Шевченко ввібрав у себе усе багатство народних пісень та переказів, і природно, що у його чарівних піснях бриніли такі ж мотиви, які створював сам народ. Ненависть трудового люду до своїх гнобителів живила творчість Кобзаря. Постала у віршах Шевченка нещасна, поневолена Україна. кров’ю серця писав він про страждання рідного народу, про муки підневільного життя. Гнівними словами картав поет царство панів і чиновників.
Художник і поет, в розумінні Т. Г. Шевченка, носій світла істини, він мусить бути корисним людям. Саме таким поетом і художником, провісником правди і волі був Тарас Шевченко.
Поезія великого Кобзаря - це гімн любові до людства, гімн боротьби за свободу і світлу долю всіх пригноблених народів.
Царський уряд, боячись сили полум’яного Шевченкового слова, заслав поета у солдатчину, в далекі казахські степи. Відбуваючи покарання, Шевченко служив у Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом. Кочовики називали орську фортецю яман-кала, що означає "страшне місто". Сюди і був засланий поет. У вироку, що вирішив долю Шевченка, не був зазначений строк покарання - цар заслав поета назавжди. Микола Палкін Власною рукою дописав у вироку: "Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати". Художнику зв’язали руки, поетові закрили рота. З цього приводу Шевченко з глибоким обуренням говорив: "Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачней не льзя было придумать, как послать меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. И ко всему этому мне запрещено рисовать. Отнять благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал во главе с самим сатаной не мог бы вынести такого нечеловеческого приговора".
У випаленому сонцем Оренбурзькому степу, на похмурих берегах Аральського моря, на пустельному Кос-Аралі Тарас Шевченко згадував милу його серцю Україну:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу.
У фортеці, яка здавалась йому "расскрытой могилой, готовой схоронить меня живим", поет звертався до своїх дум:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині.
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
Прилітайте, сизокрилі
Мої голуб’ята.
Із-за дніпра широкого
У степ погуляти...
Безмірна туга за волею тяжко краяла серце Шевченкові. Полум’яний патріот України, він безмежно сумував за рідним краєм, таким прекрасним і таким знедоленим.
О доле моя! Моя країно!
Коли я вирвусь з цієї пустині?
Так розкрив поет свій душевний стан, пригніченість і тугу у вірші, написаному в Орську і присвяченому другові - українському лікарю Андрію Йосиповичу Козачковському.
Сучасна медицина науково обґрунтувала, як згубно впливають на здоров’я людини так звані негативні емоції - туга, сум, пригніченість, самотність. Але ще сильніше відбилися на здоров’ї Т. Г. Шевченка нестерпно важкі, ворожі, штучно створені царизмом умови життя у солдатчині.
Восени 1847 р. у вогких казематах Орської фортеці Шевченко захворів на ревматизм. У листі від 11 грудня 1847 року до одного з приятелів - А. І. Лизогуба він писав: "...восени мучив мене ревматизм..." У листі до М. Лазаревського від 20 грудня ми читаємо "...занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг..."
Пізніше ревматизм давав спалахи, загострення, рецидиви, властиві цій хворобі. Шевченко писав 12 квітня 1855 р. конференц-секретарю Академії мистецтв Василю Івановичу Григоровичу з Новопетровського укріплення: "...ревматизм меня быстро разрушает".Існує справедливий старовинний лікарський вислів: "ревматизм лиже суглоби, а кусає серце". Ревматизм ускладнився у Шевченка гострою серцевою недостатністю.
У 1847 р., незабаром після ревматизму, Шевченко внаслідок поганого харчування захворів на типову для ув’язнених та засланих хворобу - цингу, або скорбут, і був вміщений у лазарет. В листі до М. Лазаревського у Петербург 20 грудня 1847 р. Тарас Григорович писав: "Спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі... Так мені тепер тяжко, так тяжко..." Через два місяці, 28 лютого 1848 р., Шевченко пише з Орська своєму другові Варварі Миколаївні Рєпніній: "Пугает меня настоящая болезнь скорбут".Дві тяжкі хвороби - ревматизм і скорбут, на які хворів у засланні поет, дуже підточили його серце, тим більше, що вони проходили в умовах надзвичайної моральної пригніченості і невимовних душевних мук. В листі до М. Лазаревського, про який згадувалося вище, Тарас Григорович писав: "...опріче всіх лих, що душу катують, бог покарав мене ще й тілесним недугом..."
Згадуючи своє сповнене злигоднів життя, поет писав до В. Рєпніної, що при цьому його охоплює важке почуття, "от которого сжимается сердце и стынет грудь... Мое прошлое ужасно".Різке світло пекучого сонця пустелі згубно діяло на зір Т. Г. Шевченка. 1 лютого 1848 р. поет писав з Орської кріпості А. І. Лисогубу: "Лихо діється зо мною, та не одно, а всі лиха упали на мою голову. Одно те, що нудьга та безнадія давить серце, а друге - нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава богу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю де дітись".
