Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня. Вірний традиціям класичної української літератури, Олесь Гончар створив свій роман про народ. У творі змальовано біль утрат.Майже кожна сім’я втратила на фронті батька чи сина, дочку чи матір, абагато з них шкандибали на милицях. Автор писав, що він хотів поєднативисокий дух романтики з "проривом “до правди, до зображення війнисправжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю, з її тяжкою солдатськоюгероїкою”.“Прапороносці” –твір, який відкривав перед іншими народами правду про внесок солдатів-українців у перемогу над фашизмом, возвеличував образ рядового українця не за якийсь героїчний подвиг, а за важку щоденну – в поті й крові – роботу, завдяки якій наближалася перемога. Твір, у якому Олесь Гончар зображує національний характер солдата-українця – скромного, працьовитого, чесного трудівника війни, що живе надією на повернення додому, до сім’ї, до своєї праці, готовий на самопожертву, який сумлінно виконує свій солдатський обов’язок і вірить у перемогу.
Красеня-юнака Григорія Тютюнника любили всі. Він часто ходив на стрільбище і влучно вражав мішені із зображеннями фашистів. Звичайно, юнак і гадки не мав, що згодом О. Гончар наділить деякими рисами його вдачі студбатівця Степуру, героя свого роману “Людина і зброя”. Григорієві виповнився двадцять один рік, коли спалахнула війна. Восени 1941 року він утік з трудового батальйону до діючої армії, шоб із зброєю в руках громити ворога. Про ті драматичні події Григорій Михайлович згадував пізніше:
На спині в мене чотири шрами,
Осколками зроблено два, а два – кулями,
Так, значить, я також ішов боями,
Бачився я із смертями та бурями.
Ці фронтові рани усе життя мучили Григорія Тютюнника: боліли, не гоїлися, кожної хвилини нагадували про себе. Лікарі зробили кілька складних операцій, і їм вдалося витягти два осколки з-під серця воїна і поета. У романі “Вир” Григорій Тютюнник точно передав усе пережите в роки війни.
У розквіті творчих сил загинула обдарована поетеса Олена Теліга. Вона в однаковій мірі ненавиділа як гітлеризм, так і сталінізм і вела непримиренну боротьбу за визволення рідного краю.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, - я тверда й сувора.
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жадний ворог.
21 лютого 1942 року фашисти розстріляли відважну Олену Телігу в Києві, у Бабиному Яру, за антигітлерівську діяльність.
Частину своїх поезій Ліна Костенко присвятила темі війни. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, майбутній поетесі було близько одинадцяти років. Війна назавжди залишається в пам'яті тих, хто бачив її. «Мій перший вірш написаний в окопі», — пише поетеса. І після закінчення війни для тих, хто бачив впритул смерть, вогонь і вибухи, не закінчується війна.Війна — дике і протиприродне явище в людській історії. «Тут обелісків ціла рота...» — ще один вірш Ліни Костенко, присвячений темі війни.
Поетесапише:
Хтось, може, має яку звістку,
Які несказані слова...
Тут на одному обеліску
Є навіть пошта польова.
Усі поезії Ліни Костенко, написані про війну, залишають глибокий слід у душі читача, навіть якщо читач, на його щастя, не бачив ніколи війни і не має власних спогадів... Я гадаю це тому, що поетеса вносить своє, суб'єктивне у всі поезії. Вона не є істориком від літератури, але є людиною, яка ділиться своєю душею, своїм болем і спогадами. Тому вірші Ліни Костенко набувають загальнонародного, загальнолюдського звучання, залишаючись при цьому інтимною лірикою, щемливою та сповненою почуттів. Мені здається, що саме такі живі, справжні, «суб'єктивні» твори можуть допомогти нам, сучасникам, не тільки дізнатися більше про трагічні воєнні роки, але й не припуститися помилок минулого, зрозумівши, що чи не найбільшими цінностями є мир і спокій, щасливе дитинство, мирна праця, світла людська усмішка. Лiна Костенко по-новому зображує вiйну, з сучасних позицiй.
Війна – найстрашніша подія в історії, антилюдяна в своїй суті, злочин проти всього живого, щасливого, вона знищує людину, або ж повертає її до печерного існування, тому треба ставитися до цього поважно. Понад сто українських письменників і поетів перебували в діючій армії. Ті ж митці, які за віком чи за станом здоров’я не могли бути на фронті, також віддавали свій талант справі боротьби з фашизмом. У грізні роки Великої Вітчизняної війни українські письменники продемонстрували безприкладну духовну єдність. Як є в російській літературі “Василь Тьоркін” Твардовського, так і в українській є безсмертні твори про війну, де розкривається сутність цього страшного явища. Біля нашої школи знаходиться пам’ятник “Жертвам фашизму”. Як і всі інші монументи, він створений, щоб ми шанували тих, хто поклав життя на війні. Життя кожного – коштовний скарб. Смерть людей у справедливій боротьбі вражає серце, як найбільша несправедливість долі. Слід пам’ятати про безсмертний подвиг українського народу, адже завдяки нашим дідам та бабусям маємо право на спокійне існування й ми.
Використана література
1. Безсмертя. Книга пам яті України 1941- 1945. - К., 2000. - С. 203-205.
2. В.Ю. Король. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках. - К., - 2002, - С.70.
3. П.Т. Тронько, В.А. Войналович. Увічнення історії України.-К., 1992.- С.157.
4. Анатолій Погрібний. «Українське слово» — Т. 3. — К., 1994.
5. Павло Тичина. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 3. — К., 1984. - С. 478.
6. Ліна Костенко. Джерело: Поезія, "Наукова Думка", К., 1998.
7. Андрій Малишко. «Україно моя». Джерело: Бібліотека Української поезії.
8. Непорожній О.,Семенчук У. Українська література: Підручник для 11кл. – К.,1995. –С.165-183
9. Григорій Тютюнник. «Вир». Джерело: Бібліотека Української поезії.