Смекни!
smekni.com

Британські легенди й казки (стр. 1 из 3)

«Недавно я бачив людину, що не вірить у казки,- так почав на зорі ХХ сторіччя одне зі своїх есе прославлений англійський письменник Гілберт Кит Честертон.- Я говорю не про те, що він не вірить у події, про які говориться в казках, - наприклад, що гарбуз може стати каретою. Звичайно, він й у це не вірив... Але той, про кого я говорю, не визнавав казок в іншому, ще більш дивному й протиприродному змісті. Він був переконаний, що казки не потрібно розповідати дітям. Такий погляд (подібно вірі в рабство або в право на колонії) ставиться до тих невірних думках, які граничать зі звичайною підлістю. Є речі, відмовляти в яких страшно. Навіть якщо це робиться, як тепер говорять, свідомо, сама дія не тільки озлобляє, але й розкладає душу... Так відмовляють дітям у казках».

Відмовляти дітям у казках воістину злочин. Той, хто дитиною не вірив у казки, у дорослі роки не повірить ні в що. Казки можна назвати поетичним «букварем» життя, що готовить людину до читання великої й складної книги буття.

Вільгельм Гауф, автор «Маленького Мука» й «Карлика Носа», був прав, назвавши Казку улюбленою дочкою щедрої королеви Фантазії. Але якщо Фантазія - мати Казки, то батько її - Реальний Мир. І наскільки привабливою зовнішністю Казка зобов'язана матері, настільки глибиною внутрішнього змісту - батькові. Подібно своєму старшому братові Міфу Казка виражає й формує певне світосприймання й крізь примхливий лабіринт вимислу вводить у дійсність. Недарма брати Грімм підкреслювали, що з казок «легко виводиться добра мораль, застосовна й у реальному житті. І хоча не в цьому було їхнє призначення й не для того вони складалися, ці якості породжуються ними, подібно тому, як зі здорової квітки виростає гарний плід без якої-небудь участі людини. Тому-те й сильна будь-яка щира поезія, що ніколи не може існувати без зв'язку з реальним життям, тому що вона з життя виникає й до неї ж повертається, як повертаються до місця свого зародження хмари після того, як вони напоять землю».

Діти попросту привласнили (або дорослі великодушно віддали їм те, що створювали для себе, як віддають кращий шматок хліба) більшу частину казок, так само як привласнили вони «Робінзона Крузо» й «Гулівера». Можливо, відбулося так тому, що рівень дитячої свідомості в чомусь ближче тим наївним й одночасно мудрим поданням про природу, про добро й зло, які виробили народи в пору свого «дитинства», у пору початкового пізнання миру і які втілені в казках: у поетичних одягах мир не тільки з'являється більше барвистим, але й перестає бути незрозумілим. А може бути, закладена споконвічно в людині тяга до поезії сильніше відчувається в дитинстві, і необхідно нагромадити в собі потужний її заряд, щоб зуміти протистояти потім прозі життя? Повсякденність нерідко страждає «серцевою недостатністю», і щеплення від цієї болісної недуги можна одержати тільки в дитинстві.

З роками ми неминуче втрачаємо дитячу чистоту погляду, але особливо погано, якщо втрачаємо й виховану на казках непохитну впевненість у кінцеве торжество справедливості. Недарма поет мріяв:

Тільки дитячі книги читати,

Тільки дитячі думи плекати...

Душу читача будь-якого віку, обмита в чарівному джерелі казки, стає чистіше й світліше. Однак, щоб душу початку рости, набирати силу й широту, у дитинстві до неї обов'язково повинна доторкнутися паличка казкової феї. Маленькій людині казка, що розбурхує уяву й в образній формі передавальний досвід багатьох поколінь, просто необхідна, щоб підготуватися до зустрічі з більшим миром, де можуть чекати випробування не менш важкі, чим у фольклорних героїв.

У народнопоетичній творчості всіх народів казки займають почесне місце. Вони діляться на чарівні й богатирські (або лицарські), життєві (побутові) і балагурні, на казки про тварин, у яких виявляються на перевірку людські звички. Але в цілому жанр цей відбиває особливості традиційного укладу того або іншого народу, його звичаї й вірування, ідеали й устремління, а нерідко також найважливіші віхи історичного шляху.

Більше ста років тому англійський дослідник і перекладач російської літератури Вільям Ролстон, рецензуючи знамениту тритомну працю А. Н. Афанасьєва «Поетичні погляди слов'ян на природу», прийшов до висновку: «Це багатий рудник для всіх, хто бажає вивчити теперішній предмет, довідатися безліч легенд, що розповідають у різних слов'янських землях про небо й землю, сонці й місяці, про гори й ріки, громі й вітрі, хто бажає скласти деякі поняття про тій точці зору, з якої древні слов'яни дивилися на життя й смерть, хто хоче ознайомитися з поняттями слов'янських селян нашого часу про навколишню їхню фізичну природу й про той духовний світ, який вони собі представляють».

Точно так само, якщо ми хочемо добути дорогоцінні крупиці знання про духовний світ народів, що населяють Британські острови, те кращим «рудником» для цього можуть послужити їхньої казки. Ґете сказав: щоб зрозуміти поета, треба відправитися в його країну. Але вірно й інше: щоб зрозуміти країну, необхідно знати творчість її поетів і першого серед них - народу.