Українські і російські друзі поета робили все можливе, щоб полегшити тяжку долю Тараса Шевченка, допомагаючи йому морально і матеріально, але здоров’я поета з кожним днем все гіршало.
У січні 1850 р. Шевченко пише в розпачі з Оренбурга поетові Василю Андрійовичу Жуковському:
"Я три года крепился, не осмеливался вас беспокоить, но мера моего крепления лопается, и я в самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой... потому, что казарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье... Для меня необходима была бы перемена климата; но я на это не должен надеяться: рядовых, таких как я, не переводят... а меня опять посылают на Сыр-Дарью... Для моего здоровья этот поход самый убийственный..."
Рядовому Тарасу Шевченку найсуворіше було заборонено писати й малювати. Та великий бунтар не скорився. Всупереч усьому у вигнанні він потай писав і малював і створив чимало поетичних творів, зробив багато малюнків, портретів, картин, з яких складається цілий альбом. На Шевченка було зроблено донос, в результаті якого його під конвоєм відправляють у Новопетровське укріплення, на берег Каспійського моря. Сім років - з 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., які провів тут поет, були найстрашнішими роками у житті Шевченка. Вони цілком зламали його здоров’я.
Суворі природні умови, віддаленість від культурних центрів країни, деспотизм і жорстокість офіцерства робили нестерпним життя засланого поета. 1 липня 1852 р. Шевченко писав з Новопетровського укріплення відомому українському композиторові С. С. Гулаку-Артемовському:
"...Где меня не носило в продолжении этих бедных пяти лет? Киргизскую степь из конца в конец всю исходил, море Аральское и вдоль и впоперек все исплавал, и теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду, что дальше будет; а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северовосточном берегу Каспийского моря, в киргизской пустыне. Настоящая пустыня! Песок да камень; хоть бы трава, хоть бы деревцо - ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь - просто черт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тоска тебя возьмет - просто хоть давись; так и удавиться нечем... мне счастье не к лицу. Родился, вырос в неволе, да и умру, кажеться, солдатом. Какой нибудь да был бы скорее конец, а то в самом деле, надоело черт знает по-каковски жить".
Якось під час перебування Т. Шевченка у Новопетровській фортеці стало відомо, що до Астрахані має прибути хтось із царської сім’ї. Негайно було оголошено наказ про посилену муштру солдатів - в тому числі і Шевченка. Щоденні тривалі вправи з гвинтівкою, марширування зовсім знесилювали Тараса Григоровича. "Из меня, теперь 50-летнего старика, тянут жилы",- писав поет друзям, навіть збільшивши свій вік.
Але і тут йому не зрадив гумор. Він намалював себе гладким незграбним солдатом і підписав: "Ось так, як бачите". Ця карикатура мала бути надрукована в газеті "Северній курьер", але петербурзький цензурний комітет заборонив його друкувати.
Як про найбільше щастя, мріяв Тарас Григорович "...взглянуть разочек на добрых друзей моих, на Днепр, на Киев, на Украину".
10 лютого 1855 р. Шевченко пише своєму товаришу польському політичному засланцю Броніславу Залєському: "Веришь ли, мне иногда кажеться, что я и кости здесь свои положу, иногда... на меня находит такая жгучая, ядовитая сердечная боль, что я себе нигде места не нахожу, и чем далее, тем более эта отвратительная боль усиливается".
У 1855 році Шевченко на довершення до всього хворів ще й на виснажливу малярію. В листі до Бр. Залєського Тарас Григорович 25 вересня 1855 р. писав: "...Возвратясь из Ханга-Бабы, выдержал порядочный пароксизм лихорадки".Захворювання на малярію ще більше посилило ураження серця.
Та незважаючи на хвилини відчаю і тяжкого суму, ніколи у поета не зникає бунтарський дух і ненависть до самодержавства - навпаки, у засланні зростали і міцніли революційні настрої поета:
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських...
Помирає "коронований жандарм" Микола І. Майнула надія на визволення. Та марно! Новий Цар Олександр ІІ викреслює ім’я Шевченка із списку амністованих: добре пам’ятав цар вірші великого Кобзаря. Але наростання революційної ситуації, що змушувало самодержавство напружено шукати виходу з кризи, і невпинні клопотання передових людей Росії - прогресивних діячів культури та мистецтв вирвали Шевченка із заслання.
Великою була моральна стійкість і сила революційного духу поета. Коли у 1857 році Шевченка, немолоду вже, змучену засланням людину, було звільнено, він написав у своєму щоденнику: "Мне кажется, что я точно тот же, что были десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо".