому,що вона думаєне тільки просебе. Власнеїї зболена душапісля багатьохмарних спробврятуватиЛукаша знайшладля себе найкращийспочинок уволодінняхТого, що в скалісидить. Та коливона відчуласпробу Лукашазвільнитисявід рабськогоду-ху, то поспішилайому на допомогу.Такий вчинокзасвідчуєгуманністьі глиби-ну почуттів.СамопожертваМавки зарадидобра. красипроявиласяі в епізодінавмис-ногопоранення руки,коли РусалкаПольова попоросилане вижинатилану.
Мавка– втіленнякраси в людськомужитті і природі.У цій гармоніїїї безсмертя:«Ні! Я жива' Ябуду вічножніи! Я в серцімаю те, шо невмирає».
Ціслова з повнимправом можнавіднести дотворчого подвигусамої ЛесіУкраїнки.
2.ПісеннатворчістьАндрія Малишка.
Упродовжусього життяА. Малишко натхненнопрацював якпісняр. Музикудо його поетичнихтворів писалитакі відомікомпозитори,як П. Козицький, М. Вериківський,Д. Майборода,А. Штогаренко,С, Козак, О. Білаш.Чимало творівще за його життястали народнимипіснями: "Мипідем, де травипохилі", "Ріднамати моя", «Білікаштани", «Стежина»,"Пісня прорушник» таінші. Улюбленоюу народі сталапісня «Цвітутьосінні, тихінебеса", (музикаО. Білаша).
Пісенність– одна з найголовнішихприкмет усієїпоезії А. Малишка.Його поетичнемислення завждибуло взаємозв'язанез елементаминародно-пісенноїпоетики. Це йзабезпечилоактивну співпрацюкомпозиторівз поетом ташироку популярністьпісень на текстиА. Малишка.
Кращимтвором пісенноїспадщини поетас пісня «Ранкисолов'їні».Ліричний геройпісні згадуєніжне кохання,яке впродовжжиття тривожитьдушу і не забувається.Закохані розійшлисяв житті, але всерці живенадія на зустріч.Надзвичайномелодійниму пісні є приспів.Побудованийпа паралелізмі,він викликаєчимало асоціацій.Київ із квітучимикаштанамий неспокійноюдніпровськоюхвилею – цесама молодість.
Душуі серце ліричногогероя пісні«Ми підем, детрави похилі»тривожать каріочі коханої,яку він зустрівв «краю придніпровськім».До коханоїліричний геройзвертаєтьсянайніжнішимнсловами, порівнюєїї із «золотоювеселкою», якуобов'язковоназиває «моя».
Докінофільму«Літа молодії»була написана«Пісня прорушник» (1959), якадавно вже сталанародною. У ційпісні материнськалюбов помноженапоетом на всінайніжнішіпочуття українськихматерів, які«ночей недоспали», вчилисвоїх синівлюбити отчийкрай, тому нераз водилиїх у «поля крайсела» (до речі,факт біографічний).Випроводжаючисина «на зорі»у «дорогу далеку»,«на щастя, надолю», за традицією,мати дає йомунайціннішийподарунок –«рушник вишива-ний».Побажанняматері синовіпередано дужетонко, це побажаннядобра в невідомімкраю:
Ліричнийобраз матерістворює поетза допомогоюепітетів. Усмішкау матері –незрадлива,ласкава. Її очі– засмучені,хороші, блакитні.Любов материнська–вірна.
Буквальноза 8 днів до смертіА. Малишко написавсвою лебединупісню – «Чому,сказати, й самне знаю...», – якаживе в народіпід назвою«Стежина».Музику до неїстворив Пл.Майборода.Образ стежини,виведений увірші А. Малишка,наштовхуєчитача на роздумипро свою власнужиттєву дорогу.Як пройшов її?Чи не доводилосяходити манівцями,зійшовши ізвласної стежини,що починається«біля воріт»рідного дому?Людське життя– ланцюг подій,що заставляєрухатися, йтивперед. Томустежині «немакінця», як «йповороту тежнема».
Упісенній спадщиніА. Малишка єкілька «Колискових»,а також поетичніобробки народнихпісень. Віннаписав лібретодо опери «Молодагвардія». Усвоїй книзі«Думки пропоезію» вінписав: «Дляпісні в насвсюди почеснемісце, бо вонапосестра життя,порадник, івірний друг,і суворий суддя.Людина хочез нею журитисяі радуватися,мислити іпрацювати».
врятуватиЛукаша знайшладля себе найкращийспочинок уволодінняхТого, що в скалісидить. Та коливона відчуласпробу Лукашазвільнитисявід рабськогоду-ху, то поспішилайому на допомогу.Такий вчинокзасвідчуєгуманністьі глиби-ну почуттів.СамопожертваМавки зарадидобра. красипроявиласяі в епізодінавмис-ногопоранення руки,коли РусалкаПольова попоросилане вижинатилану.
Мавка– втіленнякраси в людськомужитті і природі.У цій гармоніїїї безсмертя:«Ні! Я жива' Ябуду вічножніи! Я в серцімаю те, шо невмирає».
Ціслова з повнимправом можнавіднести дотворчого подвигусамої ЛесіУкраїнки.
2.ПісеннатворчістьАндрія Малишка.
Упродовжусього життяА. Малишко натхненнопрацював якпісняр. Музикудо його поетичнихтворів писалитакі відомікомпозитори,як П. Козицький, М. Вериківський,Д. Майборода,А. Штогаренко,С, Козак, О. Білаш.Чимало творівще за його життястали народнимипіснями: "Мипідем, де травипохилі", "Ріднамати моя", «Білікаштани", «Стежина»,"Пісня прорушник» таінші. Улюбленоюу народі сталапісня «Цвітутьосінні, тихінебеса", (музикаО. Білаша).
Пісенність– одна з найголовнішихприкмет усієїпоезії А. Малишка.Його поетичнемислення завждибуло взаємозв'язанез елементаминародно-пісенноїпоетики. Це йзабезпечилоактивну співпрацюкомпозиторівз поетом ташироку популярністьпісень на текстиА. Малишка.
Кращимтвором пісенноїспадщини поетас пісня «Ранкисолов'їні».Ліричний геройпісні згадуєніжне кохання,яке впродовжжиття тривожитьдушу і не забувається.Закохані розійшлисяв житті, але всерці живенадія на зустріч.Надзвичайномелодійниму пісні є приспів.Побудованийпа паралелізмі,він викликаєчимало асоціацій.Київ із квітучимикаштанамий неспокійноюдніпровськоюхвилею – цесама молодість.
Душуі серце ліричногогероя пісні«Ми підем, детрави похилі»тривожать каріочі коханої,яку він зустрівв «краю придніпровськім».До коханоїліричний геройзвертаєтьсянайніжнішимнсловами, порівнюєїї із «золотоювеселкою», якуобов'язковоназиває «моя».
Докінофільму«Літа молодії»була написана«Пісня прорушник» (1959), якадавно вже сталанародною. У ційпісні материнськалюбов помноженапоетом на всінайніжнішіпочуття українськихматерів, які«ночей недоспали», вчилисвоїх синівлюбити отчийкрай, тому нераз водилиїх у «поля крайсела» (до речі,факт біографічний).Випроводжаючисина «на зорі»у «дорогу далеку»,«на щастя, надолю», за традицією,мати дає йомунайціннішийподарунок –«рушник вишива-ний».Побажанняматері синовіпередано дужетонко, це побажаннядобра в невідомімкраю:
Ліричнийобраз матерістворює поетза допомогоюепітетів. Усмішкау матері –незрадлива,ласкава. Її очі– засмучені,хороші, блакитні.Любов материнська–вірна.
Буквальноза 8 днів до смертіА. Малишко написавсвою лебединупісню – «Чому,сказати, й самне знаю...», – якаживе в народіпід назвою«Стежина».Музику до неїстворив Пл.Майборода.Образ стежини,виведений увірші А. Малишка,наштовхуєчитача на роздумипро свою власнужиттєву дорогу.Як пройшов її?Чи не доводилосяходити манівцями,зійшовши ізвласної стежини,що починається«біля воріт»рідного дому?Людське життя– ланцюг подій,що заставляєрухатися, йтивперед. Томустежині «немакінця», як «йповороту тежнема».
Упісенній спадщиніА. Малишка єкілька «Колискових»,а також поетичніобробки народнихпісень. Віннаписав лібретодо опери «Молодагвардія». Усвоїй книзі«Думки пропоезію» вінписав: «Дляпісні в насвсюди почеснемісце, бо вонапосестра життя,порадник, івірний друг,і суворий суддя.Людина хочез нею журитисяі радуватися,мислити іпрацювати».
Білет13
1.Трагедіялюдини, відірваноївід рідноїземлі, у драмі«Бояриня» ЛесіУкраїнки.
Драма«Бояриня»вводить читачау складнийперіод українськоїісторії – добуРуїни. Цейнадзвичайноважкий дляукраїнців часXVII століття бувспівзвучнийдержавницькимзмаганням вУкраїні напочатку XX. Томумайже одночаснонаписано тридраматичнітвори про епохуРуїни: «Бояриня»Лесі Українки,«Гетьман Дорошенко»ЛюдмилиСтарицької-Черняхівської,«Сонце Руїни»Василя Пачовського.Зрозуміло, щопублікуваннятвору, у якомухудожньо відтворенісуспільно-національнівзаємини Україниі Росії, недозволялосярадянськоюцензурою. «Бояриня»,написана 1910 р.у Єгипті, прийшладо українськогочитача лишенедавно.
На історичномутлі XVII ст. ЛесяУкраїнка розглядаєнасампередпроблеми національноїпасивностіі зрадництва,які виливаютьсяу трагедію.М. Драй-Хмаразазначав: «Поетесавідтворила,з одного боку,ту активнуукраїнськуінтелігенцію,яка всім єствомсвоїм рваласядо боротьбизасуверенітетукраїнськоїдержавності,і, з другогобоку, ту продажнуукраїнськуінтелігенцію,яка заради«панства вели-кого,лакомстванещасного»зрадила українськітрадиції й,помосковившись,добровільновпряглася вчужинецькеярмо».
Головнагероїня драмиОксана виховуваласьу козацькійсім'ї, де нормоюбули державницькінастрої. Покохавшидоброго і щирогобоярина Степаната одружившисьз ним, вона опиниласьу Москві (батькоСтепана присягнувмосковськомуцареві і переїхавдо Москви). Їїспочатку нелякаєчужина, аджетам коханийоберігатимеі її і ріднуУкраїну. ТасподіванняОксани облітаютьневдов-зі, яквишневий цвіт.Вона серцемі розумом відчуласебе у рабськійневолі. Вонапобачила, якпринижує своюгідність їїчоловік, щобдогодити царевіі московсь-кимзвичаям, якмати Стспановазгинаєтьсяпід тягаремчужого побуту,розгублю-ючирештки людськоїсамоповаги.У Москві Оксана(«хохлушка»,«черкешенка»,«чужачка»)почуваєтьсядуже погано,вона не можезвикнути дотутешніхсуспільно-політичнихумов.
До відчаюдоводить Оксануте, що ця відстала,реакційнакраїна диктуєволю її Вітчизні.Гість-козакрозповідаєпро гніт і здирництвоцарських посіпак,тяжке становищенароду в Україні.:
КолиСтепан сповіщає,що тепер, можливо,цар дозволитьїм відвідатибать-ків, бо«вже тепер наУкраїні утихомирилися»,Оксана обурюєгься:
Туга заУкраїною, задемократичнішимі людянішимукраїнськимжиттям, усвідомленняколоніальногостану України,спостереженняза запопадливістюі рабськимприниженнямчоловіка приводятьОксану до розпачу.Конфлікт наростає,коли Степаннаказує неприймати посланцяз України, забороняєОксані «озиватись»до брата Івана.Холопськаповедінкачоловіка зламуєїї остаточно.З вуст Оксанизриваєтьсягірке зізнання:«Я гину, в'яну,жити так неможу!». Важкохвора Оксана,пригадуючиепізод знахідкиу дитинствііржавої шаблі,каже-Степанові:«Отак і ми зтобою зрослись,мов шабля зпіхвою... навіки...Обоє ржаві».Ці слова промовистовиражаютьідейний задумЛесі Українки.
Наскрізьтрагічним удрамі «Бояриня»є образ Степана.Адже він неможе не усвідомлювативласного холопства– холопства«боярина Стьопки»,компромісуіз власноюсовістю, зневагисвоєї гідностіі честі. ТрагізмстановищаСтепана ще йу тому, що навітьтаким вірнимприслужникам,як він, Москване вірить, щовони завждиперебуваютьпід пильнимнаглядом. Степанпогоджуєтьсяз Оксаною утому, що обохїх доля «скаралатяжко» чужиною,обох здушила«змора», алене вистачилоу них сили псремоггицей чужинецькийтягар.
2.Собор– символ духовноїкраси людиние однойменномуромані
ОлесяГончпра.
«Собор»Олеся Гончара– це твір високоїхудожньоїнаснаги, великогоінтелектуальногонаповнення.Як писав Є. Сверстюк,«своїм романом«Собор» ОлесьГончар увійшову саму гущупекучих питаньсучасностіі розворушив,розтривоживїх рій».
Колиу другій половиніXVIII ст. за наказомКатерини IIросійськевійсько підступнозруйнувалоЗапорозькуСіч, легендарнекозацтво задумалолишити по собісвітлу пам'ятку.І нею став прекраснийсобор у Новомосковську.Образ соборуу творі ставяскравим метафоричнимсимволом, свідкомісторії народу,зразком мистецькоївправностізодчих-будівників.
Він«ще повен далекоюмузикою, гримитьобвалом літургій,перелунюєправославнимимесами, піснеспівами,шепоче жагоюспокут, він щеповен гріхами,в яких тут каялись,і сповідями,і сльозами, іекстазом людськихпоривів, надій..».Тепер у соборіпросто складкомбікорму.Стоїть «облупленийсобор».
Спрямованийу небо силуетсобору видноздалеку.
Героїроману, повертаючисьдо рідних країв,першими помічаютьцей витвіркозацькогозодчества:«Зуміли ж такпоставити!»Якусь невидимумагічну силу-відчуваютьу соборі іБаглай-студент,і Вірунька, ікозацькийпрофесорЯворни-цький.Ось над цимреально існуючимсимволом безсмертянароду навислазагроза знищення.
Ставленнядо собору євиміром людськихчеснот і духовності.Якжеставлятьсяперсонажіроману до собору?
Начальствозробило ізсобору пустку.Трудові зачіплянцідуже швидкозмирилися зтим, що собородягли у «потьомкінські»риштування.Але вони неуявляють своєїЗачіплянкибез нього, вінщось таке дляних, що їм потрібне,хоча висловитивони цього неможуть. Це відвертосказала Вірунька,коли МиколаБаглай повідомивїї, що соборзбираютьсязруйнувати:
– Впершечую. Мені донього, правда,байдуже, аледивно, щоб отак,людей не спитавшись...Та це вигадки,мабуть... Носишсяти. Миколо, ізсвоїм собором,як із писаноюторбою.
СтудентМикола Баглай– найвірнішийзахисник собору.Микола відчуваєперед ним «дивнийсмуток». Соборнавіває нанього щось«велике», вінреально чуємузику йогокуполів. Миколане хоче вірити,що «святостізникають ізжиття і на їхмісце все більшевдираєтьсяцинізм», хочабачить, як убогаантихудожність шаленонаступає противсього людяного,прекрасногоу житті, протиукраїн-ського.Він упертошукає спадщинувіків, щоб пізнатикорені невмирущоїсили народу.Микола зачарованиймистецькоюкрасою собору,він для юнака– символ душі,духовної краси.
– Соборидуш своїх бережіть,друзі... Соборидуш!.. – кажезакоханимМиколі і Єльцістарий учительХома Романович.
ВолодькаЛобода виявивчерез ставленнядо собору всюницість свогоєства: зачіплянськийвисуванець,що «сидить»на районнійкультурі, зауваживна засіданні,що на місцісобору «доречноув'язувалосьби будівництвозразковогокритого ринкудля трудящих».
ОлесьГончар не ставивметою занурюватисяв глибини релігійноїморалі. Зрозуміло,що у 60-х рр. висвітленняцієї проблемибуло б неможливим.Для нього образхраму-собору– це символдуховного геніязапорозькоголицарства інетлінна пам'яткакозацькогозодчества. Нашіпредки увічнилисебе в неповторнійкрасі цієїспоруди, яказачаровувалаколись, чаруєі тепер кожного,хто заглибить-сяв мудрий задумцієї «гордоїпоеми степовогокозацькогозодчества».
Вдумливийчитач «Собору»мимоволі поставитьперед собоюзапитання,яке так хвилювалоМиколу Баглая;«А в чому ж твоядуша увічнитьсебе, де вони,поеми твої?»
2.Собор– символ духовноїкраси людиние однойменномуромані
ОлесяГончпра.
«Собор»Олеся Гончара– це твір високоїхудожньоїнаснаги, великогоінтелектуальногонаповнення.Як писав Є. Сверстюк,«своїм романом«Собор» ОлесьГончар увійшову саму гущупекучих питаньсучасностіі розворушив,розтривоживїх рій».
Коли удругій половиніXVIII ст. за наказомКатерини IIросійськевійсько підступнозруйнувалоЗапорозькуСіч, легендарнекозацтво задумалолишити по собісвітлу пам'ятку.І нею став прекраснийсобор у Новомосковську.Образ соборуу творі ставяскравим метафоричнимсимволом, свідкомісторії народу,зразком мистецькоївправностізодчих-будівників.
Він «щеповен далекоюмузикою, гримитьобвалом літургій,перелунюєправославнимимесами, піснеспівами,шепоче жагоюспокут, він щеповен гріхами,в яких тут каялись,і сповідями,і сльозами, іекстазом людськихпоривів, надій..».Тепер у соборіпросто складкомбікорму.Стоїть «облупленийсобор».
Спрямованийу небо силуетсобору видноздалеку.
Героїроману, повертаючисьдо рідних країв,першими помічаютьцей витвіркозацькогозодчества:«Зуміли ж такпоставити!»Якусь невидимумагічну силу-відчуваютьу соборі іБаглай-студент,і Вірунька, ікозацькийпрофесорЯворни-цький.Ось над цимреально існуючимсимволом безсмертянароду навислазагроза знищення.
Ставленнядо собору євиміром людськихчеснот і духовності.Як жеставлятьсяперсонажіроману до собору?
Начальствозробило ізсобору пустку.Трудові зачіплянцідуже швидкозмирилися зтим, що собородягли у «потьомкінські»риштування.Але вони неуявляють своєїЗачіплянкибез нього, вінщось таке дляних, що їм потрібне,хоча висловитивони цього неможуть. Це відвертосказала Вірунька,коли МиколаБаглай повідомивїї, що соборзбираютьсязруйнувати:
– Впершечую. Мені донього, правда,байдуже, аледивно, щоб отак,людей не спитавшись...Та це вигадки,мабуть... Носишсяти. Миколо, ізсвоїм собором,як із писаноюторбою.
СтудентМикола Баглай– найвірнішийзахисник собору.Микола відчуваєперед ним «дивнийсмуток». Соборнавіває нанього щось«велике», вінреально чуємузику йогокуполів. Миколане хоче вірити,що «святостізникають ізжиття і на їхмісце все більшевдираєтьсяцинізм», хочабачить, як убогаантихудожність шаленонаступає противсього людяного,прекрасногоу житті, протиукраїн-ського.Він упертошукає спадщинувіків, щоб пізнатикорені невмирущоїсили народу.Микола зачарованиймистецькоюкрасою собору,він для юнака– символ душі,духовної краси.
– Соборидуш своїх бережіть,друзі... Соборидуш!.. – кажезакоханимМиколі і Єльцістарий учительХома Романович.
ВолодькаЛобода виявивчерез ставленнядо собору всюницість свогоєства: зачіплянськийвисуванець,що «сидить»на районнійкультурі, зауваживна засіданні,що на місцісобору «доречноув'язувалосьби будівництвозразковогокритого ринкудля трудящих».
ОлесьГончар не ставивметою занурюватисяв глибини релігійноїморалі. Зрозуміло,що у 60-х рр. висвітленняцієї проблемибуло б неможливим.Для нього образхраму-собору– це символдуховного геніязапорозькоголицарства інетлінна пам'яткакозацькогозодчества. Нашіпредки увічнилисебе в неповторнійкрасі цієїспоруди, яказачаровувалаколись, чаруєі тепер кожного,хто заглибить-сяв мудрий задумцієї «гордоїпоеми степовогокозацькогозодчества».
Вдумливийчитач «Собору»мимоволі поставитьперед собоюзапитання,яке так хвилювалоМиколу Баглая;«А в чому ж твоядуша увічнитьсебе, де вони,поеми твої?»
Білет14
7.ТвориВасиля Стефаника– шедеври світовоїновелістики.
ВасильСтефаник увійшовв українськулітературуяк неперевершениймайстер новели.Стефаниковішедеври сталияскравим свідченнямзасвоєннянашим письменствомнайновішихдосягненьєвропейськихлітератур. ЗаспостереженнямІ. Франка, новепокоління, якез гідністюпредставлявВ. Стефа-ник,намагалося«модернимєвропейськимспособом зобразитисвоєрідністьжиття українськогонароду». НовелістикаСтефаника далазмогу Франковіузагальнитиноваторствомолодих прозаїків,які ніби засідали«в душі своїхгероїв і нею,мов магічноюлампою», висвітлювалиїхнє оточення.Передача найтонших,найсклад-нішихпорухів душілюдини, майстерністькомпонуванняхудожньоїфрази, нерво-ваекспресіямовлення – усеце дає підставиназивати Стефаникаекспресіоністому мистецтвіслова.
Найяскравішимзразкомсоціально-психологічноїновели стефаниківськоготипу є «Новина».Тема твору –вбивство батькомсвоєї дитини– була взятаСтефаникоміз самого життя.Головну увагув ньому зосередженона психоло-гічномувмотивуваннідій Гриця Летючого.Письменникпорушив тутусталені прийомикомпозиції:новела починаєтьсянібито з розв'язки:«У селі сталасяновина, що ГрицьЛетючий утопиву річці своюдівчинку. Вінхотів утопитиі старшу, алевипросилася».Причина цьогострахітливогозлочину – голоднебідування сім'їпісля смертіГрицихи. Примарасолоду оселиласяв хаті.
В експозиціїписьменниквикористовуєвражаючі деталі,що ніколи незітруться зпам'яті читача:«Бог знає, якті дрібонькікісточки держалисявкупі? Лишечетверо чорнихочей, що булиживі і що маливагу. Здавалося,що ті очі важилиб так, як олово,а решта тіла,якби не очі, тополетіла б завітром, як пір'я!»Впадає в окомайстерністьу поєднанніпогляду автораі точки зорубатька на стражданнядітей. Грицьжахнувся відїхнього вигляду,все його єствопронизаластрашна думка:.«Мерці». Найголовнішиму творі є показморальнихстражданьГриця, котрийне зміг визволитисявід нав'язливоїідеї про мертвихдітей і скотивсядо злочину.Великою силоюемоційностіпозначенийфінал твору.Одного вечорабатько виходитьз дітьми надвір.«Довгий огневийпас» пік у серцей голову, каміньдавив на груди.він «скреготавзубами, аж гомінлугом розходився».Кинувши дитинув річку, Грицьвідпустивстаршу Гандзуню,порадив статив людей за нянькуще й бучок даву руки, щоб моглазахиститисявід собак. Асам пішов доміста, щоб заявитипро злочин,вчинений злюбові до страждаючихдітей.
Художнєдослідженнядуші головногогероя маємоу новелі «Каміннийхрест». Йдетьсяу ній про прощанняІвана Дідухаз сусідами узв'язку з виїздомдо Америки. Відчасу поверненняз війська людипам'ятаютьІвана у виснажливійпраці. Щорокувпрягався порядз конем і вивозивгній на своюнивку на кам'янис-томугорбі. Обкладавгорб дерном,щоб дощі незмивали грунт,обробляв поле.Праця зігнулайого в дугу, йстали в селіпрозиватиІвана Переломаним.
Сповідігероя при своєжиття вражаючі.Монологи, щоє важливимзасобом йогоіндивідуалізації,обертаютьсянасампереднавколо образугорба, на якомуІван Дідухвстановив напам'ять селукамінний хрестз вибитимиіменами своїмі дружини. Образхреста символізуєстрадницькудолю селянина,який усе своєжиття гіркопрацював іоднаково змушенийпокидати своюнивку, бо вонане спроможнайого прогодувати.
Жахисвітової війни,яка впродовжкількох роківнесла смертьгаличанам,хвилювали В.Стефаника. Уновелі «Марія»він вивів образселянки, трьохсинів якоїзабрала кривавахуртовина. ДумиМарії зосередженінавколо синів,що були її невимовнимщастям. ПригадуєЇхнє дитинство,часи юності.Хата,ширшалавід молодечогогомону. Сподівалисяюнаки, що розвалятьсяімперії і прийдевизволення.Кидаютьсяу вир визвольноїборотьби, створюютьнаціональніз'єднання, надякими замайорілирідні прапори,загримів «співпро Україну».Ті хвилининаціональногопробудженнянавіки увійшлиу пам'ять матері.Стефаник передаєпатріотичнепіднесеннягалицькоїмолоді, не вдаючисьдо докладнихописів, алехарактернідеталі даютьвідчути урочистістьмоменту.
Теманаціонально-визвольнихзмагань художньорозкриваєтьсятакож у новелі«Сини». Двохсинів благословивбатько на боротьбу«за У країну».Через спогадиМаксима зринаютьті дні, колиАндрій, прощаючисьз ним, сказав,що йде визволятирідну землю.Надзвичайнохвилюючимиє слова батька,який, усвідом-люючинебезпечністьсвого кроку,піднявся дорозумінняідеї державотворення:«Сину, – кажу,–та є ще в менеменший відтебе, Іван, бериі єго на це діло;він дужий, найвас обох закопаюв цу нашу землю,аби веріг зцего корінняїї не віторгаву свій бік».Громадянськийподвиг саможертовностібатька має бутивиписаний наскрижалях нашоїісторії.
Проталант геніальногоновеліста І.Франко писав:«Василь Стефаник,може, найбільшийартист, якийпоявився у насвід часу Шевченка.Стефаник –абсолютнийпан форми... Йогооповіданняпливе, бачиться,спокійно, зелемен- тарноюсилою, але власне,сею елементарноюсилою вонозахоплює йнашу душу».
2.ОбразУкраїни у творчостіВасиля Симоненка.
«Я– українець.Оце і вся мояавтобіографія»,– сказав В.Симоненко. Уйого поетичнійспадщині чималовіршів адресованоУкраїні. Діалогз Україною, зукраїнськимнародом, поставлениму підневільніі злиденніумови життя,звернення дославного минулогоукраїнців –томіцна основамайже всієїйого громадянськоїлірики. ПоетичнапристрастьСимоненкаспрямовананасампередна пекучі проблемисучасності.
Поезія«Задивляюсьу твої зіниці[сідниці]...»(«Україні»)написана уформі монологуліричногогероя, зверненогодо матері –України. Синівськарозмова зБатьківщиноющира і задушевна.У ній відчуваютьсяШевченковітрадиції: «Україно!Ти моя молитва».У вирі буденноїсуєти, між тривогамиі битвами «затвоє життя,твої права»,ліричний геройначе на хвилинузупинився, щобзвести подих,щоб подивитисяв материнськіочі, побачитивсе, що прихованев них тількидля сина. Вируючежиття земноїкулі постійноперериває тихийдіалог сина-патріотаі матері. Томув поезії стількизвертань: «Україно!»,«мамо, гордаі вродливая,«нене». Цілкомпротилежніінтонації узвертанні дотих, хто заважаєтій розмові:«Хай мовчатьАмерики й Росії,коли я з тобоюговорю», «Одійдіте,недруги лукаві!Друзі, зачекайтена путі!».
Ліричнийгерой поезії«Задивляюсьу твої зіниці...»схиляє головуперед матір'ю.Україна XX ст.постає передним зовсіміншою, ніж вонапоставала передШевченковимзором.
Симоненковіддає Україніщирий синівськийпошанівок івисоко підноситьїї престиж.Риторичніоклики, звертанняпідкреслюютьсхвильованістьліричногогероя.
Вірш«Є тисячі доріг,мільйон вузькихстежинок...» –це справжнійпоетичнийшедевр, місткийдумками і почутгями.Цей вірш – розгорнутаметафора. Вінзвучить якпатріотичневолевиявленняукраїнськогохлібороба,готового набудь-які випробування,У цьому творі,написаномуза два місяцідо смерті, поетспробував ухудожній формірозкрити свійпройденийтворчий шлях.І це йому вдалосязробити нависокому мистецькомурівні.
Вияввисокої любовідо Українизвучить і упоезії «Землерідна! Мозокмій світліє...».Та найпопулярнішимсеред читачівстав Симоненківвірщ «Лебедіматеринствам.Мати і Батьківщиназавжди з людиною.Що б її не спіткалоу житті, якщодовелося бнавіть впастина чужому полі,то «прийдутьз України вербиі тополі...». Твірпронизує ідея:«Можна все насвіті вибирати,сину,
Вибратине можна тількиБатьківщину.»
Д.Павличко писавпро поета: «Вінмало жив, немовлітак, що ховаєтьсяза обрієм швидше,ніж доб'єтьсядо нашого слухушум його двигунів.Василь Симонснкозник за пругомжиття скоріше,ніж долинувдо нас могутнійгук його серця,зарядженоготривогою двадцятоговіку і любов'юдо українськоїземлі».
хвилининаціональногопробудженнянавіки увійшлиу пам'ять матері.Стефаник передаєпатріотичнепіднесеннягалицькоїмолоді, не вдаючисьдо докладнихописів, алехарактернідеталі даютьвідчути урочистістьмоменту.
Теманаціонально-визвольнихзмагань художньорозкриваєтьсятакож у новелі«Сини». Двохсинів благословивбатько на боротьбу«за У країну».Через спогадиМаксима зринаютьті дні, колиАндрій, прощаючисьз ним, сказав,що йде визволятирідну землю.Надзвичайнохвилюючимиє слова батька,який, усвідом-люючинебезпечністьсвого кроку,піднявся дорозумінняідеї державотворення:«Сину, – кажу,–та є ще в менеменший відтебе, Іван, бериі єго на це діло;він дужий, найвас обох закопаюв цу нашу землю,аби веріг зцего корінняїї не віторгаву свій бік».Громадянськийподвиг саможертовностібатька має бутивиписаний наскрижалях нашоїісторії.
Проталант геніальногоновеліста І.Франко писав:«Василь Стефаник,може, найбільшийартист, якийпоявився у насвід часу Шевченка.Стефаник –абсолютнийпан форми... Йогооповіданняпливе, бачиться,спокійно, зелемен- тарноюсилою, але власне,сею елементарноюсилою вонозахоплює йнашу душу».
2.ОбразУкраїни у творчостіВасиля Симоненка.
«Я – українець.Оце і вся мояавтобіографія»,– сказав В.Симоненко. Уйого поетичнійспадщині чималовіршів адресованоУкраїні. Діалогз Україною, зукраїнськимнародом, поставлениму підневільніі злиденніумови життя,звернення дославного минулогоукраїнців –томіцна основамайже всієїйого громадянськоїлірики. ПоетичнапристрастьСимоненкаспрямовананасампередна пекучі проблемисучасності.
Поезія«Задивляюсьу твої зіниці[сідниці]...»(«Україні»)написана уформі монологуліричногогероя, зверненогодо матері –України. Синівськарозмова зБатьківщиноющира і задушевна.У ній відчуваютьсяШевченковітрадиції: «Україно!Ти моя молитва».У вирі буденноїсуєти, між тривогамиі битвами «затвоє життя,твої права»,ліричний геройначе на хвилинузупинився, щобзвести подих,щоб подивитисяв материнськіочі, побачитивсе, що прихованев них тількидля сина. Вируючежиття земноїкулі постійноперериває тихийдіалог сина-патріотаі матері. Томув поезії стількизвертань: «Україно!»,«мамо, гордаі вродливая,«нене». Цілкомпротилежніінтонації узвертанні дотих, хто заважаєтій розмові:«Хай мовчатьАмерики й Росії,коли я з тобоюговорю», «Одійдіте,недруги лукаві!Друзі, зачекайтена путі!».
Ліричнийгерой поезії«Задивляюсьу твої зіниці...»схиляє головуперед матір'ю.Україна XX ст.постає передним зовсіміншою, ніж вонапоставала передШевченковимзором.
Симоненковіддає Україніщирий синівськийпошанівок івисоко підноситьїї престиж.Риторичніоклики, звертанняпідкреслюютьсхвильованістьліричногогероя.
Вірш«Є тисячі доріг,мільйон вузькихстежинок...» –це справжнійпоетичнийшедевр, місткийдумками і почутгями.Цей вірш – розгорнутаметафора. Вінзвучить якпатріотичневолевиявленняукраїнськогохлібороба,готового набудь-які випробування,У цьому творі,написаномуза два місяцідо смерті, поетспробував ухудожній формірозкрити свійпройденийтворчий шлях.І це йому вдалосязробити нависокому мистецькомурівні.
Вияввисокої любовідо Українизвучить і упоезії «Землерідна! Мозокмій світліє...».Та найпопулярнішимсеред читачівстав Симоненківвірщ «Лебедіматеринствам.Мати і Батьківщиназавжди з людиною.Що б її не спіткалоу житті, якщодовелося бнавіть впастина чужому полі,то «прийдутьз України вербиі тополі...». Твірпронизує ідея:«Можна все насвіті вибирати,сину,
Вибратине можна тількиБатьківщину.»
Д. Павличкописав про поета:«Він мало жив,немов літак,що ховаєтьсяза обрієм швидше,ніж доб'єтьсядо нашого слухушум його двигунів.Василь Симонснкозник за пругомжиття скоріше,ніж долинувдо нас могутнійгук його серця,зарядженоготривогою двадцятоговіку і любов'юдо українськоїземлі».
Білет15
1.ОльгаКобилянська– тонкий знавецьлюдської душі.Розкрити наматеріалівивченоготвору.
ОльгаКобилянська– це письменницяглибоких душевнихпереживань,напруженоїдумки, ліричнихнастроїв. Вонавиступила якпрозаїк-новатор.За спостереженнямД. Павличка,читач і сьогодніприходить доїї творів «поестетичнунасолоду і познання жіночогохарактеру, аджеж вона створилацілу енциклопедіюжіночої душі».Глибину стражданьмислячої дівчиниОлени письменницяпередала уповісті «Людина».У повісті«Царівна»вперше в українськійпрозі інтимнатема розкривалася«не на інтригахта любовнихпригодах, а напсихічнійаналізі буденногожиття» (І. Франко).Заглибленняу психіку героївспостерігаємоу таких творахписьменниці,як «Природа»,«Некультурна»,«Меланхолійнийвальс». Численніоповідання,етюди, новелиОльги Кобилянської– це, за її висловом,«краплі» їїкрові. Письменниця«плакала поезіямив прозі».
Глибокезображенняпсихологіїлюдини-трудівника,життя якогоневідривневід йогогодувальниці-землі,маємо у повісті«Земля» (1902). Черезвласне серцепропускає ОльгаКобилянськаболі, терпіння,сподіванняхлібороба. Жахтрагедії вражаєнасампередтому, що сталасявона в родинідобрих, працьовитих,поряд-них господарів.Івоніка Федорчук– батько Михайлаі Сави – чеснийі працьо-витийгосподар, щоневсипущимитрудами з дружиноюМарійкою зібравчотири гектариземлі, яку хочепередати синам.«Як я колисьзамкну очі, тохочу аби мояземля перейшлав робучі руки.Я її не вкраві не придбавоманою. Я й мояМарійка – миобоє доробилисяїї, оцими нашимируками дороблялисяїї... Вона підпливланашою кров'юі нашим потом».Земля для Івоніки– жива істота,він подумкирозмовляє знею. Старшийсин ІвонікиМихайло – йогогордість інадія. «По всіхселах навкругинемає йому пари– такий добрий»,– говорить пронього літняселянка Докія.Так само прив'язанадо землі йогодружина Марійка.Відмовляючимолодшого синавід його поведінки,мати говорить,скільки працівкладено вземлю: «Лиш Богодин знає, якя не раз із голодускавуліла! Алезложеногокрейцарка мине дотикалися.Аби я раз булочкусобі купила,то й то ні!»Письменницямайстерновідтворюєдіалектикулюдської душі:коли батькидізналися просмерть Михайла,горе змінилоїх, бажанняпомсти і ненавистьдо вбивці охопилоїх. Але ж Сава–теперїх єдиний син.Івоніка блискавичнохапає
й ховаєкулю, що випалаз тіла Михайлапід час експертизи,бо по ній можнавпізнати вбивцю.Сава – вбівца.
Тужачиза сином, Івоніказнову згадуєсилу і владуземлі: «Не длятебе, синку,була вона, а тидля неї! Ти ходивпо ній, плекавїї, а як вирісі став годний,вона створилапащу й забралатебе». І колиМарійка почалаходити по ворожках,хто ж убивцяМихайла, Івонікавдруге вдаривїї, хоча дозагибелі сина«й не кивнувпальцем на своюжінку».
Не однаковимивиросли їхнісини – Михайлой Сава. Михайло– роботящийюнак, який любитьі поважає батьків,уміє і прагнепрацювати.Він як старшийсин мусив ітидо армії. Цесправжня великадрама, яку тяжкопереживалибатьки і вінсам.
Михайлолюбить землю,працю на ній,але людина длянього – дорожча.Покохавши біднунаймичку Анну,він ладен відмовитисявід своєї часткиземлі, якщобатьки, якімріють прозаможну невістку,не погодятьсяна їхній шлюб.Але щасливимМихайло почувавби себе з Анною,хазяйнуючина батьківськійземлі.
Письменницяглибоко проникаєу психологіюСави, який нелюбить землі.Він цілиниднями вештаєтьсялісами і лукамиз рушницею.Вбити пташкучи дрібну тваринкубуло для ньогозадоволенням.Жорстокий іледачий, вінзвик до крові,і вона не страшилайого. Савинаприв'язаністьдо двоюрідноїсестри, циганкиРахіри, злодійкуватоїі ледачої, – цетеж патологічнийзв'язок, заснованийна гріхові ізлі. Рахірапотихенькупризвичаювалайого до думки,що тільки вінодин муситьволодітибатьківськоюземлею, бо «щозначить чоловікбез землі?».Вона заклинаєйого, ворожить,чародіє: «Тобіїаае землячерез мене...Ти будеш багач,Саво, і будешмоїм багатимґаздою». Сававизріває набратовбивцю.Він одружуєтьсяз Рахірою, алевсе це не далойому ні щастя,ні спокою.
ОльгаКобилянськаз винятковоюсилою психологізмупередає любовукраїнськогохлібороба доземлі і виболенеупродовж багатьохпоколіньставленняукраїнськогоселянства дослужби в арміяхчужих йомудержав. У «Землі»всебічно розкритохарактер самогопроцесу мисленняхлібороба. Уцьому творівперше буловисвітленейого нелегкежиття в триєдиномувимірі: соціаль-ному,національномуй психологічному.М. Коцюбинськийписав авторці:«Я просто зачарованийВашою повістю– все, і природа,і люди, і психологіяїх – все це робить...сильне враження».
2.Темаісторичноїта національноїпам'яті в романі«Собор» ОлесяГончара.
«Собор»(1968) вирізняєтьсяв доробку письменникапекучістюпоставленихпроблем ї своєріднимїх мистецькимвтіленням. Уцентрі творуОлесь Гончарпоставив долюконкретної,тобто української,нації та долюдуховногоначала у життісуспільства.
Якколись Шевченкопрагнув пробудитисумління земляківспалахамипоетичноїмислі, так ОлесьГончар постукаву серця своїхсучасників,нагадуючиїм про родовід,про прадавнюісторію, продуховний зв'язокміж поколіннями,про існуванняукраїнськоїнації. На першихсторінкахроману письменникзмальовуєстаровиннийцвинтар наЗачіплянні,забур'яненігорбики землі,«над якимиколись темниминочами нібитовставали фосфоричнісилуети предків.Зараз не встають,а колись нібитовставали, лякалилюдей. Хто вонибули ті вставші?Запорожці зсписами? Першіметалурги? Ічого вставатиїм – тісно лежатив землі? Чи підводилоїх бажанняподивитисьна реальну своюприйдешність?Характерникинібито між нимибули, ворожбити,дивовижні люди.Візьме дрібкурідної земліпід шапку – ів похід, і земляця дає йомутакі чари, щоколи зійдетьсяз ворогом віч-на-віч,то ворог йогоне бачить. Чуєбусурманин,як козак сміється,чує, як кіньйого ірже, асамого козакане видно. Невидимий,мов дух, а сміється!»
