Вслід за "елітою" Блумсбері про уявний "примітивізм" мистецтва Діккенса, розрахованого нібито лише на малоосвічені маси, довго говорили і консервативні літературознавці. Якщо про нього на початку століття і писали, то переважно в інтонації критичній, розвінчуючи його і як письменника, і як людину. Діккенса не переставали читати демократичні шари суспільства і так звана "середня" інтелігенція, але літературна еліта зневажливо заявляла: "Хто нині читає Діккенса?!" В цій зневажливій формулі містилася ціла концепція – підтекст цього "хто" абсолютно очевидний [9, 130].
Відійшов у минуле ореол міфу і казки. Оцінки сталі тверезішими і в той же час глибшими і тоншими. Багато що встало на свої місця. В світлі великих і серйозних робіт великих англійських дослідників, що з'явилися за останні десятиріччя, – досліджень, що належать ученим вельми різних напрямів і поглядів, – Діккенс представ у нових аспектах його мистецтва, глибше йде розбір художньої своєрідності цього мистецтва, вивчається композиція, будова його романів, роль символічних узагальнень в них, способи проникнення письменника в психіку героїв, що зображаються, і т.п.
Хто б не писав про Діккенса з серйозних і думаючих літературознавців Англії і США, всі наголошують на великій складності мистецтва письменника, складність, мимо якої, як правило, проходила вікторіанська критика і тим більше ті представники "традиційної" концепції, для яких мистецтво Діккенса майже примітивне, стоїть майже на рівні лялькового театру.
У творчості Діккенса виділяють чотири періоди. Перший – ранній період – припадає на 1833-1841 рр. В цей час написані "Нариси Боза", "Посмертні записки Піквікського клубу", "Пригоди Олівера Твіста", "Життя і пригоди Ніколаса Никльбі". В другий період – 1842-1848 рр., співпадаючий з часом підйому робочого руху в Англії, написано "Американські замітки", "Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта", "Різдвяні розповіді" ("Різдвяна пісня в прозі", "Дзвони" і "Цвіркун на печі"), "Домбі і син". Третій період охоплює 1849-1859 рр. Він відкривається романом "Девід Копперфілд"; в цей же період написані "Холодний дім", "Важкі часи" і "Крихітка Дорріт". В останнє десятиріччя свого життя – 60-і рр. – Діккенс створює "Великі очікування", "Наш спільний друг", починає, але не встигає завершити роман "Таємниця Едвіна Друда" [14, 167].
У своїх романах Діккенс охопив все багатство і різноманітність життєвих явищ. Він швидко придбав любов і симпатію читачів за глибину проникнення в душевний світ героїв, за увагу, яку він проявляв до життя окремої людини, до шляхів його розвитку і становлення як особи. Саме таким твором, що увібрав в себе всі сторони майстерності письменника, став його роман «Девід Копперфільд».
Діккенс випустив новий роман - "Життя Девіда Копперфілда, розказане їм самим" (1850) після революційного 1848 року. Письменник тут не торкався великих суспільних проблем. Цей роман, великою мірою автобіографічний, відрізнявся від всього створеного ним в 40-і роки. Але хоча Діккенс під впливом подій революційних років і відійшов від проблематики соціального романа, він зовсім не втратив того народолюбства, яким дихала його творчість попередніх років.
«Життя Девіда Копперфілда» – найпопулярніший роман Діккенса. Роман, перекладений всіма мовами миру, екранізувався десятки разів – і по- колишньому що зачаровує читача своєю простотою і досконалістю.
Це – історія молодої людини, готової подолати будь-які перешкоди, зазнати будь-які позбавлення і ради любові зробити найвідчайдушніші і сміливіші вчинки. Історія нескінченно привабливого Девіда, гротесковий нікчемного Урії і милої чарівної Дори [9, 166].
Девід Копперфілд народився наполовину сиротою, - через півроку після смерті свого отця. Трапилося так, що при його появі на світло була присутня тітка його отця, міс Бетсі Тротвуд, - її брак був такий невдалий, що вона зробилася чоловіконенависницею, повернула дівоче прізвище і поселилася в глушині. До одруження племінника вона дуже любила його, але примирилася з його вибором і приїхала познайомитися з його дружиною лише через півроку після його смерті. Міс Бетсі висловила бажання стати хресною новонародженою (їй хотілося, щоб народилася неодмінно дівчинка), попросила назвати її Бетсі Тротвуд Копперфілд і намірилася "як слід виховати її", оберігаючи від всіх можливих помилок. Дізнавшись же, що народився хлопчик, вона була така розчарована, що, не попрощавшись, покинула будинок свого племінника назавжди [3, 43].
У цьому творі Діккенс вперше звертається до світу дитинства. Розкриваючи згубність неправильного виховання, письменник малює образи нещасних дітей, позбавленої турботи і тепла. Показує, як це відбивається на формуванні їх характерів, цілей і прагнень. І ми бачимо на прикладах образів, створених Діккенсом, що саме система освіти, а не середа, з якої вийшли герої, впливає на їх подальше життя і долю.
