В інтерпретації малої прози Володимира Винниченка "Злиття горизонтів" (стр. 2 из 3)

“Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, такої багатої не лише на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнка різних сторін життя усіх, , а не одної якої верстви суспільности, бажав би зустрітись у творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.” (16,280).

Інтелігентний читач таки здобув нагоду скористатися своїм правом і звершити свої сподівання. Критики ж отримали широкий простір –калейдоскоп ознак-напрямів, що Лесею Українкою було назване “неоромантизмом”, а сучасними дослідниками – “неореалізмом”. Кожне нове оповідання Винниченка, або ж його повість, наче променем, вихоплювали із закапелків свідомості читачів нові чи по-новому подані характеротипи: заробітчан, приречених на скитання світом; селян, зневажених розмаїтими панами Гудзиками або урядниками; солдатів, котрі мусять цілити багнетами в беззахисну юрбу; професійних революціонерів, чиє життя покладене на вівтар ідеї; інертних і байдужих мешканців провінційних Сонгородів; озлоблених репетиторів, безсилих у своїй нікчемності; дітей, які потерпають від злиднів; виконавців смертного вироку, які міркують над сенсом життя; талановитих співців і музик; невдатних містечкових “народолюбців” і багато інших. Із появою творів Винниченка не лише розширилося тематичне коло белетристики – не залишилося жодної характерної межової ситуації, яка не була б описана чи бодай згадана.

Своєчасний прихід Винниченка – прозаїка тим не менше пов’язаний із кризовим елементом, оскільки вже перший твір – повість “Краса і сила” – показав намір автора вступити в дискусію із літератерної традицією, більше того, роз’яснив, що саме заперечується і що пропонується натомість. Мова йде про портрет Мотрі, який став хрестоматією “винниченкіани”, з одного боку втілюючи модерність Винниченка, з іншого – показуючи, як сама модерність стає класикою:

“Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі і задумалась… [краса її] не б’є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивишся, можна впитися й очима, й серцем, всею істотою. То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні “губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто”, ні “підборіддя, як горішок”, ні “щок, як повная рожа”, і сама вона не “вилискувалась, як маківка на городі”. Чорна, без лиску, товста коса. невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі, що якось мило згинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно вликі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яих, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкаве світло, – то була й уся краса сієї дівчини” (17).

Не викликає заперечення твердження дослідників про те, що творчість Винниченка не “переривала зв’язку із традиціями” (9,89), однак кожен висновок такого плану незмінно двочленний і має опозиційне “але” чи “однак”. Саме ці уточнення дають підставу роздумувати про критичний вимір прозового світу автора. Горизонт мистецького бачення чітко окреслений:

“Задумалась” – “краса … ледве примітна”, в яку “можна впитися…всею істотою” – “не така, як малюють…” – подробиці портрета із фотографічною точністю – “очі, з яких…лилося якесь світло” – “й уся краса”

Автор не схематизує рецепцію, він акцентує на ній, категорично її акцентує. Це було актуальним для його історичності, поза цим – такий малюнок був новим, до міри провокативним, бо увиразнював злам традиції. Крім цього, новою виявилася і техніка портретування, адже класичний портрет розгортався:

У Винниченка

Крім портретної характеристики, обраної як показник Винниченкового стилю, презентованого уголос, всі інші структурно-композиційні елементи підтверджують намір письменника іти в літературі новим шляхом. За періодизацією Г.Грабовича Винниченко безсумнівно може належати до третього “етапу – ключа”, який схарактеризовано так:

”… ХХ ст., і ціле століття певною мірою становить кризу саме тому, що питання, яке постало на початку цього віку, ще й дотепер не розв’язане. Це питання абсолютно просте, але надзвичайно складне бодай у тому сенсі, що ретельне й тонке осмислення та передусім активне усвідомлення щойно народжується. Суть питання така: якщо українська література має право на існування.., то якою їй бути ? Або: як їй бути “нормальною” ? Або: “європейською” ? Або ще точніше: як їй осягнути свою (знову-таки “нормальну”) диференціацію ?” (11,43).

Саме творчий дебют Винниченка, непростий, однак блискучий, постав біля джерел нової диференціації. Всі складові мистецького стилю увиразнили авторський горизонт.