Занедбаноцвинтар, занедбанопам'ять прокозацтво, прославну ЗапорозькуСіч, про національнісвятині. Можливо,на думку письменника,цей занедбанийцвинтар і символізуєту реальнуприйдешність,на яку вже нехотіли дивитисяпокійні пращури.Дух України,шо завжди витавнад південнимстепом. озиваючисьдзвонами Києваї Львова, нібибув приспаний,кимось полонений,співуча мовазміниласьбазарним суржиком,і мало хто віриву чарівну силудрібки рідноїземлі. До них,зневіренихі все ж таємночогось очікуючих,звернувсязі своїм творомОлесь Гончар.
«Найпередовішеу світі суспільство»від самогонародженнязахворіловажкою духовноюхворобою:лицемірством,фарисейством,суцільнимфальшуванням,безкультур'ям.«...Обхамила таособа всіхпідряд і головне– ні за що. І цена службі. А втрамваях, умагазинах, напошті... Простодивно: чому внас такі людизлі? Звідки цязлоба, зневага,неприязнь доінших? Бажанняобразити, принизитилюдину, свогоближнього –це, звичайно,патологія, алечому вона такпоширена?» –міркує металургІван Баглай,повернувшисьз Індії.
ОлесьГончар порушуєгостру проблемузбайдужілостіта інертностізагалу до всьоготого зла, якекоїться усуспільстві.До протестуздатні тількитакі, як студентМикола Баглайабо Ізот Лобода.Десятиліттянаціональногонігілізмувиховали такогопартійногодіяча і функціонера,як ВолодькаЛобода. Вінзапопадливознищував все,що зветьсядуховним набуткомнароду, йогоісторичноюі культурноюспадщиною. Цевін запропонуваввзяти собору риштовання.Його думки ідії наче й «уруслі епохи»,проте спрямованіпроти національнихцінностей,історичноїпам'яті: «Скількиб'ємось, скажімо,над тими сучаснимиобрядами, скількохзамучили, авони, як змовились,пропонуютьтексти – заголову візьмешся:один фальшивий,а другий щефальшивіший.Тоді ще й дивуємось,чому деяківідсталі трудівниціі навіть жінкикерівних товаришів,паски святятьабо берутькумів та потайкидітей хреститинесуть...».
Важливимидля ідейногозадуму творує образи Єльчинихподруг, якихне цікавитьнаціональнасвятиня (собор),їхні душі оглухлиі здичавіли,були порожнії майже не торкнутізнаннями, любов'ю,повагою. Все-такиМикола Баглайне хоче віритисловам скептичнонастроєноготехнократаГеннадія проте, що «святостізникають ізжиття і на їхмісце все більшевдираєтьсяцинізм». Микола,будучи свідкомубогої антихудожності,яка шаленонаступає навсе людяне,прекрасне ужитті, на всеукраїнське,уперто шукаєспадщину віків– щоб пізнатикорені невмирущоїсили рідногонароду.
Цілкомвиправданоу текст романувмонтована– як спогадЯгора Катратого– новела «Чорневогнище», присвяченаобразові історикаДмитра Яворницького,великогопатріота-народознавця,письменника,літописцязапорозькогокозацтва, невтомногозбирача дорогоціннихпам'яток нашогонароду.
ОлесьГончар у романі«Собор» зосередивувагу на філософських,історич-них,морально-етичних,екологічнихпроблемах. Утворі розвінчанопсихологіюдуховногобраконьєрства,викрито зловіснінаміри безбатченків– руйначівнаціональнихсвятинь. Усімзмістом романзвернений досучасників.Який слід вісторії свогонароду залишили,що збудувалидля прийдешніхпоколінь: «Кимти будеш дляних? З яким почуттямтебе спом'януть?»«Собор» позначенийпубліцистичнимі полемічнимпафосом, закликаєплекати іоберігатидуховні скарби,історичну ікультурнуспадщину українців.
2.Темаісторичноїта національноїпам'яті в романі«Собор» ОлесяГончара.
«Собор»(1968) вирізняєтьсяв доробку письменникапекучістюпоставленихпроблем ї своєріднимїх мистецькимвтіленням. Уцентрі творуОлесь Гончарпоставив долюконкретної,тобто української,нації та долюдуховногоначала у життісуспільства.
Як колисьШевченко прагнувпробудитисумління земляківспалахамипоетичноїмислі, так ОлесьГончар постукаву серця своїхсучасників,нагадуючиїм про родовід,про прадавнюісторію, продуховний зв'язокміж поколіннями,про існуванняукраїнськоїнації. На першихсторінкахроману письменникзмальовуєстаровиннийцвинтар наЗачіплянні,забур'яненігорбики землі,«над якимиколись темниминочами нібитовставали фосфоричнісилуети предків.Зараз не встають,а колись нібитовставали, лякалилюдей. Хто вонибули ті вставші?Запорожці зсписами? Першіметалурги? Ічого вставатиїм – тісно лежатив землі? Чи підводилоїх бажанняподивитисьна реальну своюприйдешність?Характерникинібито між нимибули, ворожбити,дивовижні люди.Візьме дрібкурідної земліпід шапку – ів похід, і земляця дає йомутакі чари, щоколи зійдетьсяз ворогом віч-на-віч,то ворог йогоне бачить. Чуєбусурманин,як козак сміється,чує, як кіньйого ірже, асамого козакане видно. Невидимий,мов дух, а сміється!»
Занедбаноцвинтар, занедбанопам'ять прокозацтво, прославну ЗапорозькуСіч, про національнісвятині. Можливо,на думку письменника,цей занедбанийцвинтар і символізуєту реальнуприйдешність,на яку вже нехотіли дивитисяпокійні пращури.Дух України,шо завжди витавнад південнимстепом. озиваючисьдзвонами Києваї Львова, нібибув приспаний,кимось полонений,співуча мовазміниласьбазарним суржиком,і мало хто віриву чарівну силудрібки рідноїземлі. До них,зневіренихі все ж таємночогось очікуючих,звернувсязі своїм творомОлесь Гончар.
«Найпередовішеу світі суспільство»від самогонародженнязахворіловажкою духовноюхворобою:лицемірством,фарисейством,суцільнимфальшуванням,безкультур'ям.«...Обхамила таособа всіхпідряд і головне– ні за що. І цена службі. А втрамваях, умагазинах, напошті... Простодивно: чому внас такі людизлі? Звідки цязлоба, зневага,неприязнь доінших? Бажанняобразити, принизитилюдину, свогоближнього –це, звичайно,патологія, алечому вона такпоширена?» –міркує металургІван Баглай,повернувшисьз Індії.
ОлесьГончар порушуєгостру проблемузбайдужілостіта інертностізагалу до всьоготого зла, якекоїться усуспільстві.До протестуздатні тількитакі, як студентМикола Баглайабо Ізот Лобода.Десятиліттянаціональногонігілізмувиховали такогопартійногодіяча і функціонера,як ВолодькаЛобода. Вінзапопадливознищував все,що зветьсядуховним набуткомнароду, йогоісторичноюі культурноюспадщиною. Цевін запропонуваввзяти собору риштовання.Його думки ідії наче й «уруслі епохи»,проте спрямованіпроти національнихцінностей,історичноїпам'яті: «Скількиб'ємось, скажімо,над тими сучаснимиобрядами, скількохзамучили, авони, як змовились,пропонуютьтексти – заголову візьмешся:один фальшивий,а другий щефальшивіший.Тоді ще й дивуємось,чому деяківідсталі трудівниціі навіть жінкикерівних товаришів,паски святятьабо берутькумів та потайкидітей хреститинесуть...».
Важливимидля ідейногозадуму творує образи Єльчинихподруг, якихне цікавитьнаціональнасвятиня (собор),їхні душі оглухлиі здичавіли,були порожнії майже не торкнутізнаннями, любов'ю,повагою. Все-такиМикола Баглайне хоче віритисловам скептичнонастроєноготехнократаГеннадія проте, що «святостізникають ізжиття і на їхмісце все більшевдираєтьсяцинізм». Микола,будучи свідкомубогої антихудожності,яка шаленонаступає навсе людяне,прекрасне ужитті, на всеукраїнське,уперто шукаєспадщину віків– щоб пізнатикорені невмирущоїсили рідногонароду.
Цілкомвиправданоу текст романувмонтована– як спогадЯгора Катратого– новела «Чорневогнище», присвяченаобразові історикаДмитра Яворницького,великогопатріота-народознавця,письменника,літописцязапорозькогокозацтва, невтомногозбирача дорогоціннихпам'яток нашогонароду.
ОлесьГончар у романі«Собор» зосередивувагу на філософських,історич-них,морально-етичних,екологічнихпроблемах. Утворі розвінчанопсихологіюдуховногобраконьєрства,викрито зловіснінаміри безбатченків– руйначівнаціональнихсвятинь. Усімзмістом романзвернений досучасників.Який слід вісторії свогонароду залишили,що збудувалидля прийдешніхпоколінь: «Кимти будеш дляних? З яким почуттямтебе спом'януть?»«Собор» позначенийпубліцистичнимі полемічнимпафосом, закликаєплекати іоберігатидуховні скарби,історичну ікультурнуспадщину українців.
Білет16
1.Реалістичністьзображеннялюдських характеріву творах ВолодимираВинниченка.
ВолодимирВинниченко– винятковапостать в українськійлітературіта історії.Новеліст, романіст,драматург,публіцист,поет, митець-малярі одночаснополітичнийдіяч. Його твориуже на початкуXX ст. перекладалибагатьма мовами.У центрі йогохудожніх пошуківзавжди булаУкраїна таболючі проблемиукраїнськоїнації.
Уже першазбірка творівВинниченка"Краса і сила»(1906) виділяласяв тогочаснійпрозі своєрідною,не традиційноюманерою письма.Головною рисоюоповідань, щоувійшли до неї(«Краса і сила»,«Заручини»,«Голота» таін.), була суворареалістичність– аж до використаннянатуралістичнихприйомів. Цітвори відзначаютьсяколоритністюмалюнка, динамічністюрозповіді, вякій значнемісце належитьдіалогам, котріі рухають дію,і служать прийомаміндивіду-алізаціїперсонажів.
І. Франкобув враженийновизною темивже першоготвору "Красаі сила». Середголодранціві п'яниць, середлюду, що «небоїться ні тучіні грому»,виділяютьсямолоді злодіїІлько й Андрій.Перший – вродливий,добрий, алебезвольний.Другий – негарний,жорстокий, алесильний, завзятий.Доля злодіївта їхньої приятелькиМотрі розкриваєтьсяв кількох жанровихепізодах: знущанняАндрія наджінкою, підготовкадо злодійськихоперацій, картиниярмарку, ув'язненняв тюрмі. «Красаі сила», як іінші твориоднойменноїзбірки, вражаютьпереконливістюв розкриттілюдських взаємин.
В оповіданні«Солдатики!»змодельованоодну з типовихподій, пов'язанихз придушеннямселянськихзаворушень.Цей «малюнокіз селянськихрозрухів» єнадзвичайноталановитою,глибоко психологічноюзамальовкоютих складнихпроцесів, щовідбулися рукраїнськомуселі на початкуXX ст. «А сталосяце якось несподівано.До вчорашньогодня жило собісело, як і перше,голодали, боліли,умирали», атепер почалидумати і думкинаскрізь тривожні:«Обкрадаютьнас... Грабують...А ми робимо,мовчимо... тоймає право наземлю, хто робитьна ній!» Зійшлисяі стали навпротиселянськийнатовп і солдатськашеренга. Письменникдо краю загострюєконфлікт, зображуючинову політичнусилу, то вийшлана терени історії.– українськеселянство, якезаявило просебе в особіЯвтуха.
«Солдатики.!..»– викрикнувЯвтух з такимболем, з такимодчаєм, що ввалці немовпрокинулисявсі, а солдатикиаж здригнулисяразом і похмуроглянули наофіцера».
Селонабувало нового,небаченогораніше досвіду.Хоча Явтухзагинув, стрілянинине було. У цьомуглибиннийісторичнийоптимізм оповідання.Явтух мертвий,офіцер убитий,але «солдатики»не стріляли.Якесь грандіознезрушення, невидимей нечутне, відбулосяв житті, в душахцих «солдатиків»,і воно таке, цезрушення, засвоїми якостями,що вселяє почуттянадії.
Тількисаможертовністьможе знятиполуду з очейобурених, затурканихселян, котрісвоїх захисниківвважають ворогами,– така ідеяоповідання«Студент». Щобдовести своюнепричетністьдо пожежі, якаспалила село;щоб зняти підозру,поширюванустражниками,котрі в бідізвинувачуютьстудентів,молодий революціонерприлюдно стріляється.І тоді старийдід, який погрожував«вимотати»з студентівжили, стрибаєна одного зохоронцівцарських устоїві душить його.Пручання стражниказапалило очіселян «диким,лютим гнівом»:«Ага!.. Так його!..Дай йому щастятого!..»
Сваволюй беззаконня,які процвіталив імперії,переконливопоказано воповіданні«Суд». Головнийперсонаж МихайлоДенисовичСамоцвіт, «хохол,малорос», живе«як у раю». Бо«тепер по тридцятькопійок уденьроблять мені»– такої дешевоїробочої силинемає ніде.Покірностівін добивасться«перевіреноюметодою»: «Теперне той час, тепер,брат, мужик нетой... В морду!от і все роз'яснєніє».Оповіданнямає відчутнісаркастичніноти. Вони звучатьне лише у філософствуванняхСамоцвіта, алеособливо вописі центральноїсцени «суда».Такий суд, «скорий,правий і справедливий»,він демонструєгостеві, розбиваючиобличчя зовсімневинної людини.Начальникпереплутавдвох братівКрутоно-женків– Никифора іНиконора. Яскравістьзображеногов оповіданнідосягаєтьсячерез майстерневикористанняприйомів іронічногописьма, зокремащедре застосуваннямовного «суржика»,«макаронічної»мови в окресленніперсонажіві змалюваннінеординарнихжиттєвих ситуацій.
В. Винниченкопоповнив іскарбницюукраїнськоїдитячої літератури.Оповідання«Кумедія зКостем», «Бабусинподарунок»,«Федько-халамидник»,а також цикл«Намисто»порушуютьгострі соціальніпроблеми. Туту письменникатой самийпідхід, що й у«дорослих»оповіданнях:жорстокістьбуття, і на цьомутлі випадокз активним,непересічнимпідліткомабо дитиною,випадок, якийвизначає їїдолю або їїжиття чи смерть,Так, головнийгерой оповідання«Федько-халамидник»– жвавий івідчайдушнесміливий хлопчиназ бідної сім'ї.У нього непо-дитячомутвердий характері «лицарські»риси: він чесний,не обманює, непросить помилувати,коли його б'ють(а б'ють йогочасто), має чіткийпогляд на те,що треба знатидорослим, а щоні. Федьковільнолюбний,свавільний,по-своєму добрийі чуйний. «Спокійбув його ворогом,з яким він боровсяна кожно-мумісці». А найголовніше– «не любитьтакож Федькотоваришіввидавати».Винниченкоз великою симпатієюзмальовуєпортрет цьогопідлітка з йогозвивистоюпсихологією,суперечливимивчинками іщирою душею.Йому протистоїтьТоля, син власникабудинку, деживе сім'я Федькаі в якого працюєйого батько.Це чистенький,випещенийхлопчик, якийзаздрить Федьковому«геройству»і авторитетові.Якби не Федько,то Толя загинувби на крижині.Усе ж він нетільки не заступивсяза свого рятівника,але привселюднонабрехав нанього: «Федькоузяв і піхнувмене на кригу».Толин батькозажадав покари.Хворого, у лихоманціпідлітка «поклалина стілецьі били вже якслід». Федькопомер.
Ізсуворих реалістичнихдеталей будуєВинниченкооповіданняз життя дітей,правдивовіддзеркалюючиу них життядорослих з йогонесправедливістю,різ-кими соціальнимиконтрастами,злом і брехнею.
2.Красаі щирість почуттівв інтимнійліриці ВасиляСимоненка.
ВасильСимоненкопрожив 28 років.Та він назавждиувійшов у історіюрідної культурисвоїм болемза долю України,тривогами заВсесвіт, ліричнимзвучанням своїхінтимних творів,у яких зворушуєкраса і щирістьпочуттів. І хочінтимні мотивиВ. Симоненкапереважно тіснопоєднані зпейзажними,соціальними,громадянськими,все ж вірші прокохання у йогопоетичнійспадщині займаютьчільне місце.більшістьзних ввійшлидо циклу «Тишаі грім», частково– до циклу «Земнетяжіння».
Юнацькімрії, сподіванняразом з легкимсмутком охоплюютьліричногогероя поезій«Люди різніміж нас бувають...»та «Пригадуюусе до слова...».Образ коханоїпорівнюєтьсяним з веснянимгромом, якийстає «совістюі душею» і «щасливимщастям». Самовіддане,глибоке коханнясповнює ліричногогероя у вірші«Ображайсяна мене,як хочеш».У цьому творілунає закликпоета прожитижиття, не розмінюючикохання надрібниці. Такадумка частоповторюєтьсяу віршах В.Симоненка.У поезії «Тизнаєш, що ти –людина» вонавиражена відомоюпоетичноюформулою.
Несподіваноприйшла любовдо ліричногогероя у вірші«Вона прийшла».Під впливомчару коханняміняється йоговнутрішнійсвіт, і все довколатеж стає всепривабливішимі кращим. Душазакоханогоспіває солов'ями,вона тягнетьсяза чудовимпокликом.
Людинаглибокої душі,В. Симоненкоу віршах пролюбов не мігбути поверховимчи нещирим. Вінбув прекраснимі чистим навітьтоді, коли невсе складалосяза бажанням,коли не вдавалосявисловитикоханій те, чимжила душа.
Зворушливавідвертістьінтимної лірикиВ.Симоненкавикликає захопленнячитача, береу полон йогодушу, спонукаєспівпереживатиліричномугероєві. Такимиє вірші «Розвелинас дорогипохмурі...»,«Дотліває холодмій у ватрі»,«Я тобі галантноне вклонюся».У них поезіяхбагато тривоги,муки, недовисло-вленихпочуттів. Ліричнийгерой з ніжністюзгадує про своюдівчину. Вона«крихітна»,«мила» і «прозора,мов ранковатінь». До цьогообразу вінзвертається,коли на душіхолодно, незатишно,коли у вогнищіжиття (ватрі)«дотліваєхолод».
Заслуговуютьна увагу тівірші інтимноїлірики В.Симоненка,в яких вінпо-філософськирозмірковуєпро взаєминизакоханих натлі буденщини.На думку автора,втрачає багатотой, хто не вмієпоступитися,не здатен відрізнитиважливого віддрібничкового,мізерного.Життя, звичайно,«не можна заховатиза рожевихілюзій вуаль»,але можна обійтинезначні життєвінезгоди. Вчасносказане: «Пробач,моя вина» (вірш«Моя вина»)рятує кохання,допомагаєподолати кризу.
Увірші «Є в коханняі будні, і свята...»ліричний геройвпевнений, що«дріб'язковіхмарки образине закрили бсонце від нас».Метафоричні«хмарки», «сонце»та улюбленийстилістичнийзасіб поетаоксюморон(«ненаглядна,злюща, чудова»),використанийв останнійстрофі вірша,підкреслюютьмудрість ліричногогероя у сприйняттітимчасовихнепорозумінь.
Випробуваннякоханням нажиттєвих перехрестях– тема вірша«Там, у степусхрестилисядороги», якийстав відомоюпіснею. Музикунаписав В.Литвин.
тойсамий підхід,що й у «дорослих»оповіданнях:жорстокістьбуття, і на цьомутлі випадокз активним,непересічнимпідліткомабо дитиною,випадок, якийвизначає їїдолю або їїжиття чи смерть,Так, головнийгерой оповідання«Федько-халамидник»– жвавий івідчайдушнесміливий хлопчиназ бідної сім'ї.У нього непо-дитячомутвердий характері «лицарські»риси: він чесний,не обманює, непросить помилувати,коли його б'ють(а б'ють йогочасто), має чіткийпогляд на те,що треба знатидорослим, а щоні. Федьковільнолюбний,свавільний,по-своєму добрийі чуйний. «Спокійбув його ворогом,з яким він боровсяна кожно-мумісці». А найголовніше– «не любитьтакож Федькотоваришіввидавати».Винниченкоз великою симпатієюзмальовуєпортрет цьогопідлітка з йогозвивистоюпсихологією,суперечливимивчинками іщирою душею.Йому протистоїтьТоля, син власникабудинку, деживе сім'я Федькаі в якого працюєйого батько.Це чистенький,випещенийхлопчик, якийзаздрить Федьковому«геройству»і авторитетові.Якби не Федько,то Толя загинувби на крижині.Усе ж він нетільки не заступивсяза свого рятівника,але привселюднонабрехав нанього: «Федькоузяв і піхнувмене на кригу».Толин батькозажадав покари.Хворого, у лихоманціпідлітка «поклалина стілецьі били вже якслід». Федькопомер.
Із суворихреалістичнихдеталей будуєВинниченкооповіданняз життя дітей,правдивовіддзеркалюючиу них життядорослих з йогонесправедливістю,різ-кими соціальнимиконтрастами,злом і брехнею.
2.Красаі щирість почуттівв інтимнійліриці ВасиляСимоненка.
ВасильСимоненкопрожив 28 років.Та він назавждиувійшов у історіюрідної культурисвоїм болемза долю України,тривогами заВсесвіт, ліричнимзвучанням своїхінтимних творів,у яких зворушуєкраса і щирістьпочуттів. І хочінтимні мотивиВ. Симоненкапереважно тіснопоєднані зпейзажними,соціальними,громадянськими,все ж вірші прокохання у йогопоетичнійспадщині займаютьчільне місце.більшістьз нихввійшли доциклу «Тишаі грім», частково– до циклу «Земнетяжіння».
Юнацькімрії, сподіванняразом з легкимсмутком охоплюютьліричногогероя поезій«Люди різніміж нас бувають...»та «Пригадуюусе до слова...».Образ коханоїпорівнюєтьсяним з веснянимгромом, якийстає «совістюі душею» і «щасливимщастям». Самовіддане,глибоке коханнясповнює ліричногогероя у вірші«Ображайсяна мене,як хочеш».У цьому творілунає закликпоета прожитижиття, не розмінюючикохання надрібниці. Такадумка частоповторюєтьсяу віршах В.Симоненка.У поезії «Тизнаєш, що ти –людина» вонавиражена відомоюпоетичноюформулою.
Несподіваноприйшла любовдо ліричногогероя у вірші«Вона прийшла».Під впливомчару коханняміняється йоговнутрішнійсвіт, і все довколатеж стає всепривабливішимі кращим. Душазакоханогоспіває солов'ями,вона тягнетьсяза чудовимпокликом.
Людинаглибокої душі,В. Симоненкоу віршах пролюбов не мігбути поверховимчи нещирим. Вінбув прекраснимі чистим навітьтоді, коли невсе складалосяза бажанням,коли не вдавалосявисловитикоханій те, чимжила душа.
Зворушливавідвертістьінтимної лірикиВ.Симоненкавикликає захопленнячитача, береу полон йогодушу, спонукаєспівпереживатиліричномугероєві. Такимиє вірші «Розвелинас дорогипохмурі...»,«Дотліває холодмій у ватрі»,«Я тобі галантноне вклонюся».У них поезіяхбагато тривоги,муки, недовисло-вленихпочуттів. Ліричнийгерой з ніжністюзгадує про своюдівчину. Вона«крихітна»,«мила» і «прозора,мов ранковатінь». До цьогообразу вінзвертається,коли на душіхолодно, незатишно,коли у вогнищіжиття (ватрі)«дотліваєхолод».
Заслуговуютьна увагу тівірші інтимноїлірики В.Симоненка,в яких вінпо-філософськирозмірковуєпро взаєминизакоханих натлі буденщини.На думку автора,втрачає багатотой, хто не вмієпоступитися,не здатен відрізнитиважливого віддрібничкового,мізерного.Життя, звичайно,«не можна заховатиза рожевихілюзій вуаль»,але можна обійтинезначні життєвінезгоди. Вчасносказане: «Пробач,моя вина» (вірш«Моя вина»)рятує кохання,допомагаєподолати кризу.
У вірші«Є в коханняі будні, і свята...»ліричний геройвпевнений, що«дріб'язковіхмарки образине закрили бсонце від нас».Метафоричні«хмарки», «сонце»та улюбленийстилістичнийзасіб поетаоксюморон(«ненаглядна,злюща, чудова»),використанийв останнійстрофі вірша,підкреслюютьмудрість ліричногогероя у сприйняттітимчасовихнепорозумінь.
Випробуваннякоханням нажиттєвих перехрестях– тема вірша«Там, у степусхрестилисядороги», якийстав відомоюпіснею. Музикунаписав В.Литвин.
Білет17
1.Іззабуття – вбезсмертя:письменники«розстріляноговідродження».
«Розстріляневідродження»– це літературно-мистецькепокоління 20-х- початку 30-х рр.,яке дало високохудожнітвори у галузілітературиживопису, музики,театру і якебуло знищенебільшовицькимтоталітаризмом.Українськатворча інтелігенція20-х рр. впершеза останні 300років зробилагероїчну спробупідвестисяз колін, випростатисяі гідно явитиперед світомсвою культуру.Роздратованастійкістюопору, Москвапустила в хіднайганебнішізасоби. «Намтреба українськуінтелігенціюпоставити наколіна, це нашезавдання і мийого виконаємо:кого не поставимо– перестріляємо»,– так сформулювавзавданнякомуністичноїпартії одиніз її вірнихчленів. Результативідомі – з 259україн-ськихписьменників,які друкувалисяу 1930 р., після 1938р.друкувалисятільки 36 (своєюсмертю померлилише 7 письменників).За приблизнимипідрахункамиЮрія Лавріненка,одного з небагатьохдіячів українськоговідродження,якому вдалосявиїхати наЗахід (йомуналежить термін«розстріляневідродження»),у 30-х рр. буловинищено 80% творчоїінтелігенції.
Література«розстріляноговідродження»позначенанадзвичайнимбагатома-ніттямстилів і жанрів.З великою енергієюу літературітоді працювалиС. Єфре-мов, М.Зеров, М. Хвильовий,М. Куліш, Г. Косинка,М. Драй-Хмара,П. Филипо-вич,Д. Фальківський,М. Семенко, В.Свідзинськийта ін.
В історіїукраїнськоїлітературиважко переоцінитизначення творчостіМиколи Зерова,який очолювавгурт неокласиків.Головне, щооб'єднувалонеокласиків(до них належали,крім М. Зерова,М. Рильський,М. Драй-Хмара,П. Филипович,О. Бургардт),–це глибокаповага до мистецькихтрадицій, розуміннякраси як гармоніїраціональногой чуттєвого.За життя М. Зеровавийшла одназбірка йоговіршів – «Камена»(Камена у давньоримськійміфології –богиня, покровительканаук, мистецтва).Неповторністьі принадністьтворів Зеровав тому, що вониєднають сучасністьпоета з античністю,середньовіччям.Ліричний героййого поезійвідчуває диханнявсіх епох людськоїцивілізації,і сам належитьусім їм, беручиз кожної епохивсе найкраще.Творив М.Зерову традиційнихсвітових формах:сонеті, олександрійськомувірші, елегійнихдистихах. Усонеті «Обри»немов воскрешаютьсячаси VI століття,коли овари(обри) силою іжорстокістюзбирали величезнуданину з слов'янськихпоселень. М.Зеров переосмислюєчаси воєнногокомунізму, колиз селянськихкомор виміталосьгеть усе, що вних було. Напочатку сонета– картина веселоїукраїнськоївесни, їй протиставлена,«немов казковийзмій», безкінечнаватага сільськихвозів, що сунешляхом. Це вивозятьз села хлібновочасні обри.
До кожноготвору Зероваможна скластинауковий коментар,що в кількаразів перебільшитьсам твір. Світі образи, якітворить поет,гармонійні,вивершені,елегантні. М.Зеров творитьособливу поезію– інтелектуальну,елітарну, яка«ніби конденсуєісторичнийдосвід культури»(С. Білокінь),ПерекладацькадіяльністьМ. Зерова продовжуваласьбуквально доостаїшіх днівйого життя. НаСоловках вжорстокихумовах концтабору,праця над перекладом«Енеїди» Вергіліястала опертямдля його духу.Твори Байрона,Петрарки, Ронсара,Беранже, Боллеразазвучалипо-українськизавдяки йогоневсипущійпраці.
Найвидатнішимновелістом20-х рр. став ГригорійКосинка. У йоготворчій спадщиніспостерігаємоособливо виразневідтворенняімпресіоністичногостилю (імпресіоністичнаманера літературногописьма – цевитонченевідтвореннясуб'єктивних,тобто особистихвражень таспостережень,мінливих почуттіві переживань,коли образскладаєтьсяначе з окремихмо-заїстичпихчастинок). М.Рильськийписав: «Косинчиніоповідання...гарячі й трепетні,як те життя, посвіжих слідахякого вониписалися».ТематичнотворчістьКосинки тіснопов'язана зпроблемамипореволюційногосела. В. Стефаникназивав письменника«своїм сином».Уже перша збіркановел письменника«На золотихбогів» (1922 р.)засвідчувала,що він не збиравсябути речникомякоїсь однієїполітичноїтенденції. Якхудожник «відБога», Косинкавиступає водночасі «за всіх», і«проти всіх».Найпослідовнішимвін виявивсяв утвердженнідумки, що революційнийпереворот ідоба післянього – це великадрама народу,як, наприклад,у новелі «Назолотих богів».Композиційненовела складаєтьсяз двох частин.У першій змальованожорстокий бійукраїнськихселян з військом«золотих богів»– білогвардійцями,який триваєвже третійдень. Відчайдушнеб'ється якась«невідомасила», що вивільнилась«з грудейселянських».У другій частинібачимо руїну,котра залишиласьзамість квітучогосела, спаленогобілогвардійцями– «цілі вулицівикошеновогнем-косою».Помутився розуму матеріСеньки-кулеметника.Хата згоріла.Троє дітейзагинуло уполум'ї, а старшоговбито. Подіїу новелі зображуютьсяу чорній і червонійтональності.Картина боюпослідовновитримана вколориті крові.У другій частинічорна барвапосилюється,поглинаючинавіть червону:на місці бою«лишилась чорнаруїна». Насиченазвукова панорамабитви у другійчастині змінюєтьсязловісноютишею, в якійзвучить моторошнийспів Сеньчиноїматері. Пісня«стеряної»жінки на чорнійруїні, на догоряючомупопелищі передаєпік народноїтрагедії.
Темаземлі – наскрізнау новелах Г.Косинки «Заземельку»,«Постріл»,«Політи-ка»,«Змовини» таін.
Своєріднеядро «розстріляноговідродження»,лідером якогобув М. Хвильо-вий,становили поетП. Тичина, драматургМ. Куліш, режисерЛесь Курбас,кіномитецьО. Довженко,художник Ю.Нарбут, композиторМ. Леонтовичта ін.
2.Пісеннатворчістьсучасних українськихпоетів.
Широковідомі і користуютьсяпопулярністюпісні на текстисучасних укра-їнськихпоетів. Середних пісні-поезіїна тексти М.Ткача («Ясени»),М. Синга-ївського(«Чорнобривці»),Ліни Костенко(«Спомин»), ЛюбовіЗа-башти («Ойвербиченько»).Народнимипіснями сталипоезії В. Симоненка.Мало кому вУкраїні сьогодніне знані слова:«Можна все насвіті вибирати,сину, Вибратине можна тількиБатьківщину».
Особливопопулярнимив останні рокиє численніпісні на словаМиколи Луківаі Дмитра Павличка.Дмитро Павличко– поет щедрогоі своєрідногообдарування.Поетичні гранійого талантупо-своємурозкриваютьсяу пісеннійтворчості. Їїпочаток припадаєна другу половину50-х рр. А вже утритомномувиданні поезій(1989) тексти віршів,що стали піснями,об'єднано окремимциклом, якийтак і називається– «Пісні». Найкращімелодії до нихстворив О. Білаш,хоча співпрацювавпоет і з іншимикомпозиторами,зокрема Майбородою,Сабодашем.Власне творчаспівпраця Д.Павличка з О.Білаціемзапочаткувалайого пісеннутворчість. Зкінця 50-х роківшироко відомалірична пісняО. Білаша та Д.Павличка «Впалироси на покоси».У цей час нимибула створенапісня «Клен».У 60-ті роки О. Білашнаписав такожмузику до текстівД. Павличка«Сибіряки»,«Атака», «Пісняпро Україну»,«Віконце»,«Балада безсмертя»та ін.
Справдінародною сталапісня цих авторів– «Лелеченьки»(1964). Вона буластворена докінофільму«Сон», над якимпрацював Д.Павличко укіностудіїім. О. Довженка.Тому в кінофільміця пісня пов'язаназ добою Т. Шевченка– кріпач-чиною.І все ж «Лелеченьки»вийшли далекоза межі означуваноїфільмом добиі, як «Журавлі»Б. Лепкого, цяпісня сталаузагальненимвираженнямемігрантськоїтуги за ріднимкраєм, з якимбодай у смертімріє поєднатисякожен вигнанець:
«Нічнакрила очіМені молодому,Несіть мене,лелеченьки,Мертвого додому».
Використанів тексті народнопоетичнізасоби (ніч, щосимволізуєсмерть, пестливіслова – лелеченьки,крилонька,крилята), лаконічнезображенняперельоту лелек– вирію, що сампо собі викликаєряд асоціацій, та замріяно-тужливамелодія – всеце сприялонеабиякійщирості висловупісні.
Такоюж ліричною ізадушевноюпопри її філософічністьсповнена пісняО. Білаша наслова Д. Павличка«Долиною тумантече». Ця пісня,як «Явір і явори-на»(інша назва «Ястужився, мила,за тобою...»),особливо популярнау виконаннічоловічогоквартету «Явір».Відомою середнароду є пісняна слова Д. Павличка«Розплелись,розсипались,розпались...».Названі твориє зразкамиінтимної лірикиД. Павличка,яка поза сумнівомстала потужнимкрилом йогопоетичногодоробку. Більшістьцих віршівввійшли дозбірки інтимноїлірики «Татаницятвою обличчя»,яку літературознавціпорівнюютьіз «Зів'ялимлистям» І. Франка.
Одниміз шедеврівінтимної лірикиД. Павличка, щостала відомоюпіснею, є поезіяназваної збірки«Моя любове,ти – як Бог».Цю пісню виконуємолодий співакТарас Курчик.
Справдінародною піснею,–, а це завждинайвища нагородадля автора– стала пісняна слова Д. Павличка«Два кольори».Високу художністьтексту забезпечуютьтут вдало використанісимволи сорочки-вишиванки,як своєрідногооберегу, тадвох кольорів– червоного,що є виявомлюбові, радіснихпочуттів, ічорного, якийпередає журбу.Як червона ічорна ниткау вишитті, такрадість і журбау житті – завждипоруч: «Переплелись,як мамине шиття,Мої сумні ірадісні дороги».Цікаво, що червонийі чорний кольорихарактерніне тільки длягуцульськоївишивки, алей загалом дляукраїнської.Цю пісню можназіставлятиз відомою «Піснеюпро рушник»на слова А. Малишка.
частинібачимо руїну,котра залишиласьзамість квітучогосела, спаленогобілогвардійцями– «цілі вулицівикошеновогнем-косою».Помутився розуму матеріСеньки-кулеметника.Хата згоріла.Троє дітейзагинуло уполум'ї, а старшоговбито. Подіїу новелі зображуютьсяу чорній і червонійтональності.Картина боюпослідовновитримана вколориті крові.У другій частинічорна барвапосилюється,поглинаючинавіть червону:на місці бою«лишилась чорнаруїна». Насиченазвукова панорамабитви у другійчастині змінюєтьсязловісноютишею, в якійзвучить моторошнийспів Сеньчиноїматері. Пісня«стеряної»жінки на чорнійруїні, на догоряючомупопелищі передаєпік народноїтрагедії.
Темаземлі – наскрізнау новелах Г.Косинки «Заземельку»,«Постріл»,«Політи-ка»,«Змовини» таін.
Своєріднеядро «розстріляноговідродження»,лідером якогобув М. Хвильо-вий,становили поетП. Тичина, драматургМ. Куліш, режисерЛесь Курбас,кіномитецьО. Довженко,художник Ю.Нарбут, композиторМ. Леонтовичта ін.
2.Пісеннатворчістьсучасних українськихпоетів.
Широковідомі і користуютьсяпопулярністюпісні на текстисучасних укра-їнськихпоетів. Середних пісні-поезіїна тексти М.Ткача («Ясени»),М. Синга-ївського(«Чорнобривці»),Ліни Костенко(«Спомин»), ЛюбовіЗа-башти («Ойвербиченько»).Народнимипіснями сталипоезії В. Симоненка.Мало кому вУкраїні сьогодніне знані слова:«Можна все насвіті вибирати,сину, Вибратине можна тількиБатьківщину».
Особливопопулярнимив останні рокиє численніпісні на словаМиколи Луківаі Дмитра Павличка.Дмитро Павличко– поет щедрогоі своєрідногообдарування.Поетичні гранійого талантупо-своємурозкриваютьсяу пісеннійтворчості. Їїпочаток припадаєна другу половину50-х рр. А вже утритомномувиданні поезій(1989) тексти віршів,що стали піснями,об'єднано окремимциклом, якийтак і називається– «Пісні». Найкращімелодії до нихстворив О. Білаш,хоча співпрацювавпоет і з іншимикомпозиторами,зокрема Майбородою,Сабодашем.Власне творчаспівпраця Д.Павличка з О.Білаціемзапочаткувалайого пісеннутворчість. Зкінця 50-х роківшироко відомалірична пісняО. Білаша та Д.Павличка «Впалироси на покоси».У цей час нимибула створенапісня «Клен».У 60-ті роки О. Білашнаписав такожмузику до текстівД. Павличка«Сибіряки»,«Атака», «Пісняпро Україну»,«Віконце»,«Балада безсмертя»та ін.
Справдінародною сталапісня цих авторів– «Лелеченьки»(1964). Вона буластворена докінофільму«Сон», над якимпрацював Д.Павличко укіностудіїім. О. Довженка.Тому в кінофільміця пісня пов'язаназ добою Т. Шевченка– кріпач-чиною.І все ж «Лелеченьки»вийшли далекоза межі означуваноїфільмом добиі, як «Журавлі»Б. Лепкого, цяпісня сталаузагальненимвираженнямемігрантськоїтуги за ріднимкраєм, з якимбодай у смертімріє поєднатисякожен вигнанець:
«Нічнакрила очіМені молодому,Несіть мене,лелеченьки,Мертвого додому».
Використанів тексті народнопоетичнізасоби (ніч, щосимволізуєсмерть, пестливіслова – лелеченьки,крилонька,крилята), лаконічнезображенняперельоту лелек– вирію, що сампо собі викликаєряд асоціацій, та замріяно-тужливамелодія – всеце сприялонеабиякійщирості висловупісні.
Такоюж ліричною ізадушевноюпопри її філософічністьсповнена пісняО. Білаша наслова Д. Павличка«Долиною тумантече». Ця пісня,як «Явір і явори-на»(інша назва «Ястужився, мила,за тобою...»),особливо популярнау виконаннічоловічогоквартету «Явір».Відомою середнароду є пісняна слова Д. Павличка«Розплелись,розсипались,розпались...».Названі твориє зразкамиінтимної лірикиД. Павличка,яка поза сумнівомстала потужнимкрилом йогопоетичногодоробку. Більшістьцих віршівввійшли дозбірки інтимноїлірики «Татаницятвою обличчя»,яку літературознавціпорівнюютьіз «Зів'ялимлистям» І. Франка.
Одниміз шедеврівінтимної лірикиД. Павличка, щостала відомоюпіснею, є поезіяназваної збірки«Моя любове,ти – як Бог».Цю пісню виконуємолодий співакТарас Курчик.
Справдінародною піснею,–, а це завждинайвища нагородадля автора– стала пісняна слова Д. Павличка«Два кольори».Високу художністьтексту забезпечуютьтут вдало використанісимволи сорочки-вишиванки,як своєрідногооберегу, тадвох кольорів– червоного,що є виявомлюбові, радіснихпочуттів, ічорного, якийпередає журбу.Як червона ічорна ниткау вишитті, такрадість і журбау житті – завждипоруч: «Переплелись,як мамине шиття,Мої сумні ірадісні дороги».Цікаво, що червонийі чорний кольорихарактерніне тільки длягуцульськоївишивки, алей загалом дляукраїнської.Цю пісню можназіставлятиз відомою «Піснеюпро рушник»на слова А. Малишка.
Білет18
1.Трагізмжиттєвої доліМиколи Хвильовогота його героїв.
