Числа 30-го я повернувся назад. Бібліотека була зачинена, й відкривати її не дозволяли. В Думі з промовою про мене виступив гласний, причому ця промова була надрукована в газетах. Він говорив, що коли Дума протягом трьох днів не звільнить Доброскока, то чорносотенці дають чесне слово про те, що підпалять бібліотеку. І до цього мене теж пропонували звільнити, але оцей грубий виступ чорносотенців мене врятував. Ліві гласні обурилися таким нахабством, і закінчилася справа тим, що я залишився...” [4].
Новий рік Гаврило Васильович зустрів у в’язниці “за порушення обов’язкової постанови” від 17 грудня 1905 року. Заарештували 29 грудня 1905-го, відпустили 7 січня 1906 р., подарувавши тим самим тему для трилогії “10 днів“, що складається з трьох оповідань, де докладно змальовано “жахи” ув’язнення. Над цією сагою не забарився посміятися місцевий дотепник Льова Колючка в сатирі “Хвалько”:
От часи тепер настали, –
Жить не можна без гріха, –
У політику полізли
Жук і жаба, і блоха...
Ось один хвалько, наприклад,
На зібранні: “я... та я...”
Тільки й знає, що гукає –
“Я, та діяльність моя!”
Сам себе, бач, вихваляє,
Розпустивши язика:
“Ось моя заслуга, люди,
Не аби була яка:
Я аж десять день в тюрязі
За думки свої сидів,
Там борщу, кандьору й хліба
З остюками попоїв... [5]
Не слід говорити, що поет Яків Жарко, котрий ховався за псевдонімом, став ворогом директора Пушкінської бібліотеки до кінця своїх днів.
Але Г. В. Доброскок займався не лише революційною діяльністю. З гідним поваги запалом ставився він і до службових обов'язків. Про характер виконаної в роки його завідування роботи промовисто свідчать річні звіти бібліотеки, деякі з них свого часу були видані окремими книжечками за його редакцією [6]. З них можна довідатися, що з року в рік зростали книжкові фонди, проводилася робота з читачами, та заходи на зразок статистичних досліджень. Особлива увага приділялася придбанню книжкового антикваріату, рідкісних рукописів та видань. Про одне таке придбання повідомляла у січні 1909 року газета «Новая заря»:
«Останнім часом п. Доброскокові вдалося дістати цінні документи з історії Чорноморії, ще ніким не оприлюднені. Їх міський голова п. Діцман запропонував помістити в Пушкінську бібліотеку, знявши з них копії. В пошуках історичних матеріалів п. Доброскоку довелося зустріти пані Г., в якої виявилися серйозні праці її покійного чоловіка, також з історії Чорноморії, і кілька тисяч різних книжок. Всі ці бібліографічні рідкості перебувають в одній з віддалених станиць Кубанської області. Пані Г. висловила побажання подарувати книги Пушкінській бібліотеці, і міський голова вирішив асигнувати п. Доброскокові необхідну суму на поїздку для огляду книг та документів» [7].
На жаль, більшість зібраних тоді цінностей загинула або була пограбована під час окупації Краснодара німецько-фашистськими загарбниками.
А зараз пригадаємо про згадані вище статистичні підрахунки. Якщо повірити їм, то серед українських письменників, чиї твори були в бібліотеці, катеринодарські читачі віддавали особливу перевагу творам завідуючого бібліотекою, котрий ішов у шкалі популярності десь поряд з Т. Шевченком, попереду найпопулярнішого в той час драматурга М. Старицького. Це дає нам право далі поговорити про Доброскока - письменника, не роблячи знижок на його провінційність.
У передреволюційне десятиліття Гаврило Васильович був відомий кубанцям насамперед як козачий драматург. А вперше в місцевих колах про нього як театрального діяча заговорили восени 1906 року, коли товариство українських артистів під орудою С. О. Глазуненка поставило в Зимовому театрі його «Січового орла». Прем'єра відбулася 12 жовтня. Історія донесла досить цікаву рецензію на третю виставу драми, що відбулася 20 жовтня. Автор, котрий приховався під псевдонімом П. К. (П. Кузько? - В. Ч.), був доволі суворий, але викликає довіру. Тому знову зловживемо докладним цитуванням: “Цього разу театр, з дозволу сказати, був далеко не повний, а інтелігенції майже не було... Традиційне пияцтво, бійки запорожців кадіб, з якого пили «горілку» ковшами, та інше... От - усе, що нам дав Доброскок у своїй драмі. В усіх актах п'єси, зв'язаних механічно, а не розвитком однієї спільної ідеї, спів чергується з танцями і традиційною «горілкою». Що ж являє собою герой п'єси «Січовий орел»? Ви гадаєте, що в його особі автор хотів висловити якусь ідею? Так, спроба була, та тільки спроба... Насправді ж «Січовий орел», в зображенні автора, виявився звичайним ходієм, який з егоїстичного почуття любові до дівчини-сироти, звів на дуель двох запорожців, що стояли йому впоперек дороги, з яких один поплатився життям. Пізнє каяття за вчинений гріх не спокутує його злочину. Точніше було б назвати п'єсу не «Січовий орел», котрого автор двічі зробив убивцею, а «Марусею Чугаївною», бо це єдина у п'єсі симпатична особа, центральна постать, на якій зосереджено інтерес п'єси. П'єса не сценічна завдяки довгим монологам дійових осіб і брак у ній руху. Своєю грою приносив публіці задоволення Глазуненко у ролі пияка-запорожця Гаранжі. Добре виконані були ролі шинкарки, Марії Чугаївни та ін. П'єса займе відповідне місце серед посередніх п'єс досить бідного малоруського репертуару» [8].
