У літературній критиці Франції почала XX ст. Діккенс кваліфікується як “наївний” реаліст і гуморист, автор, якого відповідно до його переконань, симпатіями і характером творчості зараховують до простонародних письменників. Називаючи Діккенса одним з найбільших письменників вікторіанського періоду, французькі критики знаходять його реалізм спрощеним до вульгарності.
Протягом другого десятиліття XX ст., в роки першої світової війни не припиняються нападки на Діккенса. Його проголошують автором, чиї твори втратили своє значення для сучасності. Саме в цей час відбувається повний розрив з вікторіанською епохою. Про це заявив в 1918 р. Літтон Стреги в своїй книзі “Знамениті вікторіанці”.
Поворот в поглядах і настроях по відношенню до мистецтва письменників XIX ст. намітився на початку 30-х рр. Багато літературознавців вважали за необхідне переглянути спадщину вікторіанців, виходячи з соціально-історичних особливостей XIX ст. Вивід, який зробили дослідники, полягав в наступному: час правління королеви Вікторії був не настільки спокійним, як здається з першого погляду. Письменники цього періоду стикалися з труднощами не менш серйозними, чим читачі XX ст., проте їх не покидав оптимізм і віра в усунення несправедливості.
У 30-і рр. XX ст. вагомо заявляє про себе марксистська критика, що пояснювала всі процеси в мистецтві впливом економічних умов і розглядувала творчість з позицій класової боротьби. Одним з найбільш відомих англійських критиків-марксистів є Ральф Фокс, чиї статті з'являються в пресі з 1928 р. Його основна робота літературознавства “Роман і народ”, опублікована в 1937 р., містить матеріали дослідження творів найбільш видатних авторів. Розглядаючи творчість письменників “нереволюційної” епохи (XIX ст.), Р. Фокс, відзначаючи геніальність Діккенса, дорікає останньому в тому, що той не побачив справжнього героя свого часу - пролетаря, що бореться. Представник цієї ж критичної школи Дж.Джексон розглядує творчість Діккенса як письменника-радикала. Він намагається довести, що за певних умов той міг би стати комуністом [10, 265].
В середині 30-х рр. XX ст. розвиток отримує традиція соціокультурної критики в роботах Ф.Р. Лівіса. Френка Реймонда Лівіса називають також представником “нової критики”. Дійсно, при аналізі художнього твору він поєднує принцип історичний, психологічний і соціокультурний підходи. На відміну від американських нових критиків, що замикаються виключно на аналізі друкарського тексту, Лівіс робить спробу пояснити особливості того або іншого прозаїчного або поетичного твору з погляду історичних явищ, пануючих ідей і світогляду у момент його написання. Книга Лівіса “Велика традиція”, опублікована в 1948 р., присвячена історії розвитку англійського роману. На думку автора, творцями достовірно англійської прози є всього п'ять романістів. Ч. Діккенса Лівіс не включає в цей список. Критерієм оцінки в цій роботі стала “серйозність”, якої дослідник не знайшов при “пильному прочитанні” романів письменника. Проте, через двадцять років Лівіс змінив своє відношення до Діккенсу. У монографії “Діккенс-романіст (1970 р.) ” він говорить про нього як про глибокий, винахідливий і на рідкість плідний творцеві, заслуговуючому уваги критики, яка йому до цих пір в належній мірі не приділялося.
З початку 40-х рр. творчість Діккенса розглядується з позицій фрейдизму. Проникнення психологічних методів в літературознавство Англії і США було обумовлене розвитком психології як науки. Основним знаряддям дослідника став психоаналіз. В центрі уваги прихильників психологічної критики був зв'язок твору з психологією його автора.
У 1941 р. Едмунд Уїлсон, американський критик-фрейдист, автор статей “Діккенс і два Скруджа” і “Тайна Едвіна Друда”, зробив спробу довести схильність письменника до зображення анормальних явищ, хворобливий характер його образів.
У 1947 р. Венгер в статті про персонажів романів письменників XIX ст., Діккенса зокрема, відзначав патологічні особливості деяких з них і закликав шукати пояснення цьому в психоаналізі.
Викликає інтерес підхід до творчості Діккенса професора Оксфордського університету Х. Хауза. Спочатку, в книзі “Мир Діккенса” (1942 р.) він пояснив викривальні мотиви в романах письменника, виходячи з аналізу історичної обстановки епохи чартизму. П'ятьма роками пізніше дослідник переглянув своє відношення до Діккенсу з позицій психології і прийшов до висновку, що особливості зображення дійсності пов'язані з приниженнями, пережитими письменником в дитинстві. Використовуючи термінологію Фрейда, Хаус говорить про наявність у Діккенса комплексу “недостатності” (неповноцінності) і патологічної самолюбивості, витікаючої з цього комплексу. В середині XX ст. представник фрейдистського “соціологізму” Л. Тріллінг згадав про те, що в романі Діккенса “Крихітка Дорріт” прихована ідея про роль травмованого дитинства в боротьбі зрілого індивідуума з “моральною в'язницею”. Таким чином, розвиток сюжету твору є не що інше, як пошук звільнення “я” з “моральної в'язниці” - комплексу неповноцінності.