Його обриси чітко окреслює “Краса і сила”. Показовою в цьому плані є полемічна назва: спочатку “Сила і краса”. Сумніви автора були не випадковими, це була перша спроба заявити про ті засади морально-естетичні, які однаковою мірою викликали захоплення та обурення. У 1920 році Винниченко напише:

“… вища гармонія фізичних і психічних сил людини, є та “чесність з собою”, та послідовність та цільність, яку я силкувався пропагувати й якої сам не додержав, коли на мене хлинула хвиля національної революції. Я не мав сили прийняти цю хвилю, й утримувати рівновагу й гармонію всіх сил, хвиль у своїй душі”. (18,2-4)

Так, самодостатніми складовими “горизонту сподівань” Винниченка є рівновеликі чинники психології та фізіології, які непомітно трансформуються один в одного. Скажімо, експозиційний краєвид-змалювання Сингорода – у певний момент із рівня зовнішньої рецепції переходить на рівень психологічний, радше підсвідомий. Саме нанизування ключових слів створює потрібний авторові “читацький горизонт”:

“ Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, , по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях з плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією…, тихо коло крамниць на базарі, – срізь тихо. Вийдеш на головну вулицю … дивишся праворуч – тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч – тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш – тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям” (171,7).

Після сприйняття такого пейзажу читач готовий до знайомства з Ільком, Андрієм та Мотрею. Знайомство ж це буде адекватним авторському баченню. Дослідники малої прози Винниченка зазначають одну із рис мистецького стилю:

“… створює достатньо зриму картину внутрішнього світу, не пояснючи його” (9,96).

Пильний аналіз малої прози, починаючи з “Краси і сили”, викликає сумнів. Адже в сенсі герменевтичному навіть наведені фрагменти портрета і краєвиду свідчать про те, що внутрішні світ, створений автором, не лише пояснений, а детально аргументований, викінчений у сплетінні психології та фізіології. Власне тому, що у творі присутній т. зв. “психологічний сюжет”, розв’язка його не збігається у горизонтах автора і читача. Доля героїв означена письменником і може викликати певний настрій у читача (задоволення, жаль, співчуття). Але новим елементом рецепційного горизонту є те, що читач не погоджується з фіналом. Властиво конфлікт горизонтів і спричиняє потребу глибокого осягнення часопростору Винниченкової повісті. Суб’єктивна позиція адресата, спричинена його історичністю спонукає до сумнівів, а чи дійсно так показана постісторія героїв, як хотів автор, чи тут задіяні інші сфери бачення конфлікту ?

Зауваження щодо техніки портретування цілком вартує узагальнення:

“Винниченківські портрети ні в якій мірі не схожі на портрети його попередників… Цей письменник вишукує портрети з одною-двома дивовижними або оригінальними ознаками, підкреслює їх і портрет стає реальним, відчутним, живим, бо досі його ще не бачили, до нього не звикли” (19,122).

Не лише портрети, а й усі елементи змістової та формальної організації в інтерпретації Винниченка набувають рис універсалізму та психологічної адаптації в опозиції “автор-читач”.

Вже перший твір Винниченка викликав схвалення із подивуванням корифеїв літератури, а рівно ж у свідомості сучасників започаткував славу “найчитабельнішого” письменника на довгі роки і постійне чекання щораз нового психологічного відкриття. Одним із вірогідних пояснень цього феномена може бути відстороненість самого автора від адресата своїх творів, його чітка морально-естетична позиція і писання не “всупереч”, як і не “на вимогу”. Адже кожен наступний твір або поглиблював, уточнював вихідний конфлікт, або відкривав нову грань його. Тут, дійсно, література “стоїть перед нами не як засіб, яким хтось хоче щось сказати. Вона самодостатня. І займає однакову позицію як щодо [автора], який її пише, так і щодо слухача” (15,217). Через особисте вивищення моральних пріоритетів Винниченка, його творчість збагачувалася загальнозрозумілим сенсом. Власне, мала проза засвідчила стильове новаторство творчості письменника і в жанровому, і в тематичному, і в образному вимірах. Центральна проблема однаково актуальна в горизонтах суб’єктивно-об’єктивного автора і читача. Особистість зламу століть, знервована, розгублена, позбавлена явного стимулу до саморозвитку, разом із цим перебуває у знаковій площині “гармонії усіх сил”, “чесності з собою”. У коло проблемних рішень втягнуті характери, виняткові своєю типовістю, тобто впізнавані читачем-сучасником і читачем постмодерністом (у сенсі належності до культури постіндустріального суспільства). Всі герої Винниченка, якщо не фактично, то неодмінно психологічно зближають, а часом споріднюють горизонти рецепцій. Картини дійсності розгортаються по-різному: часом калейдоскопічно швидко (“Контрасти”), часом навмисно сповільнено (“Промінь сонця”), в одних творах лінійно (“Біля машини”), в нших – циклічно (“Терень”) і т.д. Об’єднує ж усі твори категорія характру, потрібного авторові і знайомого читачеві. Представлена класична дихотомічна пара “герой-антигерой” виглядає новою і неоднозначною, бо нема категорійного ототожнення: бідний-герой, багатий-антигерой. Ця пара не визначає перипетійного боку творів та їхнього змісту. Вона має два паралельні шляхи втілення, які позначені сумнівами автора і читача.