Отже, байка – це невеликий, часто віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Характерними особливостями байки є: докладність, деталізація оповіді, діалогізація, мотивування вчинків персонажів.
1.2. Ґенеза жанру байки.
На XVII-XVIII ст. в Україні припадає бурхливий розквіт гумористичного бурлескного віршування, генетично пов’язаного з волелюбними традиціями народної сміхової культури – явища типологічно спорідненого з ренесансним відчуттям радості земного життя.
Хоча на рубежі XVII-XVIII ст. в українській літературі відбувається процес ідентифікації з новоєвропейським типом словесного мистецтва, зближення української літератури з новоєвропейськими за типом художнього мислення не означало, однак, ідентифікації їх за рівнем розвитку як самих напрямів, так і жанрово-стильової системи.
Характерною особливістю цього етапу становлення нової української літератури, що відрізняє його від аналогічних процесів в інших європейських літературах, є інтенсивний розвиток бурлескно-травестійної стильової течії, її домінуюча роль протягом тривалого часу в літературному процесі.
Як відомо, теорія класицизму поруч з такими «високими» жанрами, як ода, епопея, трагедія, визнавала право на існування й функціонування «низьких» жанрів, зокрема комедії й віршової сатири.
Саме гумористично-сатиричні жанри класицистичної поезії об’єднувала в єдине ціле стильова домінанта бурлеску. Бурлескно-травестійна поезія характеризується посиленою увагою до такого предмета зображення як людські недоліки, які, в свою чергу, зумовлювалися соціальними пороками та абсурдними недоречностями. Для творів цієї художньо-стильової течії властиві поєднання епічних (наявність сюжетної канви, широкі побутові описи, нагромадження деталей), ліричних (суб’єктивність і пристрасність в оцінках і характеристиках зображуваного) та драматичних (гостра конфліктність розгортання дії, наявність діа- і полілогічних форм у змалюванні певних явищ) способів моделювання дійсності засобами слова.
До початку 30-х років ХІХ ст. бурлеск в українській поезії був однією з найпродуктивніших стильових течій.
У добу Просвітництва в українській літературі особливого розвитку набувала байка, корені якої сягають фольклору й давнього українського письменства. Б.Грінченко наголошував на вирішальному значенні особливостей ментальності українського народу, а звідси – й потенціалу усної народної творчості. «Природжений гумор і уміння висловлюватись алегорично, що проймають усю натуру українця, а також у зв’язку з тим безліч приказок, прислів’їв і примовок, які ми знаходимо в народі, виразно свідчать про те, що українській вдачі зовсім не чужий, а навіть і дуже рідний той літературний жанр, котрий звичайно зветься байкою. Сама мова, багата синонімами, фігуральними образними виразами, здається, давала ще більшу змогу розвиватися цьому родові літературному…» [12;928].
У давній українській літературі жанр байки не був поширений, хоча й вивчався в шкільних курсах риторики та поетики. Мандрівні байкові сюжети бралися за основу учнівських вправ, у яких спудеї повинні були показати вміння імпровізувати.
Давньоукраїнські байки писалися старослов’янською мовою з великою кількістю русизмів і полонізмів, силабічним віршем або здебільшого прозою.
Поетика нової української байки кардинально відрізнялася: автори використовували розмовну мову, знижену лексику, елементи бурлеску, вільний вірш (різностопний, ямбічний вірш). За основу творів брали мандрівні сюжети, український фольклор, досвід давньогрецьких, римських, французьких, польських, російських письменників. Українські автори, які розробляли жанр байки впродовж 10-30-х рр. ХІХ ст., орієнтувалися на поширену форму давньоукраїнської байки, для якої характерними є докладність, деталізація оповіді, діалогізація, мотивування вчинків персонажів.
На думку В.Крекотко, це давало «простір для внесення у традиційні міжнародні сюжети місцевого українського колориту» [15;26].
Запозичення байкою сюжетних схем, художньо-зображальних засобів, елементів композиційної структури фольклорних жанрів призвело до виникнення таких її різновидів, як байка-казка і байка-приказка. Перший характеризується розгорнутим сюжетом, побутовою деталізацією, докладністю зображення, у ньому персонажами здебільшого виступають люди («Пан і Собака», «Солопій та Хівря» П.П. Гулака-Артемовського, «Мірошник» Є.Гребінки). Байка-приказка (у І.Красіцького «приповістка», у Л.Боровиковського – «прибаютка», «приповідка») – це невеликий твір на 2-8 рядків, ознаками якого є лаконізм, відсутність розгалуженого сюжету та деталізації, яскравість, чіткість, влучність вислову («Дурень і розумний», «Цікавий і мовчун» П. Гулака-Артемовського, байки Л.Боровиковського).
До цього жанру в першій половині ХІХ ст. зверталися: І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, С.Писаревський, П.Кореницький, П.Білецький-Носенко, О.Бодянський та ін.
Проте основу нової української байки, на думку М.Зерова, заклали П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський та Є.Гребінка, оскільки, навіть запозичивши сюжети для своїх творів, вони надали цьому жанру національного колориту, використовували мову, наближену до літературної.
РОЗДІЛ ІІ. БАЙКАРІ ТА ЇХ ТВОРИ В ХІХ СТ.
