Актуалізуючи той факт, що “Історія Русів" написана в традиції києво-могилянської поетико-риторичної школи, автор означував в такий спосіб координати системи бачення світу, оскільки вона зумовлюється саме цією традицією. Перш ніж сприймати власне текст “Історії Русів", реципієнт ознайомлюється з ціннісними критеріями створюваного світу:
1) в центрі уваги постає людина з її вчинками й переживаннями, яка оцінюється за її моральними якостями, духовною повноцінністю, за мірою дотримання загальнолюдських цінностей в своєму діяльному житті, за мірою добра чи зла, яке вона несе у світ;
2) оцінюванню підлягатимуть люди, які є представниками всієї нації або певної її верстви, тобто ті особи, діяльність яких оминути увагою неможливо, оскільки вони перебувають в центрі історичних подій, тому що є обранцями народу, долі чи випадку;
3) оскільки в самій назві оголошено, що має йтися про історію народу, то увага приділятиметься тим його представникам, які знаходяться при владі, чи домагаються її, тим, хто є гарантом “прав і вольностей народу", тим, під чиїм проводом народ переживає свої кращі й гірші часи, від чиїх вчинків залежить народне процвітання чи убоге животіння, рух до поступу чи до винищення нації, тому оцінюється саме їхній внесок до історичного національного розвою;
4) людина оцінюватиметься за найвищою шкалою цінностей: чи гідна вона вічної пам’яті, чи приречена на довічне прокляття;
5) світ постає у вигляді театральної сцени, людина в ньому змушена завжди обирати між Добром і Злом.
В “Історії Русів", на наш погляд, протиставляються два шари світового порядку - міфологічний та історичний. Що стосується першого, то в його межах всі явища світу поділяються на такі, які одного разу відбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входять до конструкції світу. Кожне здійснене “перше діяння” вписується до Світової Книги. Образ Світової Книги представлений в тексті “Історії Русів" імпліцитно, хоч один раз, на самому початку, автор звертається до нього з приводу написання “Повісті врем’яних літ”, коли говорить, що ця “Повість..." взята “ізъ книгъ Священныхъ библій". Саме в цих “Священныхъ библіяхъ” було записано генеалогію “народа Слов’янського” (від легендарного Афета, Ноєвого сина, його онука, “Росса Князя", та потомка Росса - “Князя Славена”), який переселився з Азії після легендарного змішення мов і народів (“Вавілонськаго языковъ смешенія”); окреслюється географічний простір, який зайняли слов’яни “... отъ горъ поясныхъ или Рифейскихъ и от моря Каспійскаго на ВостокЂ, до рЂки Вислы и моря Варяжскаго на ЗападЂ, и Чернаго моря и рЂки Дуная отъ Полудни, до СЂвернаго океана и Балтійскаго моря на СЂверЂ".
Це діяння поновлюється й відтворюється в руській історії за часів Петра Конашевича Сагайдачного. Але, звичайно, найбільшою і найповнішою мірою поновлює Володимирову справу Богдан Хмельницький. Події визвольної війни українського народу 1648-1654 років під його проводом подані в “Історії Русів" як сюжетний епіцентр.
Антитетична побудова часопростору “Історії Русів", доводиться, що простір створеної автором світобудови щодо русів поділяється на свій і чужий. Своїм простором є земля споконвічно ними заселена, а увесь інший світ є чужим. Але в межах чужого простору теж виокремлюється чужий “свій" і чужий “чужий". Коливання між “свій”/“чужий" в означуванні чужого простору залежить від мінливості світу, від часу й обставин, які впливають на вибір тієї чи іншої ознаки, а час та обставини залежать від діяльності людей, які наділені як державною владою, так і силою, що полягає в могутності маси, в могутності народного спротиву чи підтримки.
Так само неоднорідним є простір, який визначається як свій. Обстоюючи інтереси вільної та незалежної нації і держави русів, автор також представляє розділення їхнього простору на “свій" і “чужий". До “свого” належать всі, хто сприяє відновленню створеної Володимиром єдиної християнської Русі. У своєму “чужим” є простір зрадливої шляхти й духовенства, які пристають до уніатства. Цікаво, що як перші, так і другі обирають цей шлях виключно з корисливих інтересів. Адже, приймаючи унію, єпископи й монастирі отримували села з їхніми жителями, а “Біле Священство” по п’ятнадцать домів “в послушаніе или рабство" з їхніх парафіян. Так само й “Чиновне Шляхетство Малоросійське" замість того, щоб стати на оборону своєї Вітчизни й організувати народ на праведну боротьбу, не могло знести, що поляки позбавили його маєтностей та чинів і зрадило свій народ, відступившись від нього, дбаючи тільки про повернення своїх багатств та посад шляхом навернення в унію та ополячення.
Отже, світовий порядок в “Історії Русів" поділяється на два шари - міфологічний та історичний. В межах першого всі явища світу подано як такі, що одного разу відбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входять до конструкції світобудови. Вчинки ж нащадків відновлюють “перші діяння” міфологічного шару світобудови й у такий спосіб переключають їх до історичного часового плану. Під час сприйняття тексту міфологічний шар накладається на історичний, що призводить до породження додаткових смислів.