У 60-70 рр. XX ст. дослідження спадщини Ч. Діккенса з позицій соціокультурної критики продовжує англієць Реймонд Уїльямс. На відміну від Ф.Р.Лівіса, що сполучав в своїй критиці декілька підходів і “пильного прочитання”, що відштовхувалося від техніки, Р. Уїльямс - переважно культуролог і соціолог. Декілька його робіт присвячені проблемі розвитку реалістичного роману. У книзі “Англійський роман від Діккенса до Лоуренса” (1970 р.), що є збіркою лекцій, прочитаних автором в Кембріджському університеті, Р. Уїльямс зв'язує той факт, що з початку 40-х рр. XIX ст. роман став домінуючим жанром в літературі Англії, з глибинними соціальними процесами, що мали місце в період з середини XIX ст. до початку XX ст. Як соціолог, Уїльямс наводить статистичні дані, досліджує вплив технічного прогресу на літературу. Той же підхід використовується критиком і при аналізі творчості окремих письменників. Ч. Діккенса він розглядує як творця “роману нового типа”, виникнення якого було обумовлене промисловою революцією, що внесла істотні зміни не лише в життя суспільства, але і в літературну традицію. Зв'язок Діккенса з життєвим досвідом і народною культурою дав можливість письменникові правильно зрозуміти і відображувати реальність в нових умовах [10, 269].
У 70-і рр. формується новий підхід до вивчення художнього твору. Якщо до цього більшість методологій в літературознавстві були текстоцентричними, то на початку 70-х рр. з'являються дослідники, що акцентують увагу на акті зв'язку автора і читача через текст. Цей зв'язок і раніше розглядували представники різних критичних шкіл (фрейдисти, натуралісти), проте, на відміну від останніх, центром людського існування феноменологічні критики, що узяли за основу своїй теорії учення феноменолога Е. Гуссерля і екзистенціаліста М. Хайдеггера, рахують свідомість. “Критика свідомості” представлена Женевською школою, основоположний принцип якої - твір одночасний і акт спілкування між автором і читачем, і акт створення індивідуального “значення” як автором, так і читачем. Найбільшим представником “Критики свідомості” в США є Дж.Х. Міллер. Приділяючи недостатню увагу історичному і соціологічному підходам і практично не цікавлячись формою твору, Міллер уважно вивчає історію розвитку свідомості. При дослідженні творчості окремих письменників, зокрема, творчості Діккенса, критик ставить перед собою завдання прослідити специфічні риси уяви письменника впродовж всього періоду його творчої діяльності і встановити, що в них є постійним, а що виникає спонтанно.
Прослідивши оцінку спадщини Ч. Діккенса впродовж всього періоду його творчої активності аж до наших днів, можна зробити вивід, що інтерес до творчості письменника як в Англії, так і в США і інших країнах Європи не згасав. Прихильники різних критичних напрямів в літературознавстві використовували твори Діккенса як матеріал для своїх досліджень. Протягом багатьох років відношення до його творчості мінялося, але неминуче читачі знов поверталися до його романів, кожного разу інтерпретуючи їх зміст по-своєму. Проблематика творів Діккенса, звернення письменника до нескороминущих людських цінностей спонукає читача шукати в його романах відповідь на виникаючі проблеми сучасної дійсності.
Отже, Діккенс народився в 1812 р. в Портсмуті в сім'ї урядовця морського відомства. Мати його не могла гордитися благородним походженням, оскільки її батьки були слугами в багатих домах. Головне, що створювало певну атмосферу в домі і допомогло Діккенсу надалі стати письменником, людиною з невичерпною вірою в добро і справедливість, – це оптимізм і стійкість в умінні переносити життєві знегоди. А їх випали на частку сім'ї Діккенсів немало. Все, що потім увійшло до його романів, було вистраждано, пережито і оцінено самим письменником. Світ Діккенса гармонійний, і ключі від нього знаходяться в дитинстві. Чарльз не дістав класичної англійської освіти, хоча в роки відносного матеріального благополуччя він відвідував школу. Саме життя примушувало його займатися самоосвітою. Десятилітнім хлопчиком Чарльз працював на фабриці вакси, що належала одному з його далеких родичів, що, втім, не заважало господарю не виділяти Чарльза серед інших хлопчиків. Ставши парламентським стенографом і репортером, Ч. Діккенс навчився швидко схоплювати головне, формувати власну думку, миттєво реагувати на побачене. Крім того, в юнака були явні акторські здібності, якими нерідко гордився його батько, примушуючи сина розігрувати домашні спектаклі перед гостями. Емоційне, образне мислення Чарльза, що дарувало йому природою, розвивалося під впливом життєвих знегод і стоїчного сприйняття невдач.