Незвичайнапостать МиколиХвильового(1893-1933) справилазначний впливна розвитокукраїнськоїлітературиі суспільно-політичноїдумки всьогоXX ст.
Післявиходу збірки«Сині етюди»(1923) О. Білецькийназвав М. Хвильового«основоположникомсправжньоїнової українськоїпрози». Новелипрозаїка приваблювалине лише тематично,а й стильовою,мистецькоюсамобутністю.
Характернимстилем для 20-хрр. був стильреволюційногоромантизму,роман-тикивітаїзму (активногоромантизму).У «Синіх етюдах»вирізнялисятакі героїко-романтичніновели, як «Кіту чоботях»,«СолонськийЯр». Ранні новеливідбили прийняттяМ. Хвильовимсвоєї неспокійноїсучасностіяк світанкунової щасливоїери. Але цезахопленнябуло недовготривалим.
В оповіданні«Кіт у чоботях»письменниктонко підмітивбюрократизаціюпартії вже вперші роки повійні, обмеженістьпартійців, їхнебажаннявчитися, розвиватися:«Товариш Жучокдочитала –прочитала «Чтотакое коммунизм»(без автора) ітільки». Ужетут зазвучалиноти сатири.Письменникбув надто прозірливимі чесним, щобзакривати очіна драматичнуневідповідністьміж ідеаломі його реальнимвтіленням.Звідси проблемарозбіжностіміж мрією ідійсністю сталанайголовнішогов усіх йогоподальшихтворах. Середпоетичнихсимволів М.Хвильовогоодне з чільнихмісць займаєобраз «загірньоїкомуни», якиймає мало спільногоз народжуваним«новим світом»,тобто радянськоюдійсністю.
Відмоваписьміенникавід традиційногоописовогореалізму увібралавідмову відпослідовноговикладу подій,намагання черезчасові зміщення,непослідов-ностідосягти посиленняемоційнихефектів. Збіркаоповідань«Осінь», повість«Санаторназона» (1924) і особливогромадянськаактивністьзробили М.Хвильо-вогоцентральноюпостаттю улітературномупроцесі 20-х рр.Одним із найкращихтворів М. Хвильовогоє оповідання«Я (Романтика)».М. Жулинськийписав: «Небагатоє в світовійлітературітаких творівтрагічногозвучання, вяких були бвідтворенідраматичнероздвоєнняреальностіта ідеалів,внутрішнійконфліктреволюціонера,який потрапляєу «витворенуреволюційнимиідеями пастку».
ТвірприсвяченооповіданнюМ. Коцюбинського«Цвіт яблуні»і написанов імпресіоністичнійманері. У вступіліричний геройговорить просвої дві великілюбові: «Загірнякомуна», вимріяна,до якої ще йтиі йти, воювати,лити кров чисельнихжертв – це першалюбов. Другалюбов – «воістинумоя мати», «прообразтієї надзвичайноїМарії, що стоїтьна гранях невідомихвіків». Мати,яка всім серцемлюбить свогоєдиного, бунтівливогосина, відчуває:«Надходитьгроза!» Різкимдисонансомдо вступу змальованікриваві судилища,де вершить«справедливість»герой новели.Ліричний геройвважає себе«чекістом ілюди-ною». Осьперед ним чоловікі жінка. «Мужчинавпав на колінаі просить милості.Я з силою штовхнувйого ногою– і він розкинувсягорілиць... Женщинасказала глухоі мертво: – Слухайте,я мати трьохдітей!.. Я: – Розстрілять».Комунари, чекістибезупинноп'ють, а ліричнийгерой ходитьдо матері, щобвідчути себе«людиною». Йоготерзають страхи:«...Шість на моїйсовісті? Ні, ценеправда. Шістьсотень, шістьтисяч, шістьмільйонів –тьма на моїйсовісті». Наставмомент, колиу непримиреннійсуперечностізіткнулисянайсвятішідля героя почуття:синжська любові революційнийобов'язок. Вінстає гвинтикомі заручникоммогутньоїсистеми. Нездатномуна бунт героєвізалишаєтьсявиконати волюсистеми: він,«охопленийпожаром якоїсьнеможливоїрадості, закинувруку на шиюсвоєї матерій притиснувїї голову досвоїх грудей.Потім підвівмаузера й нажавспуск на скроню».Абстрактномуідолу «загірньоїкомуни» принесенонайбільшужертву і в йогоім'я скоєнонайбільшийзлочин–матеревбивство.
У 1925 р. М.Хвильовий разомз однодумцямистворює літературнуорганізаціюВАПЛІТЕ (Вільнаакадеміяпролетарськоїлітератури).Тоді ж вінзапочаткувавлітературнудискусію, якавід питанняпро якістьтворів художньоїлітературиперейшла наідеологічнізасади. Вінзакликавписьменниківповернутисядо українськихнаціональнихджерел, орієнтуватисяпа «психологічнуЄвропу». Звідсизнамените гаслоМ. Хвильового–«Геть від Москви!».«У Європу мипоїдемо вчитись,– писав письменник,– але із затаєноюдумкою – закілька роківгоріти надзвичайнимсвітлом». Отже,новітня українськалітератураяе може орієнтуватисялише на російську,бо не позбудетьсярабськогонаслідування.
Алехмари однієїіз найстрашнішихтрагедій XX ст.вже збиралисянад Україною.Для М. Хвильовогонаступала порагірких розчарувань.Він прозірливовгадує, що голодв Україні свідомоорганізований.Письменникболісно переживаєті численнікомпроміси,на які йшов,щоб не порватиз більшовицькоюпартією. М.Хвильовий, якзазначав М.Жулинський,«не бачив виходуз цієї ідеологічноїпастки, в якувін, комуніст,потрапив, натхненнодовірившисьідеалам Революції».13 травня 1933 р., зібравшидрузів, письменникзастрелився.Трагедія йогополя-гала утому, що він«свято віриву можливістьрідкісногошлюбу» (І. Драч),тобто вільноїУкраїни іленінськогокомунізму.
2.Поетичневираженняглибокої любовідо рідної мовив поезії ДмитраПавличка. Прочитативірш напам'ять.
Ріднеслово, моварідного народу– це одна ізнаскрізнихтем у творчостіДмитра Павличка.У часи, колисфера використанняукраїнськоїмови була звужена,мова принижена.Д. Павличконаписав сонет«О рідне слово,що без тебе я?»(1956), який увійшовдо «Київськихсонетів».
Першийрядок – це сповненеглибокої дякиі поваги риторичнезапитання.
Осьхто є ті, щовідцуралисярідної мови..Удругій строфіпоет дає яскравесмислове визначення,чим є ріднамова для кожноїнормальноїлюдини, показує,скільки силий снаги таїтьвона у собі.
Узбірці «Правдакличе» Д. Павличкопорушує гострідля українськоїнації проблемимови, історії,мистецтва. Так,у вірші «Тизрікся мовирідної...» поеткартає земляка-українця,який занедбавполе рідногослова, ставшибезбатченком,перевертнем.
Тематичноз цим віршемспоріднений«Лист до одногознайомого всправах філологічних»,в якому такожйдеться проледаря-негідника,що «рідне полена пропаще вбудяччі кинув,що рідне словов собі згасив,неначе ватру».
Ріднамова – одна ізнайбільш хвилюючихтем у віршахД. Павличкаостанніх років.У циклі «Віршіз Монголії»вирізняєтьсяпоезія «Міжгорами в долинах– білі юрти»,адресованаземлякам. Поетвіднаходитьособливіепітети, щобповідати, яклюблять і шануютьмонголи «дзвонковиту,пісенну мовупрадідну свою».Коли б сам Богзапропонувавцим дітям гір«півсвіту...Європу й Азію»в обмін на ріднумову, то вонибез роздуміввідповілиб: «Схаменися,Боже, не требанам ні Азій, ніЄвроп!» Ця невеликанація добрерозуміє справжнілюдські цінностілюдськогоіснування.
КолисьукраїнцівШевченко назвав«моголами»,тому що вонине пам'ятали,хто вони насправді.Та далекоукраїнцям-«моголам»до цих людей,що так цінуютьсвоє слово,пісню, прадавнійдух своєї нації.Шевченківськаглумлива нотазвучить у словахПавличка, коливін ганьбитьсвоїх співвітчизників,що спромоглисьпозбутисяколишніх скарбів– і матеріальних,і духовних.Ці рядки продиктованінажким почутгямсорому і зневагидо тих своїхземляків, котріповодять себеяк «хохли»,«малороси»,«полуукраінци».Страшно і соромноконстатувати,що таких українців,які зреклисярідної мови,в Україні –більше п'ятимільйонів. Це– наслідокпередусімїхньої низькоїкультури, бракнаціональноїсвідомості,патріотичноїгордості самихукраїнців, атакож політикитотальноїрусифікації,що проводиласьв Україні протягомстоліть.
організаціюВАПЛІТЕ (Вільнаакадеміяпролетарськоїлітератури).Тоді ж вінзапочаткувавлітературнудискусію, якавід питанняпро якістьтворів художньоїлітературиперейшла наідеологічнізасади. Вінзакликавписьменниківповернутисядо українськихнаціональнихджерел, орієнтуватисяпа «психологічнуЄвропу». Звідсизнамените гаслоМ. Хвильового–«Геть від Москви!».«У Європу мипоїдемо вчитись,– писав письменник,– але із затаєноюдумкою – закілька роківгоріти надзвичайнимсвітлом». Отже,новітня українськалітератураяе може орієнтуватисялише на російську,бо не позбудетьсярабськогонаслідування.
Алехмари однієїіз найстрашнішихтрагедій XX ст.вже збиралисянад Україною.Для М. Хвильовогонаступала порагірких розчарувань.Він прозірливовгадує, що голодв Україні свідомоорганізований.Письменникболісно переживаєті численнікомпроміси,на які йшов,щоб не порватиз більшовицькоюпартією. М.Хвильовий, якзазначав М.Жулинський,«не бачив виходуз цієї ідеологічноїпастки, в якувін, комуніст,потрапив, натхненнодовірившисьідеалам Революції».13 травня 1933 р., зібравшидрузів, письменникзастрелився.Трагедія йогополя-гала утому, що він«свято віриву можливістьрідкісногошлюбу» (І. Драч),тобто вільноїУкраїни іленінськогокомунізму.
2.Поетичневираженняглибокої любовідо рідної мовив поезії ДмитраПавличка. Прочитативірш напам'ять.
Ріднеслово, моварідного народу– це одна ізнаскрізнихтем у творчостіДмитра Павличка.У часи, колисфера використанняукраїнськоїмови була звужена,мова принижена.Д. Павличконаписав сонет«О рідне слово,що без тебе я?»(1956), який увійшовдо «Київськихсонетів».
Першийрядок – це сповненеглибокої дякиі поваги риторичнезапитання.
Ось хтоє ті, що відцуралисярідної мови..Удругій строфіпоет дає яскравесмислове визначення,чим є ріднамова для кожноїнормальноїлюдини, показує,скільки силий снаги таїтьвона у собі.
У збірці«Правда кличе»Д. Павличкопорушує гострідля українськоїнації проблемимови, історії,мистецтва. Так,у вірші «Тизрікся мовирідної...» поеткартає земляка-українця,який занедбавполе рідногослова, ставшибезбатченком,перевертнем.
Тематичноз цим віршемспоріднений«Лист до одногознайомого всправах філологічних»,в якому такожйдеться проледаря-негідника,що «рідне полена пропаще вбудяччі кинув,що рідне словов собі згасив,неначе ватру».
Ріднамова – одна ізнайбільш хвилюючихтем у віршахД. Павличкаостанніх років.У циклі «Віршіз Монголії»вирізняєтьсяпоезія «Міжгорами в долинах– білі юрти»,адресованаземлякам. Поетвіднаходитьособливіепітети, щобповідати, яклюблять і шануютьмонголи «дзвонковиту,пісенну мовупрадідну свою».Коли б сам Богзапропонувавцим дітям гір«півсвіту...Європу й Азію»в обмін на ріднумову, то вонибез роздуміввідповілиб: «Схаменися,Боже, не требанам ні Азій, ніЄвроп!» Ця невеликанація добрерозуміє справжнілюдські цінностілюдськогоіснування.
КолисьукраїнцівШевченко назвав«моголами»,тому що вонине пам'ятали,хто вони насправді.Та далекоукраїнцям-«моголам»до цих людей,що так цінуютьсвоє слово,пісню, прадавнійдух своєї нації.Шевченківськаглумлива нотазвучить у словахПавличка, коливін ганьбитьсвоїх співвітчизників,що спромоглисьпозбутисяколишніх скарбів– і матеріальних,і духовних.Ці рядки продиктованінажким почутгямсорому і зневагидо тих своїхземляків, котріповодять себеяк «хохли»,«малороси»,«полуукраінци».Страшно і соромноконстатувати,що таких українців,які зреклисярідної мови,в Україні –більше п'ятимільйонів. Це– наслідокпередусімїхньої низькоїкультури, бракнаціональноїсвідомості,патріотичноїгордості самихукраїнців, атакож політикитотальноїрусифікації,що проводиласьв Україні протягомстоліть.
Білет19
1.Поетичневідтворенняісторії України,любові до рідноїземлі в поезіїМаксима Рильського«Слово прорідну матір».
У рокидругої світовоївійни на першемісце у художнійсвідомостіМаксима Рильськоговийшла пекучатривога за долюУкраїни, рідногонароду. Написанав цей час йогонатхненнапатріотиказалишитьсявзірцем високоїгромадянськоїгідності українськогослова в критичнудобу історії.
Непідробноюпристрастюі болем пронизаналіро-епічнапоема «Словопро рідну матір»,яку він прочитав29 листопада1941 р. на радіомітингув Уфі, що транслювавсярадіостанцієюімені ТарасаШевченка натериторіюокупованоїУкраїни. Поетз любов'ю відтвориву поемі образУкраїни – їїгероїчну історію,невмирущукультуру, чарівнуприроду. ЗемляТараса Шевченка–такназвав М. РильськийУкраїну. З далекогобашкирськогоміста він шлеблагословенняїї першоджерелам.
Поетзвертаєтьсядо національноїсвідомостіукраїнців, яків боротьбі засвою землюможуть і мусятьобпертися навільнолюбнітрадиції століть,на вікопомніімена видатнихдіячів національноїкультури, щосимволізуютьсилу, неподолан-ність,безсмертянації. Рильськийприкликає зглибин сторічнайбільшісвятині українства– народну пісню,«печаль і радістьнашу»: «мандрівникаСковороду зприпорошілимисаквами»; «ЕнсЇди»владний сміх»;«гарячу думуКобзаря»; «струниЛисенка живії»;золоту зорюслави «кругЗаньковецькоїМарії»; згадуєкозацькі походи,«іржання конейбойових». Упоемі звучатьрозгорнутіриторичнізапитання: «Хтоможе випитиДніпро, Хтовластен виплескатиморе,
Хто нашезлото-сереброПлугами кривдипереоре, Хтосерця чистогодобро
Злобоючорною поборе?»
Ніяказловорожа силане подолаєнароду, у якогогероїчне іславне минуле–такий ідейнийпафос твору.
У поемі«Слово прорідну матір»відчутний вплив«Слова о полкуІгоревім».Поет органічновплітає у мовупоеми деякімотиви та образнізвороти здавнь-оруськоїпоеми (наприклад:«Лисиці брешутьна щити»). У творіспостерігаємопоетичні деталіз українськихфольклорнихджерел («Чиправду кривдіподола-ти?»).Патетичногозвучання поетдосягає підборомлексики (благословен),короткимиформами прикметників(славен, зелен),тавтологічнимивисловами(рута-м'ята,злото-серебро).Поет і сам творитьнеологізми(громовозвукіслова). Загаломуся поема «Словопро рідну матір»– це слова винятковоїпоетичноїніжності ймісткості:кожне випромінюєцілі пучкидорогих кожномуукраїнцевіасоціацій.
Поетусвідомлював,що висока українськапатріотикаможе повернутисядля нього новимирепресіями.Тому останністрофи у дусічасу прославляютьдружбу народіві керівну рольпартії. Однаккомуністичніідеологи немогли пробачитипоетові, щомати-Батьківішінадля нього – цеУкраїна, а неРадянськийСоюз. Тому у40-х роках за поему«Слово прорідну матір»М. Рильськиймав чималонеприємностей.
2.Взаєминиміж батькамиі дітьми у п'єсі«Дикий Ангел»Олексія Коломійця.
П'єса«Дикий Ангел»(«Повість просім'ю») пронизанаідеєю утвердженнявисоких моральнихпринципів,створенняжиттєстійкоїсім'ї як найголовнішоїпідвалини нашоїдержави. «ДикимАнгелом» назвавдраматургголовного герояп'єси. І справді,старий робітникПлатон Ангелза деякимимірками – людинадивна. Своїхдорослих ужедітей тримаєпід суворимбатьківськимконтролем. Колиж молодший син– студент Павло– несподіванопривів до хатимолоденькудружину, неодержавшибатьківськогоблагословенняна одруження,Платон мовчкисклав йогочемодан і рішучевиставив задвері.
Зазовнішньоюскупістю ідомашньоготиранією головногогероя проглядаєвисока вимогливістьдо себе і своїхдітей. Вишамета ПлатонаАнгела – «житияк слід». Цеозначає насампереднавести ладу «своїй державі»,тобто сім'ї.Своїх дітейАнгел виховаву дусі любовідо праці, вонирозуміютьроботу як доконечнунеобхідність,як передумовуїхнього пристойногобуття на землі,як посильнийвнесок у духовнийі матеріальнийрозвиток суспільства.Діти не відкидаютьтої традиції,яку батькоутвердив уродині: вонивіддають свійзаробіток замісяць батькові,який ретельновсе занотовуєдо записника,Платон Микитовичне привласнюєзаробіткудітей, він тількирозумно регулюєвитрати: «Тутжив, тут одягався,харчувався– і гроші докупи.Всі на однихправах». Батькотакож стимулюєпідробітокдітей – на всілякінепередбаченівитрати. Це їхдисциплінує,спонукає дораціональногорозподілукоштів, даєможливістьстабільно,нормально жити.Коли б хто здітей сфальшивив,він одразу бтакого з домувигнав. Длядітей сталинепорушнимзаконом слова:«У всьому, умалому й великому,єдиний порадникправда!» Правдау словах і діяхПлатона Микитовичаасоціюєтьсяз виявом найвищогоблагородства,добродійства.
ДружинаПлатона МикитовичаУляна діє заодноз чоловікому вихованнідітей, хоча впринциповихпитаннях горубере його думка.
Батькованаука не пішланамарне старшомусинові Петрові.Він такий жечесний, дбайливий,працьовитий.Незважаючина те, що Петроуже вибивсяу високе начальство,він переконуєтьсяу батьковійправоті. КолиПлатон Микито-вичдовідався, щоПетро готовийпогодитисяна спорудженняжитловогобудинку в екологічноневдаломумісці, йогонеприємновразила подібністьсина до тимчасовихправителів,що нагадуютьперекотиполе.Батько домігся,щоб Петро обійнявіншу посаду–рядового інженера:
«Кожногомушу бачитиі за кожнимнаглядати.Споконвіківтак веленобатькам!».
УПлатона Ангелачетверо дітей,і він усіх допуття довів,усіх навчивпо-людськомучесно жити.Тому він маєповне правокинути у вічіКрячкові, синякого ставпокручем, суворі,безжальніслова: «Злодійтвій син... Непрацює, а їсть– значить злодій!Не заробив, атринькає –злодій».
Чеснимиі поряднимилюдьми постаютьу п'єсі дітиПлатона і УляниАнгелів: працьовита,гостра на язикТаня, наймолодшийу родині Павлик,Федір, що працюєна заводі. Усесвоє великотруднежиття ПлатонАнгел щоденнодбав, щоб виховатиїх такими, якимиїх сприймаєчитач і глядачп'єси. І він цьогодомігся завдякисвоїм переконаннямгосподаря іпатріота рідноїземлі, великійвідпові-дальностігромадянина,обов'язкамчоловіка ібатька.
2.Взаєминиміж батькамиі дітьми у п'єсі«Дикий Ангел»Олексія Коломійця.
П'єса«Дикий Ангел»(«Повість просім'ю») пронизанаідеєю утвердженнявисоких моральнихпринципів,створенняжиттєстійкоїсім'ї як найголовнішоїпідвалини нашоїдержави. «ДикимАнгелом» назвавдраматургголовного герояп'єси. І справді,старий робітникПлатон Ангелза деякимимірками – людинадивна. Своїхдорослих ужедітей тримаєпід суворимбатьківськимконтролем. Колиж молодший син– студент Павло– несподіванопривів до хатимолоденькудружину, неодержавшибатьківськогоблагословенняна одруження,Платон мовчкисклав йогочемодан і рішучевиставив задвері.
За зовнішньоюскупістю ідомашньоготиранією головногогероя проглядаєвисока вимогливістьдо себе і своїхдітей. Вишамета ПлатонаАнгела – «житияк слід». Цеозначає насампереднавести ладу «своїй державі»,тобто сім'ї.Своїх дітейАнгел виховаву дусі любовідо праці, вонирозуміютьроботу як доконечнунеобхідність,як передумовуїхнього пристойногобуття на землі,як посильнийвнесок у духовнийі матеріальнийрозвиток суспільства.Діти не відкидаютьтої традиції,яку батькоутвердив уродині: вонивіддають свійзаробіток замісяць батькові,який ретельновсе занотовуєдо записника,Платон Микитовичне привласнюєзаробіткудітей, він тількирозумно регулюєвитрати: «Тутжив, тут одягався,харчувався– і гроші докупи.Всі на однихправах». Батькотакож стимулюєпідробітокдітей – на всілякінепередбаченівитрати. Це їхдисциплінує,спонукає дораціональногорозподілукоштів, даєможливістьстабільно,нормально жити.Коли б хто здітей сфальшивив,він одразу бтакого з домувигнав. Длядітей сталинепорушнимзаконом слова:«У всьому, умалому й великому,єдиний порадникправда!» Правдау словах і діяхПлатона Микитовичаасоціюєтьсяз виявом найвищогоблагородства,добродійства.
ДружинаПлатона МикитовичаУляна діє заодноз чоловікому вихованнідітей, хоча впринциповихпитаннях горубере його думка.
Батькованаука не пішланамарне старшомусинові Петрові.Він такий жечесний, дбайливий,працьовитий.Незважаючина те, що Петроуже вибивсяу високе начальство,він переконуєтьсяу батьковійправоті. КолиПлатон Микито-вичдовідався, щоПетро готовийпогодитисяна спорудженняжитловогобудинку в екологічноневдаломумісці, йогонеприємновразила подібністьсина до тимчасовихправителів,що нагадуютьперекотиполе.Батько домігся,щоб Петро обійнявіншу посаду–рядового інженера:
«Кожногомушу бачитиі за кожнимнаглядати.Споконвіківтак веленобатькам!».
У ПлатонаАнгела четверодітей, і вінусіх до путтядовів, усіхнавчив по-людськомучесно жити.Тому він маєповне правокинути у вічіКрячкові, синякого ставпокручем, суворі,безжальніслова: «Злодійтвій син... Непрацює, а їсть– значить злодій!Не заробив, атринькає –злодій».
Чеснимиі поряднимилюдьми постаютьу п'єсі дітиПлатона і УляниАнгелів: працьовита,гостра на язикТаня, наймолодшийу родині Павлик,Федір, що працюєна заводі. Усесвоє великотруднежиття ПлатонАнгел щоденнодбав, щоб виховатиїх такими, якимиїх сприймаєчитач і глядачп'єси. І він цьогодомігся завдякисвоїм переконаннямгосподаря іпатріота рідноїземлі, великійвідпові-дальностігромадянина,обов'язкамчоловіка ібатька.
Білет2
1.Трагедіяособистостів романі «Хібаревуть еопи,як ясла повні?»Панаса Мирного.
ТрагедіюособистостіПанас Мирнийвідбив уже вназві – привиданні 1903 р,в Україні твірбув названий«Пропаща сила».У романі, завизначеннямІ. Франка, «змальованомайже столітнюісторію українськогосела», розкритотогочаснудійсність вусіх її складностяхі суперечностях.В алегоричнійназві «Хібаревуть воли.як ясла повні?"звучала головнаідея: воли –символічнийобраз уярмленогоселянства –не ревли б, якбибуло що їстий пити.
Трагедіюособистостінайповнішевідтвореноу долі Чіпки,Грицька, Максима,Мотрі. Іншіперсонажі–Галя, Христя,баба Оришка–сприяютьрельєфнішомувідтіненнюголовних характерів.Треті – Лушня,Матня, Пацюк,Порох. Чижик,Явдоха, генеральша,Кряжов, панПольський, хочаі є епізодичними,дали змогуавторові передатисутність тогочаснихсуспільнихтенденцій тапсихологічноувиразнитипричини трагедіїособистості.
Складнакомпозиціяроману, якуакадемік ОлександрБілецькийназвав «будинкомз багатьмаприбудовамиі надбудовами»,підпорядкованаметі якнайширшепоказати соціальніумови життяселянства імотивуватиповедінкугероїв, розкрити,що ж саме штовхалоселян на слизькудорогу, калічилоїх душі, нівечиломораль, тобтоспричинилотрагедію.
Уцентрі романуобраз Чіпки– невтомногошукача правди,котрий зійшовна криву стежкуборотьби і став«пропащоюсилою». Синзневаженоїселянки. Чіпказростає в злиднях,в умовах недоброзичливостій ворожості.Ровесникиглузують знього. Колибагатій Бородайза впертістьпрогнав Чіпкуз роботи, він"поніс у сернігірке почуттяненависті надолю, що поділилалюдей на хазяїнай робіт-ника...».Кожний з етапівжиття Чіпкивиразно окресленийзавдяки тонкомупсихологічномуаналізу йогоповедінки.Різкі переходивіл сподіваньщасливо житина своєму добрідо гіркихрозпачливихнастроїв розкриваютьзбентеженудушу героя.Надто вразилакривда Чіпку,коли за правопрацювати навласній землічиновник цинічновимагає хабара.У цей моментЧіпка втративвіру у справедливість.У його серцівже вкотрезакипіла ненависть,на жаль, не лишедо гнобителів,а й до всіх людей.
Звідси– сліпе, стихійнебунтарствозневаженої,обікраденоїлюдини. Роздумуючинад особистоюнедолею, надвсенароднимлихом, Чіпкавсе глибшеусвідомлюєсоціальнікорені пануючоїнесправедливості.Для нього стаєочевидним, щона трудівника«налягли» іпоміщик, піп,шинкар, і «свійбрат-богатир»,що "всім бажаєтьсяпоїздити» нашиї безправногоселянина. Підвпливом лихого«товариства»Чіпка опустивсяна саме дножиття. Протедобро в йогонатурі на якийсьчас перемогло.Він соромивсясвого давньогобезпуття «тієїкривої стежки».Пішли розмовипро земство,провиборигласних, і Чіпказакликає громадузахищати своїінтереси. КолиЧіпку наказомгубернаторабуло виведеноз управи «понеблагонадежности».то ця кривдастала останнімпоштовхом, щозіпхнув правдошукачана стежку сліпоїпомсти. Грабунки,вбивства зводятьнанівець йогопротест. Кровневинних людейстрашним тавромзаплямовуєЧіпку. Із правдошукачавін перетворивсяна кримінальногозлочинця.
Грицько,найближчийприятель дитячихліт Чіпки, обираєінший життєвийшлях. Міряючибосими ногамикурні заробітчанськішляхи, Грицькомріяв про «хатутеплу». Невдачі,бідування,злигодні породилиу хазяйновитогопарубка егоїзм,байдужістьдо долі інших,корисливість.Навіть приятелюванняз Чіпкою Грицьконамагавсявикористатидля власногозбагачення.Неприхованезлорад-ствощодо Чіпки,зневага своготовариша – цетак само своєріднатрагедія Грицька.
МаксимҐудзь – це щеодин яскравийтип трагічноїособистості,«пропащоїсили». ДушаМаксима рваласядо енергійногоділа, на широкийпростір. Казармазламала йогонебуденну силу.Максим страждаввід безглуздоїслужби-муштри.Коли йому потрапиладо рук «граматка»,самотужкиопанував азбукуі навчився поцерковнихкнижках читати.Горілка, доякої Максимзвик, вимагалагрошей, і вінне соромитьсяграбуватилюдей, оббиратисолдатів. ВсякиминеправдамиМаксим збагачуєтьсяі повертаєтьсяв село черезтридцять роківз грошима та«заслугами».Максимів хутірстає пристановищемграбіжників.Морально зіпсованийсолдатчиною,Максим живеєдиною пристрастю– збагаченням.
Трагедіялюдської особистостічи не найбільшзворушливовідтворенав образі Мотрі.Мотря – одназ найтрагічнішихпостатей вукраїнськійлітературі.Із психологічноюпереконливістювмотивованоостанній крокжінки. Вонабула готовавіддати зарадисина все. Та,не витримавшистрашнихвипробувань,які впали наїї сиву голову,не знісши кривавогорозбійництваЧіпки, мативикриває йогозлочин. Такобраз матері-страдниці,її чесні, справедливірішення і діїнабуваютьсимволічногозвучання: цесама справедливість,саме людськесумління каралиі злочин, і злочинця,ким би він небув. Такий повороту розвиткуобразу цієїтрагічноїособистостізасвідчуєнеминучістьперемоги добранад злом якоднієї з етичнихзасад нашогонароду.
2.Відтвореннянастроїв людиничерез образиприроди у збірці«Сонячнікларнети» ПавлаТичини.
Збірка«Сонячні кларнети»(1918) стала етапноюподією в українськійлітературі.Л. Новиченконазвав її одниміз наймузикальнішихтворінь у світовійпоезії.
Світ«Сонячнихкларнетів»сповнений ідзвінких, іпастельнихбарв та звуків.Світлові ізвукові барвитворять світловумузику сонячнихкларнетів, які,за визначеннямодного із дослідниківП. Тичини А.Ніковського,нагадують«щось подібнедо довгих блискучихтрембіт в рукахянголів... Кларнети– це сурми світла,космічногоритму, трембіти,зіткані з проміння».
Увірші «Гаїшумлять» відчуваємогармонійнепоєднаннялюдських почуттіві краси природи.Поезія пронизанамолодечою жагоюжиття, щасливимисподіван-нями.Чудовий иеизажзмальованийдбайливо підібранимиодна до одноїфарбами. Ліричнийгерой, захопленийкрасою рідноїземлі, щасливийвід єднанняз цим чудовимгармонійнимсвітом, що сповнениймелодій, кольорів,благодатнихпочуттів. Упершій строфіавтор використовуєпаралелізмі синонімічнутавтологію,характернідля цієї поезії.
Звичайнийкраєвид підпером митцяпостає дивовижнопрекрасноюкартиною, щонаповненаказково-чарівнимимелодіями.Мелодійністьдосягаєтьсяза допомогоювідповідноїритміки, повторів,асонансів,алітерацій.
Упоезії «Арфами,арфами...» усимволічномуобразі дівчини-веснизакладенеоптимістичнепередчуттявипробуваньі тривог, якіпостанутьперед українськоюнацією. Вонинакладаютьсяна пласт особистихочікуваньліричногогероя. Поезіяпрочитуєтьсяяк багатограннеі святковесприйняттяособистої весниі весни нації.Їхньої молодості,буяння сил,надії, тривоги,сподіваннязлету, перемоги.
Вжеу «Сонячнихкларнетах»спостерігаємославнозвіснінеологізмиП. Тичи-ни: самодзвонніарфи, ніжнотоннідуми.
Упоезії «Арфами,арфами...», кріммузичних образів,створено розкішнийзоровий образ-символмолодої весни.За вишуканимитропами (метафоричнимиепітетами,порівняннями)постає персоніфікованийобраз прекрасноїдівчини, до нігякої схиляютьсяі квіти, і прозорідощі, і громи,і веселки. Кожнапоезія Тичинизі збірки «Сонячнікларнети» –це розгорнутаметафора, якатонко передаємелодію словаі трепет душі.
Збірка«Сонячні кларнети»завершуваласяневеликоюпоемою «Золотийгомін», яка єгімном весняномусонцю, повносиллюбуття. Передчуттяомріяної волі,віра в національнеі соціальневизволеннязнаходятьвідгук у природі,яка відповідаєліричномугероєві «золотимгомоном».
Такоюрадісно збудженою,очікуючою,напруженоювходила у XX століттяукраїнськанація. Душа П.Тичини висловилаце очікуваннярадості знадзвичайноюсилою. Національнийоптимізм початкустоліття соднією Ізвизначальнихрис поезійзбірки «Сонячнікларнети», якіроблять їїрідкіснимявищем мистецтва.Требапідкреслити,що до прийомівтого високогомистецькогостилю, якийстав визначальниму збірці «Сонячнікларнети», поетзвернувся ужена початкусвого творчогошляху.
Уприроді, котрусприймав яквеличний храм,сонцесяйнийсобор і до якоїставився зобожнюваннямта поклонінням,вбачав юнийпоет джерелажиття і любові.Захопленняповнотою життявисловленев образах ізвучанні поезії«Ви знаєте, яклипа шелестить...».Шелест липи,сон старихгаїв, місячнівесняні ночі– символи молодогочуття, що купаєтьсяу безкраї Всесвіту.Вірш характеризуєтьсявинятковоюмузичністю,замилуваннямзвучання українськогослова. У ньому–прекрасначуттєва картинаукраїнськоїночі.
зіпсованийсолдатчиною,Максим живеєдиною пристрастю– збагаченням.
Трагедіялюдської особистостічи не найбільшзворушливовідтворенав образі Мотрі.Мотря – одназ найтрагічнішихпостатей вукраїнськійлітературі.Із психологічноюпереконливістювмотивованоостанній крокжінки. Вонабула готовавіддати зарадисина все. Та,не витримавшистрашнихвипробувань,які впали наїї сиву голову,не знісши кривавогорозбійництваЧіпки, мативикриває йогозлочин. Такобраз матері-страдниці,її чесні, справедливірішення і діїнабуваютьсимволічногозвучання: цесама справедливість,саме людськесумління каралиі злочин, і злочинця,ким би він небув. Такий повороту розвиткуобразу цієїтрагічноїособистостізасвідчуєнеминучістьперемоги добранад злом якоднієї з етичнихзасад нашогонароду.
2.Відтвореннянастроїв людиничерез образиприроди у збірці«Сонячнікларнети» ПавлаТичини.
Збірка«Сонячні кларнети»(1918) стала етапноюподією в українськійлітературі.Л. Новиченконазвав її одниміз наймузикальнішихтворінь у світовійпоезії.
Світ«Сонячнихкларнетів»сповнений ідзвінких, іпастельнихбарв та звуків.Світлові ізвукові барвитворять світловумузику сонячнихкларнетів, які,за визначеннямодного із дослідниківП. Тичини А.Ніковського,нагадують«щось подібнедо довгих блискучихтрембіт в рукахянголів... Кларнети– це сурми світла,космічногоритму, трембіти,зіткані з проміння».
Увірші «Гаїшумлять» відчуваємогармонійнепоєднаннялюдських почуттіві краси природи.Поезія пронизанамолодечою жагоюжиття, щасливимисподіван-нями.Чудовий иеизажзмальованийдбайливо підібранимиодна до одноїфарбами. Ліричнийгерой, захопленийкрасою рідноїземлі, щасливийвід єднанняз цим чудовимгармонійнимсвітом, що сповнениймелодій, кольорів,благодатнихпочуттів. Упершій строфіавтор використовуєпаралелізмі синонімічнутавтологію,характернідля цієї поезії.
Звичайнийкраєвид підпером митцяпостає дивовижнопрекрасноюкартиною, щонаповненаказково-чарівнимимелодіями.Мелодійністьдосягаєтьсяза допомогоювідповідноїритміки, повторів,асонансів,алітерацій.
Упоезії «Арфами,арфами...» усимволічномуобразі дівчини-веснизакладенеоптимістичнепередчуттявипробуваньі тривог, якіпостанутьперед українськоюнацією. Вонинакладаютьсяна пласт особистихочікуваньліричногогероя. Поезіяпрочитуєтьсяяк багатограннеі святковесприйняттяособистої весниі весни нації.Їхньої молодості,буяння сил,надії, тривоги,сподіваннязлету, перемоги.
Вжеу «Сонячнихкларнетах»спостерігаємославнозвіснінеологізмиП. Тичи-ни: самодзвонніарфи, ніжнотоннідуми.
Упоезії «Арфами,арфами...», кріммузичних образів,створено розкішнийзоровий образ-символмолодої весни.За вишуканимитропами (метафоричнимиепітетами,порівняннями)постає персоніфікованийобраз прекрасноїдівчини, до нігякої схиляютьсяі квіти, і прозорідощі, і громи,і веселки. Кожнапоезія Тичинизі збірки «Сонячнікларнети» –це розгорнутаметафора, якатонко передаємелодію словаі трепет душі.
Збірка«Сонячні кларнети»завершуваласяневеликоюпоемою «Золотийгомін», яка єгімном весняномусонцю, повносиллюбуття. Передчуттяомріяної волі,віра в національнеі соціальневизволеннязнаходятьвідгук у природі,яка відповідаєліричномугероєві «золотимгомоном».
Такоюрадісно збудженою,очікуючою,напруженоювходила у XX століттяукраїнськанація. Душа П.Тичини висловилаце очікуваннярадості знадзвичайноюсилою. Національнийоптимізм початкустоліття соднією Ізвизначальнихрис поезійзбірки «Сонячнікларнети», якіроблять їїрідкіснимявищем мистецтва.Требапідкреслити,що до прийомівтого високогомистецькогостилю, якийстав визначальниму збірці «Сонячнікларнети», поетзвернувся ужена початкусвого творчогошляху.
У природі,котру сприймавяк величнийхрам, сонцесяйнийсобор і до якоїставився зобожнюваннямта поклонінням,вбачав юнийпоет джерелажиття і любові.Захопленняповнотою життявисловленев образах ізвучанні поезії«Ви знаєте, яклипа шелестить...».Шелест липи,сон старихгаїв, місячнівесняні ночі– символи молодогочуття, що купаєтьсяу безкраї Всесвіту.Вірш характеризуєтьсявинятковоюмузичністю,замилуваннямзвучання українськогослова. У ньому–прекрасначуттєва картинаукраїнськоїночі.
Білет20
1.Глибокийліризм поезіїОлександраОлеся.
ТворчістьОлександраОлеся – автора11 збірок витонченоїлірики – тривалийчас була недоступноючитачам України.Його ім'я булопопулярнимлише в українськійдіаспорі.
Характервсієї поетичноїспадщини митця(його ліричнихтворів і поезійгромадянськогозвучання, пов'язанихз революцією1905 року, її поразкоюта еміграцієюпоета) визначаєжурба і радість,які завждийдуть поруч,змагаючись,хто кого переважить(«Зжурбою радістьобнялася»).
Радістьі журба проходятьі через віршіпізнішогоперіоду творчості– «Моїй матері»,«О принесітьяк не надію»та ін.
Одниміз кращих ліричнихтворів О. Олесяє його вірш«Чари ночі»(«Сміються,плачуть солов'ї...»).У ньому влучнопередано піднесенний,мажорний настрійліричногогероя, якийперебуває піднпливом почуттякохання. Тутвсе складає«хвалу життю».Одухотворенаприрода перебуваєу гармонії допочуттів ліричногогероя: «Поглянь,уся земля тремтитьВ палких обіймахночі, Лист квітцірвійно шелестить,Траві струмокворкоче. Твірпронизує закликпоета оцінитижиття «летючумить».
Ліричністьпоезії «Чариночі» посилюєтьсявлучними метафорами(«тут ллютьсяпахощі густі,там гнугьсяверби п'яні»,«сміються,плачуть солов'їі б'ють піснямиа груди», «...усяземля тремтитьв палких обіймахночі»);персоніфікова-нимобразом весни,яка завжди буласимволом молодості,краси, оновлення(«весна іденазустріч нам»,«весна бенкетсправляє»).
Завдякиглибокій поетичності,мелодійностіпоезія «Чариночі» сталаулюбленоюпіснею українців.Вона виконуваласяв народі і втой час, колипоезія О. Олесябула недоступною.Важливим штрихомїї музичноїінтерпретаціїна сьогодніє своєрідневиконання НіноюМатвієнко.
Звуковаінструментовкатворів О. Олесячарує і в іншіїхвіршах. Йогомистецтвозвукопису можнапорівняти ізтворчістю П.Тичини, особливоз творами із«Сонячнихкларнетів».Яскравим прикладомцього є поезія«В небі жайворонкив'ються» ізциклу «Щороку»,в якій переданоприхід весни,коли «виглядаютьполохливо першіпроліски зземлі». Проприхід весни«дзвоном радіснихпісень» невтомнорозповідаютьжайворонки.Добір дзвінкихприго-лоснихта лексем(«співають»,«заливаються»,«сміються»,«дзвонять»)викликаютьмузичні асоціації.Тому до поезіїО. Олеся дужечасто зверталисякомпозитори.Понад 30 музикантівздійснювалиобробку йогопоезій. Середних М. Лисенко.К. Стеценко, С,Людкевич, Я.Степовий. Натексти поезійО. Олеся пишепісні відомасьогодні МаріяБурмака. Популярноюпіснею у їївиконанні є«Ой, не квітни,весно!».
