Не пройшло й місяця, як Іван Карпович, скинувши чиновницький мундир, під псевдонімом Карпенко-Карий вступає в театральну трупу Михайла Старицького, яка тоді гастролювала в Єлисаветграді. Іван Франко пізніше писав, що в 1883 році царський уряд втратив поліцейського чиновника, а Україна знайшла драматурга Карпенка-Карого.
На професіональну сцену Тобілевич вступає з великим життєвим досвідом. Його акторська популярність зростала з кожним днем. Та недовготривалою була радість артиста Карпенка-Карого. Влітку 1884 року під час гастролей трупи Старицького у Ростові-на-Дону Івана Карповича заарештували, і під час арешту йому вручили розпорядження начальника жандармського управління, в якому повідомлялося про встановлення над Тобілевичем гласного нагляду поліції терміном на три роки з позбавленням його на цей час права жити на Україні та у великих містах Росії. Місцем свого заслання Карпенко-Карий обирає тодішній адміністративний центр Донського козацтва, невелике російське місто Новочеркаськ.
Безрадісне було життя засланця. Безконечні допити, обшуки лягали на плечі письменника великим тягарем. І якби не робочий люд, що допоміг йому у важкі хвилини життя, то не зміг би Карпенко-Карий довго прожити в таких умовах. Робітники навчили його ковальського і палітурного ремесла. Останнім Іван Карпович заробляв собі на шматок хліба. На воротах перед убогою підвальною квартирою, що скидалась більше на могилу, ніж на людське житло, з'явилася вивіска: «Перепле'тчик Йван Тобілевич, работа исполняется чисто и аккуратно».
Становище Карпенка-Карого полегшало з приїздом артистки Софії Дітковської, яка прибула в Новочеркаськ і стала його дружиною. Вона ділила з чоловіком важку долю політичного засланця. Софія знала багато українських народних пісень, що стали для драматурга найдорожчим скарбом. Під впливом народних пісень, які співала Софія Віталіївна, до Івана Карповича приходило натхнення, бажання творити. Так, у Новочеркаську були написані п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». З їх появою ім'я Карпенка-Карого стало популярним по всій Україні.
Пам'ятним на все життя днем для драматурга було 15 липня 1886 року. В цей день без відома поліції з Новочеркаська до Ростова приїхав Іван Карпович, щоб подивитися прем'єру своєї «Наймички» у постановці трупи Старицького. Роль наймички Харнтпни в цьому спектаклі блискуче виконувала Марія Заньковецька. Весь зал, затамувавши подих, слухав і плакав над гіркою долею героїні. Плакав від зворушення й радості і автор драми, забившись у темний куточок театру.
Після заслання в Новочеркаську Тобілевичу додають ще два роки гласного нагляду поліції, дозволивши відбувати цей строк на його хуторі Надія, що неподалік від Єлисаветграда.
Тут Карпенко-Карий займається хліборобством, постійно спілкується з селянами, придивляється до змін, що відбуваються на селі. Хутір Надія і сьогодні вражає відвідувачів своєю красою, своїми тінистими дубами-велетнями, посадженими добрими руками Івана Карповича, його братів і близьких друзів. У цій «тихій пристані» були написані п'єси «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
В кінці 1888 року з Карпенка-Карого було знято гласний нагляд поліції, а встановлено негласний заборонено жити в столиці та Петербурзькій губернії. І. Тобілевич зразу ж вступає до театральної трупи Миколи Садовського і весь поринає в артистичну та літературну діяльність, намагаючись якомога більше зробити для справи відродження українського театру.
Значною подією в житті драматурга було перше видання його творів, що вийшли окремою книжкою в Херсоні 1886 року. П'ятитомне зібрання драм і комедій Карпенка-Карого, видане за життя письменника (1897—1905), стало помітним явищем в історії української літератури.
У мистецькій діяльності Карпенка-Карого на першому плані завжди стояли загальнонародні інтереси. Знаменною подією в житті письменника був його виїзд на гастролі в Москву 1901 року. Передова громадськість столиці палко вітала артиста і драматурга Тобілевича. У Москві Карпенку-Карому випала честь відвідати на квартирі і вітати від імені українських акторів великого письменника землі російської Льва Толстого. Ці відвідини так вплинули на драматурга, що кілька днів пізніше він послав Л. Толстому всі свої п'єси з написом: «Любому серцеві моєму Л. М. Толстому».
За роки своєї акторської діяльності Карпенко-Карий створив цілу галерею глибоко реалістичних сценічних образів, серед яких насамперед треба згадати возного («Наталка Полтавка»), Калитку («Сто тисяч»), Цокуля («Наймичка»), Мартина Борулю («Мартин Боруля»), Пузиря («Хазяїн»), Назара («Назар Стодоля»), Потоцького і Шмигельського («Сава Чалий»), Жадова («Доходное место»).
За участю та режисурою І. Тобілевича ставились «Горе от ума» Грибоєдова, «Ревизор» Гоголя, п'єси Островського, Мольєра, Шіллера та інших драматургів. Провідною акторською рисою Карпенка-Карого була здатність заглиблюватися в душу, в характер героя. «Персонажі, створені майстерною грою Івана Карповича, були неначе вирізьблені самою природою чітко і рельєфно»,— згадує дружина письменника Софія Тобілевич. Сценічні образи Карпенка-Карого — це результат не лише його великого таланту, а й довгої наполегливої праці над кожним образом, ґрунтовного вивчення життя та художньої творчості передових митців Росії. Висока вимогливість Карпенка-Карого до своєї сценічної і літературної творчості, його глибокий підхід до оцінки явищ мистецтва дали М. Старицькому право назвати Івана Карповича «найглибшим» і «найгрунтовнішим» з братів Тобілевичів, а Панасові Мирному сказати: «Ви, Іване Карповичу, з Вашою творчою душею та знанням людського життя, збагатили наш репертуар своїми коштовними творами: з давно пережитих віків і аж до сього часу виставилось у цих творах справжнє життя нашого народу і вражає і милує нас своїми проявами».
Помер видатний драматург 15 вересня 1907 року під час лікування в Берліні. Виконуючи заповіт письменника, його тіло перевезли на Україну і поховали на кладовищі поблизу хутора Надія.
У 1969 році на хуторі Надія було відкрито літературно-меморіальний музей письменника, в якому розміщено експонати, що відображають життя і діяльність Карпенка-Карого. При вході на територію заповідника увагу відвідувачів привертає напис: «Хто б не ступив на цю священну для української культури землю, нехай згадає, що тут Карпенко-Карий написав кращі свої п'єси. Скиньте шапку і вшануйте ім'я великого українського драматурга».
Використана література:
Борщевський В.М., Крижанівський С.А., Хропко П.П., „Українська література”, Київ.