Визначення самобутності руського народу й місця його історії в історії світовій є складовою домінантного коду “Історії Русів", тому простір створеної автором світобудови щодо русів поділяється на свій і чужий простори, які розподібнюються за тим самим принципом, тому в межах і чужого, і свого простору існує як “свій", так і “чужий".
В авторській системі бачення світу, зумовленій києво-могилянською поетико-риторичною бароковою традицією, за принципом відображення подано ідею про Боже правосуддя, яке наглядає за справами людськими, ця ідея знаходить втілення у центральному персонажі “Історії Русів" - образі Богдана Хмельницького.
В “Історії Русів" навколишній світ театралізовано, події сприймаються як театральне дійство, видовище, часом трагічне, часом трагікомічне, переважною більшістю жахливе, жорстоке. Автор дивиться на світ як на театр, на сцені якого люди приречені обирати між Добром і Злом, між Честю та Безчестям, між Людяністю й Жорстокістю. Взаємовіддзеркалюються персонажі, події, ідеї, Добро і Зло, Боже правосуддя, певні деталі, які як зерна проростають і поєднують між собою різні частини тексту. Тобто, через енантіоморфізм співвідносяться структурні частини тексту, що призводить до породження нових смислів, певних інтонацій та тональностей, які збагачують мистецький текст додатковими значеннями.
Як театральне дійство подаються козацькі битви, розповідаючи про які автор означує “декорації”, дійових осіб, детально описує “сценічний” рух та озвучує його. Авторський текст, так само, як і сама історія русів, надзвичайно багатий на опис баталій, козацьких битв із завойовниками. Причому всі вони подаються театралізовано, звеличено-піднесено, оскільки ведуться майже завжди з однієї причини: обороняючи свою землю.
Зовсім інша тональність проймає авторську розповідь про військові дії козаків, коли вони відстоюють чужі інтереси, тобто б’ються з супротивником не задля того, щоб оборонити свою землю, а тому, що цього вимагають домовленості з союзниками про взаємодопомогу у військових справах. Можна відзначити різну тональність авторського викладу, яка зумовлюється ставленням автора до зображуваних подій.
Своєрідними ремарками до театралізованих авторських розповідей про численні битви козаків зі своїми ворогами є описи зовнішнього вигляду козаків та їхніх супротивників, а також розтлумачування тактичних маневрів (“экзерціцій”), до яких вони вдавалися. Розтлумачуючи на початку тексту, в чому полягали козацькі “экзерціціи", наприклад, що таке “лава", “батава", “йти сакмою” й ін., автор унаочнює описувані ним події й більше до розтлумачення того, як вишиковувались козацькі війська не повертається.
Театральність бойових дій підкреслюється й самим автором. Саме як до видовища ставиться автор і до війни Лжедмитрія: “…предпринято выставить всЂ силы Польскія противъ силъ Московскихъ въ пользу Самозванца. Театромъ же зрЂлища того опредЂлена судьбою сЂверная Малоросія”. Це видовище подається автором як аморальне й брутальне по відношенню до народів і, звичайно, в першу чергу - русів, тому що війну було розпочато не з метою оборони від ворога, а через намагання задовольнити “двоякіе интересы".
Подане автором видовище, яке відбувалося на “сцені” північної Малої Русі, вражає жорстокістю своїх наслідків для руського населення. Оскільки руси прихильно ставились до одновірців, “обнаруживъ сею неосторожностію вражду свою къ Полякамъ", польське військо, очолюване самозванцем Отреп’євим, будучи неспроможними розбити московські війська, жорстоко мстилося руському народові за прихильність до московців.
Театралізовано також подаються сцени катувань козацьких ватажків та їхніх сімей, які наводяться в основному в тій частині тексту, де йдеться про насильницьке впровадження Берестейської унії та про спротив руського народу. В основному катування відбуваються у великих містах, на площах, на виду у великої кількості людей, яких навіть зганяли подивитись на страшне видовище для науки та залякування.
Сама структура тексту схожа на структуру давньоруської драми, між діями якої актори представляли інтермедії. Роль таких квазіінтемедій виконують, наприклад, розповіді про часи царювання Петра ІІ та Єлизавети.
Яскраво подається автором інтермедіальне дійство вибору гетьмана у місті Глухові, де за Петра І був анафемований Мазепа. Обрання відбувалося протягом трьох днів. Для цього біля соборної церкви спеціально було влаштовано великий амфітеатр. Причому автор використовує поняття “амфітеатр” у значенні “сцена”. Введенням цієї квазіінтермедії автор досягає подвійного ефекту: по-перше, відбувається відновлення першого діяння, тобто самобутності й рівноправності русів, по-друге, він застосовує, так би мовити, ефект затягнутої рани, оскільки після “блаженства", яке відчула Мала Русь під час короткотривалого правління Петра ІІ (“послЂ долголЂтнихъ гоненій, ее (Малу Русь. - О. Б) угнетавшихъ, просіявшій лучь утЂшенія и надеждъ скоро затмился и померкъ”), з приходом до влади імператриці Анни Іоановни всі утиски було поновлено, особливою жахливістю з яких відрізнялися безчинства таємної канцелярії, очолюваної Біроном. Тобто після незначного просвіту над русами залягла непроглядна темрява.