Поезія«Айстри» написанау 1905 році. Вонас своєріднимвідгуком поетана революційніподії. Алегоричнийобраз айстр,що розцвілив саду опівночі(ніч – символсуспільноголаду), невіддільнийу поезії відмрії про сонце,«вічну весну»,«рожевий ранок».Коли ж сподіваннявиявилися марними, бо «вколо– тюрма...», айстри«схилилисьі вмерли». Заради«сонця, неба,простору, волі»для інших гинелебідь в однойменномувірші.
Надумку С. Єфренова,у своїй ліриціО. Олесь «наочнопоказав, щогромадянськімотиви анітрохине зв'язуютькрил і не заважаютьсправжньомупоетові».
Ухудожнє вирішеннятрадиційноїдля українськоїлітературитеми про рольпоета і поезіїв суспільствіО. Олесь вніссвій вагомийвнесок віршами«Рідне словов рідній школі»,«О слово рідне!Орле скутий»,«О правда! Мійнарод смішнийбезкрає...». Цітвори засвідчують,що поет глибокоперейнятийдолею свогонароду. Збереженнянаціональноїсамобутностінароду вінвважав своїмобов'язком.
Турботапоета про долюрідного слова,«чужинцямкинутого насміх», особливогостро поставленау поезії «Ослово рідне!Орле скутий!»Як і в багатьохінших випадках,громадянськийпафос віршатут поєднаноз глибокоюзадушевністю,ліричністю.Вже у другійстрофі значеннярідної мовиу духовномужитті людинита її величасоціюєтьсяз розкішшюприроди, якуО. Олесь завждивмів змалюватинайкращимибарвами.
Особливоюліричністю,ніжністю сповненівірші О. Олесядля дітей. Поезія«Сон» – це казка,яку переживаєдівчинка. Увіснівона потрапляєв ліс і зачудо-ванимиочима спостерігає«шалений танок»– кружляннямушок, цвітметеликів утравах, знайомитьсязі звірятами(поваж'ним борсуком,ведмедем «рудимта волохатим»,вовком-сірком).Під звуки кобзипавука всете товариствопочинає забавлятисятак, що й поважнідерева не втерпіли.Вони повисмикувалиіз землі своїноги і «ну садитигопака». Тремтливепрощання ізлісовими друзямиперериваєматуся словами:«Вставай, вжесонечко зійшло».
Умінняпоета створитинастрій (у творахдля дітей вінпоєднаний ізглибоким розуміннямдитячої психології),одухотворення(олюднення)природи, викорис-таннянароднопоетичнихзасобів: символів,епітетів, порівнянь– забезпечуютьглибокий ліризмтворів О. Олеся.
2.Типовістьподій і персонажіву творі «Суд»Юрія Мумкеїпика.
Ю.Мушкетик –автор широковідомихпрозових творів«Біла тінь»,«Крапля крові»,«Жорстокемилосердя»,«Семен Палій»,«Позиція»,«Рубіж», «Яса»,«Смерть Сократа»,«Суд над Сенекою».Його перу належатьромани, повістіта оповідання,в яких осмисленоісторичну долюукраїнськогонароду, формуванняйого національноїсвідомості,проблеми духовності,моралі тощо.
Воповіданні«Суд» Ю. Мушкетикзмальовуєпохмуру дійсністьколгоспногосела першихповоєннихроків. У центрісюжетних перипетій– сільськатрудівницяГанна. Вонапостала перед«правосуддям»доби застоючерез те, що,будучи хворою,не змогла виробитиу колгоспітрудоднів.Страшний сором,біль і образаскували постатьскривдженоїдолею, староїхворої жінки.Перед очимавраз пройшлитяжкі 30-ті роки,голод, смертьпасербиціОленки. У рокивійни на фронтізагинув їїчоловік, неповернулисядодому синиДанило і Микита.Коли дісталапохоронку наМикиту, найменшогосина, відчула,що згасає їїжиття.
ДодомуповернувсяпораненийГрицько. Зібравсяіз силами, поїхавзавершуватинавчання вінституті.Ганна зновузалишиласясама. Була вжена той час дужекволою, незахищеною.Сільськийголова УстимРукавиця грубоюповедінкоюне раз кривдивГанну. Разомз фінансовимагентом ЙосипомШилом ще підчас війни забралиу Ганни коровуза нездачумолока Знайшливони й переконливіаргумен-ти, щобзабрати порося.Обманом заставилипідписатисяпід позикоюна 1300 крб. замість300. Прийшли вночівосьмеро чоловікдо одинокоїжінки, наказалипідписуватися,а суму закриливід неї. Згодомлише з'сувалося,під чим підписаласяГанна. Пробувалагероїня знайтиправду черезвійськкомат,писала туди,як повелисяз нею, дружиноюі матір'ю загиблихна війні. Напапері визналиїї правду, аленасправдівсе залишалосяпо-старому.Більше того,одного разу,виступаючина зборах, УстимРукавиця назвавГрицька, якийпройшов війну,іноземнимшпигуном. Колипринесли такуновину Ганні,вона не повірилав поговір, «одначеїй зробилосятак погано, щовона занедужалай не вставалабільше тижня».
Вартозазначити, щоописане у творіморальне знущаннянад героїнею– не авторськавигадка, а лишехудожньо опрацьованіреальні фактиіз життя колгосп-никівчасів застою.
Колигероїня одужала,вона зновубралася зароботу. Праця– необхіднаумова її життя.Замолоду працюючи,Ганна частоспівала. Пісняі праця виповнювалиїї будні, допомагалидолати труднощі.То хіба моглавона з доброїволі не виконатисвоєї нормибуряків, щобвони «зеленілиприбитою морозомгичкою»? Це їїбіль. Тому кількаразів пробувалавона попрацювати з лопатоюна своїй ділянці,але так і незуміла впоратися,«останній разі дійти до селане могла».
Колибула Ганналанковою, частозвертався донеї голова,,щоб піднімаладівчат на прорив.«А колгоспнаробота – суспільпрориви», –констатуєЮ. Мушкстик. Доневідкладноїроботи у колгоспіне, раз залучалисяі її сини, навітьзаняття у школіпропускали.Ганна, ростилаїх працьовитими.Попереднійголова КузьмаДіренко хваливхлопців за їхпрацьовитість.Трохи людянішимдо війни буві Устим Рукавиця.Та дуже швидкозмінився: «Узяву звичку кричатина людей, часомприїжджав наполе напідпитку»,у поведінціз людьми відчуваласяйого зверхність.
УстимРукавиця виступаєв оповіданніу ролі позивача,а Ганна сидитьна лаві підсудних.Вирок суду –«...визнативинуватою,засудити напівтора рокувиправнихробіт, але,враховуючи...,що всі попередніроки працювалав колгоспісправно…, щоїї чоловік ідва сини загинулина фронті, замінитивиправні таборипримусовоюпрацею приколгоспі»,виконати буловже нікому.
У тойчас, коли Рукавицяі Шило бенкетуютьпісля суду,Ганна «неначепід-бита птаха,махнула рукамиі опустиласяна підлогу..».Вона померлане тільки відстарості йфізичного болю.До її смертіпричетна похмурасталінськадійсність.
ванимиочима спостерігає«шалений танок»– кружляннямушок, цвітметеликів утравах, знайомитьсязі звірятами(поваж'ним борсуком,ведмедем «рудимта волохатим»,вовком-сірком).Під звуки кобзипавука всете товариствопочинає забавлятисятак, що й поважнідерева не втерпіли.Вони повисмикувалиіз землі своїноги і «ну садитигопака». Тремтливепрощання ізлісовими друзямиперериваєматуся словами:«Вставай, вжесонечко зійшло».
Умінняпоета створитинастрій (у творахдля дітей вінпоєднаний ізглибоким розуміннямдитячої психології),одухотворення(олюднення)природи, викорис-таннянароднопоетичнихзасобів: символів,епітетів, порівнянь– забезпечуютьглибокий ліризмтворів О. Олеся.
2.Типовістьподій і персонажіву творі «Суд»Юрія Мумкеїпика.
Ю.Мушкетик –автор широковідомихпрозових творів«Біла тінь»,«Крапля крові»,«Жорстокемилосердя»,«Семен Палій»,«Позиція»,«Рубіж», «Яса»,«Смерть Сократа»,«Суд над Сенекою».Його перу належатьромани, повістіта оповідання,в яких осмисленоісторичну долюукраїнськогонароду, формуванняйого національноїсвідомості,проблеми духовності,моралі тощо.
Воповіданні«Суд» Ю. Мушкетикзмальовуєпохмуру дійсністьколгоспногосела першихповоєннихроків. У центрісюжетних перипетій– сільськатрудівницяГанна. Вонапостала перед«правосуддям»доби застоючерез те, що,будучи хворою,не змогла виробитиу колгоспітрудоднів.Страшний сором,біль і образаскували постатьскривдженоїдолею, староїхворої жінки.Перед очимавраз пройшлитяжкі 30-ті роки,голод, смертьпасербиціОленки. У рокивійни на фронтізагинув їїчоловік, неповернулисядодому синиДанило і Микита.Коли дісталапохоронку наМикиту, найменшогосина, відчула,що згасає їїжиття.
ДодомуповернувсяпораненийГрицько. Зібравсяіз силами, поїхавзавершуватинавчання вінституті.Ганна зновузалишиласясама. Була вжена той час дужекволою, незахищеною.Сільськийголова УстимРукавиця грубоюповедінкоюне раз кривдивГанну. Разомз фінансовимагентом ЙосипомШилом ще підчас війни забралиу Ганни коровуза нездачумолока Знайшливони й переконливіаргумен-ти, щобзабрати порося.Обманом заставилипідписатисяпід позикоюна 1300 крб. замість300. Прийшли вночівосьмеро чоловікдо одинокоїжінки, наказалипідписуватися,а суму закриливід неї. Згодомлише з'сувалося,під чим підписаласяГанна. Пробувалагероїня знайтиправду черезвійськкомат,писала туди,як повелисяз нею, дружиноюі матір'ю загиблихна війні. Напапері визналиїї правду, аленасправдівсе залишалосяпо-старому.Більше того,одного разу,виступаючина зборах, УстимРукавиця назвавГрицька, якийпройшов війну,іноземнимшпигуном. Колипринесли такуновину Ганні,вона не повірилав поговір, «одначеїй зробилосятак погано, щовона занедужалай не вставалабільше тижня».
Вартозазначити, щоописане у творіморальне знущаннянад героїнею– не авторськавигадка, а лишехудожньо опрацьованіреальні фактиіз життя колгосп-никівчасів застою.
Колигероїня одужала,вона зновубралася зароботу. Праця– необхіднаумова її життя.Замолоду працюючи,Ганна частоспівала. Пісняі праця виповнювалиїї будні, допомагалидолати труднощі.То хіба моглавона з доброїволі не виконатисвоєї нормибуряків, щобвони «зеленілиприбитою морозомгичкою»? Це їїбіль. Тому кількаразів пробувалавона попрацювати з лопатоюна своїй ділянці,але так і незуміла впоратися,«останній разі дійти до селане могла».
Коли булаГанна ланковою,часто звертавсядо неї голова,,щоб піднімаладівчат на прорив.«А колгоспнаробота – суспільпрориви», –констатуєЮ. Мушкстик. Доневідкладноїроботи у колгоспіне, раз залучалисяі її сини, навітьзаняття у школіпропускали.Ганна, ростилаїх працьовитими.Попереднійголова КузьмаДіренко хваливхлопців за їхпрацьовитість.Трохи людянішимдо війни буві Устим Рукавиця.Та дуже швидкозмінився: «Узяву звичку кричатина людей, часомприїжджав наполе напідпитку»,у поведінціз людьми відчуваласяйого зверхність.
УстимРукавиця виступаєв оповіданніу ролі позивача,а Ганна сидитьна лаві підсудних.Вирок суду –«...визнативинуватою,засудити напівтора рокувиправнихробіт, але,враховуючи...,що всі попередніроки працювалав колгоспісправно…, щоїї чоловік ідва сини загинулина фронті, замінитивиправні таборипримусовоюпрацею приколгоспі»,виконати буловже нікому.
У тойчас, коли Рукавицяі Шило бенкетуютьпісля суду,Ганна «неначепід-бита птаха,махнула рукамиі опустиласяна підлогу..».Вона померлане тільки відстарості йфізичного болю.До її смертіпричетна похмурасталінськадійсність.
Білет21
1.Проблемичорнобильськоїтрагедії вукраїнськійлітературі.
Усіжахіття й проблемиЧорнобилязнайшли відгуку серцях і думахукраїнськихписьменників.У перші ж дніпісля катастрофина сторінкахлітературнихчасописів,зокрема в«ЛітературнійУкраїні», з'явилисяпристрасніпубліцистичнівиступи ОлесяГончара, БорисаОлійника, ІванаДрача. Згодомбули видрукованіпоетичні твориБориса Олійника,Наталки Білоцерківець,Леоніда Горлача,Світлани Йовенко.Подією в літературістала поемаБориса Олійника«Сім» (1987). Цейтвір присвяченопам'яті відважнихшести пожежників,що самовіддановступили уборотьбу зісмертю, такінорежисераВолодимираШевченка, якийзнімав фільмпро спробулюдей протистоятистихії. «Де витепер, матерівсвоїх діти,колисаєте сон»,– у традиціїнародногоплачу і скорботизапитує поет,і «мов з козацькогореєстру» вичитуємоімена сміливців:Віктор Кібенок,Микола Вашук,Василь Ігнатенко,Микола Титенок,ВолодимирТишура, ВолодимирПравик, ВолодимирШевченко. ЗавдякиБ. Олійнику,його продуманомухудожньомуприйому поіменноїперекличкисвічка пам'ятігорітиме увіках і нагадуватимепро кожногогероя чорнобильськихподій.
Великуувагу звертаєБ. Олійник упоемі на проблемиморалі. Осмислюючиглобальністьчорнобильськоїтрагедії, авторспонукає читачазаглянутиу свій внутрішнійсвіт, побачитий оцінити власнусовість і власнуантисовість.Тому міфологічнийобраз крукає нетільки уособленнямзовнішньоговорога, чужогозла – це і власнінедоліки, власнезло, притаманнемайже кожнійлюдині. Отожутверджуватидобро і правдуна землі потрібно,починаючи ізподоланнявласного зла,своєї антисовісті.Історія переконує,що вже не одинраз, забувшипро власнусовість, мисприяли всеможливимворонам-крукамвикористовуватинашу правдуі нашу істинупроти нас самих.
Драматичніморальні тадуховні колізії,проблеми наукий цивілізації,самопізнаннята самоусвідомлення,національніі загальносуспільніпроблеми завждивзаємопов'язані.Відверненняпланетарноїкатастрофизалежить відкомплексногорозв'язанняцих проблем.Такі висновкиробимо, ознайомившисьіз поемою «Сім».
Всеукраїнськійбіді присвяченаі поема І. Драча«Чорнобильськамадонна» (1988).І у назві поеми,і в образісолдатськоїматері, босісліди якоїбачимо білясаркофага (тамвона шукаєсвого сина,яким став жертвоюатомної стихії);і в образіхрещатицькоїмадонни – молодоїбожевільноїжінки, яка, мовпривид, бродитьпо київськихвулицях з лялькоючи мертвоюдитиною наруках; і селянськоїмадонни, і взбереженихіменах, фактах,розповідяхучасниківліквідаціїаварії звучитьвимога відповідальностіперед совістю,перед людствомза погубленийсвіт. Та відповідальниху радянськомусуспільстві,на жаль, немає.У розділі «Роздумипід час відкритогоЧорнобильськогосуду в закритійзоні на старустаросвітськутему «Ірод іПілат», поет,орієнтуючисьна глибокіморальні традиції,наголошує, щовсі злочинипроти людствав усі часи і увсіх народівбули завжди«іменними»,за них відповідали.Чому ж на Чорнобильськомусуді пустуємісце Пілата?Яка моральсуспільства,що ховає злочинця?
Відомийбіблійний мотивпро Пілата,вдало використанийІ. Драчем, спонукаєдо філософськихузагальнень,до роздумівна морально-етичнітеми.
Останнірядки поеми,де «несе сивачорнобильськамати цю планету...,це хворе дитя!»звучать якнагадуванняпро відповідальністьза навколишнійсвіт.
Майжеодночасно(1987) були написаніпрозові твори,присвяченіпроблемамчорнобильськоїтрагедії. Цеповість Ю. Щербака«Чорнобиль»та роман В.Яворівського«Марія з полиному кінці століття».
ПовістьЮ. Щербака, хочай носить документальнийхарактер (цезібрані магнітофоннізаписи учасниківліквідаціїаварії і жертватомної стихії),все ж відзначаєтьсянеабиякимхудожнім осмисленнямтого, що сталося.
ВідомажурналісткаЛюбов Ковалевська,пожежник ЛеонідТелятников,голова Прип'ятськогоміськвиконкомуОлександрЄсаулов, електронникЮрій Бадаев,водій ГригорійХміль – всівони по-своємупередаютьпережиту трагедію.Своє завданняЮ. Щербак вбачаву тому, щоб передатимужність людейу поєдин-ку зісмертю й по-філософськиосмислитидолю, позначенихЧорнобилем,і тих, хто далійтиме у технологізовануцивілізацію.У цих міркуванняхвелике значеннямає монологакадемікаВалерія Легасова,який зробивправдивийаналіз причинкатастрофи.Їх корені вченийвбачає не лишеу хибностітехнології,а моральномуй духовномустані суспільства.Вони започаткованів системі освіти,кар'єризмі,бюрократизмі,хабарництвітощо.
Воснову сюжетноїлінії творуВ. Яворівського«Марія з полиному кінці століття»покладеноісторію сім'їМировичів.Однак В. Яінорівськийспостерігаєвплив катастрофине лише на однусім'ю, а простежуєцей вплив нажиття всьогонавколишньогоселянства.
МасштабністьЧорнобильськоїтрагедії породилацю гірку «вічну»тему нашоїлітератури.Відлік відзлопам'ятногодня 26 квітня1986 р. вже перейшоврубіж десятиліття,але події, пов'язаніз цим днем, разу раз знаходятьсвоє висвітленняу художніхтворах українськихлітераторів.
2.Духовніцінності людинив поезії ЛіниКостенко.
Духовніцінності людинисвоїм коріннямсягають глибокоїдавнини, колиідеалами булащира та чеснапраця, турботаза її успіхи,коли життяприводилосьу відповідністьдо законів Богаі природи. Нажаль, наш прагматичнийвік наклав своїкорективи надуховністьлюдини.
Поставитисвого сучасникаобличчям донорм, що їх вироблялолюдство впродовжстоліть, задуматисянад сутністювласного життя,зосередитисяна усвідомленнісебе синомукраїнськоїземлі взялана себе обов'язокпоетеса ЛінаКостенко. Гостро,безкомпромісно,не відступаючивід своїх ідеалів,осмислює вонау поетичнихтворах сучасніпроблеми, пов'язаніз духовнимзанепадомлюдей. Картаєяничарство,зраду, відступництво.Звичайно, узв'язку із своєюпозицієюпоета-патріотаЛіна Костенкоперебувалав опозиції доофіційнихвластей тоталітарногорадянськогосуспільства.
У своїхпоезіях ЛінаКостенко бачитьконкретнихвинуватцівморальноїі духовноїдеградаціїлюдей. Це –«номенклатурнідурні, бюрократи,пласкі мурмилав квадратурірам», тобто всярадянськасистема. Завказівнимпорухом диригентськоїпалички комуністичнихідеологівпоявляються«мастаки пристосуватикрок», людикволі. З великоютривогою ЛінаКостенко закликаєнас жити у злагодій любові. Якзаповіт, звучатьїї слова: «Невідступитисяі не покластилжу на струни».Не можна зрікатисявисоких ідеалівнаших предків,власної культуриі мови. Проблемимови порушеніпоетесою укількох їївіршах. Найдраматичнішиму поезії «Більєдиної зброї»є те, що рідній«трагічніймові» труну«не тількипороги, а й дітивласні тешуть».Отаких безбатченківчимало ще йсьогодні «нанашій – не чужійземлі». Названапоезія сильнавірою поетесив те, що дух народуі її мову невбити нікому:
Упоезії «Заворожимені, волхве»поетесу зацікавилопитання, «щописав би Шевченков тридцятьтретьому, тридцятьсьомому роках?»Звичайно, щопоетеса непіддае сумнівустійкістьШевченка, йогоморальний дух.Тому, на її думку,«побувавшина Косаралі,побував би щей на Соловках».У поезії авторкайде за ходомісторії: Загартований,заґратований,прикиданийземлею, снігами,кременем, досібув би реабілітований.Хоч посмертно,– зате свосвременно.
Аяк же сприйнялиу 30-х утиски тарепресії Косинки,Куліша, Курбасаїх сучасники?Мовчки. Промовчаликривду, заподіянуСтусові, Світличному,Снєгірьову,Литвину, Тихомуу 60-х. «Як мовчаннямдушу уяремлю,то який же вбіса я поет»,– нагадує поетесасобі про своюгромадянськусовість. І квітивід неї падалипід ноги шістдесятникаму залі суду,звідки її виводилисиломіць радянськіміліціонери.
ПоезіяЛіни Костенкозастерігаєнас від втратисвоєї історичноїпам'яті. Особливовиразно цядумка звучитьу її романі увіршах «МарусяЧурай». ОбразМарусі зливаєтьсяз образом України,що сигналізуєчерез століття:пам'ятайте,нащадки, своюісторію, і лишетим будетесильні і знаніу світі.
ПоезіяЛіни Костенкохудожньо осмислюєзагальнолюдськівартості,примушує задуматисьнад тим, що залишаєпо собі людина.Думки просправжні цінності,про сенс у житті,духовністьі бездуховністьпорушено увірші «Вжепочалось, мабуть,майбутнє». Тутчитаємо: «Шукайтепосмішку Джоконди,вона ніколине мине». Розуміючишвидкоплинністьматеріальнихцінностей,завжди требапам'ятати продуховні: красу,мистецтво,любов до людей,любов і вірністьБатьківщині.
Поезія«Життя іде івсе без коректур...»нагадує прообов'язок прожитижиття чесно,змістовно.
має монологакадемікаВалерія Легасова,який зробивправдивийаналіз причинкатастрофи.Їх корені вченийвбачає не лишеу хибностітехнології,а моральномуй духовномустані суспільства.Вони започаткованів системі освіти,кар'єризмі,бюрократизмі,хабарництвітощо.
В основусюжетної лініїтвору В. Яворівського«Марія з полиному кінці століття»покладеноісторію сім'їМировичів.Однак В. Яінорівськийспостерігаєвплив катастрофине лише на однусім'ю, а простежуєцей вплив нажиття всьогонавколишньогоселянства.
МасштабністьЧорнобильськоїтрагедії породилацю гірку «вічну»тему нашоїлітератури.Відлік відзлопам'ятногодня 26 квітня1986 р. вже перейшоврубіж десятиліття,але події, пов'язаніз цим днем, разу раз знаходятьсвоє висвітленняу художніхтворах українськихлітераторів.
2.Духовніцінності людинив поезії ЛіниКостенко.
Духовніцінності людинисвоїм коріннямсягають глибокоїдавнини, колиідеалами булащира та чеснапраця, турботаза її успіхи,коли життяприводилосьу відповідністьдо законів Богаі природи. Нажаль, наш прагматичнийвік наклав своїкорективи надуховністьлюдини.
Поставитисвого сучасникаобличчям донорм, що їх вироблялолюдство впродовжстоліть, задуматисянад сутністювласного життя,зосередитисяна усвідомленнісебе синомукраїнськоїземлі взялана себе обов'язокпоетеса ЛінаКостенко. Гостро,безкомпромісно,не відступаючивід своїх ідеалів,осмислює вонау поетичнихтворах сучасніпроблеми, пов'язаніз духовнимзанепадомлюдей. Картаєяничарство,зраду, відступництво.Звичайно, узв'язку із своєюпозицієюпоета-патріотаЛіна Костенкоперебувалав опозиції доофіційнихвластей тоталітарногорадянськогосуспільства.
У своїхпоезіях ЛінаКостенко бачитьконкретнихвинуватцівморальноїі духовноїдеградаціїлюдей. Це –«номенклатурнідурні, бюрократи,пласкі мурмилав квадратурірам», тобто всярадянськасистема. Завказівнимпорухом диригентськоїпалички комуністичнихідеологівпоявляються«мастаки пристосуватикрок», людикволі. З великоютривогою ЛінаКостенко закликаєнас жити у злагодій любові. Якзаповіт, звучатьїї слова: «Невідступитисяі не покластилжу на струни».Не можна зрікатисявисоких ідеалівнаших предків,власної культуриі мови. Проблемимови порушеніпоетесою укількох їївіршах. Найдраматичнішиму поезії «Більєдиної зброї»є те, що рідній«трагічніймові» труну«не тількипороги, а й дітивласні тешуть».Отаких безбатченківчимало ще йсьогодні «нанашій – не чужійземлі». Названапоезія сильнавірою поетесив те, що дух народуі її мову невбити нікому:
У поезії«Заворожи мені,волхве» поетесузацікавилопитання, «щописав би Шевченков тридцятьтретьому, тридцятьсьомому роках?»Звичайно, щопоетеса непіддае сумнівустійкістьШевченка, йогоморальний дух.Тому, на її думку,«побувавшина Косаралі,побував би щей на Соловках».У поезії авторкайде за ходомісторії: Загартований,заґратований,прикиданийземлею, снігами,кременем, досібув би реабілітований.Хоч посмертно,– зате свосвременно.
Аяк же сприйнялиу 30-х утиски тарепресії Косинки,Куліша, Курбасаїх сучасники?Мовчки. Промовчаликривду, заподіянуСтусові, Світличному,Снєгірьову,Литвину, Тихомуу 60-х. «Як мовчаннямдушу уяремлю,то який же вбіса я поет»,– нагадує поетесасобі про своюгромадянськусовість. І квітивід неї падалипід ноги шістдесятникаму залі суду,звідки її виводилисиломіць радянськіміліціонери.
ПоезіяЛіни Костенкозастерігаєнас від втратисвоєї історичноїпам'яті. Особливовиразно цядумка звучитьу її романі увіршах «МарусяЧурай». ОбразМарусі зливаєтьсяз образом України,що сигналізуєчерез століття:пам'ятайте,нащадки, своюісторію, і лишетим будетесильні і знаніу світі.
ПоезіяЛіни Костенкохудожньо осмислюєзагальнолюдськівартості,примушує задуматисьнад тим, що залишаєпо собі людина.Думки просправжні цінності,про сенс у житті,духовністьі бездуховністьпорушено увірші «Вжепочалось, мабуть,майбутнє». Тутчитаємо: «Шукайтепосмішку Джоконди,вона ніколине мине». Розуміючишвидкоплинністьматеріальнихцінностей,завжди требапам'ятати продуховні: красу,мистецтво,любов до людей,любов і вірністьБатьківщині.
Поезія«Життя іде івсе без коректур...»нагадує прообов'язок прожитижиття чесно,змістовно.
Білет22
1.Образмитерї в сучаснійпоезії (А. Малишко,Б. Олійник, В.Симоненко таін.).
Світкожного поетапочинаєтьсяз матері. Колиж поетове слово– «від Бога»,образ матерістає домінуючим,набував символічногозначення, підноситьсядо узагальненогообразу матері-Батьківщини.Вершин художньоїмайстерностіцей образ сягнувв поезії, Т.Шевченка, І.Франка, О. Довженка.Осанну матеріпроспі-валиП. Тичина і М.Рильський, В.Сосюра та І.Драч, Д. Павличкоі В. Стус.
Всенароднулюбов здобулапоезія А.Малишка«Пісня прорушник» («Ріднамати моя...»),написана в 1959р. до фільму«Літа молодії»(музика Пл.Майбороди). Уцентрі її–українськийрушник як символматеринськогоблагословенняі любові. Українськийрушник маєбезліч урочистихі важливихфункцій. Випроводжаючидорослу дитинуу великий світ,мати дарувала«на щастя, надолю» вишиванийрушник;
Анафора«І», якою розпочинаються14 рядків з 18, засібградації,неоднора-зововживаний поетом,надають ційпоезії мелодійностіі особливогопісенноголіризму. Танайголовнішеу цьому творі– щире синівськепочуття, великадяка матері.
Образматері в поезіїМалишка асоціюєтьсяз Україною.Пам'яті рідноїматері присвятивБ. Олійник циклпоезій «Сивесонце моє»(1978), який складаєтьсяз дев'яти віршів.Мати у віршахБ. Олійника –невсипущасільська трудівниця,котра й синовіпередала своюпрацелюбність.«Сива ластівка,сиве сонечко»– такою живеу поетовомусерці найдорожчалюдина. Образматері в Б. Олійникане асоціюєтьсяз Україною, якв інших поетів,а набуваєпланетарногозвучання: «Якти несла оцейвсесвіт важкийна собі!». Вічнутему материнськоговідходу порушуєБ. Олійник у«Пісні проматір».
Теплопереданийдіалог зі сполоханимидітьми й онуками.Ніжністю ілюбов'ю звучатьостанні словаматері, котране залишає пособі спадків,проте розкриваєперед нащадкамивелику своюдушу, своє розуміннясправжніхцінностейлюдськогожиття.
Незважаючина схильністьБ. Олійника допланетарногомислення, твірпо-справжньомунаціональний:звертання на«ви» до матері;рушники, що«злетіли увись»;ворота, крайяких чекалана дітей і онуківмати; мати «пішлаза межу», немовна своєму городі.
Ніжнідворядковістрофи поезіїВ. Симоненка«Лебеді материнства»ніби відроджуютьмелодію українськоїколисанки,українськоїказки. РожевіСимонен-ковілебеді випливаютьз туману, зігрітогоматеринськоюлюбов'ю дитинства,із матусинихпісень. У першійчастині поезії розгортаєтьсячарівна казкащасливогодитинства.Добра матипрагне всезробити длялюбої дитини,віддати їйувесь цвітсвоєї душі,оберегти відусіх лих життя– зла, небезпеки,хвороб. Другачастина – цероздуми-мріїматері промайбутню долюїї сина у тривожномусвіті, йогоюність, хмільнийчас кохання,зустрічі, зяких одна муситьстати любов'ю.«Виростеш ти,сину, вирушишв дорогу, Виростутьз тобою приспанітривоги
У хмільнісмеркання мавкичорноброві,Ждатимуть твоєїніжності йлюбові».
Третячастина – цероздуми матеріпро синовезмужніння. Коливін стане передвибором, матибажає, щоб ідрузів, і наречену,і брата по духувін вибрав неза чиєюсь вказівкою,а з власноїволі. Мати прагне,щоб головніпідвалинилюдсько-гожиття – матірі батьківщина– ніколи небули замінені.Навіть у смерті,в еміграції,в багатствіі бідності.
«Можешвибирати друзіві дружину, Вибратине можна тількибатьківщину.
Можнавибрать другаі по духу брата,Та не можнарідну матірвибирати» –
цейпоетичнийшедевр В. Симоненка,як і «Пісня прорушник» А. Малишка,отримав усенароднушану, любов істав народноюпіснею.
2.Найяскравішіриси національногохарактеругероїв роману«Маруся Чурай»Ліни Костенко.
Героїроману «МарусяЧурай» (1979) живутьі діють у відблискувсеохоплюючогообразу – історичноїУкраїни, якапіднялась насвященну війнуза свої права,державністьі незалежність.Ліна Костенкорозкрила далеке,сховане у вікахкоріння тогоруху, який відчутноактивізувавсяі поширювавсяу надрах радянськоїтоталітарноїсистеми, підкреслившитим, що державністьі незалеж-ність– одвічна мріяукраїнськогонароду. ЛінаКостенко уцьому творінайбіль-шоюмірою довела,що українськійментальностіпритаманніне тількиемоцій-ністьі ліризм, алей прагненнядії, сильнаволя та інтелект.
Полтава,де відбуваютьсяосновні подіїроману, – складовачастина України.Міське козацтво,запорожці –палкі патріоти,які захищаютьсвій край вілворожих навалі готові помертиза Українуславною козацькоюсмертю. У нихбагато спільнихрис: відданістькозацькійприсязі, побратимству,відчайдушнахороб-рість,духовне благородство,але кожний зних – це яскраваіндивідуалізованапостать. СивочолийполковникПушкар, який«і славу мав,і силу», зберігрозважливістьрозуму, гуманність,повагу до закону.
Почуттяобов'язку – цянепорушнасвятість єосновною рисоюнаціональногохарактеругероїв роману.Вона яскравовтілена в образіІвана Іскри.Тільки-но «загрализнову трубидо походу»,Іван відгукуєтьсяна покликгетьмана.
Високавнутрішнякультура ІванаІскри, душевнеблагородствовиказують себеу кожному поруховійого душі, укожному вчинку.Маруся дляІскри – не простодівчина, вонадля нього символУкраїни, легендарнаукраїнськапісня, поетичнеукраїнськеєство. На судісхвильованоі вирішальнезвучить йогослово:
«Цядівчина непросто так,Маруся, Це –голос наш. Це– пісня. Це –душа!».
Іншунаціональнурису українськогокозацтва втілюєЛесько Черкес.Справедлива,відчайдушнадуша, він зпрезирствомставиться досудейських:«Ви, канцелюги,у чорнилі пальці,бумажне кодло...в походахнебувальці».Гарячий і поривистийЛесько Черкесзберігає вірністьобов'язкові.
Носіємсправедливостівиступає утворі велитсийгетьман БогданХмельниць-кий.Ліна Костенкопідносить навищий художнійрівень постатьдержавногомужа, увиразнюєкращі рисихарактеру,якими мусилиб бути наділеніі якими булисправді провідникиукраїнців упопереднівіки. У романі«Маруся Чурай»розум БогданаХмельницькогоосягає всінародні проблеми.За його наказомпіднімаєтьсяУкраїна. Самеволя і мудрістьгетьмана вирішилидолю МарусіЧурай.
Вобразі головноїгероїні художньовмотивованаодна із найкращихнаціональнихрис характеруукраїнців –вірність даномуслову, вірністьу коханні, вірністьматеризні.Такими булиі батьки героїні.Це ж вони вчилидоньку, що найбільшимзлом для Українизавжди булазрада. Недармаж запорожецьзронив на суді:«Зрадити вжитті державу– злочин, а людину– можна?».
Вічнапровина зради– це одна знайболючішихпроблем нашоїісторії і нашогосьогодення.Ліна Костенкопросвічує їїрентгеном своєїхудожньої,пристрасноїмис;іі, щоб надаліне було місцязраді у «незглибимійдуші» українця.
еміграції,в багатствіі бідності.
«Можешвибирати друзіві дружину, Вибратине можна тількибатьківщину.
Можнавибрать другаі по духу брата,Та не можнарідну матірвибирати» –
цейпоетичнийшедевр В. Симоненка,як і «Пісня прорушник» А. Малишка,отримав усенароднушану, любов істав народноюпіснею.
2.Найяскравішіриси національногохарактеругероїв роману«Маруся Чурай»Ліни Костенко.
Героїроману «МарусяЧурай» (1979) живутьі діють у відблискувсеохоплюючогообразу – історичноїУкраїни, якапіднялась насвященну війнуза свої права,державністьі незалежність.Ліна Костенкорозкрила далеке,сховане у вікахкоріння тогоруху, який відчутноактивізувавсяі поширювавсяу надрах радянськоїтоталітарноїсистеми, підкреслившитим, що державністьі незалеж-ність– одвічна мріяукраїнськогонароду. ЛінаКостенко уцьому творінайбіль-шоюмірою довела,що українськійментальностіпритаманніне тількиемоцій-ністьі ліризм, алей прагненнядії, сильнаволя та інтелект.
Полтава,де відбуваютьсяосновні подіїроману, – складовачастина України.Міське козацтво,запорожці –палкі патріоти,які захищаютьсвій край вілворожих навалі готові помертиза Українуславною козацькоюсмертю. У нихбагато спільнихрис: відданістькозацькійприсязі, побратимству,відчайдушнахороб-рість,духовне благородство,але кожний зних – це яскраваіндивідуалізованапостать. СивочолийполковникПушкар, який«і славу мав,і силу», зберігрозважливістьрозуму, гуманність,повагу до закону.
Почуттяобов'язку – цянепорушнасвятість єосновною рисоюнаціональногохарактеругероїв роману.Вона яскравовтілена в образіІвана Іскри.Тільки-но «загрализнову трубидо походу»,Іван відгукуєтьсяна покликгетьмана.
Високавнутрішнякультура ІванаІскри, душевнеблагородствовиказують себеу кожному поруховійого душі, укожному вчинку.Маруся дляІскри – не простодівчина, вонадля нього символУкраїни, легендарнаукраїнськапісня, поетичнеукраїнськеєство. На судісхвильованоі вирішальнезвучить йогослово:
«Ця дівчинане просто так,Маруся, Це –голос наш. Це– пісня. Це –душа!».
Іншунаціональнурису українськогокозацтва втілюєЛесько Черкес.Справедлива,відчайдушнадуша, він зпрезирствомставиться досудейських:«Ви, канцелюги,у чорнилі пальці,бумажне кодло...в походахнебувальці».Гарячий і поривистийЛесько Черкесзберігає вірністьобов'язкові.
Носіємсправедливостівиступає утворі велитсийгетьман БогданХмельниць-кий.Ліна Костенкопідносить навищий художнійрівень постатьдержавногомужа, увиразнюєкращі рисихарактеру,якими мусилиб бути наділеніі якими булисправді провідникиукраїнців упопереднівіки. У романі«Маруся Чурай»розум БогданаХмельницькогоосягає всінародні проблеми.За його наказомпіднімаєтьсяУкраїна. Самеволя і мудрістьгетьмана вирішилидолю МарусіЧурай.
Вобразі головноїгероїні художньовмотивованаодна із найкращихнаціональнихрис характеруукраїнців –вірність даномуслову, вірністьу коханні, вірністьматеризні.Такими булиі батьки героїні.Це ж вони вчилидоньку, що найбільшимзлом для Українизавжди булазрада. Недармаж запорожецьзронив на суді:«Зрадити вжитті державу– злочин, а людину– можна?».
Вічнапровина зради– це одна знайболючішихпроблем нашоїісторії і нашогосьогодення.Ліна Костенкопросвічує їїрентгеном своєїхудожньої,пристрасноїмис;іі, щоб надаліне було місцязраді у «незглибимійдуші» українця.
Білет23
1.ОбразУкраїни в творчостісучасних українськихпоетів (Д. Павличко,І. Драч, Б. Олійник,Ліна Костенка).
ДоляУкраїни, їїминуле, сучаснеі майбутнє –лейтмотивтворчостіукраїн-ськихпоетів XX ст. Цятема сталаактуальноюі для нашихсучасників:Д. Павлич-ка,І, Драча, Б. Олійника,Ліни Костенко.
У творахД. Павличкаобраз Українинасампередасоціюєтьсяіз рідним краєм– Гуцульщиною,до якої вінзвертаєтьсяз глибокоюповагою, патетикою:«Франківщино!Моя ти рідназемле...». «Синпростого лісоруба,гуцул із Карпатськихгір» на всежиття зберігсинівську любові відданістьцьому куточковіукраїнськоїземлі. Тут поетзростав, тутузяв він «піснюв серце із людськихсердець» (вірш«Там, де Лючкакруто в'ється-.»).Звідси, з цієї«високої землі»пролягла йогодорога до України
ОбразУкраїни у творчомудоробку Д. Павличкапостає зі спогадівпро важливіісторичніподії, про прекраснихлюдей, чесних,духовно багатих.Поет неодноразовозвертаєтьсядо Тараса Шевченка,пророчі словаякого сприймають-сяяк наука України.Тому й складаютьсядумки Д. Павличкау молитву доКобзаря (вірш«Молитва»), щобнаповнитисяі освятитисягенієм «вікудвадцять першогопредтечі» навеликі звершенняв ім'я України.Творчість Т.Шевченка Д.Павличко сприймаєяк історіюукраїнськогонароду.
У творахциклу «Віршііз Монголії»звучить гнівнеслово Д. Павличкапроти тих, хтозривав золотіверхи із нашихсоборів, і протитих, хто «висаджувавфундаменти»,«каміння звідсирвав» – «батирівСталіна, Постишевата Косіора».У віршах названогоциклу створенообраз України,яку вікаминищили різнізайди, але незмогли зламатиїї духу.