Проблеми виховання і освіти займають в творі одне з головних місць, оскільки відображають процес формування особи. Письменник змальовує декілька методів виховання: систему вітчима Девіда містера Мердстона, систему Крікла — колишнього торговця хмелем, що став директором школи, і систему Бетсі Тротвуд. Самі «вихователі» предстають перед нами такими, якими їх бачить дитя. Так, біло-чорно-коричнева особа і порожні очі Мердстона відображають ту ненависть, яку випробовує Девід до жорстокої, безсердечної людини, що рахує Дитяти своїм тягарем. Така ж відраза і неприязнь викликає у хлопчика Крікл, який сам «нічого не знає, окрім мистецтва прочуханки, і більш неосвічений, ніж найостанніший учень в школі». Крізь призму сприйняття Девіда, ми бачимо, що методи виховання і Мердстона, і Крікла антигуманні і нелюдяні. В протилежність їм, Бетсі Тротвуд бажає зробити хлопчика людиною добрим, вселити йому прагнення приносити користь суспільству. І, хоча вона прагне приховати свої відчуття під маскою зовнішньої суворості, Девід бачить в ній втілення добра і справедливості. Таким же носієм позитивних початків є для хлопчика сім'я його няні Пегготі.
У своєму романі Діккенс аналізує причини етичної недосконалості людей, їх моральної потворності. І приходить до висновку про згубний вплив зіпсованої системи освіти. Яскравими прикладами жертв такого виховання є Урія Хіп і Стірфорт. Стірфорт — аристократ, якому завжди, починаючи з шкільної лави, було все дозволено. Він безперешкодно користувався своєю свободою і самостійністю. В результаті цього з нього виріс справжній сноб, що рахує своє походження виправданням самих негативних вчинків. Урія Хіп вихідець абсолютно з іншої середи. Він мстивий, жорстокий, низький, постійно догоджає, раболіпствує і підлабузнюється.
Хоча не можна говорити, що роман повністю відображає життя автора, все ж такі автобіографічні мотиви пронизують роман наскрізь.
Мотиви схожості з його сім’єю втілюються в образі сім’ї Мікобера. Девід дуже прив'язується до сім'ї свого квартирохазяїна містера Мікобера, легковажного невдахи, що постійно облягає кредиторами і що живе у вічній надії на те, що коли-небудь "щастя нам посміхнеться". Місіс Мікобер, що легко впадає в істерику і так же легко тішиться, раз у раз просить Девіда знести в заставу то срібну ложку, то щипчики для цукру. Але і з Мікоберамі доводиться розлучитися: вони потрапляють в боргову в'язницю, а після звільнення відправляються шукати щастя до Плімут. Нагадаємо, що свого часу батька Діккенса теж було відправлено у боргову в’язницю, і малий Діккенс був змушений тяжко. працювати на фабриці вакси. Ще з дитинства письменник випробував всю гіркоту потреби, соціальної нерівності і жорстокої несправедливості сучасною йому суспільної системи, і це багато в чому визначило демократизм його переконань і симпатій. Дитинство і рання юність Діккенса - сина дрібного службовця, що все життя безуспішно намагався "вийти в люди", - протікали в бідних кварталах Лондона і навіть в борговій в'язниці, в яку потрапила вся сім'я після невдалих спроб Діккенса-старшего вибитися з потреби і перейти в ряди "респектабельних", - тобто забезпечених - представників "середнього класу". Ще в ранньому дитинстві майбутньому великому письменникові Англії довелося познайомитися з кричущими контрастами найбільшого міста тодішнього капіталістичного світу, випробувати на собі весь тягар і все убозтво життя "східної сторони" Лондона - Лондона знедолених. Він мріяв вчитися, але положення сім'ї було таке, що йому і думати не доводилося про систематичну освіту. Шістнадцяти років Діккенс, отримавши недовгий, але тяжкий досвід роботи підручного на невеликому підприємстві, що проводило ваксу, почав самостійне трудове життя спочатку як писар, а потім клерк в конторі адвоката. Тому, мабуть не випадково, в романі бабуся пропонує Девіду вибрати кар'єру юриста.
Починається самостійне життя Девіда в Лондоні. Він закоханий в Дору, дочку містера Спенлоу, власника фірми, де він навчається. Девід радий відновити знайомство з подружжям Мікоберамі, "щастя їм посміхнулося": містер Мікобер отримав роботу в конторі "Уїкфілд і Хіп" [3, 181].
Кохання Девіда до теж має під собою автобіографічну основу. В образі Дори Діккенс втілив своє кохання до дочки банкира Марії Біднел.
Девід з бабусею змушені переїхати до Лондона, здавши свій будинок в Дувре, щоб прогодуватися. Девід анітрохи не збентежений цією звісткою; він поступає працювати секретарем до доктора Стронгу, який відійшов від справ і поселився в Лондоні (йому порекомендувала це місце добрий ангел Агнес); крім того, вивчає стенографію. Бабуся веде їх господарство так, що Девіду здається, ніби він став не біднішим, а багатше; містер Дік заробляє листуванням паперів. Оволодівши ж стенографією, Девід починає дуже непогано заробляти як парламентський репортер.