2.1. Байкарська спадщина П.П. Гулака-Артемовського.
Творчий доробок Петра Петровича Гулака-Артемовського (1790-1865) представлений байками-казками, байками-приказками та власне байками. Незаперечним вважається вплив на байкаря польського письменника-класициста XVIII ст. Ігнація Красіцького. Польською літературою П. Гулак-Артемовський зацікавився під час вчителювання в родинах польських магнатів. Імовірно, що в цьому ж таки середовищі він ознайомився з суспільно-політичними й морально-етичними проблемами, котрі хвилювали польську громадськість: ідеї французьких просвітників, масонство, питання самовдосконалення й перевиховання людини.
У 1818 р. в «Украинском вестнике» була надрукована байка-казка П.Гулака-Артемовського «Пан та Собака», якою, на думку І.Франка, він «добув собі відразу почесне місце в українському письменстві» [18;261]. М.Костомаров, П.Куліш, О.Кониський, Б.Грінченко надзвичайно високо розцінювали сатиричну спрямованість твору.
В основу «казки» (як визначив жанр цієї байки сам автор) покладена сюжетна схема чотирирядкової байки «PaniPies» та один епізод з сатири «Panniewartslugi» І.Красіцького. Розгорнувши побутові картини, увівши комічно-драматичні ситуації, діалоги й розлогу мораль, П. Гулак-Артемовський розширив «приповістку» польського письменника до 183 рядків, надавши твору виразнго протипанського звучання. У ньому порушувалися злободенні питання суспільноо життя: безправне становище кріпаків, сваволя і зловживання владою панів. Передумовами написання байки Б.Деркач назвав такі, як «активізація передової суспільної думки, піднесення народної самосвідомості, викликані переможним завершенням війни 1812 року, настрої, пробуджені ліберальними обіцянками Олександра І щодо можливого скасування кріпацтва» [8;141].
Дія твору розгортається між трьома персонажами – Рябком, Паном та слугою Явтухом. Головний персонаж – дворовий пес Рябко – алегорія кріпака та його підневільне становище. Він ретельно виконує свою повинність, не спить вночі, охороняючи панське добро, наївно сподіваючись, що чесною працею заслужить людяне ставлення до себе. Проте його Пан, напередодні програвши в карти, не спить всю ніч, а гавкання Рябка збільшує його злість, яку він зганяє на собаці. Сатиричним є алогічне пояснення Паном вини Рябка:
Що буцім вчора він грать в карти б не сідав,
Коли б сьогоднішню був ніч хоч закуняв;
Що буцім ти, Рябко, так гавкав, як собака,
Що буцім по тобі походить ще й ломака;
Що, бачся, ти йому остив, надосолив,
І, бачся, він тебе за те й прихворостив [6;34-35].
Другої ночі Рябко інакше хоче догодити Панові – сумлінно спить, і знову покараний за те, що у двір пробралися злодії. Після двох катувань Рябко виявляє обурення сваволею Пана і доходить до висновку:
Той дурень, хто іде дурним панам служити,
А більший дурень, хто їм хоче угодити! [6;36].
«Хоча основана на фальшивій ідеї, що признає управнення підданства, а тільки висміває явні надужиття і капризність панів, яким підданий ніколи не може догодити, ся байка … була деяким ферментом, що збуджував думки про потребу реформи селянських відносин,» – писав про значення «Пана та Собаки» І.Франко [18;261]. Реалістично-сатиричні тенденції в зображенні кріпацтва були послаблені в творі надмірним уживанням діалектизмів, вульгаризмами, натуралістичними подробицями в сценах катування Рябка, елементами бурлеску [9].
Байка-казка «Солопій та Хівря, або горох при дорозі» («Украинский вестник», 1819) написана за таким же принципом, як «Пан і Собака»: автор розгорнув до просторої оповіді приповістку І.Красіцького «Grochpridrodze». П.Гулак-Артемовський висміяв безглузді господарські нововведення сучасників, зокрема В.Каразіна, про що свідчать слова байки: «Як локшину кришить для війська із паперу». У гумористично-сатиричному плані автор показує жадібного та недалекоглядного Солопія, який, незважаючи на поради Хіврі, посіяв горох між пшеницею і житом, через що втратив і горох, і жито, і пшеницю, а сам пішов по світу з торбами. Письменник застерігає таких господарів:
Послухайте мене ви всі, солопії,
Що, знай, мудруєте і голови свої
Чорт батька зна над чим морочите до ката… [6;44].
і водночас закликає до суспільно корисної праці.
«Серед недоліків байки – надуживання згрубілої лексики (прокльони Солопія), підкреслена простакуватість, надмірна деталізація» [18;137].
«Побрехенькою» «Тюхтій та Чванько» («Украинский вестник», 1819) П.Гулак-Артемовський висміяв бездарних віршомазів, писання яких не має художнього значення. У замітці «Дещо про того Гараська», доданій до байки, автор у прозовій формі тлумачить її зміст: «… у нас теї погані, віршомазів, стільки наплодилось, як у доброго попа дітей; що якби кожний ховав на дев’ять рік, – що за одну годину пером надрига, то нігде б чоловікові було і квартиру нанять за паперами!» [6;49-50].