Скептичні рецензії появилися і в інших газетах, наприклад, в «Заре», що не завадило авторові 3 листопада самому вийти на сцену в ролі головного героя.
Більш проста публіка була поблажливішою до свого драматурга. На першій виставі глядачі викликали автора, а друкарі друкарні «Согласие», де друкувалася п'єса, піднесли її творцеві цінного подарунку. Вже наступного року драму знов поставив аматорський колектив Дмитрівського училища. Присутній на прем'єрі Г. В. Доброскок (10 листопада) був незадоволений. Зате «Січовий орел», показаний трупою Суходольського на гастролях у Києві, справив майже фурор.
Різнобій у глядацькому сприйманні та оцінці його дітища професіональною критикою спонукав Доброскока звернутися до авторитетного історика, дослідника запорозького козацтва Д. І. Яворницького. В листі від 12 грудня 1906 р. він поділився своїми сумнівами: «На сцені п'єса має дуже великий успіх. Та хто може критично поставитися до того, що в ній зображено? З усіх людей, котрих я знаю на Україні, се прямо кажу Вам, тільки Ви можете сказати правдиве слово, бо хто краще за Вас знає про запорозьке життя. Може, на Ваш погляд, п'єса нічого не варта, бо, може, ті люди і ті звичаї, що у мене виведені, - лише химера, а не суща правда. Знов таки пишеш одне, а сцена вимагає іншого. При друкуванні довелося п'єсу трохи переробити. Надішлю Вам так, як вона ставилася на сцені, а Ви, Дмитре Івановичу, будьте ласкаві, напишіть мені про неї відповідь. Вона тепер ставиться в різних містах і в Галичині у Львові.
Ще до Вас прохання: якщо п'єса справді вдалася, мені б дуже хотілося, щоб вона поширилася по Україні, а насамперед для людей, де було колись Запорожжя. Будьте ласкаві, напишіть, чи можна у Вас в Катеринославі знайти видавця, щоб надрукувати її та дешево пустити в народ. Мені, як авторові, ніяких грошей за неї не треба. Тут, що я надрукував, по Кубані розійшлося» [9].
То що ж було насправді: близький до аншлагу успіх чи цілковитий провал? Старі театрали відносно цього вчать, що коли про постановку ще багато літ розповідають легенди, ми маємо непересічне явище. А про «Січевого орла» старожили розповідали багато цікавого: нібито за нього письменник отримав від отамана 2 000 карбованців сріблом, що для показу п'єси у станицях підготували спеціальний поїзд зі сценою, що отаман поставив біля кабінету Доброскока в бібліотеці почесну козачу варту, а кабінет прикрасив великим живописним портретом господаря [10]. Перший успіх заохотив Гаврила Васильовича на нові звершення в кубанській драматургії. От тільки пішов він не по вдало второваному шляху, де чекали його різні блага, з тих, що перелічені вище.
Наступна п'єса «На Кубані», опублікована 1909 року, характером конфлікту нагадує революційну драматургію М. Горького. Як і у «великого пролетарського письменника», драматичні події розгортаються в одній сім'ї, розводячи її дітей на дві непримиренні позиції. Не зійшлись у політичних поглядах, зібравшись ненадовго під рідним дахом, брати - офіцер-фронтовик Остап і перманентний каторжанин-інтелігент Андрій. Переспорив, звичайно, соціал-демократ Келепов, який схилив на свій бік молодше покоління. Марксизм торжествує, але сім'я розкололася, і ніколи її вже не склеїти.
П'єсу завершено 21 березня 1907 року, за десять років до подій, що розкололи не лише кожний російський дім. Виявився розколотим череп усієї держави. На спробу створення революційної агітки відгукнувся у пресі лише друг юності Г. Хоткевич. У статті в «Літературно-науковому вістникові» він, і то мимохідь, зазначив: «На Кубані» Доброскока вельми слабка річ порівняно з його історичними п'єсами» [11].
Прагнучи повернути інтерес глядача, письменник знову звертається до історичного минулого козацтва. Наступною була драма «Козацькі прадіди», створена на замовлення Війська кубанського до урочистостей з нагоди відкриття в Тамані пам'ятника запорожцям, першим кубанським переселенцям, котрі ступили на таманський берег улітку 1792 року. Цей ювілей відзначався дуже широко. На святкування були запрошені депутати від інших козачих військ. Одним із центральних заходів мала стати прем'єра п'єси. Її події охоплюють бурхливий період 1788 - 1793 років, що дав авторові багаті можливості для змалювання батальних і масових народних сцен. Глядач послідовно переноситься від стін Ізмаїла до Слободзеї, на урочисту зустріч військового судді Антона Головатого, котрий повернувся з Петербурга з царською грамотою, і, нарешті, на Кубань. Серед дійових осіб отаман С. Білий, А. Головатий, 3. Чепіга, а також Потьомкін, Суворов, козача старшина, прості козаки. Як і належало, епохальні історичні події накладалися на мелодраматичний сюжет, не раз обіграний авторами книжок про А. Головатого. В його основі історія трагічної загибелі дочки військового судді Марусі, яка виявилася на вістрі нерозв'язного любовного трикутника і була отруєна одним з ревнивих суперників - військовим писарем, підступним польським шляхтичем Іваном Підлесицьким. У виставі взяли участь не тільки всі місцеві артистичні сили, хор та симфонічний оркестр, а й прості козаки, що зображали в масових сценах своїх пращурів. За ескізами для костюмів та іншу сценічну бутафорію Доброскока було відряджено до Харкова і Києва, де він консультувався з найвизначнішими істориками того часу.