Британський казковий фольклор надзвичайно багатий і різноманітний. Він дійшов до нас із сивої старовини й зберігає на собі печатка тих епох і тих культур, у надрах яких створювався. Сучасна Великобританія складається із чотирьох основних історично сформованих частин: Англії, Уельсу, Шотландії й Північній Ірландії (які поділені, у свою чергу, на більше дрібні адміністративні одиниці). Гельці (валлійці), північні шотландці й ірландці, а також корінні жителі півострова Корнуол й острова Мен - нащадки древніх кельтів. Кельтські племена (пікти, белги, гели, скотти, бритти й інші) прийшли на Британські острови з європейського континенту ще в першому тисячоріччі до нашої ери й принесли із собою високорозвинену культуру. Скотти передали згодом своє ім'я шотландцям, а від бриттів відбулася латинська назва Британія - його затвердили за завойованими ними землями римські легіонери. Коли легіони пішли, на зміну пануванню, що тривало кілька сторіч, Рима приходить в V-VI століттях н.е. вторгнення войовничих германських племен англов, саксів, ютів і фризів. Англосакси відтіснили кельтів на захід і північ країни, а також в Ірландію й дата захопленої території нове найменування - Англія. Британські острови нерідко піддавалися також у ті часи набігам скандинавських вікінгів-датчан і норвежців (частина яких там й осіла), а в 1066 році були скорені норманами під предводительством Вільгельма Завойовника, що став англійським королем і поклав початок централізації державної влади.

Відзвуки жорстоких битв, що трясли ніколи Британію, виразно чутні в її фольклорі. Ці відзвуки чутні в ірландських сагах - епічних прозаїчних оповіданнях з віршованими вставками, чудових пам'ятниках кельтської культурної спадщини. Їхнім улюбленим героєм став безстрашний воїн Кухулін, чий удар рогатим списом непереборний, а самому йому, як говорить одна із саг, властиві лише три недоліки: те, що він був занадто молодий, занадто сміливий і занадто прекрасний. Ці відзвуки чутні у валлійських легендах про короля Артурі й лицарях Круглого Стола, які послужили основою для безлічі літературних обробок - від створеної в XII столітті «Історії бриттів» Гальфрида Монмутського й з’яви вшийся три сторіччя через блискучу епопею Томаса Мелорі «Смерть Артура», що ввійшла в скарбницю світової класики, до трилогії сучасної англійської письменниці Мері Стюарт «Кристальний грот», «Порожні пагорби», «Останнє чарівництво» (1970-1979).

Відштовхуючись від роману Мелорі й пародіюючи не стільки його, скільки породжений їм потік стилізацій під середньовіччя, в 1889 році Марко Твен написав дотепну історико-фантастичну повість «Янки з Коннектикуту при дворі короля Артура».

Артуровські легенди, зародившись у п'ятому столітті, складалися протягом тривалого часу й пройшли кілька стадій у своєму розвитку. Фігура короля Артура, що є то безстрашним воїном, то справедливим і мудрим правителем, виросла поступово для кельтів у символ опору іноземній навалі - спочатку англосакському, а потім і норманському. Народ наділив у своїх сказаннях Артура безсмертям, виразивши віру в те, що він не вмер, а лише поринув у сон разом з відданими лицарями й чекає заповітної години, щоб прийти рятуйте!. Завдяки природним контактам кельтов-валлійців з іншими народами король Артур і його славні лицарі, його добрий порадник - віщун і чарівник Мерлин стали також надбанням англійського, фольклору, відправилися в переможний хід по європейському континенті, почавши з мирного завоювання Франції. Та ж доля осягла мистецьки уплетену в артуровський цикл романтичну легенду про Тристана й Ізольду, що одержала найширше поширення, дійшовши до слов'янських земель.

По усім світі рознеслася слава про шляхетного розбійника Робіні Гуде. У баладах англійських менестрелів він оспіваний як веселий і відважний захисник народу від усіляких гнобителів, завжди готовий підняти лук, що б'є без промаху, в ім'я волі й справедливості. Таким – який туго натягнув свій лук - зображені легендарний стрілець і на пам'ятнику, спорудженому в його честь у місті Ноттінгемі, столиці того графства, де перебуває Шервудський ліс, що служив пристановищем Робіну Гуду і його лихим, що не відає страху молодцям. З народних балад Робін Гуд ступнув на сторінки класичної літератури (він згадується в Шекспіра й Вальтера Скотта), як ступнули туди герої легенд артуровського циклу.

Багатство вітчизняного фольклору, що надихав багатьох поетів, прозаїків і драматургів, обумовило особливу популярність жанру літературної казки в Англії. Щедру данину цьому жанру в XIX -XX століттях віддали Чарлз Діккенс і Вільям Мейкпис Теккерей, Льюіс Керрол й Едвард Лір, Оскар Уайльд і Редьярд Кіплінг, Беатрис Поттер і Памела Треверс, Джеймс Баррі й Алан Мілн, Джон Толкін і Дональд Бисет. Благодатний ґрунт для створення Аліси, що побувала в Зазеркальє, і Мэри Поппинс, Щасливого Принца й Питера Пена, ведмежати Винні-Пуха й добрих хобитів - породження авторської творчої фантазії - була підготовлена невичерпною фантазією народної. І немов підтверджуючи цю наступність, пустотливе чортеня Пак, або Робін Добрий Малий, знайомий нам по фольклорі, з'являється як діюча особа в шекспірівському «Сні в літню ніч», а багато пізніше - у книгах кіплінговських казок.