У 1983 р. Д.Павличко написаввірш «Бабусяз квітами»,який уже з першихрядків викликаєсвоєрідніаналогії, порівняннястарої, зморщеноїбабусі-матерііз самою Україною.У гамірномумісті старенькабабуся продаєбукетик лілій,які завжди булисимволом чистоти.Сумний образодинокоїстаренькоїжінки, майжежебрачки павелелюдді,викликає упоета гострівідчуття болюза долю українськихматерів, самоїУкраїни.
У творчомудоробку Д. Павличкає чимало віршів,присвяченихУкраїні 90-х років.
ОбразУкраїни по-своємуоригінальнестворив І. Драч.Поєднавшиноватор-ськуформу своїхвіршів із глибоконаціональнимипоетичнимизасобами таприйомами, поетбачить Українув образі калини(вірш «Лист докалини, залишеноїна рідному лузів Теліженцях»),вишневого цвіту(«Вишневийцвіт» із поеми-симфонії«Смерть Шевченка»),у трагічномуобразі Чорнобильськоїмадон-ни ізоднойменноїпоеми. Де б небув поет, йогодумки завждиз Україною.
ОбразУкраїни І. Драч,як і Д. Павличко,поєднує ізобразом Т. Шевченка.У передсмертнихмареннях «біжитьдо сина Українаодганяти знавіснілусмерть».
Поетпланетарногомислення, Б.Олійник проблемиУкраїни найчастішепоєд-нує іззагальнолюдськимипроблемами.Та ряд творівпоета присвяченотільки Україні.В далекій Америціприходить донього поетичнийобраз білоїселянськоїхати, викликаєтугу за Батьківщиною(«Від Білогодому до білоїхати»). Духовнийродовід народу,його історичнапам'ять– важливімотиви поемБ. Олійника«Рух», «Доля»,«Дорога», «Думапро місто»,«Сковородаі світ» та ін.Сутність людини,її гуманізм,висока порядністьзавжди берутьпочаток ізрідного кореня.Таку думкустверджує автору поемі «Рух».
Поема«Дума про місто»присвячена1500-літтю «матеріміст руських»Києву. У нійвзаємопов'язанеминуле і сучасне.Тільки такийзв'язок, на думкупоета, забезпечуєідею єдностінароду і даєможливістьосягнути вершинилюдської мисліі дії.
Незважаючина гостре відчуттянедолі рідногонароду, присвяченаУкраїні поезіяЛіни Костенконе звучитьпесимістично.У ній по-філософськимудро обгрунтованодумку про великемайбутнє України.Поетеса неодноразовозвертаєтьсяу своїх творахдо славногоминулогоукраїнськогонароду, з нимпов'язує пекучіпроблеми сьогодення.У циклі віршів«Ікси історії»Із книги «Неповторність»вона нагадуєсучасникамславетні імена,героїчні події,які перегукуютьсяіз сучасністю,кличуть до дій.Сюди ввійшлитакі твори, як«Древлянськийтриптих», «Лютіж»,«Князь Василько»,«Чадра МарусіБогуслав-ки».Ці твори доповнюютьнаші знанняпро ба гатуісторію українськогонароду. Численнимипоетичнимитворами ЛінаКостенко відгукнуласяна сучасніпробле-ми України,пов'язані зістаном освіти,культури, зокремамони, на проблемиїї демократичногорозвитку.
2.Творчістьписьменниківрідного краю(на прикладіТернопільщини).
Тернопільськаземля славнаіменами письменників,творчість якихстала окрасоювсієї українськоїлітератури.З кінця 80-х роківу літературнийобіг повернулосяім'я славетного«молодомузівця»Б. Лепкого, якийє уродженцемнашого краю.Про своє походженняпоет згадуєу вірші «Заспів»рядочком «колисавмою колискувітер рідногоПоділля». Проміста і селаТернопільщини,людей цьогокраю писавписьменнику своїй прозі.Крегулець іПоручин, Жуківі Бережани,Чортків і Копичинці,Улашківці іГусятин увійшлив його твір«Казка мойогожиття». У своїхроманах письменникзвернувся доісторичноїтеми, зокремавивів образМазепи.
Історичнітеми опрацьовувалиу своїх творахй інші письменникиТернопіль-ськогокраю. Серед нихА. Чайковськийта Ю. Опільський.Твори А. Чайковсь-кого«Олексій Корнієнко»,«ПолковникМихайло Кричевський»,«За сестрою»,«Козацькапомста», «Науходах» своєютематикоюсягали часівкозаччини. Уних оспіваногероїзм українськогонароду (в томучислі дітей),вірність Вітчизні,кращі традиціїукраїнськоїсуспільності,зокрема – козацькі.Через твориА. Чайковського,крім узагальнениххудожніх образів,в яких відбилисяриси епохи,пройшли й відоміісторичніпостаті. До нихналежать Богданта Юрій Хмельниць-кі,Сагайдачний,Кривоніс.
Утворах на історичнутему Ю. Опільськийторкався сторінокісторії українсь-когонароду, пов'язанихз національно-визвольноюборотьбоюпроти Литви,Польщі, татар.Відомими творамиу контекстіукраїнськоїісторичноїпрози є «Ідолипадуть», «Сумерк»,«Чорним шляхом»,«Упирі».
Воповіданняхта творах Т.Бордуляказмальованожиття галицькогоселянства кінцяXIX - початку XX ст.,яке спостерігавписьменник,будучи священикому Малому Ходачкові.Це оповідання«Бузьки», «Дай,Боже. здоров'якорові», «Передновок».Розмірковуючина соціальнітеми, Т. Бордулякгостро ставивморально-етичніпроблеми. Вонивиразно звучатьв оповіданнях«Майстер ФедьТриндик», «Ювілят».
ОсипМаковей відомийу літературіяк поет, прозаїк,літературнийкритик, видавець.Значна частинайого життяпов'язана ізЗаліщиками.Характерноюознакою творівписьменникає їх сатиричнезвучання. Письменниктакож загост-рювавувагу на проблемахнаціональноїгідності, якупов'язував ізосвітою. Своєюзбіркою прозималих жанрів«Кроваве поле»він засуджувавбратовбивчувійну.
НаТернопільщинінародивсясічовий стрілець,автор численнихстрілецькихпісень Р. Купчинський.Він автор творів,які вважаютьсянародними:«Човен хитаєтьсясеред води»,«Як з Бережандо кадри»,«Зажурилисьгаличанки»,«Гей там уВільхівці»,«Ірчик». Новоюсторінкою увисвітленніподій першоїсвітової війнина територіїГаличини єроман у 3-х частинах«Заметіль»,який написавР. Купчинськийяк очевидець.
Заостаннє десятиліттяв українськулітературуповернуласятворчість У.Сам-чука, високооцінена критикоюще у 30-х рр. Тодіж твір УласаСамчука «Волинь»був висунутийна здобуттяНобелівськоїпремії. І лишемізерне матеріальнестановище, щоне дозволилоперекластироман європейськимимовами, сталона перешкодіписьменниковіотримати цювисоку нагороду.Історію Українипочатку нашогостоліття, голодоморрозглянув У.Самчук у творі«Марія». Письменникписав такожоповідання,нариси, публіцистичнітвори.
По-своємуопрацювавісторію краювідомий прозаїкБ. Харчук у романі«Волинь». Письменниквіддавав перевагупроблемам села(«Кревняки»,«Межі і безмежжя»та ін.). Лебединоюпіснею Б. Харчуканазиваютькритики йогоповість «Вишневіночі». У цьомутворі зустрілисядва світи:націоналісти-підпільникиУПА та НКВД-исти.Їх представляютьлюди, наділеніглибокимипочуттями. ТомуНКВД-ист і зв'язковаУПА закохуютьсяодне в одного.Разом пробуютьвтекти і разомпомирають,переживши митьвисокогокохання.
Однимз перших біографівІ. Франка вукраїнськійлітературібув виходецьіз ТернопільщиниД. Лук'янович.Його перу належитьповість «Франкоі Беркут», вякій широкоописані стосункиІ. Франка з О.Рошкевич. Вінтакож авторповістей «Закадильну» та«Від кривди».
Допоколінняписьменників60-х належатьпредставникинашого краюР. Андріяшик,С. Будний, В. Ярмуш.На жаль, С. Буднийта В. Ярмушпередчаснопомерли, такі не розкрившидо кінця своїхтворчих можливостей.Їхня лірикахарактеризуєтьсяромантичнимзабарвленням,щирістю почуттівдо рідної землі,особливо – узображенніприроди. Цеяскраво ілюструютьпоезії С. Будногоциклу «Земля»та більшістьвіршів В. Ярмушаіз збірки «Казкапро тебе».
Р.Андріяшик усвоїх прозовихтворах ще у60-х роках по-своємупрочитавсторінки історіїУкраїни у романі«Люди зі страху»,«Полтва» таін.
Сьогоднів царині літератури,зокрема в поезії,працюють тернополяниГ. Петрук-Попикта ін.
2.Творчістьписьменниківрідного краю(на прикладіТернопільщини).
Тернопільськаземля славнаіменами письменників,творчість якихстала окрасоювсієї українськоїлітератури.З кінця 80-х роківу літературнийобіг повернулосяім'я славетного«молодомузівця»Б. Лепкого, якийє уродженцемнашого краю.Про своє походженняпоет згадуєу вірші «Заспів»рядочком «колисавмою колискувітер рідногоПоділля». Проміста і селаТернопільщини,людей цьогокраю писавписьменнику своїй прозі.Крегулець іПоручин, Жуківі Бережани,Чортків і Копичинці,Улашківці іГусятин увійшлив його твір«Казка мойогожиття». У своїхроманах письменникзвернувся доісторичноїтеми, зокремавивів образМазепи.
Історичнітеми опрацьовувалиу своїх творахй інші письменникиТернопіль-ськогокраю. Серед нихА. Чайковськийта Ю. Опільський.Твори А. Чайковсь-кого«Олексій Корнієнко»,«ПолковникМихайло Кричевський»,«За сестрою»,«Козацькапомста», «Науходах» своєютематикоюсягали часівкозаччини. Уних оспіваногероїзм українськогонароду (в томучислі дітей),вірність Вітчизні,кращі традиціїукраїнськоїсуспільності,зокрема – козацькі.Через твориА. Чайковського,крім узагальнениххудожніх образів,в яких відбилисяриси епохи,пройшли й відоміісторичніпостаті. До нихналежать Богданта Юрій Хмельниць-кі,Сагайдачний,Кривоніс.
У творахна історичнутему Ю. Опільськийторкався сторінокісторії українсь-когонароду, пов'язанихз національно-визвольноюборотьбоюпроти Литви,Польщі, татар.Відомими творамиу контекстіукраїнськоїісторичноїпрози є «Ідолипадуть», «Сумерк»,«Чорним шляхом»,«Упирі».
В оповіданняхта творах Т.Бордуляказмальованожиття галицькогоселянства кінцяXIX - початку XX ст.,яке спостерігавписьменник,будучи священикому Малому Ходачкові.Це оповідання«Бузьки», «Дай,Боже. здоров'якорові», «Передновок».Розмірковуючина соціальнітеми, Т. Бордулякгостро ставивморально-етичніпроблеми. Вонивиразно звучатьв оповіданнях«Майстер ФедьТриндик», «Ювілят».
ОсипМаковей відомийу літературіяк поет, прозаїк,літературнийкритик, видавець.Значна частинайого життяпов'язана ізЗаліщиками.Характерноюознакою творівписьменникає їх сатиричнезвучання. Письменниктакож загост-рювавувагу на проблемахнаціональноїгідності, якупов'язував ізосвітою. Своєюзбіркою прозималих жанрів«Кроваве поле»він засуджувавбратовбивчувійну.
На Тернопільщинінародивсясічовий стрілець,автор численнихстрілецькихпісень Р. Купчинський.Він автор творів,які вважаютьсянародними:«Човен хитаєтьсясеред води»,«Як з Бережандо кадри»,«Зажурилисьгаличанки»,«Гей там уВільхівці»,«Ірчик». Новоюсторінкою увисвітленніподій першоїсвітової війнина територіїГаличини єроман у 3-х частинах«Заметіль»,який написавР. Купчинськийяк очевидець.
За останнєдесятиліттяв українськулітературуповернуласятворчість У.Сам-чука, високооцінена критикоюще у 30-х рр. Тодіж твір УласаСамчука «Волинь»був висунутийна здобуттяНобелівськоїпремії. І лишемізерне матеріальнестановище, щоне дозволилоперекластироман європейськимимовами, сталона перешкодіписьменниковіотримати цювисоку нагороду.Історію Українипочатку нашогостоліття, голодоморрозглянув У.Самчук у творі«Марія». Письменникписав такожоповідання,нариси, публіцистичнітвори.
По-своємуопрацювавісторію краювідомий прозаїкБ. Харчук у романі«Волинь». Письменниквіддавав перевагупроблемам села(«Кревняки»,«Межі і безмежжя»та ін.). Лебединоюпіснею Б. Харчуканазиваютькритики йогоповість «Вишневіночі». У цьомутворі зустрілисядва світи:націоналісти-підпільникиУПА та НКВД-исти.Їх представляютьлюди, наділеніглибокимипочуттями. ТомуНКВД-ист і зв'язковаУПА закохуютьсяодне в одного.Разом пробуютьвтекти і разомпомирають,переживши митьвисокогокохання.
Однимз перших біографівІ. Франка вукраїнськійлітературібув виходецьіз ТернопільщиниД. Лук'янович.Його перу належитьповість «Франкоі Беркут», вякій широкоописані стосункиІ. Франка з О.Рошкевич. Вінтакож авторповістей «Закадильну» та«Від кривди».
До поколінняписьменників60-х належатьпредставникинашого краюР. Андріяшик,С. Будний, В. Ярмуш.На жаль, С. Буднийта В. Ярмушпередчаснопомерли, такі не розкрившидо кінця своїхтворчих можливостей.Їхня лірикахарактеризуєтьсяромантичнимзабарвленням,щирістю почуттівдо рідної землі,особливо – узображенніприроди. Цеяскраво ілюструютьпоезії С. Будногоциклу «Земля»та більшістьвіршів В. Ярмушаіз збірки «Казкапро тебе».
Р. Андріяшику своїх прозовихтворах ще у60-х роках по-своємупрочитавсторінки історіїУкраїни у романі«Люди зі страху»,«Полтва» таін.
Сьогоднів царині літератури,зокрема в поезії,працюють тернополяниГ. Петрук-Попикта ін.
Білет24
1.Історіяукраїнськогонароду на сторінкаххудожніх творів.
Історичнатема – одна ізтрадиційних,провідних темв українськійлітературі.Уже пам'яткадавньої літератури«Слово о полкуІгоревім»відбиває події,пов'язані зпоходом князяІгоря протиполовців.
У багатьохсвоїх творах,особливо впоемі «Гайдамаки»,Т. Шевченкозвертався дозвитяжної добив історіїукраїнськогонароду – козаччини,відтворю-вавподії гайдамацькогоруху. ВеликийКобзар змалювавобрази БогданаХмель-ницького, Івана Ґонти, Максима Кривоноса,Байди Вишневецького.
Першимісторичнимроманом українськоїлітературиє роман «Чорнарада» П. Куліша.Історію рідногонароду і йогоборотьбу занезалежністьзмальованоу художніхтворах І. Франка(«Захар Беркут»),М. Старицького(«Останні орли»,«Оборона Буші»).Із творів І.Франка, Ю. Федьковича,В. Гжицького,Г. Хотке-вичадізнаємосяпро опришківськийрух і славноговатажка опришківОлексу Довбуша.
XX століттявнесло в історичнудолю українськогонароду своїдраматичніподії, на яківідгукнулисяпоети, прозаїки,драматурги.Через літературнітвори пройшлоосмисленняподій І та IIсвітових воєн,революції 1905та 1917 років, голодоморуі репресій20-30-х років.
Особливемісце в українськійлітературівідведеноподіям революції1905 року, її поразки.І Леся Українка,і М. Вороний, іВ. Винниченко,і О. Олесь у своїхтворах висловилисвої надії,сподіванняна революцію1905 року. Чималотворів малихформ присвятивцим подіям іМ. Коцюбинський.Серед них«Intermezzo»,«Коні не винні»,«Сміх», «Подарунокна іменини»,«Він іде» таін.
Творомсвітової славистав роман І.Багряного «СадГетсиманський»,в якому переданотрагедію українськогонароду у зв'язкуз репресіями,нищенням українськоїінтелігенції.Змальовуючижахіття більшовицькоготерору, безглуздістьзвинувачень, огидні методиНКВДистів підчас катуваньв'язнів, І. Багрянийв образі головногогероя АндріяЧумака показуєнезламну волюдо життя, утверджуєромантикувітаїзму. Нацю ж тему написанийІ. Багряним іроман «Тигролови»(перша назва«Звіролови»).
Проблемиісторичноїдолі від часівкозаччини ідо проголошеннянезалеж-ностіУкраїни по-своємуосмислює Р.Іваничук уромані «Орда».Варто підкре-слити,що у своїх творахР. Іваничукрозробляєпереважноісторичну тему.
Доісторичнихподій неодноразовозвертався усвоїй поетичнійтворчості М.Бажан. У 1942 роціпід час війниз фашистськоюНімеччиноюпоет пише своюпоему «ДанилоГалицький».В основу написаноготвору ляглиподії 700-літньоїдавності –перемога русичівпід керівництвомкнязя ДанилаГалицькогонад тевтонськиморденом мечоносців.
Історичну тематику впродовж усієї творчості розробляє П.Загребель-ний.Його перу належитьроман «Диво»,тема якогопов'язана ізбудівництвомСофійськогособору. «Роксолана»– твір про полонянкулегендарноїслави НастюЛісовську ізРогатина. Роман«Я, Богдан»належить докращих творівукраїнськоїлітератури.
Сьогодністає відомою«заґратована»творчістьшістдесятників.НародженнянезалежноїУкраїни такожзнайшло своєхудожнє осмисленняу творчомудоробку письменників.
2.Мужністьі стійкістьліричного герояу нерівнійборотьбі зізлом і неправдою(на прикладіпоезії ВасиляСтуса).
УВ. Стуса є прекрасніслова про поета:«Поет – це людина.Насамперед.А людина – цедобродій». Колиж довкола тебезло, сваволя,наруга і беззаконня,то ти – людина-добродій– мусиш протистоятизлу. І В. Стуспротистоявзлу. За йогокрилатимисловами – вчинки,за ними – «дорогаболю», невизнання,ув'язнення,брежнєвськітабори. В. Стусмужньо перенісвсі випробуваннядолі і «в смертіповернувсядо життя».
Йоголірика – одкровеннарозмова добровільноговигнанця,політв'язня,який до кінцябув переконанийв тому, що правдаі добро здолаютьзло. Розумівпоет й інше:без боротьбиу державі«напівправди,напівпітьми»добро не восторжествує.
Філософіяжиття і смертіне є позою поетаі він переконавнас у цьомуосо-бистимприкладом,повернувшисьна Батьківщинув труні.
Безкаяття, чеснопроніс він свійхрест, не похитнувсяні перед суддями,ні перед стражданням.Підсумовуючипережите, В.Стус писав: «Якдобре те, щосмерті не боюсья і не питаю,чи тяжкий мійхрест, що передвами, судді, неклонюся в передчуттінедовідомихверств, що жив,любив і не набравсяскверни, ненависті,прокльону,каяття...».
Такесходження наГолгофу гіднеподиву. Та дляВ. Стуса важливане слава зарадислави. Йогостійкість унеймовірноважких таборовихумовах підкреслю-валаправильністьобраного шляху,вселяла віруіншим у можливістьперемоги. Томуув'язнення незламало духупоета, не поставилойого на коліна.Навпаки, з кожнимднем він стававвсе більш фізичнозагартованим,ше краще усвідомлювавсвою місіюборця протитоталітарноїсистеми.
Утворах В. Стусав'язничногоперіоду немаєконкретнихвипадків соціальноїкривди чи зла.Ліричний геройпоета підноситьсянад особистимипрорахункамиіз суспільством.Навіть у вірші,присвяченомупам'яті художниціАлли Горської,яка стала жертвоюкадебістськоїжорстокості,В. Стус підноситьсянад власнимболем за втраченимдругом. Передаєйого як більвсієї України– «у чорнійстужі сонцеУкраїни...». Довласної музитут лише єдинеблагання: «Ярій,душе! Ярій, ане ридай!»
Авторвисловлюєдумку, що час«молитов ісподівань»на добро, порядність,чесність минув.Україна, надумку поета,ніколи не станедемократичноюдержа-вою вільнихгромадян, національнесвідомих патріотів,якщо лише пасивновболі-вати надвласною недолею.Мужні духомповинні прийматихресну дорогупротистоянняі боротьби.Глибока любовдо України,прагненнябачити її вільноюпоглиблюваливимогливістьпоета до співвітчизниківбрати на себевідпові-даль-ністьза долю держави.Ганебна мовчанкаосмислюєтьсяпоетом як великийгріх.
Безсумніву, фізичністражданняВ. Стуса у снігахСибіру, тюрмахі таборах Мордовіїбули безмежними.Його виснажувалавиразка шлунку,яка загострю-валасяв умовах в'язничногожиття, та карцернівипробовування,яким піддавалине раз непокірноготюремномурежимові поета.Та він здолавнеподоланне.Вороги вбилийого фізично,але героїчнийчин його духуприборкатине зуміли. Аджепоетові байдужебуло, що будез його власнимжиттям, колийшлося продуховні ідеали.З цього приводувін писав: «...явідчуваю власнусмерть живою,як і загибельсам о вороттям».Він щодня бувготовий гіднозустріти смерть,хоча за життяборовся активно.В. Стуса більшетурбував станвласної душі.Національнасвідомість,голос духузасвідчувалийого усвідомленийпатріотизм
Поетвірив у своєповерненняна Батьківщину.Важливим длянього було те,що він зможечесно подивитисяЇй у вічі, яксин, який докінця виконавсвій обов'язок.
2.Мужністьі стійкістьліричного герояу нерівнійборотьбі зізлом і неправдою(на прикладіпоезії ВасиляСтуса).
У В. Стусає прекрасніслова про поета:«Поет – це людина.Насамперед.А людина – цедобродій». Колиж довкола тебезло, сваволя,наруга і беззаконня,то ти – людина-добродій– мусиш протистоятизлу. І В. Стуспротистоявзлу. За йогокрилатимисловами – вчинки,за ними – «дорогаболю», невизнання,ув'язнення,брежнєвськітабори. В. Стусмужньо перенісвсі випробуваннядолі і «в смертіповернувсядо життя».
Його лірика– одкровеннарозмова добровільноговигнанця,політв'язня,який до кінцябув переконанийв тому, що правдаі добро здолаютьзло. Розумівпоет й інше:без боротьбиу державі«напівправди,напівпітьми»добро не восторжествує.
Філософіяжиття і смертіне є позою поетаі він переконавнас у цьомуосо-бистимприкладом,повернувшисьна Батьківщинув труні.
Безкаяття, чеснопроніс він свійхрест, не похитнувсяні перед суддями,ні перед стражданням.Підсумовуючипережите, В.Стус писав: «Якдобре те, щосмерті не боюсья і не питаю,чи тяжкий мійхрест, що передвами, судді, неклонюся в передчуттінедовідомихверств, що жив,любив і не набравсяскверни, ненависті,прокльону,каяття...».
Такесходження наГолгофу гіднеподиву. Та дляВ. Стуса важливане слава зарадислави. Йогостійкість унеймовірноважких таборовихумовах підкреслю-валаправильністьобраного шляху,вселяла віруіншим у можливістьперемоги. Томуув'язнення незламало духупоета, не поставилойого на коліна.Навпаки, з кожнимднем він стававвсе більш фізичнозагартованим,ше краще усвідомлювавсвою місіюборця протитоталітарноїсистеми.
У творахВ. Стуса в'язничногоперіоду немаєконкретнихвипадків соціальноїкривди чи зла.Ліричний геройпоета підноситьсянад особистимипрорахункамиіз суспільством.Навіть у вірші,присвяченомупам'яті художниціАлли Горської,яка стала жертвоюкадебістськоїжорстокості,В. Стус підноситьсянад власнимболем за втраченимдругом. Передаєйого як більвсієї України– «у чорнійстужі сонцеУкраїни...». Довласної музитут лише єдинеблагання: «Ярій,душе! Ярій, ане ридай!»
Авторвисловлюєдумку, що час«молитов ісподівань»на добро, порядність,чесність минув.Україна, надумку поета,ніколи не станедемократичноюдержа-вою вільнихгромадян, національнесвідомих патріотів,якщо лише пасивновболі-вати надвласною недолею.Мужні духомповинні прийматихресну дорогупротистоянняі боротьби.Глибока любовдо України,прагненнябачити її вільноюпоглиблюваливимогливістьпоета до співвітчизниківбрати на себевідпові-даль-ністьза долю держави.Ганебна мовчанкаосмислюєтьсяпоетом як великийгріх.
Безсумніву, фізичністражданняВ. Стуса у снігахСибіру, тюрмахі таборах Мордовіїбули безмежними.Його виснажувалавиразка шлунку,яка загострю-валасяв умовах в'язничногожиття, та карцернівипробовування,яким піддавалине раз непокірноготюремномурежимові поета.Та він здолавнеподоланне.Вороги вбилийого фізично,але героїчнийчин його духуприборкатине зуміли. Аджепоетові байдужебуло, що будез його власнимжиттям, колийшлося продуховні ідеали.З цього приводувін писав: «...явідчуваю власнусмерть живою,як і загибельсам о вороттям».Він щодня бувготовий гіднозустріти смерть,хоча за життяборовся активно.В. Стуса більшетурбував станвласної душі.Національнасвідомість,голос духузасвідчувалийого усвідомленийпатріотизм
Поетвірив у своєповерненняна Батьківщину.Важливим длянього було те,що він зможечесно подивитисяЇй у вічі, яксин, який докінця виконавсвій обов'язок.
Білет25
1.Відображеннянаціональноїсамосвідомостігероїв у творахОлександраДовженка.
Довженко– митець, вихованийна багатомудуховномунаціональномугрунті. Томув його творахзображенісентиментальні,добрі, працьовитілюди, закоханів красу рідногокраю і пісні,типові представникиукраїнськоїнації. Такимививів їх письменнику «Звенигороді»,«Землі», «Поеміпро море»,«ЗачарованійДесні» та багатьохінших творах.Однак у творахО. Довженка допочатку 40-х роківперсо-нажі хочай відчуваютьсебе українцями,але тількипідсвідомопроявляютьриси національноїментальності:у повазі достарших, особливобатьків; у любовідо праці, доземлі, на якійживуть; у готовностіпіти на самопожертвузаради інших.Ці персонажівсе-таки щегостро не відчуваютьсвоєї приналежностідо україн-ськоїнації. Вони– радянськіукраїнці. Утворах довоєнногоперіоду О. Довженконе загострювавпроблеми національноїсамосвідомості,не порушувавпитання тотальногонищення українськоїнації.
Зусією гостротоютема українськоїсамосвідомостігероїв зазвучалау творах сороковихроків. Національно-світогляднаеволюція О.Довженка, якавилилася уконфлікт ізпануючоюкомуністичноюідеологією,позначиласяі на відображеннінаціональноїсамосвідомостігероїв йоготворів. ЛаврінЗапорожець,Купріян Хутірний(кіноповість«Україна вогні»), ІванОрлюк (кіноповість«Повість полум'янихліт») – це носіїкращих риснароду, йогодуховної тафізичної величі,нескореності,які зі зброєюв руках захищаютьрідну землю,свідомо ставлятьсядо свого обов'язкуоборонцянезалежностіукраїнськогонароду. Саметому КупріянХутірний намагаєтьсязупинити відступаючихсолдатів: «–Не пущу. Я царязахищав, нетікав. А ви своювладу одстоятине можете».
РозмоваЗапорожця ізЗабродою післятрагічноїсмерті староїселянки Левчи-хипо-особливомуувиразнюєвідчуттяприналежностігероя до свого,україн-ськогонароду. НепростіперипетіїЗаброди вінвважає «внутрішньоюсправою», якуне можна порівнюватиіз спробоюпоневолитивесь народ.Тому він переконуєЗаброду, що«часом в'язній судді повиннібитися поруч,коли Батьківщинагине». У ційрозмові авторробить суттєвеуточнення:«А зараз Батьківщинагине, Україна!»
Найвиразнішепочуття національноїгідності йусвідомленнябезправногостановища своєїнації закладенописьменникому тому епізодікіноповісті«Украї-на вогні», колиЛаврін Запорожецьзнімає зі стінипортрет Сталіна.Тут не потрібніособливі коментарі.І герой висловлюєтьсялаконічно проте, що його святавіра у справедливогоі всемогутньоговождя пропала.Усі страхіття,пере-житі нимвід початкувійни, коли«повіз старийЗапорожецьп'ять синів навійну», І до їїостанньогодня, коли зібралисяЗапорожці ужебез матері,Савки, Григорія,Трохима напопелищі рідноїхати доспіватисвою мирнупісню «Ой підуя до роду гуляти»,дають йомуправо на такийрішучий крок.Образ ЛаврінаЗапорожця єтиповим. За нимми вбачаємомільйони сильних,мужніх українськихпатріотів.
Щоденниковізаписи сороковихроків – періодунайбільшогогоніння митцякремлівськимиідеологами– засвідчують,що письменникглибоко переживавза історичнудолю своєїнації і.ні намить не сумнівавсяу своїй правотіпатріота.
Підкутом зорунаціональноїсамосвідомостісамого О. Довженкатреба розглядатийого запис:«Товаришу мійСталін, колиб ви були навітьБогом, я й тодіне повірив бивам, що я націоналіст,якого требаплямувати йтримати в чорнімтілі... Невжелюбов до свогонароду є націоналізмом?»Поняття «націо-наліст»прирівнювалосяна той час допоняття «ворогнароду».
2.Історіяукраїнськогонароду в творчостіІвана Кочерги.
Більшістьдрам ІванаКочерги – цетвори на історичнутему. Грунтовнаобізнаністьдраматургаз історієюУкраїни, вивченняархівних документівдопомоглимитцеві пітиу глиб віківі відтворитикняжі часи XIст.
Своюдраму «ЯрославМудрий» І. Кочерганаписав у 1944 році.коли Українапалала в огнідругої світовоївійни. У днітяжких випробуваньсвоєю п'єсоюавтор проголосивгімн миру, спокоюна землі, освітившисвітлом своготаланту найва-жливішівіхи історіїнашого народу.В образі ЯрославаМудрого І. Кочергапока-зав намідеал воїнаі книголюба,доброго політикаі будівничого,який «вищихне відав скарбів,ніж мирний труді щастя в ріднімдомі». Він піклувавсяпро військо-вумогутність,економічнийрозквіт і духовнийрозвиток Київськоїдержави. Віншироко відкривдержавні дверідля культуриі міцно закривїх перед споконвіч-нимворогом –кочівниками.Усі вчинки ідії ЯрославаМудрого вдержавно-громадськомуі особистомужитті булипродиктованітурботою прорідну землю.Він хоче будуватиміста, палаци,храми, дбатипро освіту, алеспочатку утверджуєчіткий закон:«Раніш закон,а потім благодать».
Князьрішуче переслідуєтих, хто сієчвари, міжусобиці,«крамоли ілукавс-тва»,карає їх. Такбув покаранийна смертіьНовгородськийпосадник Коснятин– батько Микити.Микита хочепомститисякнязеві, алезрозумівши,як багато означаєЯрослав Мудрийдля держави,стає другомкнязя – «найсвітлішогоз усіх земнихцарів» і гинеза нього.
КаменщикЖурейко, незважаючина небезпеку(князь поклявсяйого покарати),спішить попередитиЯрослава прозмову. Журейкопредставляєтих русичів,для яких державніінтереси буливищими, ніжвласні, навітьколи йшлосяпро життя чисмерть.
Долядітей князяЯрослава тежпідпорядкованадержавнимінтересам. ІАнна, і Єлизаветамусять виходитизаміж за королівсусідніх держав,щоб таким чиномзабезпечитимир і безпекудля рідноїземлі. ВажкопогодитисяАнні, що «дове-детьсяїхати в Париж»,адже «там нікравців, нікрамарів путящих,доми холодні,вулиці брудні».Так само і Єлизаветане уявляє, якрозлучитьсяз батьком, Києвом,книжками. Зтуги за БатьківщиноюЄлизаветапомерла.
Удрамі «ЯрославМудрий» І. Кочергапролив світлона історичнийфакт, пов'язанийіз перебуваннямварягів наКиївськійземлі. Сюдивони були запро-шені,як мужні воїнидля охороникордонів Русівід нападівкочівників.Коли варягипочали себеповодити якзавойовники,то Ярослав їхвідправив іздержави.
Самовідданістькнязеві розкритов образах Микити,Журейка, Милуші.Князь Ярославсхилив головуперед тіломМикити, який«чесно вмерза Русь на полібрані», а новгородцямпообіцяв «заслужбу вірнуі добро» звільнитимісто від даниниі захиститиїх «вольностісвяті». На полібою князь вирішуєпобудуватихрам в ім'я Софії«щоб в вікахвона стояла».
Ідеютвору визначивсам автор –«нелегке ічасом боліснешукання правдиі мудростіжиття разомз народом, накористь Вітчизні...».
ПодіїXVI ст., поневоленняРусі-Українилитовськимивоєводамилягли в основудраматичноготвору «Свіччиневесілля». Похмуримі темним містомзображенийКиїв 1506 року. Щобвідчули ремісники,трударі, щовони холопитемні, безправніі безсилі, литовськізавойовникизаборонилиїм вечорамисвітити свічки.Перед киянамипостало питання:жити в темнотічи при світлі?Коритись чиборотися? Уборотьбі заправо на світлорозпочинаєтьсяборотьба заволю:Головнийгерой творуІван Свічкатвердо вирішує:що б там не було,здобути киянамправо на світло.
Отожкиївські ремісникиусвідомлюють,шо шлях до воліпролягає череззбройну боротьбу.Вогник свічі,яку несе Меланка,спалахує полум'ямповстання. Щобвизволитикоханого, Меланказмушена булакрізь вітері бурю по крутихярах і байракахПодолу пронестизапалену свічку.Образ Меланки,як писав І. Кочерга,– це поетичнийсимвол України,яка «з тьмивіків та черезстільки бур»пронесла незгаснийживий вогниксвоєї волі такультури.
Драма«Свіччиневесілля» даєможливістьчитачеві широкопознайомитисяіз розвиткомремісництваКиєва. Знайомствоз ремісниками(зброярі, золотарі,кравці, кушнірі)наводить надумку, що нашволелюбнийнарод, який мавдобре розвиненуекономікувідповіднодо свого часу,ніколи не виношувавмрій про поневоленняінших. Коли жзазіхали найого волю, нехилив смиренноголову, а стававна боротьбу,бо «свічкимирної не вартата країна, щов боротьбі їїне запалила».
Утворах І. Кочергиісторія українськогонароду знайшласвоє високемистецькевідображення.
жливішівіхи історіїнашого народу.В образі ЯрославаМудрого І. Кочергапока-зав намідеал воїнаі книголюба,доброго політикаі будівничого,який «вищихне відав скарбів,ніж мирний труді щастя в ріднімдомі». Він піклувавсяпро військо-вумогутність,економічнийрозквіт і духовнийрозвиток Київськоїдержави. Віншироко відкривдержавні дверідля культуриі міцно закривїх перед споконвіч-нимворогом –кочівниками.Усі вчинки ідії ЯрославаМудрого вдержавно-громадськомуі особистомужитті булипродиктованітурботою прорідну землю.Він хоче будуватиміста, палаци,храми, дбатипро освіту, алеспочатку утверджуєчіткий закон:«Раніш закон,а потім благодать».
Князьрішуче переслідуєтих, хто сієчвари, міжусобиці,«крамоли ілукавс-тва»,карає їх. Такбув покаранийна смертіьНовгородськийпосадник Коснятин– батько Микити.Микита хочепомститисякнязеві, алезрозумівши,як багато означаєЯрослав Мудрийдля держави,стає другомкнязя – «найсвітлішогоз усіх земнихцарів» і гинеза нього.
КаменщикЖурейко, незважаючина небезпеку(князь поклявсяйого покарати),спішить попередитиЯрослава прозмову. Журейкопредставляєтих русичів,для яких державніінтереси буливищими, ніжвласні, навітьколи йшлосяпро життя чисмерть.
Долядітей князяЯрослава тежпідпорядкованадержавнимінтересам. ІАнна, і Єлизаветамусять виходитизаміж за королівсусідніх держав,щоб таким чиномзабезпечитимир і безпекудля рідноїземлі. ВажкопогодитисяАнні, що «дове-детьсяїхати в Париж»,адже «там нікравців, нікрамарів путящих,доми холодні,вулиці брудні».Так само і Єлизаветане уявляє, якрозлучитьсяз батьком, Києвом,книжками. Зтуги за БатьківщиноюЄлизаветапомерла.
У драмі«Ярослав Мудрий»І. Кочерга проливсвітло на історичнийфакт, пов'язанийіз перебуваннямварягів наКиївськійземлі. Сюдивони були запро-шені,як мужні воїнидля охороникордонів Русівід нападівкочівників.Коли варягипочали себеповодити якзавойовники,то Ярослав їхвідправив іздержави.
Самовідданістькнязеві розкритов образах Микити,Журейка, Милуші.Князь Ярославсхилив головуперед тіломМикити, який«чесно вмерза Русь на полібрані», а новгородцямпообіцяв «заслужбу вірнуі добро» звільнитимісто від даниниі захиститиїх «вольностісвяті». На полібою князь вирішуєпобудуватихрам в ім'я Софії«щоб в вікахвона стояла».
Ідеютвору визначивсам автор –«нелегке ічасом боліснешукання правдиі мудростіжиття разомз народом, накористь Вітчизні...».
ПодіїXVI ст., поневоленняРусі-Українилитовськимивоєводамилягли в основудраматичноготвору «Свіччиневесілля». Похмуримі темним містомзображенийКиїв 1506 року. Щобвідчули ремісники,трударі, щовони холопитемні, безправніі безсилі, литовськізавойовникизаборонилиїм вечорамисвітити свічки.Перед киянамипостало питання:жити в темнотічи при світлі?Коритись чиборотися? Уборотьбі заправо на світлорозпочинаєтьсяборотьба заволю:Головнийгерой творуІван Свічкатвердо вирішує:що б там не було,здобути киянамправо на світло.
Отожкиївські ремісникиусвідомлюють,шо шлях до воліпролягає череззбройну боротьбу.Вогник свічі,яку несе Меланка,спалахує полум'ямповстання. Щобвизволитикоханого, Меланказмушена булакрізь вітері бурю по крутихярах і байракахПодолу пронестизапалену свічку.Образ Меланки,як писав І. Кочерга,– це поетичнийсимвол України,яка «з тьмивіків та черезстільки бур»пронесла незгаснийживий вогниксвоєї волі такультури.
Драма«Свіччиневесілля» даєможливістьчитачеві широкопознайомитисяіз розвиткомремісництваКиєва. Знайомствоз ремісниками(зброярі, золотарі,кравці, кушнірі)наводить надумку, що нашволелюбнийнарод, який мавдобре розвиненуекономікувідповіднодо свого часу,ніколи не виношувавмрій про поневоленняінших. Коли жзазіхали найого волю, нехилив смиренноголову, а стававна боротьбу,бо «свічкимирної не вартата країна, щов боротьбі їїне запалила».
У творахІ. Кочерги історіяукраїнськогонароду знайшласвоє високемистецькевідображення.
Білет26
1.Українськанародна творчість:думи та історичніпісні.
Історичніпісні та думи– жанри українськоїнародної творчості.Дуже специфічнийза походженнямжанр думи. Вінпритаманнийтільки українськійнаціональнійкультурі. Появуукраїнськихдум учені дослідникипов'язують зкозаччиною.Боротьба козаківіз завойовниками-турками,татарами, життябранців у турецькійневолі, тяжкийїх побут нагалерах, морськіпоходи козаків,козацькі повстанняпроти Польщі– усі ці подіїбули мотивамиукраїнськихдум.
Докращих українськихдум належать«Дума про козакаГолоту», «Думапро МарусюБогуславку»,«Дума про СамійлаКішку», «Думапро Івана Богуна»та ін.
Зазмістом думидуже подібнідо історичнихпісень, а завиконанням– до плачів,голосінь. Авторидум невідомі.Ними переважнобули учасникиподій– козацькихбитв і походів.Кобзарі, лірники,бандуристипід супровідсвоїх інструментівречитативомвиконувалиїх. Від села досела, від містадо міста розносиливони вісті прославу і подвигигероїв, їх мужність,героїзм і гарячулюбов до України.І. Франко назвавдуми й історичніпісні безсмертнимипам'ятками,створенимигенієм самогонароду.
У відтворенніподвигів героїву думах, як і вісторичнихпіснях, реалізмпоєднувавсяз романтичнимореолом. Щедровикористовувалисяу думах таісторичнихпіснях народнопоетичнісимволи (орел,сокіл – козак;крук, ворон –ворог; зозуля– мати, вдова),порівняння(скрива, як вовк,споглядає). Утекстах думтрапляютьсязаперечніпорівняння:«Ой та то ж непили пилили,Не тумани вставали,– Як із землітурецької, Ізвіри бусурманської,З города Азова,з тяжкої неволіТри брати втікали».
Стилістичнуфункцію уповільненнярозповіді вдумах відіграютьсинонімічніповтори–тавтологія(думає-гадає,грає-виграває).
Мовадум, як й історичнихпісень, збагаченапостійнимиепітетами: кіньу козака завждивороний; козакпостійно урусі, в дії, томуперед ним стелитьсяшлях широкий,битий; він обороняєземлю християнську.
Думивідзначаютьсятакож молитовноюформою. За обсягомдуми більші,ніж історичніпісні, складнішаїхня будова.
Розпочинаєтьсядума зачином,в якому вказуєтьсяна місце абочас дії. Прикладомможе бути поетичнийзаспів (зачин)«Думи про козакаГолоту: «Ойполем, полемкилиїмським,То шляхом битимординським,Ой там гуляв-козакГолота».
Розповідьпро основнуподію, яка йдепісля зачину,як правило,дуже детальна.Вона уповільненадодатковимиепізодами,описами одягу,вчинків героїв,словами-повторами.Кінцівка думиславила героївта бажала їмусякого добрата гаразду.
Прикметноюрисою побудовидум є їх неподільністьна строфи. Думаможе поділитисяна окремі періоди(тиради). Вонавідзначаєтьсянерівномірністюрядків. У нихможе бути відчотирьох дотридцяти ібільше складів
Рядкиу думі можутьбути не заримованими,але дума завждимає свій виразнийритм. Це даєможливістьвиконавцевізмінюватимелодію, слова,імпровізувати.Для виконаннядум потрібнаспеціальнапідготовка.Сьогодні такупідготовкуздійснюютькобзарськішколи. Відомоюкобзарськоюшколою в Україніє Стрітівська,в якій працюютьтакі талановитікобзарі, якбрати Миколата Василь Литвини.Кобзарськемистецтво,виконання думзберегли українців діаспорі. Навесь світ сталивідомі виконавціцього жанру– Китастий таМішалов.
Давнімжанром історичногоепосу є такожісторичнапісня. Пам'яткоюсереди-ни XV століттяє відома пісня«Дунаю, Дунаю,чомусмутентечеш». Трироти, що стоять«на версі Дунаю»– турецька,татарська тапольська –правдивовідобра-жаютьтогочаснуісторичнуобстановкуУкраїни, наземлі якоїзавжди зазіхализагарбники.
Історичніпісні, як і думи,передають своїмзмістом конкретніісторичніподії, процеси,оспівуютьісторичнихосіб.
Найдавнішіісторичніпісні, які пов'язаніз добою козаччини,оспівуютьлицарів-патріотів.Відомою є «Пісняпро Байду» –народногоулюбленця, якийпотрапившив неволю і зазнавшистрашних катувань,не втративсвоєї національ-ноїгідності, нестав зрадником.
Історикистверджують,що прототипомБайди Вишневенькогобув князь ДмитроВишневецький.Д. Вишневецькийзаклав на Хортиціфортецю. Підчас одного збоїв він бувполонений ілюто катований.Його зачепилиребром за гак-Таких самихмук зазнав ігерой «Пісніпро Байду».Важкі тортурипереніс полоненийтурками легендарнийМорозенко(пісня «Ой, Морозе,Морозенку»).Упродовж віківзалишаєтьсябути популярноюпісня-марш «Ой,на горі та женціжнуть», присвяченазвитяжнимгероям Дорошенковіта Сагайдачному.Великою повагою,незважаючина тривалезамовчування,користуєтьсяв народі пісня-кант«Ой, зійшлазоря» – проПочаївськуБожу Матір, щоврятуваламонастир івсіх, хто в ньомусховався підчас турецькоїоблоги.
Історичніпісні про боротьбуукраїнськогонароду протипольськихзагарб-никівоспівуютьмасовий героїзмнароду. У нихпрославленобитву під Корсунем(«Засвіт всталикозаченьки»),Жванцем («Ой,з города Немирова»),Збаражем («Ой,що то за хижка»).У піснях цьогоперіоду звеличеноБ. Хмельницькогоі його битвув урочищі ЖовтіВоди на Дніпропетровщині(«Чи не той тохміль»). ОбразХмельницькогопорівнюєтьсяз хмелем, щозавжди бувуособленняммолодечої силита звитяги.Йому присвяченатакож пісня«Гей, не дивуйтесь,добрії люди».Героєм цієїпісні є такожсподвижникгетьмана М.Кривоніс, щопліч-о-плічйшов з Б. Хмельницькимі під ЖовтимиВодами, і підКорсунем. Героямиісторичнихпісень сталиНечай, Богунта інші історичнідіячі. ОбразБ. Хмельницькогооспіваний такожу народнихдумах, зокрема«Хмельницькийі Барабаш».
Увійшлив історію пісніпорівнянонедавньогочасу, які миназиваємострілецькими.Сьогодні всімвідома пісня«Ой у лузі червонакалина», що хочі має свогоавтора, алезалишаєтьсянародною. Історичніпісні та думиє провід-нимижанрами українськоїнародної творчості.Чимало сюжетівцих жанрівстали основоюдля літературнихтворів.
Народнапісня сталапоштовхом длянаписання драм«Сава Чалий»М. Костомаровата І. Карпенка-Карого.У прозову ідраматургічнутворчість М.Старицькоговвійшов легендарнийобраз МарусіБогуславки.Неодноразовозверталисяписьменникидо пісні «Ой,не ходи, Грицю,та й на вечорниці».За мотивамицієї пісністворена одноіменнадрама М. Старицького,повість О.Кобилянеької«У неділю ранозілля копала»,роман у віршахЛіни Костенко«Маруся Чурай».
2.Красадуховного світугероїв ОлесяГончара.
Значнимтворчим досягненнямОлеся Гончарає відтвореннякраси духовногосвіту йогогероїв на сторінкахроманів, повістей,оповідань тановел. Авторськезамилуваннягероями у їхлюбові доБатьківщини,глибокійвірності удружбі та коханніспостерігаєтьсяуже на першихсторінкахроману «Прапороносці».
Багатийвнутрішнійсвіт героївтрилогії, їхгуманізм іблагородніпориви зразуж беруть у полончитача. «Все,все ми віддамотобі. Батьківщино...Все! Навітьнаші серця. Іхто не звідавцього щастя,цієї... красивірності, тойне жив по-справжньому».Ці слова Брянськогонезадовгодо його смертіувиразнюютьобраз духовнобагатої людини;юнака, що зворушуєромантичноювірністю коханій,друзям, Батьківщині;мудрого командира,ім'я якого живесеред солдатівнавіть післяйого смерті.Завдяки багатомувнутрішньомусвітові, з якимне таївся Брянськийу невідповідних,на перший погляд,умовах війни,його ім'я залиши-лосядля воїнівсимволом відвагиі краси. До ньогойшли за порадою,моральноюпідтримкою,йому відкривалисяу найпотаємнішому.У полку Самієваприналеж-ністьдо роти Брянськоговважаласявинагородою.Багатстводуховногосвіту, моральнадосконалість,патріотичнийобов'язок єднаєз Юрієм БрянськимШуру Ясногорську,Євгена Черниша,молодого бійцяГая та Іншихперсонажівтвору.
ОбразШури Ясногорськоїнаділений уромані сяйвомморальноїчистоти, задушевністю,ліризмом. Вражаєїї краса вірності,поєднана зглибокимусвідом-леннямобов'язку передВітчизною.Своєю високоморальноюповедінкою,вірністю вкоханні, вміннямспівчуватиШура заслужиласобі найвищуповагу і шанобливеставленнявоїнів. Вониоберігаютьїї, оточуютьповсякчасноютурботою. «Вірна»,– називаютьїї бійці міжсобою, і героїняне розчарувалаїх своєю поведінкою.Повне розумінняповедінки Шуриоднополчанамипоказує ОлесьГончар, колизароджуєтьсякохання Ясногорськоїі Черниша.
Герояроману-трилогіїЄвгена Чернишахарактеризуєсувора вимогливістьдо себе і досвоїх підлеглих,самовідданевиконаннявійськовогообов'язку іпостійна готовністьприйти на допомогубойовому побратимові.У творі приваблюєте, що суворавимогливістьі доброта офіцераЧерниша невиключаютьодна одну, ана-впаки – йдутьу парі. Зворушливимидо сентиментальностіє його спогадипро матір, яка«сидить передрепродуктором,чекаючи батьказ роботи, і слухаєвісті з ефіру,накинувши теплушаль на худенькіплечі, і хочепочути просвого Женю..».
Захоплюєу творі вчинокРомана Блаженка,який в оточеномунімцями маєткуготуєтьсязагинути смертюгероя, хочайому важкоусвідомити,що Дружиназалишитьсявдовою, а діти– сиротами.
Підчас битв таармійськихпереходівзмінюєтьсяХома Хаєцький.Зростає йоговідвага і почуттявідповідальності.Подвиги, стійкість,відданістьсправі, людяність,доброта, глибокіпочуття любові,що про них йдетьсяу «Прапоронос-цях»викликаютьподив і захоплення,незважаючина ідеологічненавантаженнятвору.
Вінших історичнихобставинахрозкриваютьсвій духовнийсвіт героїроману «Собор».Їх не тривожатьвибухи війни.Але безтурботнимжиття героївназвати неможна. Проблеми,якими живутьмешканці Зачіплянки,пов'язані іздуховним станомсуспільства60-х років. Вонирозвиваютьсянавколо собору,збудованого«після зруйнуваннясічі, в потьомкінськічаси, поверженимизапорожцями».Їм тоді було«шаблю вибитоз рук, але з серцяне вибито духволі й жаданнякраси». «Гордапоема степовогозодчества»,яка стала символому творі, входитьу життя кожногогероя. Чим будесобор для наступнихпоколінь? –розмірковуєстудент МиколаБаглай. Длянього особисто– це є тількикраса, «музикасфер» черезстоліття, цевідчуття Батьківщини,це відповідальністьза все, що дієтьсянавколо соборуз людьми, зприродою, змістом. В образіЛободи авторпоказує людину,що розумом,кмітливістюпішла вперед,але відсталасвоїм духовнимрозвитком. Вінне розуміє, щоминуле – твердийгрунт длямайбутнього,основа йогодуховності.Тому й не дивно,шо свого батька,колишньогославетногосталевара,з легкою душеювін віддав убудинок перестарілих.Закономірниму романі є запитанняШпачихи докар'єристаВолодьки: «Детвоя совість– у грудях, чив сейфі на замку?»Микола Баглайі ВолодькаЛобода – двапротилежнібереги. На одномуз них – поетичнийсвіт, невмирущакраса і силанаціональногодуху, а на другому– духовна вбогість.
Уромані явнопростежуєтьсязакономірність:кого притягуєсобор, той вбачаєсенс свогожиття у чеснійпраці, вірнійлюбові, незрадливійдружбі. Такимиперсонажамиє Вірунька таІван Баглай,фронтовичкаЛеся Хомівна,її батько –учитель ХомаРоманович, якийза розповідіучням про соборпобував наМагадані. Тривогаза збереженнякраси для майбутніхпоколінь проймаєархітектора,сина воєнкома,який вважає,що до руйнуванняцінностейстаровинипричетні всі,хто стоїтьосторонь. «Тупіубивці краси,– вважає він,– зруйнувалиДесятиннуцерк-ву,Михайлівський-Золотоверхий...».Інтуїтивновідчув необхідністьзберегти предко-вічнукрасу воєнком,коли, визволяючимісто, командував:«По тому – небити».
Проблемазбереження«собору душі»найбільшепов'язана зобразом Єльки,сільськоїбезпаспортноїі безправноїдівчини, якуне раз долякидала на серйознівипробування.Схибивши разв очах окремиходносельціввона сталадівчиною легкоїповедінки.Єльці не байдуже,що про неї думають,як ставлятьсядо неї, томуйде із села.Красуня ЄлькасподобаласьЛободі, він всеробить длятого, щоб одружитисяз нею. Та повнагідності, хочі безправна,дівчина не хочебути «проданою»нареченою. Іколи під часзаручин з Лободоюїї покликав«на хвилинку»Микола Баглай,пішла за ним,бо відчувала:це – доля. Таколи пізналасправжній чаркохання, ставитьперед собоюзапитання: чигідна вонакоханого?Випробовуваннякороткочаснимрозлученнямскріплює «соборидуш» Єльки іМиколи. Ї цьомурадіє вся Зачіплянка– люди красивіі щедрі душею.
ОлесьГончар писавпро те, чим жив,захоплювавсяі проти чогоборовся. Красадуховного світу– лейтмотивйого романів«Прапороносці»,«Собор». Проблемидуховності,моралі обміркувавписьменникі на сторінкахсвоїх творів«Людина і зброя»,«Тронкам, «Циклон»,«Бригантина».«Твоя зоря».
Костомаровата І. Карпенка-Карого.У прозову ідраматургічнутворчість М.Старицькоговвійшов легендарнийобраз МарусіБогуславки.Неодноразовозверталисяписьменникидо пісні «Ой,не ходи, Грицю,та й на вечорниці».За мотивамицієї пісністворена одноіменнадрама М. Старицького,повість О.Кобилянеької«У неділю ранозілля копала»,роман у віршахЛіни Костенко«Маруся Чурай».
2.Красадуховного світугероїв ОлесяГончара.
Значнимтворчим досягненнямОлеся Гончарає відтвореннякраси духовногосвіту йогогероїв на сторінкахроманів, повістей,оповідань тановел. Авторськезамилуваннягероями у їхлюбові доБатьківщини,глибокійвірності удружбі та коханніспостерігаєтьсяуже на першихсторінкахроману «Прапороносці».
Багатийвнутрішнійсвіт героївтрилогії, їхгуманізм іблагородніпориви зразуж беруть у полончитача. «Все,все ми віддамотобі. Батьківщино...Все! Навітьнаші серця. Іхто не звідавцього щастя,цієї... красивірності, тойне жив по-справжньому».Ці слова Брянськогонезадовгодо його смертіувиразнюютьобраз духовнобагатої людини;юнака, що зворушуєромантичноювірністю коханій,друзям, Батьківщині;мудрого командира,ім'я якого живесеред солдатівнавіть післяйого смерті.Завдяки багатомувнутрішньомусвітові, з якимне таївся Брянськийу невідповідних,на перший погляд,умовах війни,його ім'я залиши-лосядля воїнівсимволом відвагиі краси. До ньогойшли за порадою,моральноюпідтримкою,йому відкривалисяу найпотаємнішому.У полку Самієваприналеж-ністьдо роти Брянськоговважаласявинагородою.Багатстводуховногосвіту, моральнадосконалість,патріотичнийобов'язок єднаєз Юрієм БрянськимШуру Ясногорську,Євгена Черниша,молодого бійцяГая та Іншихперсонажівтвору.
ОбразШури Ясногорськоїнаділений уромані сяйвомморальноїчистоти, задушевністю,ліризмом. Вражаєїї краса вірності,поєднана зглибокимусвідом-леннямобов'язку передВітчизною.Своєю високоморальноюповедінкою,вірністю вкоханні, вміннямспівчуватиШура заслужиласобі найвищуповагу і шанобливеставленнявоїнів. Вониоберігаютьїї, оточуютьповсякчасноютурботою. «Вірна»,– називаютьїї бійці міжсобою, і героїняне розчарувалаїх своєю поведінкою.Повне розумінняповедінки Шуриоднополчанамипоказує ОлесьГончар, колизароджуєтьсякохання Ясногорськоїі Черниша.
Герояроману-трилогіїЄвгена Чернишахарактеризуєсувора вимогливістьдо себе і досвоїх підлеглих,самовідданевиконаннявійськовогообов'язку іпостійна готовністьприйти на допомогубойовому побратимові.У творі приваблюєте, що суворавимогливістьі доброта офіцераЧерниша невиключаютьодна одну, ана-впаки – йдутьу парі. Зворушливимидо сентиментальностіє його спогадипро матір, яка«сидить передрепродуктором,чекаючи батьказ роботи, і слухаєвісті з ефіру,накинувши теплушаль на худенькіплечі, і хочепочути просвого Женю..».
Захоплюєу творі вчинокРомана Блаженка,який в оточеномунімцями маєткуготуєтьсязагинути смертюгероя, хочайому важкоусвідомити,що Дружиназалишитьсявдовою, а діти– сиротами.
Під часбитв та армійськихпереходівзмінюєтьсяХома Хаєцький.Зростає йоговідвага і почуттявідповідальності.Подвиги, стійкість,відданістьсправі, людяність,доброта, глибокіпочуття любові,що про них йдетьсяу «Прапоронос-цях»викликаютьподив і захоплення,незважаючина ідеологічненавантаженнятвору.
В іншихісторичнихобставинахрозкриваютьсвій духовнийсвіт героїроману «Собор».Їх не тривожатьвибухи війни.Але безтурботнимжиття героївназвати неможна. Проблеми,якими живутьмешканці Зачіплянки,пов'язані іздуховним станомсуспільства60-х років. Вонирозвиваютьсянавколо собору,збудованого«після зруйнуваннясічі, в потьомкінськічаси, поверженимизапорожцями».Їм тоді було«шаблю вибитоз рук, але з серцяне вибито духволі й жаданнякраси». «Гордапоема степовогозодчества»,яка стала символому творі, входитьу життя кожногогероя. Чим будесобор для наступнихпоколінь? –розмірковуєстудент МиколаБаглай. Длянього особисто– це є тількикраса, «музикасфер» черезстоліття, цевідчуття Батьківщини,це відповідальністьза все, що дієтьсянавколо соборуз людьми, зприродою, змістом. В образіЛободи авторпоказує людину,що розумом,кмітливістюпішла вперед,але відсталасвоїм духовнимрозвитком. Вінне розуміє, щоминуле – твердийгрунт длямайбутнього,основа йогодуховності.Тому й не дивно,шо свого батька,колишньогославетногосталевара,з легкою душеювін віддав убудинок перестарілих.Закономірниму романі є запитанняШпачихи докар'єристаВолодьки: «Детвоя совість– у грудях, чив сейфі на замку?»Микола Баглайі ВолодькаЛобода – двапротилежнібереги. На одномуз них – поетичнийсвіт, невмирущакраса і силанаціональногодуху, а на другому– духовна вбогість.
У романіявно простежуєтьсязакономірність:кого притягуєсобор, той вбачаєсенс свогожиття у чеснійпраці, вірнійлюбові, незрадливійдружбі. Такимиперсонажамиє Вірунька таІван Баглай,фронтовичкаЛеся Хомівна,її батько –учитель ХомаРоманович, якийза розповідіучням про соборпобував наМагадані. Тривогаза збереженнякраси для майбутніхпоколінь проймаєархітектора,сина воєнкома,який вважає,що до руйнуванняцінностейстаровинипричетні всі,хто стоїтьосторонь. «Тупіубивці краси,– вважає він,– зруйнувалиДесятиннуцерк-ву,Михайлівський-Золотоверхий...».Інтуїтивновідчув необхідністьзберегти предко-вічнукрасу воєнком,коли, визволяючимісто, командував:«По тому – небити».
Проблемазбереження«собору душі»найбільшепов'язана зобразом Єльки,сільськоїбезпаспортноїі безправноїдівчини, якуне раз долякидала на серйознівипробування.Схибивши разв очах окремиходносельціввона сталадівчиною легкоїповедінки.Єльці не байдуже,що про неї думають,як ставлятьсядо неї, томуйде із села.Красуня ЄлькасподобаласьЛободі, він всеробить длятого, щоб одружитисяз нею. Та повнагідності, хочі безправна,дівчина не хочебути «проданою»нареченою. Іколи під часзаручин з Лободоюїї покликав«на хвилинку»Микола Баглай,пішла за ним,бо відчувала:це – доля. Таколи пізналасправжній чаркохання, ставитьперед собоюзапитання: чигідна вонакоханого?Випробовуваннякороткочаснимрозлученнямскріплює «соборидуш» Єльки іМиколи. Ї цьомурадіє вся Зачіплянка– люди красивіі щедрі душею.
ОлесьГончар писавпро те, чим жив,захоплювавсяі проти чогоборовся. Красадуховного світу– лейтмотивйого романів«Прапороносці»,«Собор». Проблемидуховності,моралі обміркувавписьменникі на сторінкахсвоїх творів«Людина і зброя»,«Тронкам, «Циклон»,«Бригантина».«Твоя зоря».
БілетЗ
1.ОбразПузиря за п'єсою «Хазяїн»Івана Карпенка-Карого.
Драматургсам визначивідею сатиричноїкомедії «Хазяїн»(1900). У листі досина він зазначав:«Хазяїн» – зласатира на чоловічулюбов до стяжаннябез жодноїіншої мети.Стяжання длястяжання». І.Франко післяпрочитаннятвору писав:«Грандіознупо своїм замислій по майжебездоганнімоздобленнюкартину великогопромисловцяі глитая з селянз його могутнімивпливами ічисто селянськоювдачею дає намКарпенко-Карий,..».
ТерентійПузир незрівняннобагатший відГерасима Калитки,центральногообразу комедії«Сто тисяч».Він уже досягтого, про щомріяв Калитка,– мати скількиземлі, щоб і затри дні не об'їхати.«Княжество!»– із заздрістювигукує Маюфеспро землі Пузиря.– Ціле княжество!»Кілька економій,десятки тисячовець, тисячібатраків – осьщо приноситькапітал Пузиреві.Він мільйонер,але прагне всебільшого йбільшого зиску.
Пузирнещадно експлуатуєбатраків, ганитьекономів зате, що вони накілька копійокбільше заплатилиза поденнуроботу. У своїйжорстокостіу визиску вінрадить економовівзяти у селянземлю в орендуі цим створитибідність, щоббули дешевшіробочі руки.Він годує робітниківгірше від собак.Коли ж на проханнядочки СоніПузир погодивсядещо поліпшитихарчі, то тількина гарячу пору,щоб робітникине втекли. Апізніше можнай так харчувати,батраки невитримають,повтікають,а заробленіними грошізостанутьсяв кишені хазяїна.«Отак розумніхазяї роблять!»– міркує Пузир.Так драматургвивертає називніхижацьку психологіюкапіталіста,розкриваєспособи йогонаживи, чимнаочно доводитьодну з причинтрагічногостановищаукраїнськогоселянина.
Пузирі сам не знає,для чого йомупотрібні капітали,не бачить він,де їх можназастосувати.Однак, маючивеликі гроші,він шукає новихшляхів наживиІ навіть погоджуєтьсязаради цьогопереховатитисячі овецьбанкрутаМихайлова,перепродуєкуплений упідісланоїдружиною швачкив деш, іменинза низьку цінудорогий халат,бо був заробіток– два карбованціза один.
Ставшимільйонером.Пузир за поглядами,мораллю залишивсяна рівні дрібноговласника. Вінмаже чоботидьогтем, а волоссяоливою, ходитьу латаному,старезномукожусі, їстьборщ і кашу, ащоб не йти вмісті в ресторанчи буфет, берев торбинкухліба і сала.Психологіядрібного власникапроявляєтьсяу багатьохвчинках Пузиря.Вона призвелакапіталістадо смерті.Проїжджаючисвоїм полем,Пузир побачивгусей, які скубликолоски пшениці,побіг за ними,впав і відбивнирки. Усе життяйого пройшлопід девізом:«Хазяйствоабо смерть».І смерть Пузиряє логічнимзавершенням«філософії»неймовірноскупого хижака.
Пузирдалекий відгромадськихсправ. Вражаєчитача йогобезкультурність.На пропозиціюЗолотницькоговислати грошейна пам'ятникКотляревськомуПузир цинічнозаявляє: «Котляревськиймені без надобності».А коли зайшламова про описаніГоголем степи,він цілкомсерйозноговорить: «Незнаю, я на степаху Гоголя небував!» Розрахунок,антигуманністьПузиря проявляютьсянавіть у ставленнідо рідних. Вінкатегоричновідмовляєтьсявидати своюєдину дочкуСоню за Калиновича,«учителишку»,а має намірпоріднитисяхай навіть знеписьменним,але багатимЧоботенком.
У змалюваннідикості ПузиряІ. Карпенко-Карийдосяг вищоїформи комічного.Його образвикликає презирство,огиду читачаі глядача. Нажаль, цей класичнийобраз є дужеактуальним.Сьогоднішні«пузирі» таїх «супутники»феногени іліхтаренкинесуть не меншелиха трудовомународові, ніжу часи Карпенка-Карого.Вони так самопрагнуть до«стяжаннябез жодноїіншої мети»у найскладнішийдля Україничас – становленняі розвитку їїяк самостійноїдержави. Відрізняютьсясучасні «хазяїни»від пузирівтим, що не землю«стяжають»,а готові їїпродати, вивезтивсі її багатстваза безцін, абитільки набититугіше власнікишені доларами.Горе у тому, щосеред новочаснихпузирів є багатовисокопоставленихчиновників.Вони нехтуютьбідуваннямтрудового люду,і культураукраїнськаїм так же, як іПузиреві, «безнадобності».Сьогоднішніпузирі ще чекаютьна свого сатирика.
2.Проблеманаціональноговідродженняукраїнськогонароду у творчостіПавла Тичини.
Учервні 1917р. внаслідоклютневих подійу Росії булопроголошеновідновленнядержавностіУкраїни (у форміавтономії). Цезагальнонароднепіднесенняз приводупроголошенняволі УкраїниП. Тичина передаєу поемі-ораторії«Золотий гомін».
Розкута,без видимоїсюжетної лінії,поема націленана створенняєдиного мажорногосимволу – образуукраїнськоїволі. Міфологічніта філософськісимволи («Човнизолотії ізсивої-сивоїДавнини» –«ласкою в серцезранений, виходитьАндрій Первозванний»– «Предки встализ могил» – «небеснимиланами Часпроходить»)поєднані в нійз новітніминаціональнимисимволами(«золотий гомін»– «Слава! – зтисячі грудей»– «ясні короговки»).
Цейскладний поетичнийтвір документальносвідчить проте, що найширшімаси українствапобачили впроголошеннідержавностівияв своєїспоконвічноїволі [цитата].
Вукраїнськійпоезії впершепостав образдужого молодогонароду, здатноготворити власнуісторію. Митцяпідносить те,що революціявідбуласьмирно, безкровно,як сонячнесвято, як злиттятисяч бажаньу єдине – у «золотийгомін». Поемастала видатнимявищем національноїдуховності.
Учас бурхливогоспалаху національноговідродженняв Україні Тичинажив надіямиі сподіваннямина українськудержавність.Пильне окомитця запримітилоі віками утвердженуукраїнськунаціональнусимволіку, івчуло радіснийпередзвінвоскреслихмелодій.
У«Сонячнихкларнетах»народивсяперший трагічнийсимвол – образреволюції якдавно очікуваноїнареченої.
Упоезії «Одчиняйтедвері...» поетстикає двісистеми протилежнихзнаків: радісногочекання (наречена– голуба блакить)і жахливогопророцтвавсесвітньогокінця (всі шляхив крові – горобинаніч – тьма –дощ). Радістьпоглинуласьбурею. Просвіткуне видно.
Таквін сприйнявпершу кровреволюції.
Кривавідні революційногогеноциду ПавлоТичина художньовідтвориву циклі «Скорбнамати» (1918). Поетзвертаєтьсядо тієї постаті,котра для всіхлюдей втілюєдоброту і захист.Божа матірприходить вУкраїну не зясною посмішкою,а із скорбностиснутимиустами, такою,якою вона булатоді, як розпиналиїї сина.
Жорстокібудні громадянськоївійни передановишуканимпоєднаннямбіблійногоі реального.Одвічні біблійнісимволи (Божаматір, Христос,хрест як символстраждання)сплітаютьсяіз жахливимиреаліямиреволюційноїдоби (Чийсьтруп в житахчорніє – В могилахполе мріє). Трагічнісимволи передаютьагонію національногосвіту: блискучіножі в серціБожої матері,розп'ята тіньїї сина, її плач«сльозами»над даремноюжертвою Христа.
Немаєспасителя вУкраїні. Божаматір знає, щочекає цей крайу майбутньому.
Пророчіслова Скорбноїматері відгукнулисьу майбутньомуголодомором1933, окупацією1941-1944, голодом1946-1947, Чорнобильськоюаварією І986.Воістину даромпрозрінняволодів молодийП. Тичина.
Доциклу «Скорбнамати» дужеблизький символамижертовностіі провісництвавірш «Пам'ятітридцяти»(1918). Це поетичнаепітафія намогилу загиблихбійців студентськогокуреня, що 29 січня1918 р. поляглипід Кругамиу нерівномубою з більшовицькимвійськом Муравйова.ЗО тіл, які булознайдено, похованона Аскольдовіймогилі у Києві.
Поетовеслово тужить,оплакує юнихі завзятихпатріотів«українських,славних, молодих».Воно проклинаєКаїна, чия«зрадницькарука» вкоротилавіку відважним.Ця трагедія– це особистатрагедія геніальногопоета.
ВасильСтус писав:«Доля Тичинивоістину трагічна.В історії світовоїлітератури,мабуть, не найдетьсяІншого такогоприкладу, колиб поет віддавполовину свогожиття високійпоезії, а половину– нещаднійборотьбі зісвоїм геніальнимобдаруванням».
люду, і культураукраїнськаїм так же, як іПузиреві, «безнадобності».Сьогоднішніпузирі ще чекаютьна свого сатирика.
2.Проблеманаціональноговідродженняукраїнськогонароду у творчостіПавла Тичини.
У червні1917р. внаслідоклютневих подійу Росії булопроголошеновідновленнядержавностіУкраїни (у форміавтономії). Цезагальнонароднепіднесенняз приводупроголошенняволі УкраїниП. Тичина передаєу поемі-ораторії«Золотий гомін».
Розкута,без видимоїсюжетної лінії,поема націленана створенняєдиного мажорногосимволу – образуукраїнськоїволі. Міфологічніта філософськісимволи («Човнизолотії ізсивої-сивоїДавнини» –«ласкою в серцезранений, виходитьАндрій Первозванний»– «Предки встализ могил» – «небеснимиланами Часпроходить»)поєднані в нійз новітніминаціональнимисимволами(«золотий гомін»– «Слава! – зтисячі грудей»– «ясні короговки»).
Цейскладний поетичнийтвір документальносвідчить проте, що найширшімаси українствапобачили впроголошеннідержавностівияв своєїспоконвічноїволі [цитата].
В українськійпоезії впершепостав образдужого молодогонароду, здатноготворити власнуісторію. Митцяпідносить те,що революціявідбуласьмирно, безкровно,як сонячнесвято, як злиттятисяч бажаньу єдине – у «золотийгомін». Поемастала видатнимявищем національноїдуховності.
У часбурхливогоспалаху національноговідродженняв Україні Тичинажив надіямиі сподіваннямина українськудержавність.Пильне окомитця запримітилоі віками утвердженуукраїнськунаціональнусимволіку, івчуло радіснийпередзвінвоскреслихмелодій.
У «Сонячнихкларнетах»народивсяперший трагічнийсимвол – образреволюції якдавно очікуваноїнареченої.
У поезії«Одчиняйтедвері...» поетстикає двісистеми протилежнихзнаків: радісногочекання (наречена– голуба блакить)і жахливогопророцтвавсесвітньогокінця (всі шляхив крові – горобинаніч – тьма –дощ). Радістьпоглинуласьбурею. Просвіткуне видно.
Так вінсприйняв першукров революції.
Кривавідні революційногогеноциду ПавлоТичина художньовідтвориву циклі «Скорбнамати» (1918). Поетзвертаєтьсядо тієї постаті,котра для всіхлюдей втілюєдоброту і захист.Божа матірприходить вУкраїну не зясною посмішкою,а із скорбностиснутимиустами, такою,якою вона булатоді, як розпиналиїї сина.
Жорстокібудні громадянськоївійни передановишуканимпоєднаннямбіблійногоі реального.Одвічні біблійнісимволи (Божаматір, Христос,хрест як символстраждання)сплітаютьсяіз жахливимиреаліямиреволюційноїдоби (Чийсьтруп в житахчорніє – В могилахполе мріє). Трагічнісимволи передаютьагонію національногосвіту: блискучіножі в серціБожої матері,розп'ята тіньїї сина, її плач«сльозами»над даремноюжертвою Христа.
Немаєспасителя вУкраїні. Божаматір знає, щочекає цей крайу майбутньому.
Пророчіслова Скорбноїматері відгукнулисьу майбутньомуголодомором1933, окупацією1941-1944, голодом1946-1947, Чорнобильськоюаварією І986.Воістину даромпрозрінняволодів молодийП. Тичина.
До циклу«Скорбна мати»дуже близькийсимволамижертовностіі провісництвавірш «Пам'ятітридцяти»(1918). Це поетичнаепітафія намогилу загиблихбійців студентськогокуреня, що 29 січня1918 р. поляглипід Кругамиу нерівномубою з більшовицькимвійськом Муравйова.ЗО тіл, які булознайдено, похованона Аскольдовіймогилі у Києві.
Поетовеслово тужить,оплакує юнихі завзятихпатріотів«українських,славних, молодих».Воно проклинаєКаїна, чия«зрадницькарука» вкоротилавіку відважним.Ця трагедія– це особистатрагедія геніальногопоета.
ВасильСтус писав:«Доля Тичинивоістину трагічна.В історії світовоїлітератури,мабуть, не найдетьсяІншого такогоприкладу, колиб поет віддавполовину свогожиття високійпоезії, а половину– нещаднійборотьбі зісвоїм геніальнимобдаруванням».
Білет4
1.Життєвийі творчий подвигІвана Франка.
Єпоети осеніі є співці весни.Є письменники,що пишуть длядітей, інші –для молоді, щеінші – для дорослогочитача. НашІван Франко(1856-1916) глибиннозбагнув світдитини, найніжнішітремтіння серцяюнака і юнки,затамованіпереживаннязрілої людини.Іван Франкоє письменникомусіх пір рокуі пір життялюдського, усіхетапів історичноїдолі народу– минувшини,сьогоденняй майбуття.
ІванаФранка ми називаємоКаменярем зайого завзятістьу боротьбі ізперешкодамина шляху прогресу,універсальнимгенієм – завсеосяжністьохопленняжиття, розмаїттяпоставленихпроблем; нашимнаціональнимпророком, бовін звершувавбезнастаннийподвиг – вівсвій народ дощасливої долі.Титаном працітеж величаємоФранка.
«Сорокліт ятрудився,навчав», – кажеу Франковійпоемі «Мойсей»пророк і вождь.Так мав правосказати і Франкопро себе, котрийіз сорока літпраці не змарнувавжодного дня.Він написавблизько шеститисяч творів.Їх найповнішевидання – п'ятдесяттомів. Але щебагато творівне увійшло до50-томника.
Життяв Івана Франкабуло цікаве,різноманітнеі бурхливе. Здитинства(народився уселі НагуевичітеперішньоїЛьвівськоїобласті) вінвиніс у своїйпоетичній душі«пісню і працю»мамину та розумі вболіванняза громадськісправи батька-коваля.У гімназіївивчив п'ятьмов. Українською,польською,німецькою писаввірші. З грецькоїта латинськоїще в гімназіїбагато перекладав.Знав старослов'янську,чеську, російську,ідиш, пізнішевивчив французьку,англійську,угорську, італійську.Майже всі вірші«Кобзаря»читав напам'ять.
За життяІ. Франка протягоммайже сорокароків вийшлодесять збірокйого поезій:«Балади і розкази»,«З вершин інизин» (виходиладвічі), «Зів'ялелистя», «МійІзмарагд», «Ізднів журби»,«SemperTiro», «Давнеі нове», «Віршіна громадськітеми». «Із літмоєї молодості».Це ціла поетичнаскарбниця,блискучі Ідзвінкі мистецькідорогоцінності.У своїх пошукахпоет-новаторчасто досягаєвершин досконалості.Першза все І. Франковизначивсяяк поет-громадянин.Його політичналірика – оригінальненадбання українськоїкультури. Авершиною їїможна вважатизнаменитийпролог до поеми«Мойсей». Мотивслужіння народовірозвиваєтьсяі виростає впоезії Франкадо апофеозуборотьби залюдину, її волюі щастя: «Лишборотись –значить жить».Та у наймужнішихбувають «хвилинирозпачу» і «дніжурби». У такічаси народиласянайкраща збіркаФранка, поезіїякої сталишедеврамиукраїнськоїі світовоїлірики, – «Зів'ялелистя» (1896).
Окремийпринаднийдивосвіт І.Франка – топрозові оповідання,новели, образки.Ще в більшіймірі, як у поезії,задумав письменнику своїй прозівідобразитиширочінь іглибину житгя.Цей велетенськийзадум реалізувавпрозаїк у десятиповістях іроманах і в стап'ятнадцятиоповіданнях,новелах, образках.Майже всі йогопрозові творимають захоплюючийсюжет, вонипересипаніжиттєвимидеталями, чуєтьсяу них гомінживого слова.
У цілійнизці оповіданьписьменникзмалював життядитини («МалийМирон», «У кузні»,«Під оборогом»,«Мій злочин»,«Грицева шкільнанаука», «Олівець»та ін.). Новаторськимє роман «Бориславсміється».Значним внескомв українськулітературустали драмиІ. Франка («Украденещастя», «Учитель»та ін.), романтичнідраматичніпоеми. Важливемісце у багатограннійдіяльності
І.Франка займаютьпереклади зєвропейськихлітератур.
І. Франконе обминувжодного видатногоявища національногота світовогописьменства.Вісімнадцятьтомів у п'ятдесятитомномузібранні творіввідведеновибраним працямученого у царинітеорії й історіїлітератури,літературноїкритики, фольклористики,етнології. Йогоперу належитьпонад ЗО розвідокпро Т. Шевченка.Такою науковоюстудією, як «Ізсекретів поетичноїтворчості»І. Франка, моглаб пишатисябудь-яка європейськалітература.Франків«Науково-літературнийвісник» об'єднавнавколо себеписьменників,критиків, публіцистівз усієї України.
Громадськийдіяч І. Франкозазнав немалогоря, утисків,кайданів ітюрем. Доситьзгадати, щочотири разийого судилий замикали заграти. «Такоївеликої головив цілій Австріїнема», – почувякось у своїшкільні рокиВасиль Стефаникпро розум івченість Франкавід простихлюдей. Але отоговченого, передяким схилялиголови закордонніуніверситетиі академії,за Австрії недопускали довикладанняу Львівськомууніверситеті.А все через«політичнеминуле» (належ-ностідо насправдінеіснуючоїтаємної соціалістичноїорганізації,підбурюванняпроти «законногопорядку» тошо).ГромадськадіяльністьІ. Франка буланевтом-ною навсіх етапахйого життя.
Видаючиу 1914 р. збірку «Ізліт моєї молодості»,він у передмовізазначав, щойого працянаснажуваласяідеями служінняінтересамрідного народута загальнолюдськогопоступу. «Тимдвом провіднимзорям я, здається,не спроневіривсядосі, ніколиі не спроневірюся,доки мойогожиття». Колина початку XXст. на західноукраїнськихземлях формувалисязагони січовихстрільців,Франко радіснопривітав цейнаціонально-визвольнийрух. Він подарувавмолодим краплюсвого натхнення– бойову маршовупісню «Гей, Січіде». До останніхднів вірив унеминучістьнаціональноговідродженнярідного народу.Вважав себепекарем, якийвипікає хлібдлящоденноювжитку. Та творчийдоробок І. Франкастав для насдуховною програмоюі скарбомнеоціненним,який не вичерпаєтьсяніколи.
2.Поетичнийобраз Українив поезії «ЛюбітьУкраїну» ВолодимираСосюри. Прочитативірш напам'ять.
«Сосюрабув народнимулюбленцем,за ним ходилилегенди. Кількапоколінь радянськихстудентіввиросло з йоголірикою навустах, численніентузіастирозносилиспівуче Сосюринеслово по Україні»,– писав ОлесьГончар. Натурапоета у всійїї щирості іглибині розкриласяу вірші «ЛюбітьУкраїну». Цесердеч-не словопоета-патріота,мовлене в радіснугодину визволенняукраїнськоїземлі, колипісля німецькоїокупації засяялосонце волі.Написаний у1944 р., вірш упершебув опублікованийу «Київськійправді» та«Літературнійгазеті». Поетстворив задопомогоюнайрізноманітнішихтропів чудовийзоровий образ«вишневоїУкраїни». Дляїї змалюваннявін користуєтьсяне абстрактнимизагальниками,а точними поетичнимидеталями,художнімиатрибутами,за допомогоюяких Українаоживає в нашійуяві чітко,рельєфно, начена полотніталановитогоживописця.Поет, ніби прозираючиу душу, звертаєтьсядо кожногозокрема і довсього народу.
Усеу рідному краюмиле – «вітер,і трави, і води».Намагаючисьосмислити самепоняття «любовдо батьківщини»,з'ясувати йогодля себе і длячитача, В. Сосюрапідкреслює,що це єдине іводночас всеохоплюючепочуття, якепідноситьсамоповагулюдини, звеличуєїї. Засобомінтонаційногоі смисловогоперераху-ваннядосягаєтьсявисокий ступіньемоційності,непідробноїсхвильованості.
Україна– у тому вічномуі нетлінному,що прийшло донас крізь віки.Через сторіччявловлюємо іберемо до серцяй розуму українськупісню, думу,красу національнихсвятинь – усіпрояви українськоїдуховності.Не збройноюпотугою українцізавоювалипошану й повагуінших народів,хоча нащадкиповік не забудутьзвитяг славноголицарствазапорозького,безсмертнихоборонцівнашого краю.Українськийнарод споконвікуславен «всімисвоїми ділами».
Поезіямає форму послання.Анафора «ЛюбітьУкраїну» робитьвірш стрункимі композиційнозавершеним.Поетове словозвучить щироі безпосередньо.Він звертаєтьсянасампереддо молоді. МайбутнєУкраїни завждипов'язане здолею молодогопокоління, івід того, наскількищиро воно любитимеУкраїну, залежатимеїї доля прибудь-яких обставинах.
ТрадиціїШевченка, ЛесіУкраїнки, Франката інших українськихпоетів розвинувпоет і висловивпо-новому, зпритаманнимйому особливимліризмом ітеплом. Багатствомови, риторичнізаклики, анайголовніше– щире, схвильованепочуття, щопульсує в словахі рядках, відрізняютьцей твір.
літературнийвісник» об'єднавнавколо себеписьменників,критиків, публіцистівз усієї України.
Громадськийдіяч І. Франкозазнав немалогоря, утисків,кайданів ітюрем. Доситьзгадати, щочотири разийого судилий замикали заграти. «Такоївеликої головив цілій Австріїнема», – почувякось у своїшкільні рокиВасиль Стефаникпро розум івченість Франкавід простихлюдей. Але отоговченого, передяким схилялиголови закордонніуніверситетиі академії,за Австрії недопускали довикладанняу Львівськомууніверситеті.А все через«політичнеминуле» (належ-ностідо насправдінеіснуючоїтаємної соціалістичноїорганізації,підбурюванняпроти «законногопорядку» тошо).ГромадськадіяльністьІ. Франка буланевтом-ною навсіх етапахйого життя.
Видаючиу 1914 р. збірку «Ізліт моєї молодості»,він у передмовізазначав, щойого працянаснажуваласяідеями служінняінтересамрідного народута загальнолюдськогопоступу. «Тимдвом провіднимзорям я, здається,не спроневіривсядосі, ніколиі не спроневірюся,доки мойогожиття». Колина початку XXст. на західноукраїнськихземлях формувалисязагони січовихстрільців,Франко радіснопривітав цейнаціонально-визвольнийрух. Він подарувавмолодим краплюсвого натхнення– бойову маршовупісню «Гей, Січіде». До останніхднів вірив унеминучістьнаціональноговідродженнярідного народу.Вважав себепекарем, якийвипікає хлібдлящоденноювжитку. Та творчийдоробок І. Франкастав для насдуховною програмоюі скарбомнеоціненним,який не вичерпаєтьсяніколи.
2.Поетичнийобраз Українив поезії «ЛюбітьУкраїну» ВолодимираСосюри. Прочитативірш напам'ять.
«Сосюрабув народнимулюбленцем,за ним ходилилегенди. Кількапоколінь радянськихстудентіввиросло з йоголірикою навустах, численніентузіастирозносилиспівуче Сосюринеслово по Україні»,– писав ОлесьГончар. Натурапоета у всійїї щирості іглибині розкриласяу вірші «ЛюбітьУкраїну». Цесердеч-не словопоета-патріота,мовлене в радіснугодину визволенняукраїнськоїземлі, колипісля німецькоїокупації засяялосонце волі.Написаний у1944 р., вірш упершебув опублікованийу «Київськійправді» та«Літературнійгазеті». Поетстворив задопомогоюнайрізноманітнішихтропів чудовийзоровий образ«вишневоїУкраїни». Дляїї змалюваннявін користуєтьсяне абстрактнимизагальниками,а точними поетичнимидеталями,художнімиатрибутами,за допомогоюяких Українаоживає в нашійуяві чітко,рельєфно, начена полотніталановитогоживописця.Поет, ніби прозираючиу душу, звертаєтьсядо кожногозокрема і довсього народу.
Усе урідному краюмиле – «вітер,і трави, і води».Намагаючисьосмислити самепоняття «любовдо батьківщини»,з'ясувати йогодля себе і длячитача, В. Сосюрапідкреслює,що це єдине іводночас всеохоплюючепочуття, якепідноситьсамоповагулюдини, звеличуєїї. Засобомінтонаційногоі смисловогоперераху-ваннядосягаєтьсявисокий ступіньемоційності,непідробноїсхвильованості.
Україна– у тому вічномуі нетлінному,що прийшло донас крізь віки.Через сторіччявловлюємо іберемо до серцяй розуму українськупісню, думу,красу національнихсвятинь – усіпрояви українськоїдуховності.Не збройноюпотугою українцізавоювалипошану й повагуінших народів,хоча нащадкиповік не забудутьзвитяг славноголицарствазапорозького,безсмертнихоборонцівнашого краю.Українськийнарод споконвікуславен «всімисвоїми ділами».
Поезіямає форму послання.Анафора «ЛюбітьУкраїну» робитьвірш стрункимі композиційнозавершеним.Поетове словозвучить щироі безпосередньо.Він звертаєтьсянасампереддо молоді. МайбутнєУкраїни завждипов'язане здолею молодогопокоління, івід того, наскількищиро воно любитимеУкраїну, залежатимеїї доля прибудь-яких обставинах.
ТрадиціїШевченка, ЛесіУкраїнки, Франката інших українськихпоетів розвинувпоет і висловивпо-новому, зпритаманнимйому особливимліризмом ітеплом. Багатствомови, риторичнізаклики, анайголовніше– щире, схвильованепочуття, щопульсує в словахі рядках, відрізняютьцей твір.
Білет5
1.Долярідного краюй українськогонароду в поезіїІвана Франка.
Вболіванняза долю рідногокраю і. Франковиніс ще збатьківськоїкузні, яка булайого першим«університетом».«На лні моїхспогадів, –згадував вінпотім, – і досігорить маленький,але міцнийвогонь. Це огоньіз кузні могобатька. І меніздається, щозапас його явзяв дитиноюна далеку мандрівкужиття. І що вінне погас і досі»Символом увійшлабатькова кузняу його поезію– як ідеалгромадськогоі моральноговиховання:
Усежиття ІванаФранка пройшлопід знакомлюбові до рідногонароду. Вінне тільки вважавза святий обов'язокслужити людям,а й благословлявдобровіль-новзятий на своїплечі тягар.
Своєютворчістю І,Франко звершувавбезнастаннийподвиг – вівсвій народ дощасливої долі.Вже друга поетичнакнига «З вершині низин» (1887)засвід-чила,що у літературуприйшов мужнійпоет-громадянин,якому боліликривди свогоуярмленого,роздертоговорожими кордонаминароду.
У вірші«Гімн» мільйонипригнобленихі скривдженихпокликав голос«вічногореволюціонера»,що не миритьсяз неволею.Розійшовшись«по курниххатах мужицьких,по верстатахремісницьких»,цей голос даєлюдям наснагу,породжує в нихсилу й завзяття:«Не ридать, адобувати хочсинам, як несобі, кращудолю в боротьбі».Важливо, щопоет наголошуєне на руїнницькихзакликах, а навеликій перетворюючійсилі «науки,думки, волі».Саме вони протистоятьтій «пітьмі»,що з давніх-давенпринижувалалюдину, надломлювалаїї сили, зводиладо становищараба. Енергійнийритм, закличніінтонації,високий гуманістичнийпафос творувідбиваливизвольнінастрої нетільки окремихсоціальнихверств, а й усьогонаціонально"поневоленогонароду. ВіршІ. Франка «Гімн»,як і Шевченків«Заповіт», буводним із неофіційнихгімнів бездержавногонароду.
Поезіїз циклу «Веснянки»пронизаніпафосом торжествавесняних, тобтосправедливихсил. Вони утверджувалинепереможністьнового у суспільстві.У вірші «Дивуваласьзима» люта зимадивується, чомупочали танутисніги і скресатиріки". Їй важкозрозумітипричини своєїслабкості,причини появитого леготу,що «тепломпронима». Зимінестерпнобачити первоцвіт,проліски, «дрібні»квітки, якіпосміли «проклюнутись»,пробитиськрізь сніговукору.
Зимадмухає на нихморозом, жбурляєснігом. Здавалося,що вже смертьобняла квіти:вони прив'яли,похилилисяпід жорстокимиударами, Таминула буря.і вони зновуожили, піднялися.Усі алегоричніобрази прямовказували нанездоланністьмолодих суспільнихсил, які, незважаючина опір, репресивністьантинародноїполітичноїсистеми, продовжувалисвою боротьбуза краще майбутнєукраїнськогонароду.
За принципомпаралелізмупобудованопоезію «Гримить!».Весняний грімсимволізуєприхід «благодатноїпори», котравідроджуєприроду. Грімсоціальнихвиступів єпровісникомблагодатних,щасливих подійу суспільномужитті, якихчекають мільйони.
Ліричнийгерой «Веснянок»розуміє, щобажані суспільнізміни можливіза умови, колиі він, і йогооднодумцінабиратимутьсясили в народі.Така ідея проймаєпоезію «Землемоя, всеплодющаямати...». Щоб бутинездоланниму боротьбі ізтими силами,які спричиняютьнещастя у йогорідному краї,герой проситьу рідної земліі краплю сили,яка живе в їїглибині, і теплоти,що «розширюєгруди, чиститьчуття», і вогню,щоб ним «словоналити», «правдіслужити». Усіживотворніякості акумулюютьсяу заключномукатрені.
Завершуєтьсяцикл віршем«VivereMemento!»,який усіматрьома дванадцятирядкивимистрофами конкретизуєсмисл латиномовноїназви –пам'ятай,що живеш!
Веснапробуджує доактивностінавіть збайдужілих,тих. хто «вчоратлів» «в горядомовині».Весна змиваєз людини смутокта безнадію,дає їй новісили. Такоювпевненістюнаснаженізаключні рядкитвору.
У поезії«Наймит» ізциклу «Excelsior»створено образбезправноїлюдини, всежиття якоїминуло у праціна інших. Бачимонаймита ізчепігами, зтужливою піснеюна вустах. Житейськізлигодні, нестатки,важка праця«зорали зморшкамичоло». Другачастина поезіїсимволічна.
Упоезії «Де нелилися ви внашій бувальщині...»поет створюєвинятковоїхудожньої силиобрази, в якихузагальнено«тисячолітніридання»українськоїжінки.
Наприкінці1898 р. українськіпрогресивнісили святкувалисторіччя виходу«Енеїди» І.Котляревського.До цієї датиІ. Франко написавпоему «Великіроковини». Тутпоет чітковказав, чогопотрібно українськомународові, щобне пропала«праця цілихпоколінь»:національноїгідності, стійкостіу боротьбі івідповідальностіу праці. Непохитнавіра у кращудолю звучитьв останніхрядках твору.
2.Інтимналірика ВолодимираСосюри.
В.Сосюра, писавО. Гончар, своїм«знаменитимсосюринськимтембром... ніна кого не схожий,він – одинак».Такі його поезії,як «Так ніхтоне кохав», «Біліакації будутьцвісти», «Колипотяг у дальзагуркоче»,«Васильки»та інші, давноувійшли у класичнийфонд інтимноїлірики- У нихпоет створивпрекраснийсвіт чистогоі світлогопочуття – кохання.
Поезію«Так ніхто некохав» (1922) В, Сосюраприсвятив своїйпершій дружині.Ліричний геройнастількиромантизуєсвоє почуття,що воно за своєюглибиною Іщирістю видаєтьсяйому єдинимза всю історіюлюдства.
Образизакоханих автормалює нечисельними,але виразнимиепітетами(«щасливі очі»),порівняннями(кров тече, «нібипахне воналободою»), метафорами(«в'яне серце»,очі «горять»),риторичнимифігурами («Гейви, зорі ясні!..Тихий місяцюмій!..).
Схвильованагіперболізація(«Я для неї зірвуОріон золотий»),інтонаційнебагатство,мелодика надаютьвіршеві максималістськоїнеповторності.Нетради-ційнеобрамлення(повторенняна початку Ів кінці віршане однієї, адвох строф)увиразнюєсердечний виявпочуття ліричногогероя.
Увірші «Колипотяг у дальзагуркоче»(1926) опоетизованонезабутнєюнацьке почуття,яке хвилюєліричного герояі в зрілі роки.Цю поезію навіялоавторові почуттякохання доКонстанціїРудзянської,з якою вінпознайомивсяв Бахмачі уроки громадянськоївійни.
Шумпотягу повертаєліричного герояу давно перейденіроки. Називніречення, неквапнаінтонація,згадки, немовна екрані, викликаютьз небуттяминуле. Двома-трьомаштрихами авторописує південнемістечко, залізницю,звичайнийпровінційнийпейзаж, якийзакарбувавсяу пам'ять тількитому, що порядбула вона –його кохана.
Ліричнийгерой прощаєтьсяз коханою, бовін військовалюдина. Вирвійни нагадуєпро себе промовистимидеталями.
Пройшлоз тих пір багаточасу. Дорогизакоханихрозійшлися.Усе змінилосянавкруги, «лишлюбов, як у серцібагнет». Цекоротке порівняннякрасномовноговорить проживе, пульсуючепочуття в серціліричногогероя. Вінвіддав би все:і свою славупоета, і досягнення,тільки б повернутиюність, повернутикохану.
Яб забув і образу,і сльози... Тількиб знову ітичерез гать,тільки б слухатьтвій голос –і коси, твоїкоси сумніцілувать.
Меланхолійнозвучить останнястрофа, яканагадує проте, що минулеповернутинеможливо, хочапочуття хвилюютьі кличуть.
Мелодійністюі красою, надзвичайнояскравимизоровими образамивідзначаєтьсяпоезія «Біліакації будутьцвісти...» (1927). Природав поезії уособлюєглибокі людськіпереживання,розкриває шалмолодого почуття.Душевна відкритістьпоета вражаюча.
Почуттєвістьі романтизм– невід'ємніриси художньоговідтворенняВ. Сосюрою найкращогоу житті людинипочуття – кохання.
Цілийпласт поезійВ. Сесюра присвячуєМарії. У нихрозкритінайрізноманіт-нішінюанси тогокохання, щопереросло увелику любов.Ця любов пройшлакрізь випробування,злети, падінняі супроводжувалапоета до кінцяйого життя.Кохання начеблискавкавразило ліричногогероя
Маріястала для постаєдиною любов'ю,єдиним натхненням-Вірші, присвяченіїй, пронизанізадушевністю,теплотою, інтимністю.
всежиття якоїминуло у праціна інших. Бачимонаймита ізчепігами, зтужливою піснеюна вустах. Житейськізлигодні, нестатки,важка праця«зорали зморшкамичоло». Другачастина поезіїсимволічна.
У поезії«Де не лилисяви в нашійбувальщині...»поет створюєвинятковоїхудожньої силиобрази, в якихузагальнено«тисячолітніридання»українськоїжінки.
Наприкінці1898 р. українськіпрогресивнісили святкувалисторіччя виходу«Енеїди» І.Котляревського.До цієї датиІ. Франко написавпоему «Великіроковини». Тутпоет чітковказав, чогопотрібно українськомународові, щобне пропала«праця цілихпоколінь»:національноїгідності, стійкостіу боротьбі івідповідальностіу праці. Непохитнавіра у кращудолю звучитьв останніхрядках твору.
2.Інтимналірика ВолодимираСосюри.
В. Сосюра,писав О. Гончар,своїм «знаменитимсосюринськимтембром... ніна кого не схожий,він – одинак».Такі його поезії,як «Так ніхтоне кохав», «Біліакації будутьцвісти», «Колипотяг у дальзагуркоче»,«Васильки»та інші, давноувійшли у класичнийфонд інтимноїлірики- У нихпоет створивпрекраснийсвіт чистогоі світлогопочуття – кохання.
Поезію«Так ніхто некохав» (1922) В, Сосюраприсвятив своїйпершій дружині.Ліричний геройнастількиромантизуєсвоє почуття,що воно за своєюглибиною Іщирістю видаєтьсяйому єдинимза всю історіюлюдства.
Образизакоханих автормалює нечисельними,але виразнимиепітетами(«щасливі очі»),порівняннями(кров тече, «нібипахне воналободою»), метафорами(«в'яне серце»,очі «горять»),риторичнимифігурами («Гейви, зорі ясні!..Тихий місяцюмій!..).
Схвильованагіперболізація(«Я для неї зірвуОріон золотий»),інтонаційнебагатство,мелодика надаютьвіршеві максималістськоїнеповторності.Нетради-ційнеобрамлення(повторенняна початку Ів кінці віршане однієї, адвох строф)увиразнюєсердечний виявпочуття ліричногогероя.
У вірші«Коли потягу даль загуркоче»(1926) опоетизованонезабутнєюнацьке почуття,яке хвилюєліричного герояі в зрілі роки.Цю поезію навіялоавторові почуттякохання доКонстанціїРудзянської,з якою вінпознайомивсяв Бахмачі уроки громадянськоївійни.
Шумпотягу повертаєліричного герояу давно перейденіроки. Називніречення, неквапнаінтонація,згадки, немовна екрані, викликаютьз небуттяминуле. Двома-трьомаштрихами авторописує південнемістечко, залізницю,звичайнийпровінційнийпейзаж, якийзакарбувавсяу пам'ять тількитому, що порядбула вона –його кохана.
Ліричнийгерой прощаєтьсяз коханою, бовін військовалюдина. Вирвійни нагадуєпро себе промовистимидеталями.
Пройшлоз тих пір багаточасу. Дорогизакоханихрозійшлися.Усе змінилосянавкруги, «лишлюбов, як у серцібагнет». Цекоротке порівняннякрасномовноговорить проживе, пульсуючепочуття в серціліричногогероя. Вінвіддав би все:і свою славупоета, і досягнення,тільки б повернутиюність, повернутикохану.
Яб забув і образу,і сльози... Тількиб знову ітичерез гать,тільки б слухатьтвій голос –і коси, твоїкоси сумніцілувать.
Меланхолійнозвучить останнястрофа, яканагадує проте, що минулеповернутинеможливо, хочапочуття хвилюютьі кличуть.
Мелодійністюі красою, надзвичайнояскравимизоровими образамивідзначаєтьсяпоезія «Біліакації будутьцвісти...» (1927). Природав поезії уособлюєглибокі людськіпереживання,розкриває шалмолодого почуття.Душевна відкритістьпоета вражаюча.
Почуттєвістьі романтизм– невід'ємніриси художньоговідтворенняВ. Сосюрою найкращогоу житті людинипочуття – кохання.
Цілийпласт поезійВ. Сесюра присвячуєМарії. У нихрозкритінайрізноманіт-нішінюанси тогокохання, щопереросло увелику любов.Ця любов пройшлакрізь випробування,злети, падінняі супроводжувалапоета до кінцяйого життя.Кохання начеблискавкавразило ліричногогероя
Маріястала для постаєдиною любов'ю,єдиним натхненням-Вірші, присвяченіїй, пронизанізадушевністю,теплотою, інтимністю.
Білет6
1.Ліричний,герой поетичноїдрами «Зів'ялелистя» ІванаФранка.
У 1896 р.сорокалітнійІван Франковипустив у світ«Зів'яле листя»– книжку своїхпоезій, якуназвав ліричноюдрамою. На тойчас він – ужегеній, та щеюнак. який палаєжагою творчостій жагою кохання.«Зів'яле листя»поет сам назвав«збіркою ліричнихпісень, найсуб'єктивнішихз усіх, які появилисяу нас від часуавтобіографічнихпоезій Шевченка...».
Поезіїзбірки, щоскладаєтьсяіз трьох «жмутків»,передаютьвнутрішнійстан закоханоїлюдини – відзародженняпочуття до йогокраху. Ліричнийгерой сам здійснюєаналіз своїхпереживань.
І. Франкоу «Зів'яломулисті» створюєузагальненийі досить абстрактнийжіночий образ,дбаючи процілість, проєдиний монументальнийпортрет коханої,до якої постійнозвертаєтьсяйого трагічне«я»,
Виразнимавтобіографічниммоментом позначенапоезія із третього«жмутку» «Тричімені являласялюбов». Знаємойого три любові:одна – «лілеябіла», «невинна,як дитина»;друга– «гордаякнягиня», «тихата сумна», «мовсвятиня»: третя– «женщина чизвір», «сфінкс»,«мара», «з гостримикіггями». Силоюсвоєї майстерностіФранко творитьне три особи,а три силуетиоднієї й тієїж постаті.
Поезія«Чого являєшсямені...», що належитьдо другого«жмутку» – цемонолог-сповідьзболеної душіліричногогероя. В йогоуяві обличчякоханої, їїпостава, рухи,хода. Художнізасоби поезії– епітети,порівняння– мають подвійнезначення. Вонималюють чудовужіночу вродуі водночаспередаютькрижаний холоду ставленнідо ліричногогероя: «устатвої німі», очі– «немов криницідно студене».Серце закоханоголіричногогероя, «неначеперла у болоті,марніє». Поезіясповнена великогосамозреченогопочуття: «Являйся,зіронько, меніхоч в сні!»
Більшістьпоезій другого«жмутку» витриманав дусі народноїтворчості.У вірші «Ой ти,дівчино, з горіхазерня» вродакоханої певноюмірою протиставля-єтьсяхарактеровідівчини. Серце– «колюче терня»чи слово гостре,«як бритва»,не свідчатьпро черствістьі жорстокістьгероїні. Сутьу тому. що вонане любить. Ліричнийгерой не осуджуєїї, навпаки,він захопленийкрасою очей,«темнішихночі», її чаром,«що то запалюєсерце пожаром».У вірші багатопестливих форм:серденько,устонька. Збентеженадуша ліричногогероя ще сподіваєтьсяна взаємність.Поєднанняконтрастнихоцінок («Ой ти,дівчино, яснаязоре! Ти моїрадощі, ти моєгоре!») передаєзбентеженістьліричногогероя. Цей твірІ.Франка покладенийна музику А.Кос-Анатольським.
Яскравоюнароднопоетичноюсимволікоювідзначаєтьсяпоезія «Червонакалино, чогов лузі гнешся».Червона калина– молода, вродливадівчина, дуб– могутній,дужий юнак.Твір має формудіалогу міжкалиною і дубом.Відповіда-ючина зверхні,несправедливізапитаннядуба, калинаїх спростовує:в неї немаєсили тягнутисявгору, тому йсвої ягідкисхиляс додолу.Повторенняв кожній строфізакінченняпопередньогонепарного рядкаконцентруєувагу на висловле-нійдумці, посилюємелодійністьзвучання твору.
ГенійФранка найповнішерозкрив себеу другому «жмутку»віршів «Зів'ялоголистя». Обробкинародних пісеньчи вірші, написаніспеціальнов народнопісен-номуключі, мінорній драматичніза змістом,входять у «Зів'ялелистя», за словамиД. Павличка,«як сонячніпромені в осіннюгалузку». Тутє речі такоїпростоти іглибинності,що їх можназарахуватидо най геніальнішихпоетичнихтворінь світовоїлюбовної лірики.
Ліричнийгерой Франкатут маііженепомітноіронізує: нетривожся, цене сирота, нежебрак, а всього-на-всьогоприйшла любов.Цей вірш – якдіамант-самородок,без нього важкоуявити собігігантськийматерик Франковоїпоезії.
2.Ліризм,гумор і сатирау творах ОстапаВишні.
ТворчістьОстапа Вишні(1889–1956) надихаласьі окрилюваласьвеликим поняттямНарод, про щовін полишивщирі свідченняу своїх щоденниковихзаписах. «Якийби я був щаслніїий– занотувавгуморист, –якби своїмитворами змігвикликатиусмішку, хорошу,теплу усмішку...Ви уявляєтесобі: народрадісно усміхнувся!»
ОстапВишня – письменник-новатор,найяскравішапостать національноговідродження20-х рр. Він нетільки розширивтематику, а йзбагатив жанровірізновидипамфлету, фейлетону,гуморески,нарису. Оригінальнимтвором письменникає його «Мояавтобіографія».
«Мояавтобіографія»– твір, якиймає кількамистецькихпластів: інформа-ційний(наче відповідьна запитанняанкети: датанародження,навчання, входженняу літературу);образ ліричногогероя (Ю. Лавріненкописав, що «Вишнязалюбки маскувавсяпід «простачка»,який здебільшз усім погоджується,але від ньогоповівало казковим«дурником»,перед якимпасують мудреціі королі»);саркастичнеставлення долітературознавчихта критичнихпублікацій,у яких йшлосяпро впливи,нахили, формуванняписьменника(«Головну рольу формаціїмайбутньогописьменникавідіграє взагаліприрода– картопля,коноплі, бур'яни»);такі складники,як традиціїукраїнськогонародногогумору, іскристийсміх «Енеїди»;сатирично-тумормстичніповістіКвітки-Основ'яненка,інтонаціїШевченка («Вчивмене хорошийучитель ІванМаксимович,доброї душідідуган, білий-білніі.як білі буваютьу нас передзеленими святамихати... Любив яне тільки його,а й його лінійку,що ходила інодіпо руках нашихшколярських,за-мурзаних.Ходила, бо такатоді «система»була, і ходилавона завжди,коли требабуло, і іііко;інлюто. Де тепервона, та лішйка,що виробляламені стильлітературний?»).
Удусі згадуваної«маски» щиросердне«зізнання»Остапа Вишніпро те, як вінстав письменником:«У 1921 році почавпрацювати вгазеті «Вісті»перекла-дачем.Перекладав,перекладав,а потім думаюсобі: «Чого яперекладаю,коли ж можуфейлетониписати! А потім– письменникомможна бути. Онскільки письменниківрізних є, а яще не письменник.Кваліфікації,– думаю собі,– в мене особливоїнема, бухгалтеріїне знаю, що я,– думаю собі,– робитиму».І зробився яОстапом Вишнеюта й почав писати.І пишу собі...».
Ужепротягом двадцятихроків ОстапВишня видрукувавблизько 25 збірок«Вишневихусмішок»: «Вишневіусмішки (сільські)»,«Вишневі усмішкикримські»,«Вишневі-усмішкилітературні»та інші. Вінбув най-популярнішим письменником20-х рр. Теми йогоусмішок найрізноманітніші:політичне,господарськекультурнежиття. Найсильнішимвиступає письменникяк гумористичнийописувач побутупісляреволюційногосела.
Визволенийз беріївськихтаборів у 1944 р.,Остап Вишнязнову стаєулюбленим іпопулярнимписьменникомв Україні. Уцьому ж 1944 р.видрукуванайого «Зенітка».
Письменникписав про своюгумореску«Зенітка»: «Яхотів у тяжкі,грізні часиписати щосьдуже веселе...щоб і моя роботаспричиниласьдо того, щоблюди і на фронті,і в тилу такипо-справжньомузасміялися,та не засміялися,а просто такизареготалися.Одночасно, щобмоя гуморескавідігравалай певну, сказатиб, мобілізаційнупідбадьорювалину роль». В основікомпозиціїгуморескидіалог оповідачаз її героємдідом Свиридом,котрий про свійвік говорить:«Та хто зна! Чисімдесят дев'ять,чи вісімдесятдев'ять? Хібаїх полічиш?»Цією деталлюпідкресленовсенародністьвійни з окупантами.Складаєтьсягумореска здвох частин:«соп-рикосновеніє»діда Свиридаз фашистамиі побутові«страже-нія»з бабою Лукеркою– покійноюдружиною, вяких дід «такнапрахтикувався,що ніяка війнамені ані підшапку». У першійчастині ОстапВишня застосовуєзасоби сатири– бурлескнулексику, лайливі,принизливіслова, вживанняформи середньогороду замістьчоловічого,саркастичніінтонації.Вила-трійчата,якими Свирид«як щурят подавив»гітлерівців,виростаютьу гіперболізованийобраз народної«зенітки». Удругій частині,де йдеться провійну з бабоюЛукеркою, пануєгумор – запальний,вогнистий, щовикликав регітвеликих аудиторій.Засоби комічноготут – військоватермінологіяу розповідіпро бабу Лукерку,русизми тощо.
Природабула для ОстапаВишні джереломжиття і натхнення.Ніжно, усієюдушею відчуваввін її красу,любив її чудовістворіння.Протягом багатьохпіслявоєннихліт письменникстворювавневеличкі зарозміром, поетичніза "звучанням,наснаженіласканою лірикоютвори. Вонинагадуютьбільше віршіу прозі, ніжжарти гумориста,хоча блискіткисміху раз у разпоблискуютьна їх поверхні.«Лисиця», «Відкриттяохоти», «Заєць»,«Про мудрогозайця», «Бекас».«Вовк» та іншісклали «Мисливськіусмішки», якіпосідаютьзначне місцеу творчостіписьменника.У цих маленькихшедеврахособливо яскравовиявилосяорганічнезлиття двохграней незвичайноготаланту ОстапаВишні – гуморуі лірики. У«Мисливськихусмішках»немає закликівлюбити природу.Як справедливосказав М. Рильський,в Остапа Вишні«в душі поезіяцвіла», а справжняпоезія не буваєпрямолінійною,декларативною.Природа в«Мисливськихусмішках»одухотворена.Письменникнаділяє їїпочуттями імудрістю, глибокимвсепроііикаючимрозуміннямтаємниці Всесвіту.Пейзажі ОстапаВишні – це ліричнімалюнки, сповненізмін, руху,оновлення,настроїв, торадісних, тожурливих. «Осінь...Ось палає кленовийлист, – умервін, одірвавсяз рідної йомугалузки і падає.Він не падаєсторч ііа землю– ні. Йому такне хочетьсяйти на вічнийспокій, лежатиі мліти середзавмерлихсобратів своїх...Він кружляєна галявині,то вгору підноситься,то хилитьсядо землі... Навесніна його місцімолодий буделист, зелений,він з вітромрозмовлятиме,хапатиме жилкамисвоїми сонячнийпромінь, піддощем купатиметьсяй росою умиватиметься...» («Вальдшнеп»).Ліричний герой«Мисливськихусмішок» –людина дотепна,оптимістична,завжди у життєрадісномунастрої.
«Мисливськіусмішки» –яскрава сторінкане тільки вбагатограннійтворчостіОстапа Вишні,айв усій українськійсатирично-гумористичнійлітературі.
королі»);саркастичнеставлення долітературознавчихта критичнихпублікацій,у яких йшлосяпро впливи,нахили, формуванняписьменника(«Головну рольу формаціїмайбутньогописьменникавідіграє взагаліприрода– картопля,коноплі, бур'яни»);такі складники,як традиціїукраїнськогонародногогумору, іскристийсміх «Енеїди»;сатирично-тумормстичніповістіКвітки-Основ'яненка,інтонаціїШевченка («Вчивмене хорошийучитель ІванМаксимович,доброї душідідуган, білий-білніі.як білі буваютьу нас передзеленими святамихати... Любив яне тільки його,а й його лінійку,що ходила інодіпо руках нашихшколярських,за-мурзаних.Ходила, бо такатоді «система»була, і ходилавона завжди,коли требабуло, і іііко;інлюто. Де тепервона, та лішйка,що виробляламені стильлітературний?»).
У дусізгадуваної«маски» щиросердне«зізнання»Остапа Вишніпро те, як вінстав письменником:«У 1921 році почавпрацювати вгазеті «Вісті»перекла-дачем.Перекладав,перекладав,а потім думаюсобі: «Чого яперекладаю,коли ж можуфейлетониписати! А потім– письменникомможна бути. Онскільки письменниківрізних є, а яще не письменник.Кваліфікації,– думаю собі,– в мене особливоїнема, бухгалтеріїне знаю, що я,– думаю собі,– робитиму».І зробився яОстапом Вишнеюта й почав писати.І пишу собі...».
Ужепротягом двадцятихроків ОстапВишня видрукувавблизько 25 збірок«Вишневихусмішок»: «Вишневіусмішки (сільські)»,«Вишневі усмішкикримські»,«Вишневі-усмішкилітературні»та інші. Вінбув най-популярнішим письменником20-х рр. Теми йогоусмішок найрізноманітніші:політичне,господарськекультурнежиття. Найсильнішимвиступає письменникяк гумористичнийописувач побутупісляреволюційногосела.
Визволенийз беріївськихтаборів у 1944 р.,Остап Вишнязнову стаєулюбленим іпопулярнимписьменникомв Україні. Уцьому ж 1944 р.видрукуванайого «Зенітка».
Письменникписав про своюгумореску«Зенітка»: «Яхотів у тяжкі,грізні часиписати щосьдуже веселе...щоб і моя роботаспричиниласьдо того, щоблюди і на фронті,і в тилу такипо-справжньомузасміялися,та не засміялися,а просто такизареготалися.Одночасно, щобмоя гуморескавідігравалай певну, сказатиб, мобілізаційнупідбадьорювалину роль». В основікомпозиціїгуморескидіалог оповідачаз її героємдідом Свиридом,котрий про свійвік говорить:«Та хто зна! Чисімдесят дев'ять,чи вісімдесятдев'ять? Хібаїх полічиш?»Цією деталлюпідкресленовсенародністьвійни з окупантами.Складаєтьсягумореска здвох частин:«соп-рикосновеніє»діда Свиридаз фашистамиі побутові«страже-нія»з бабою Лукеркою– покійноюдружиною, вяких дід «такнапрахтикувався,що ніяка війнамені ані підшапку». У першійчастині ОстапВишня застосовуєзасоби сатири– бурлескнулексику, лайливі,принизливіслова, вживанняформи середньогороду замістьчоловічого,саркастичніінтонації.Вила-трійчата,якими Свирид«як щурят подавив»гітлерівців,виростаютьу гіперболізованийобраз народної«зенітки». Удругій частині,де йдеться провійну з бабоюЛукеркою, пануєгумор – запальний,вогнистий, щовикликав регітвеликих аудиторій.Засоби комічноготут – військоватермінологіяу розповідіпро бабу Лукерку,русизми тощо.
Природабула для ОстапаВишні джереломжиття і натхнення.Ніжно, усієюдушею відчуваввін її красу,любив її чудовістворіння.Протягом багатьохпіслявоєннихліт письменникстворювавневеличкі зарозміром, поетичніза "звучанням,наснаженіласканою лірикоютвори. Вонинагадуютьбільше віршіу прозі, ніжжарти гумориста,хоча блискіткисміху раз у разпоблискуютьна їх поверхні.«Лисиця», «Відкриттяохоти», «Заєць»,«Про мудрогозайця», «Бекас».«Вовк» та іншісклали «Мисливськіусмішки», якіпосідаютьзначне місцеу творчостіписьменника.У цих маленькихшедеврахособливо яскравовиявилосяорганічнезлиття двохграней незвичайноготаланту ОстапаВишні – гуморуі лірики. У«Мисливськихусмішках»немає закликівлюбити природу.Як справедливосказав М. Рильський,в Остапа Вишні«в душі поезіяцвіла», а справжняпоезія не буваєпрямолінійною,декларативною.Природа в«Мисливськихусмішках»одухотворена.Письменникнаділяє їїпочуттями імудрістю, глибокимвсепроііикаючимрозуміннямтаємниці Всесвіту.Пейзажі ОстапаВишні – це ліричнімалюнки, сповненізмін, руху,оновлення,настроїв, торадісних, тожурливих. «Осінь...Ось палає кленовийлист, – умервін, одірвавсяз рідної йомугалузки і падає.Він не падаєсторч ііа землю– ні. Йому такне хочетьсяйти на вічнийспокій, лежатиі мліти середзавмерлихсобратів своїх...Він кружляєна галявині,то вгору підноситься,то хилитьсядо землі... Навесніна його місцімолодий буделист, зелений,він з вітромрозмовлятиме,хапатиме жилкамисвоїми сонячнийпромінь, піддощем купатиметьсяй росою умиватиметься...» («Вальдшнеп»).Ліричний герой«Мисливськихусмішок» –людина дотепна,оптимістична,завжди у життєрадісномунастрої.
«Мисливськіусмішки» –яскрава сторінкане тільки вбагатограннійтворчостіОстапа Вишні,айв усій українськійсатирично-гумористичнійлітературі.
Білет7
1.Тематикапоетичної'творчості ПавлаГрабовського.Аналіз поезій«До Русі-України»,«До українців».
Із 38 роківжиття П. Грабовський20 років провіву неволі – тюрмах,таборах, пазасланнях.Відірванийвід рідиогокраго, фізичнонедужий, частодоведений довідчаю, поетвсе ж зумівзберегти віруу праве ділоборця за кращуприйдешністьУкраїни. Вінні на хвилинуне полишавсвоєї письменницькоїпраці, яку розумівяк обов'язокперед українськимнародом. У снігахдалекого СибіруП. Грабовсь-кийвимріювавнаціональнунезалежністьУкраїни, суспільнийїї поступ. Жагучебажання бачитиВітчизну оновленою,щасливою, вільноюпронизує всюйого творчість.
До збірокоригінальноїпоезії П. Грабовського«Пролісок»,«З Півночі»,«Кобза» увійшливірші широкогодіапазонузвучання. Середних посвятидрузям, в якихщире захоплення«справжнімигероями», вірші,адресованішколярам (ізрівнем освітивін пов'язувавмайбутнє України),прекраснізразки пейзажноїлірики, зокрема«Веснянки».
Справжнімиперлинамитворчості поетаможна, вважатийого вірші«Швач-ка»,«Трудівниця»,«Робітникові».Вони засвідчуютьнадзвичайнотонку душу,чутливе серцепоета, вболіванняза долю братів-українців,готовністьстати на їхзахист.
Характерноюприкметоютворів П. Грабовськогорізних тематичнихгруп є громадянськийпафос. Він звучитьі в пейзажній,і в інтимнійліриці поета.Своє мистецькекредо поета-громадянинавиголошує П.Грабовськийу вірші «Я неспівець чудовноїприроди».
Глибокимліризмом перейнятийвірш «До матері»,стражданняякої у зв'язкуз арештом синауявляютьсяйому стократтяжчими, ніжвласні. Адже,крім природногоматеринськогоболю за сином,їй доводитьсязахищати йогоіще «від людськогонеправогосуду».
Ряд віршіву творчій спадщиніП. ГрабовськогоприсвяченіНадії Сигиді– жінці, якастала для політичнихв'язнів полум'янимсимволомнескореності.Це вірші «ДоН. К. С.», «Тяжкийзавіт», «Домучениці».Через усе своєжиття І творчістьпроніс П. Грабовськийлюбов і повагудо Надії Сигиди.У віршах-присвятахавтор називаєїї «ангелом»,«сестронькою»,«святою таневинною».Мужність тарішучість –це ті риси, якимиповинен володітиборець. Саметакою булаНадія Сигида.Серед творівП. Грабовськоговирізняєтьсявірш «Уперед»,у якому вінзакликає дорішучих дій«за край ріднийта волю».
Домінуючиммотивом поетичноїспадщини П.Грабовськогоє мотив неволіУкраїни. Звертаючисьдо України, П.Грабовськийнайчастішевикористовуєпоетичну формупослання. Цевірш «До України»(«Під небомдальньої чужини...»),«До українців»(«Українці,браття милі»),«До галичан»,«Народовіукраїнському»,«Поетам-українцям»,«До українки»,«До України(«Сиджу в неволіта марю тихенько»),«До Русі-України».
У поезіїдо «Русі-України»поет виказуєсвоє найзаповітнішебажання бачитирідний крайвільним. І йдетьсятут не тількипро класовузалежність,але й національну.П. Грабовськийвисловлює своєпереконанняв тому, що волюукраїнськийнарод повиненздобувати сам:«Бажав би я,мій ріднийкраю, Щоб ти наволю здобувавсь,Давно сподіваногораю Від себевласне сподівавсь»
Мир, злагода,«велич простогонароду» повиннізапануватив Україні, коливона визволиться«з-під віковічногоярма» – такудумку проводитьП. Грабовсь-кийу вірші «ДоРусі-України».
У названихвіршах-посланняхпоет утверджуєідеї правди,освіти, згоди,любові до України.ЗапорукоюнаціональноїсвідомостіП. Грабовськийвважає освіченістьнароду. До проблемиосвіченостівін звертавсянеодноразовоу своїх віршах,адресованихземлякам. Освоїти«лан освіти»поет закликаєу вірші «Доукраїнців».Тільки разом,тільки шляхомосвіти, якавідкриє очі,допоможенаціональномупрозрінню,можна творитимайбутню долюУкраїни. Спільнаневтомна працядопоможе розв'язатируки, дастьнаснагу доборотьби «зависокістьдуха», допоможезнайти відповідьна запитання:«Хто ми?»
Болючоюпроблемою поетабуло те, що лонього малодоходило інформаціїпроподії в Україні.Лише з листівБ. Грінченка,М. Павлика і І.Франка віндізнававсяпро деякі новинив культурномуй суспільномужитті українців.томуєзрозумілимзвернення доземляків: «Українці,браття милі.Відгукніться,де ви е, Чи жнвіще. чи в могиліДавня славазогниє».
Турбуєтьсяпоет і тим, «чипокраща нашадоля»„ чи позбудемосями рабсь-когоярма. І тут зновузвучить висновокпоета про те,шо лише разом,шляхом освіти,з палкою любов'юу серці до Україниможна прийтидо кращих часів.
Такимчином, і в інтимній,і в пейзажнійліриці П, Грабовського,у його посвятахдрузям, знайомимзвучить громадянськастурбованістьпро долю рідноїземлі. ТемаУкраїни, їїневолі і сподіванняна кращу долюоб'єднує найбільшукількістьпоетичнихтворів П. Грабовського.
2.Трагедіяроду Половціву романі «Вершники»Юрія Яновського.
Роману новелах «Вершники»(1935) – один із кращихтворів українськоїлітературипро громадянськувійну. Про роботунад романомЮ. Яновськийписав: «...я намагався...показати справжніхнатхненників...громадянськоївійни..., вивестина сторінкикниги трудящийнарод – йогосталеварів,селян, шахтарів,його інтелігенцію...Я звернув особливуувагу на мову,гідну, на мійпогляд, розповістипро героїв».
Такийбув задумписьменника.І він з ним блискучевпорався, об'єктивнорозкрившитрагедію ігероїзм драматичноїепохи. Зображеніу романі подіїпотрібно розглядатисаме у поєднаннігероїчногоі трагедійно-драматичного.Таке трактуваннязображуванихподій найбільшочевидне уновелі «Подвійнеколо». Ця новелавражає жахливоюкартиною перебігуподій за одиндень війни,коли у виріподій гинутьсотні людейі серед них трибрати Половці.Головнимиперсонажамитут виступаютьбрати Половці– «одного роду,та не одногокласу», яквисловлюєтьсячервоноармійськийкомісар Герт.Сліпа приналежністьдо «класу»стала підставоюбратовбивства.
Одногодня у «серпнінечуваноготембру» 1919 рокудоля звелабратів підКомпаніївкою,що недалековід рідногосела, щоб вонивбили одинодного. Батькота мати вчилиїх риболовецькоїпраці та житиу злагоді, бо«тому роду небуде переводу,в котрому братимилують згоду».Але життя внеслопевні корективи,і кожного з нихдоля повелаіншою дорогою.Потрапившиу вир війни,вони опинилисяу ворогуючихтаборах. Оверковоював у загонахПетлюри, очолюючитам «купу кінногокозацтва головногоотамана СимонаПетлюри».Денікінськийофіцер АндрійПоловець командує«загоном добровольчоїармії генералаДенікіна», наукраїнськійземлі воює за«матінку-Росію».Панас – махновець,в Українськоїдержави відвойовує«територіюматері порядкуанархії». Разомз ПанасомнаймолодшийПоловець –14-річний Сашко.Згодом йогозабрав із собоючервоиоа-рмієцьІван. Він з'явивсязі своїм загономвкінці, розправивсяз махновцямиі завершивбратовбивство.
Новеларозпочинаєтьсянадзвичайнодинамічнимрозвиткомподій:
«Лютувалишаблі, І конібігали безвершників, іПоловці непізнавали одинодного...». Високаемоційна напругапісля бою відключаєрозум, осмислен-
няподій. Переможціжадають помстиі жорстокоїрозправи надполоненими:«Дехто простягавруки і йомурубали руки,підіймав донеба вкритепилом обличчя,і йому рубалишаблею обличчя,падав до земліі їв землю,захлинаючисьпередсмертноютугою, і йогорубали по чімпопало і топталиконем».
Якосьхолодно і байдуже,ніби не пробрата йдеться,подає командуОверко вбитиАндрія: «Тарубайте його,козацтво».
Майжетак само поводитьсебе Панас,подолавшиОверкове військо.Він власноручновбиває Оверка,попередньовинісши цинічнийвирок братові.
Іванне вбивавпереможеногоПанаса, він невстиг цьогозробити, томущо Панас самзастрелився.Але з наказуІвана безжальнобули розстрілянівсі полонені,які не захотілиперейти дочервоноармійців.
Нафоні жорстокогочасу Половцістають не меншжорстокими.Вони не стализрадниками,боягузами,відступниками,а стали лишезавзятиминепримиреннимиворогами.
Бідаі трагедіябратів Половціву тому, що вони«не милувализгоду». В ім'япримарних ідейвони вбивалиодин одного.
Своїмроманом «Вершники»Ю. Яновськийнаштовхує надумку про зв'язокміж революцією,бездушнимбратовбивствому горнилігромадянськоївійни і масовимнищенням українціву 20-30-х роках.
про подіїв Україні. Лишез листів Б.Грінченка, М.Павлика і І.Франка віндізнававсяпро деякі новинив культурномуй суспільномужитті українців.томує зрозумілимзвернення доземляків: «Українці,браття милі.Відгукніться,де ви е, Чи жнвіще. чи в могиліДавня славазогниє».
Турбуєтьсяпоет і тим, «чипокраща нашадоля»„ чи позбудемосями рабсь-когоярма. І тут зновузвучить висновокпоета про те,шо лише разом,шляхом освіти,з палкою любов'юу серці до Україниможна прийтидо кращих часів.
Такимчином, і в інтимній,і в пейзажнійліриці П, Грабовського,у його посвятахдрузям, знайомимзвучить громадянськастурбованістьпро долю рідноїземлі. ТемаУкраїни, їїневолі і сподіванняна кращу долюоб'єднує найбільшукількістьпоетичнихтворів П. Грабовського.
2.Трагедіяроду Половціву романі «Вершники»Юрія Яновського.
Роману новелах «Вершники»(1935) – один із кращихтворів українськоїлітературипро громадянськувійну. Про роботунад романомЮ. Яновськийписав: «...я намагався...показати справжніхнатхненників...громадянськоївійни..., вивестина сторінкикниги трудящийнарод – йогосталеварів,селян, шахтарів,його інтелігенцію...Я звернув особливуувагу на мову,гідну, на мійпогляд, розповістипро героїв».
Такийбув задумписьменника.І він з ним блискучевпорався, об'єктивнорозкрившитрагедію ігероїзм драматичноїепохи. Зображеніу романі подіїпотрібно розглядатисаме у поєднаннігероїчногоі трагедійно-драматичного.Таке трактуваннязображуванихподій найбільшочевидне уновелі «Подвійнеколо». Ця новелавражає жахливоюкартиною перебігуподій за одиндень війни,коли у виріподій гинутьсотні людейі серед них трибрати Половці.Головнимиперсонажамитут виступаютьбрати Половці– «одного роду,та не одногокласу», яквисловлюєтьсячервоноармійськийкомісар Герт.Сліпа приналежністьдо «класу»стала підставоюбратовбивства.
Одногодня у «серпнінечуваноготембру» 1919 рокудоля звелабратів підКомпаніївкою,що недалековід рідногосела, щоб вонивбили одинодного. Батькота мати вчилиїх риболовецькоїпраці та житиу злагоді, бо«тому роду небуде переводу,в котрому братимилують згоду».Але життя внеслопевні корективи,і кожного з нихдоля повелаіншою дорогою.Потрапившиу вир війни,вони опинилисяу ворогуючихтаборах. Оверковоював у загонахПетлюри, очолюючитам «купу кінногокозацтва головногоотамана СимонаПетлюри».Денікінськийофіцер АндрійПоловець командує«загоном добровольчоїармії генералаДенікіна», наукраїнськійземлі воює за«матінку-Росію».Панас – махновець,в Українськоїдержави відвойовує«територіюматері порядкуанархії». Разомз ПанасомнаймолодшийПоловець –14-річний Сашко.Згодом йогозабрав із собоючервоиоа-рмієцьІван. Він з'явивсязі своїм загономвкінці, розправивсяз махновцямиі завершивбратовбивство.
Новеларозпочинаєтьсянадзвичайнодинамічнимрозвиткомподій:
«Лютувалишаблі, І конібігали безвершників, іПоловці непізнавали одинодного...». Високаемоційна напругапісля бою відключаєрозум, осмислен-
ня подій.Переможціжадають помстиі жорстокоїрозправи надполоненими:«Дехто простягавруки і йомурубали руки,підіймав донеба вкритепилом обличчя,і йому рубалишаблею обличчя,падав до земліі їв землю,захлинаючисьпередсмертноютугою, і йогорубали по чімпопало і топталиконем».
Якосьхолодно і байдуже,ніби не пробрата йдеться,подає командуОверко вбитиАндрія: «Тарубайте його,козацтво».
Майжетак само поводитьсебе Панас,подолавшиОверкове військо.Він власноручновбиває Оверка,попередньовинісши цинічнийвирок братові.
Іван невбивав переможеногоПанаса, він невстиг цьогозробити, томущо Панас самзастрелився.Але з наказуІвана безжальнобули розстрілянівсі полонені,які не захотілиперейти дочервоноармійців.
На фоніжорстокогочасу Половцістають не меншжорстокими.Вони не стализрадниками,боягузами,відступниками,а стали лишезавзятиминепримиреннимиворогами.
Біда ітрагедія братівПоловців утому, що вони«не милувализгоду». В ім'япримарних ідейвони вбивалиодин одного.
Своїмроманом «Вершники»Ю. Яновськийнаштовхує надумку про зв'язокміж революцією,бездушнимбратовбивствому горнилігромадянськоївійни і масовимнищенням українціву 20-30-х роках.
Білет8
1.Почуттяі переживанняліричного герояновели «Intermezzo»Михайла Коцюбинського.
Новела«Intermezzo»– один із кращихтворів М. Коцюбинського.Його можнавважати ліричниммонологомсамого автора.Задум написатитакий твірвиник у письменникапід час відпочинкув селі Кононівкана Полтавщині.Приводом донаписання ітемою творупослужили події1905 року. Художньовисвітлюючитему революціїта її поразки,М. Коцюбинськийвисловив своєідейно-естетичнекредо: література– явище естетики,але вона покликанадо зображення«вірного малюнкурізних сторінжиття» і йогоглибокогофілософського,соціального,психологічного,історичногоосмислення.
Ліричнийгерой твору– митець, письменник.Втомившисьчисленними«треба», безкінечними«мусиш», вінпробує вирватисяіз залізнихрук міста, втектиподалі відлюдського болю,жаху, бруду,від побутовоїбанальності.Від безмірулюдського болюі тривоги геройвідчуває наростаннясвого емоційногоотупіння, неприродноїдуховної байдужості.Людське горе,жахіття переповнилийого душу і вінне сприймаєїх як зло. Вінзвик до них. Аце для письменниканеприпустимо.Тому хочеться«затулитивуха», «замкнутисвою душу»,«кричати: тутвхід не вільний».Саме тому вінпокидає місто,людей, їх тривогиі йде в безлюддя,тишу і чистоту.Серед розкішноїприроди маєнамір (хоч і невисловлюєцього) відновитисили. Тут минаютьдні його «Intermezzo»(відпочинку).Однакжах переслідуванняне зразу покидаєліричногогероя. Майжеяк психологічнийзрив сприймаєтьсяйого поведінкау порожньомубудинку Навітьтут він не впевненні)у тому, що «невідхилятьсядвері... отактрошки, з легкимскрипіннямі з невідомоїтемряви, такоїглибокої табезконечної,не почнутьвиходити люди...всі ті, що складалиу моє серце,як до власногосховку, своїнадії, гнів істражданняабо кривавужорстокістьзвіра». І колиперед очимапроходять усівбиті і повішані,що з них «витеклакров в маленькудірку від солдатськоїкульки», ті, щоїх «завивалиу білі мішки,гойдали намотузках уповітрі, а потомускладали упогано прикритіями, звідки васвигрібалисобаки…»,–тоді зізнаєтьсяу найганебнішому,неприпустимомудля митця: «Вибачите, я навітьне червонію,лице моє біле,як і у вас...».Ліричний геройзнає причинисвого психологічногостану: «...жахвисмоктав змене всю кров.Я не маю вжекраплі гарячоїкрові й для тихмертвяків,серед яких вийдете, як кривавамара. Проходьте!Я утомився!».
Та часі світ природи,в якому «стулилиськраями двіполовини – одназелена, другаблакитна – йзамкнули у собісонце, немовперлину» (повнаізольованістьвід людей), поступовопочинаютьлікувати йоговтомлену душу.Тонкий знавецькраси природи,її художник,він милується«соболиноюшерстю ячменів»,«шовком колосистоїхвилі срібноволосоговівса», «блакитноюрічкою льону»,«хвилястимихребтами пшениці»,«білою піноюгречки». Йогодуша вбираєв себе всю привабунив у червніі виповнюєтьсяпозитивнимиемоціями. Знасолодоюцілими днямиліричний геройслухає небесніспіви птахів,спостерігає,як жайворонки«кидають знеба на полесвою свердлячупісню».
Красаприроди –найчарівнішаі най могутнішасила «Та піснямає у собі щосьотруйне. Будитьжадобу. Чимбільше слухаєш,тим більшехочеться чути»,– висловлюєтьсяліричний геройпро своє щирезахопленняпташинимихорами.
Філософськеосмисленнямогутностіприроди й красиспостерігаємопри співставленійїї величі з«нужденноюкупкою солом'янихстріх» села,що його «обнялий здушили зеленіруки». На жаль,у це порівняннячасто вносивсякласовий підтекст,якого у творіМ. Коцюбинськогонемає.
Відновившисили, спокійсвоєї душі,ліричний геройловить себена думці проможливістьзустрічі злюдиною, їїгорем. Але цейого вже нелякає. І зустрічвідбулася. Вонапрозвучаладисонансомдо прекраснихднів короткоговідпочинкуна лоні розкішноїприроди. Селянинрозказував,а фантазіямитця домальовувала«купу чорнихсолом'янихстріх», «дівчату хмарі пилу,що вертаютьз чужої роботи»,«блідих жінок..,»,«...дітей всумішз голоднимипсами». Це булареальна картинаукраїнськогосела. Письменникне сприймавїї як чужу біду,не відгороджувавсявід неї. Навпаки– зустріч ізселянином враззапалила душуглибоким співчуттямдо людськогогоря, до голоднихдітей, яких«чомусь незабрала гарячка»,до селянина,якого «раз натиждень становийб'є по обличчі»за те, що хотівмати землю іпід час революційнихподій заявивпро своє правона неї. Та найбільшеліричного герояповели «Intermezzo»вражає продажністьі зрада: «Бувтобі приятельі однодумець,а тепер, може,продаєтебе нишком.Відірвеш слово,як шматок серця,а він кине йогособакам». Розумомі серцем, сповненимлюбові, жалюспівпереживанняза людей, що «втемноті жерутьодин одного»,ліричний геройпрагне змін.Він хоче, щоббули «блискавкаі грім». «Нехайосвіжитьсянебо і земля,Нехай погаснесонце і засіяєІнше».
Зтакими настроямимитець ідезнову до людей.
2.Художнєвідтворенняпроблеми українізаціїу комедії «МиііаМазайло» МиколиКуліша.
Одиніз кращих творівМиколи Куліша«Мина Мазайло»висвітлюєпроблеми русифікаціїУкраїни, якуу 20-х роках більшовицькіідеологи намагалисяприкрити такзваною українізацією.Українізація«зверху» неозначала серйознихнамірів щодовідновленняповноправногофункціонуванняукраїнськоїмови та формуваннянаціональноїсвідомості.За роки тотальноїрусифікаціїпересічнийукраїнець-міщанинзагубив почуттяприналежностідо своєї нації,потребу користуватисярідною мовою.Типовим представникомтакого міщанина-безбатченкау комедії М.Куліша є МинаМазайло. Яктягар і соромгерой носитьвласне прізвище.Він байдужийдо свого родоводуі до походженняпрізвища –Мазайло. ДляМини воно звучитьзанадто по-українськи,і в цьому полягаєпочуття меншовартості,Саме тому геройкомедії вирішуєзмінити прізвище.Він також шукаєвчительку, яканавчила б йогоправильноговорити«по-руському».У той же час,коли Мина задумуєтьсянад кращимваріантом свогомайбутньогопрізвища (Сіренєв,Розов, Тюльпанов,Алмазов, Мазєзін),син його, Мокій,хоче відтворитиповну формуродового прізвищаМазайло-Квач.Навколо цьогоі зав'язуєтьсясімейний конфлікткомедії.
Усежиття Мазайловідчував утискиі погорду узв'язку зі своїмпрізвищем:
–Ще малим,як оддав батьков город до школи,першого ж дняна регіт взяли.Мазайло! Жоднагімназисткане хотіла гуляти– Мазайло! Зарепетиторане брали – Мазайло!На службу неприймали –Мазайло! Одкохання відмовлялися– Мазайло!..
Унаскрізь саркастичнійтираді наріканьгероя, на жаль,закладена гіркаправда довготривалоїзневаги довсього українського,національного.Тому українізацію20-х років МинаМазайло й розцінюєпо-своєму: «Цеспосіб робитиз мене провінціала,другосортногослужбовця іне давати меніходу на вищіпосади». Усвідомленнятакого поворотуукраїнізації(іншого він іне припускає)спонукає Минувперто братиуроки у Баронової-Козинота неодмінноміняти прізвище.Справа дійшладо того, що всеукраїнськесприймаєтьсяним не тількияк чуже, але які вороже:
–ІЦе якя підходив дозагсу – думалось:а що, як там сидитьне службовець,а українець?Почує, що міняю,так би мовити,його українське– і заноровиться.На зло тобізаноровиться.
Утакому ходідумок відчуваєтьсясерйозна трагедіянароду, дляякого перекинчикиі відступники– не поодинокеявище. Зневажливоставиться довсього українського,у тому числідо свого прізвища,дружина Мазайла– Килина тайого дочкаРина. МіщаночкаУля ховаєтьсязапрізвищемРозсохина (хочсправжнє прізвищеРозсоха). Таперевершуєвсіх у своїйненависті довсього українськоготьотя Мотя зКурська. Побачившина вокзалінапис українськоюмовою «Харків»,вона з розпачемі обуреннямзапитує: «Навіщови нам іспортілігород?» На проблемитогочасноїукраїнізаціїтьотя Мотядивиться якна явище тимчасове.
Підзнаком «укрмови»розвиваєтьсясюжетна лініяМокія і Улі. Надумку Мокія,Улі необхідновивчити ріднумову вже тому,що у неї і прізвище,і зовнішність(тут берутьсяним до уваги«очі, рот, стан»)– все українське.І наполегливийхлопець домагаєтьсяцього. Використавшизасіб паралельноїдії, М. Кулішпоказує розучуванняМиною «Сінокос»з учителькою«правильнихпроізношеній»й українського«Під горою надкриницею»Мокієм та Улею,чим посилюєефект комедійності.Отже, Уля невиконала проханняРипи: закохатив себе Мокіяі сприяти тому,щоб він зріксясвоєї «укрмови».Вплив виявивсязворотнім.Ставленняавтора комедіїдо образу Мокіяне є однозначним;з одного боку,М. Куліш іронізуєнад його захопленнямполітикоюукраїнізації,а з іншого –драматургзначною міроювтілює у ньомусвоє розумінняважливостімовних проблем.Адже не можене приваблюватитурбота Мокіяпро кожне слово,«щоб не пропало».
Зобуреннямставиться дошовіністичноїполітики вУкраїні дядькоТарас: «Тілький слави, що навокзалі «Харків»написано, аспитаєшсяпо-нашому –всяке на тебеочі дере... Всякетобі штокає,какає – приступунемає». Сутьофіційноїукраїнізаціїдядько Тарасвиводить ізгіркого власногодосвіду: цеспосіб спочаткувиявити, а потімзнищити усіхукраїнців.На жаль, йогослова сталипророчими.
Такимчином, справжнюсуть українізаціїМ. Куліш розкривчерез ставленнядо неї персонажівп'єси «МинаМазайло».
сповненимлюбові, жалюспівпереживанняза людей, що «втемноті жерутьодин одного»,ліричний геройпрагне змін.Він хоче, щоббули «блискавкаі грім». «Нехайосвіжитьсянебо і земля,Нехай погаснесонце і засіяєІнше».
Зтакими настроямимитець ідезнову до людей.
2.Художнєвідтворенняпроблеми українізаціїу комедії «МиііаМазайло» МиколиКуліша.
Одиніз кращих творівМиколи Куліша«Мина Мазайло»висвітлюєпроблеми русифікаціїУкраїни, якуу 20-х роках більшовицькіідеологи намагалисяприкрити такзваною українізацією.Українізація«зверху» неозначала серйознихнамірів щодовідновленняповноправногофункціонуванняукраїнськоїмови та формуваннянаціональноїсвідомості.За роки тотальноїрусифікаціїпересічнийукраїнець-міщанинзагубив почуттяприналежностідо своєї нації,потребу користуватисярідною мовою.Типовим представникомтакого міщанина-безбатченкау комедії М.Куліша є МинаМазайло. Яктягар і соромгерой носитьвласне прізвище.Він байдужийдо свого родоводуі до походженняпрізвища –Мазайло. ДляМини воно звучитьзанадто по-українськи,і в цьому полягаєпочуття меншовартості,Саме тому геройкомедії вирішуєзмінити прізвище.Він також шукаєвчительку, яканавчила б йогоправильноговорити«по-руському».У той же час,коли Мина задумуєтьсянад кращимваріантом свогомайбутньогопрізвища (Сіренєв,Розов, Тюльпанов,Алмазов, Мазєзін),син його, Мокій,хоче відтворитиповну формуродового прізвищаМазайло-Квач.Навколо цьогоі зав'язуєтьсясімейний конфлікткомедії.
Усежиття Мазайловідчував утискиі погорду узв'язку зі своїмпрізвищем:
– Щемалим, як оддавбатько в городдо школи, першогож дня на регітвзяли. Мазайло!Жодна гімназисткане хотіла гуляти– Мазайло! Зарепетиторане брали – Мазайло!На службу неприймали –Мазайло! Одкохання відмовлялися– Мазайло!..
У наскрізьсаркастичнійтираді наріканьгероя, на жаль,закладена гіркаправда довготривалоїзневаги довсього українського,національного.Тому українізацію20-х років МинаМазайло й розцінюєпо-своєму: «Цеспосіб робитиз мене провінціала,другосортногослужбовця іне давати меніходу на вищіпосади». Усвідомленнятакого поворотуукраїнізації(іншого він іне припускає)спонукає Минувперто братиуроки у Баронової-Козинота неодмінноміняти прізвище.Справа дійшладо того, що всеукраїнськесприймаєтьсяним не тількияк чуже, але які вороже:
– ІЦеяк я підходивдо загсу – думалось:а що, як там сидитьне службовець,а українець?Почує, що міняю,так би мовити,його українське– і заноровиться.На зло тобізаноровиться.
У такомуході думоквідчуваєтьсясерйозна трагедіянароду, дляякого перекинчикиі відступники– не поодинокеявище. Зневажливоставиться довсього українського,у тому числідо свого прізвища,дружина Мазайла– Килина тайого дочкаРина. МіщаночкаУля ховаєтьсязапрізвищемРозсохина (хочсправжнє прізвищеРозсоха). Таперевершуєвсіх у своїйненависті довсього українськоготьотя Мотя зКурська. Побачившина вокзалінапис українськоюмовою «Харків»,вона з розпачемі обуреннямзапитує: «Навіщови нам іспортілігород?» На проблемитогочасноїукраїнізаціїтьотя Мотядивиться якна явище тимчасове.
Підзнаком «укрмови»розвиваєтьсясюжетна лініяМокія і Улі. Надумку Мокія,Улі необхідновивчити ріднумову вже тому,що у неї і прізвище,і зовнішність(тут берутьсяним до уваги«очі, рот, стан»)– все українське.І наполегливийхлопець домагаєтьсяцього. Використавшизасіб паралельноїдії, М. Кулішпоказує розучуванняМиною «Сінокос»з учителькою«правильнихпроізношеній»й українського«Під горою надкриницею»Мокієм та Улею,чим посилюєефект комедійності.Отже, Уля невиконала проханняРипи: закохатив себе Мокіяі сприяти тому,щоб він зріксясвоєї «укрмови».Вплив виявивсязворотнім.Ставленняавтора комедіїдо образу Мокіяне є однозначним;з одного боку,М. Куліш іронізуєнад його захопленнямполітикоюукраїнізації,а з іншого –драматургзначною міроювтілює у ньомусвоє розумінняважливостімовних проблем.Адже не можене приваблюватитурбота Мокіяпро кожне слово,«щоб не пропало».
З обуреннямставиться дошовіністичноїполітики вУкраїні дядькоТарас: «Тілький слави, що навокзалі «Харків»написано, аспитаєшсяпо-нашому –всяке на тебеочі дере... Всякетобі штокає,какає – приступунемає». Сутьофіційноїукраїнізаціїдядько Тарасвиводить ізгіркого власногодосвіду: цеспосіб спочаткувиявити, а потімзнищити усіхукраїнців.На жаль, йогослова сталипророчими.
Такимчином, справжнюсуть українізаціїМ. Куліш розкривчерез ставленнядо неї персонажівп'єси «МинаМазайло».
Білет9
7.Проблемптикапонісші «Тінізабутих предків»Михайла Коцюбинського.
ВершиноюмистецькоїмайстерностіМихайла Коцюбинського,окрасою всієїукраїнськоїлітературистала повість«Тіні забутихпредків» (1911). Твірнаписано підвраженням красиКарпат, підвпливом багатоїпоезії життягуцулів, шо їхспостерігавписьменник,перебуваючиу Криворівні.Про Гуцульщинувін писав доЄвгена Чикаленка:«Якби Ви знали,яка тут величнаприрода, якийцікавий народгуцули, з багатою,своєрідноюпсихікою, збуйною фантазією,дивними звичаямиі мовою». Отже,М.Коцюбинський.як і Ю. Федькович,О. Кобилянська,оспівав у повістікрасу гірськоїприроди ігуцульськоїдуші. Однакзробив це по-своєму.Спираючисьна народнівірування,гуцульськийфольклор, вінвідтворив у«Тінях забутихпредків» багатийфантастичнийсвіт, у якомуживуть людипоруч з добримиі злими, веселимиі сумними силамиприроди.
Відомо,що до написанняповісті письменникретельно вивчавжиття гуцулів,їх традиції,повір'я. Крімцього, працюючинад твором, М.Коцюбинськийпознайомивсяіз фольклорно-етнографічнимиматеріаламиВ. Гнатюка(«Етнографічнізбірники»), І.Франка («Гуцульськіпримітки»). Усеце разом ізабезпечилохудожню достовірністьпри поєднаїшідійсного іуявного.
Середрозкішноїгуцульськоїприроди зростаютьголовні персонажіповісті, Іванкота Марічка –діти ворогуючихродів. Навколишнійсвіт їхньогодитинства –чарівний ізагадковий.Він привабливий,але й небезпечний.Тут живутьнявки (мавки),щезники, чугайстри,мольфари. Томуз ранньогодитинства требазнати, як поводитисясеред них. Одногоразу ще дитиноюІванко хотівдосягнутиЧорногори.Легко піднімавсядогори, а «заним підіймавсяз долини вічнийшум річки, рослигори...». Стомившись,хлопчик сіввідпочити, іраптом вінпочув дивнумелодію. Навкругине було нікого,та коли вінозирнувсяназад, то «скаме-нів».На камені сидівщезник, «скрививгостру борідку,нагнув ріжкиі, заплющив-шиочі, дув у флояру».Страх скувавхлопчика, і він«німо кричавод холодногожаху, а коливрешті видобувголос, щезникзвинувся іпропав раптому скелі...».
Світприроди вабитьгероїв барвамиі музикою. Іванкоі Марічка тонковідчуваютькрасу гір, знею злилися,про неї співаютьу своїх коломийках.У пісні висловлюютьвони і своїщирі почуттякохання, ніжногоі пристрасного,як сама природа.Багато болюбуло у співанціМарічки, колиІван змушенийбув її залишити,ідучи в наймина полонину.
Словацієї коломийки,як і образ Марічкипісля її смерті,часто вривалисяу зранену душуІвана і кликали-манилитуди, де буливони разом, децвіло їхнєщастя. І хочбуло багатоклопоту погосподарству,він забувавпро все, «тодівін кидав роботуі десь пропадав».
Черезуяву героїв,особливо Іванкав дитячі таюнацькі роки,письменникрозкриваєміфологічнесвітосприйманняі світовідчуттягуцулів: «КолиІванові минулосім літ, вінуже дививсяна світ інакше.Він знав вжебагато. Умівзнаходитипомічне зілля...Знав, що на світіпанує нечистасила, що арідник(злий дух) правитьусім; що в лісахповно лісовиків,які пасутьтам свою маржинку..., що там блукаєвеселий чугайстир,який заразпросить стрічногов танець тароздирає нявки;що живе в лісіголос сокири...».На все життязасвоїв Іван,що «всякі злідухи заповнюютьскелі, ліси,провалля; хатий загороди тачигають нахристиянинаабо на маржину,щоб зробитиїм шкоду».Остерігавсягерой їх наполонині. Нераз мав з нимиклопоти, колиодружився зПалатою і ставзаможним господарем.Щоб уникнутинебезпеки длясвоєї худоби,«треба булобагато знати,підкурювати,ворожити, збиратипомічне зілляі замовляти».Відьмами угуцулів моглибути і звичайнілюди. На переконанняІвана і Палагни,нею була їхнясусідка Хима:«Стара улесливабаба, завждитака привітна,вона вечорамипереки-даласьв білого псата нипала позагородахсусідських.Не раз Іванметав сокироюв неї, жбурляввилами та проганяв».
Строгодотримувалисягуцули звичаївсвоїх предків,коли приходивСвятий вечір.Іван у цей день«був завждив дивнім настрої».Наче переповпецийчимсь таємничимі священним,він все робивповажно, неначеслужбу Божуправив», У цейвечір він багатодопомагавПалагні. Бувлуже лагіднийіз своєю худобою.Тричі закликавворожі силита бурю до себена вечерю. Алевони не з'являлися,«тоді вінзаклинав їх,щоб не з'являлисяніколи, і легкозітхав». У цейвечір Іван дужещиро моливсяза душі померлихі «був певний,то за плечимау нього плаче,схилившись,Марічка...».
Післясмерті МарічкиІван шість літблукав по світуі «худий, зчорнілий,багато старшийод своїх літ,але спокійний»повернувсядодому. Не зкохання, а лишетому, що требабуло жити іґаздувати,одружився зПалагною. Булавона доброюгосподинею,але своїм духовнимсвітом дорівнятисядо Марічки немогла. Не зумілавона відчутиІванову душу,а згодом зраджуєйого з Юрою-мольфаром.Це було останнімпоштовхом допередчасноїсмерті героя.Останні хвилининапів-свідомогоіснування,пов'язаногоз уявною зустріччуз Марічкою,були для Іванащастям. Цікавимепізодом уповісті, якийпередає своєрідністьсвітосприй-маннягуцулів, є забавабіля мертвогоІвана. Веселощі,сміх, розведенена подвір'їбагат-тя символізуютьспробу протистоятисмерті, тьмі.Життя продовжується,воно вічне. Цятрадиція –як спадок предків,їх тінь – живез гуцуламивпродовж віків.
Проблемуміфологічногосвітовідчуттята світосприйманнягуцулів по-своємуінтерпретувалиС. Параджановта І. Миколайчук,створивши заповістю М.Коцюбинськогокінофільм.
2.Людинаі природа вліричних віршахМ. Рильського.
Праця,природа, культура– ця «великатріада» посідаєчільне місцеу творчостіМ. Рильського.Його поетичнийсвіт на дивомальовничий,сповненийясності і прозорості.Ще в юностіпоета турбувалапроблема відносинлюдини і природи.
Цефілософськареакція юногопоета на все,що дієтьсянавколо, спробарятівноговиходу із душевноїсмути.
М.Рильськийувійшов у світпоезії життєлюбом,природолюбом.Він уявляє себеневід'ємноючастиною цьогопрекрасногосонячного храмуприроди. Лейтмотивомйого лірикивиступає щиралюдяність,відчуттянероздільностілюдини і природи.
Ліричнийгерой мініатюри«Поле чорнієПроходятьхмари...» живесвітлимипочуттями:прийшла весна!Відчувається,що він закоханийу рідну землю,у життя. Короткірозповідніречення змінюютьсяокликами, апотім запитаннями.Із грудей вириваютьсяслова натхненноїлюбові: «Земле!Як тепло намз тобою!»
Упоезії «Яблукадоспіли» вседихає щедротамиблагодатноїукраїнськоїприроди, українськоїосені, багатствомяблуневихсадів, жовтихосінніх нив,достиглістю,настояністюлюдських почуттів,коли розлукав коханні викликаєне докір, незневагу, некаяття, а навпаки– почуття вдячностіі повноти життя.
Усього12 рядків у ційпоезії. Образдостиглих яблукуособлює мудрістьі спокій душігероя у часйого прощанняз коханою.
Гармоніялюдського життяй творчості,ніби твердитьМ. Рильськийу цій поезії,– це диханняв унісон з природою,з сонцем, з небом,із золотоюгілкою. Ось віні вона пройшливже сад. Передними відкриваєтьсяпростір прибраногоосіннього поляі безкінечногонеба. Життяпрекрасне інемає кінцяцій красі.
Сюжетикращих поезійМ. Рильськогорозгортаютьсяпереважно намальовничомупейзажномуфоні. Насиченістьбарв, виразністьконтурів, ясністьобразів – всеце говоритьпро висотутворчого духуі настрою ліричногогероя, йоготісної єдностііз навколишнімжиттям. «Червонобокимяблуком округлимскотився день...»,«Запахла осіньв'ялим тютюном,та яблуками,та тонкимтуманом...», «Осіннійхолодок надспраглою землеюшатро гаптованешироко розіп'яв...»,«Гнуться клениніжними колінами,чорну хмарусріблять голуби»– таке бадьоре,життєстверднедуховне наповненняпоезії М. Рильського.
Поетичнийсвіт М. Рильськогоостанньогоперіоду – надиво мальовничий.У ньому спалахуютьяскраві, пломенистібарви («Війнабілої й червоноїтроянди», «Черемшинапісля дощу»).Спогляданняприроди стаєосновою несподіваниххудожніх узагальнень.Із садівницькоїпоради – якпересаджуватиялинку –вінвидобуваєбагатий поетичнийзміст, спроектованийна міжлюдськівзаємини («Порада»).Спогляданняшкідливоїпольової красуні– волошки –породжує упоета непростіроздуми прокрасу («Листдо волошки»).Із зіставленняскромної шипшиниз гордою трояндоювиростає думкапро кровнуспорідненістьнародного«кореня» іпрофесійногомистецького«цвіту» («Шипшина»).
Слово«сад» – це однез найхарактернішихдля М. Рильського«кодових»слів. що маєнайширшийобразний зміст– аж до «саду»мови («Як паростьвиноградноїлози, плекайтемову...»). У садах,лісах, полях,виноградникахнайчастішебачить М. Рильськийсвоїх звичайнихгероїв-друзів,людей, щасливихі красивих упраці.
«тодівін заклинавїх, щоб не з'являлисяніколи, і легкозітхав». У цейвечір Іван дужещиро моливсяза душі померлихі «був певний,то за плечимау нього плаче,схилившись,Марічка...».
Післясмерті МарічкиІван шість літблукав по світуі «худий, зчорнілий,багато старшийод своїх літ,але спокійний»повернувсядодому. Не зкохання, а лишетому, що требабуло жити іґаздувати,одружився зПалагною. Булавона доброюгосподинею,але своїм духовнимсвітом дорівнятисядо Марічки немогла. Не зумілавона відчутиІванову душу,а згодом зраджуєйого з Юрою-мольфаром.Це було останнімпоштовхом допередчасноїсмерті героя.Останні хвилининапів-свідомогоіснування,пов'язаногоз уявною зустріччуз Марічкою,були для Іванащастям. Цікавимепізодом уповісті, якийпередає своєрідністьсвітосприй-маннягуцулів, є забавабіля мертвогоІвана. Веселощі,сміх, розведенена подвір'їбагат-тя символізуютьспробу протистоятисмерті, тьмі.Життя продовжується,воно вічне. Цятрадиція –як спадок предків,їх тінь – живез гуцуламивпродовж віків.
Проблемуміфологічногосвітовідчуттята світосприйманнягуцулів по-своємуінтерпретувалиС. Параджановта І. Миколайчук,створивши заповістю М.Коцюбинськогокінофільм.
2.Людинаі природа вліричних віршахМ. Рильського.
Праця,природа, культура– ця «великатріада» посідаєчільне місцеу творчостіМ. Рильського.Його поетичнийсвіт на дивомальовничий,сповненийясності і прозорості.Ще в юностіпоета турбувалапроблема відносинлюдини і природи.
Це філософськареакція юногопоета на все,що дієтьсянавколо, спробарятівноговиходу із душевноїсмути.
М. Рильськийувійшов у світпоезії життєлюбом,природолюбом.Він уявляє себеневід'ємноючастиною цьогопрекрасногосонячного храмуприроди. Лейтмотивомйого лірикивиступає щиралюдяність,відчуттянероздільностілюдини і природи.
Ліричнийгерой мініатюри«Поле чорнієПроходятьхмари...» живесвітлимипочуттями:прийшла весна!Відчувається,що він закоханийу рідну землю,у життя. Короткірозповідніречення змінюютьсяокликами, апотім запитаннями.Із грудей вириваютьсяслова натхненноїлюбові: «Земле!Як тепло намз тобою!»
У поезії«Яблука доспіли»все дихає щедротамиблагодатноїукраїнськоїприроди, українськоїосені, багатствомяблуневихсадів, жовтихосінніх нив,достиглістю,настояністюлюдських почуттів,коли розлукав коханні викликаєне докір, незневагу, некаяття, а навпаки– почуття вдячностіі повноти життя.
Усього12 рядків у ційпоезії. Образдостиглих яблукуособлює мудрістьі спокій душігероя у часйого прощанняз коханою.
Гармоніялюдського життяй творчості,ніби твердитьМ. Рильськийу цій поезії,– це диханняв унісон з природою,з сонцем, з небом,із золотоюгілкою. Ось віні вона пройшливже сад. Передними відкриваєтьсяпростір прибраногоосіннього поляі безкінечногонеба. Життяпрекрасне інемає кінцяцій красі.
Сюжетикращих поезійМ. Рильськогорозгортаютьсяпереважно намальовничомупейзажномуфоні. Насиченістьбарв, виразністьконтурів, ясністьобразів – всеце говоритьпро висотутворчого духуі настрою ліричногогероя, йоготісної єдностііз навколишнімжиттям. «Червонобокимяблуком округлимскотився день...»,«Запахла осіньв'ялим тютюном,та яблуками,та тонкимтуманом...», «Осіннійхолодок надспраглою землеюшатро гаптованешироко розіп'яв...»,«Гнуться клениніжними колінами,чорну хмарусріблять голуби»– таке бадьоре,життєстверднедуховне наповненняпоезії М. Рильського.
Поетичнийсвіт М. Рильськогоостанньогоперіоду – надиво мальовничий.У ньому спалахуютьяскраві, пломенистібарви («Війнабілої й червоноїтроянди», «Черемшинапісля дощу»).Спогляданняприроди стаєосновою несподіваниххудожніх узагальнень.Із садівницькоїпоради – якпересаджуватиялинку –вінвидобуваєбагатий поетичнийзміст, спроектованийна міжлюдськівзаємини («Порада»).Спогляданняшкідливоїпольової красуні– волошки –породжує упоета непростіроздуми прокрасу («Листдо волошки»).Із зіставленняскромної шипшиниз гордою трояндоювиростає думкапро кровнуспорідненістьнародного«кореня» іпрофесійногомистецького«цвіту» («Шипшина»).
Слово«сад» – це однез найхарактернішихдля М. Рильського«кодових»слів. що маєнайширшийобразний зміст– аж до «саду»мови («Як паростьвиноградноїлози, плекайтемову...»). У садах,лісах, полях,виноградникахнайчастішебачить М. Рильськийсвоїх звичайнихгероїв-друзів,людей, щасливихі красивих упраці.