Разом з тим не будемо забувати, що ціною величезних зусиль всієї української педагогічної громадськості і О.Торонського зокрема, хоча і з названими вище недоліками, українська освіта здобула свого першого підручника з української літератури для старших класів шкіл і гімназій. Це важливий науково-методичний факт є не тільки свідченням про досягнення вітчизняної педагогічної науки, але й видатним здобутком усього українського суспільства, роздертого у ті часи між двома чужими державами і приреченого, здавалося б, на духовне зубожіння. Отже, школа одержала підручник, в якому вперше українська література постала як суспільно-культурне явище в його історичному розвитку.
Активним противником використання мішаної “мови” у підручнику О.Торонського та інших літературно-методичних недоліків став О.Барвінський, “політичний провідник українського народу в Галичині, видатний педагог”, активний борець із москвофільством.Він створив оновлену навчальну книгу з літератури для шкіл і гімназій, принципи укладання якої залишалися актуальними до початку ХХ ст. і слугували зразком для багатьох укладачів Західної і Східної України, для далекої української діаспори в Сполучених Штатах Америки, в Канаді, в Бразилії та Арґентині.
Треба відзначити, що ім’я педагога, філолога і політика О.Барвінського та його вагомі здобутки у багатьох галузях українського духовного життя практично були вилучені з історії педагогіки і методики літератури аж до початку 90-х років ХХ ст. Пам’ять про видатного українця, вченого, педагога і письменника тотально нищилася радянською владою на західноукраїнських землях починаючи з 1939 року. Складна ідеологічна боротьба в Галичині у ХІХ ст. розглядалася радянською наукою навмисно спрощено, з вульгарних соціологічних та партійних позицій, які були далекими від розуміння труднощів становлення української культури в умовах колоніального гніту.
Якщо ж О.Барвінського радянські вчені і згадували, то лише у негативному плані, як приклад дрібнобуржуазного і націоналістичного діяча (звісно, в їхньому розумінні!), який вів запеклу боротьбу з революціонерами-демократами Галичини і був прихильником злочинної українсько-польської угоди[18].Та навіть побіжний неупереджений погляд на діяльність О.Барвінського, відгуки і спогади про нього його сучасників свідчать про інше: це був справжній патріот України, діяльність якого була високо оцінена в Галичині ще за його життя, і правдиве слово про нього сьогодні відроджується.
У підручниках О.Барвінського ( пізніше і в інших авторів-укладачів) містився вступний оглядовий матеріал певного періоду розвитку літератури і художні тексти до вивчення. Про структуру одного з перших своїх підручників з української літератури О.Барвінський писав у спогадах: “Була се здоровенна скирта паперу, обчислена на 80 печатних листів, до вибору, записаного виїмками з усної словесности народної, з українських, галицьких і буковинських письменників, з поглядом на усну словесність і з життєписами письменників”.В листі до Д.Танячкевича за 1868 р. О.Барвінський писав про основні компоненти нового підручника з літератури: “Твори авторів мають попереджати біографії, а при кінці має бути короткий огляд цілої нової літератури”.
Такий підхід визначив форму і зміст підручника з української літератури на кілька десятиріч наперед. Це був результат багаторічної плідної співпраці провідного педагога і політичного діяча Галичини О.Барвінського з видатним українським письменником, літературознавцем і педагогом П.Кулішем, який двічі відвідував О.Барвінського і провадив з ним листування з різних наукових і видавничих аспектів протягом багатьох років. Слід додати, що Куліш, крім того, написав до першого підручника О.Барвінського нарис історії українського фольклору. Він використовувався О.Барвінським практично в усіх наступних виданнях навчальних книжок з літератури для старших класів шкіл і гімназій. Про вагомість цієї праці П.Куліша свідчить той факт, що О.Барвінський перевидав цей нарис окремою книжкою на початку ХХ ст.
Отже, навчальна книжка з літератури, незважаючи на кордони, стала витвором загальноукраїнським. А методика і практика вивчення української літератури для старших вперше здобула підручник, побудований на принципах послідовного розвитку курсу літератури.
Свою “Руську читанку” для середньої школи і гімназії О.Барвінський видав у 1870 р. (ч.І). Це була “Усна словесність”. А в 1871 р. (ч.ІІ) — “Писану словесність” у двох частинах. Перша частина містила в собі уривки з творів письменників, а також їхні біографії від давнини включно до Т.Шевченка, а друга подавала навчальний матеріал післяшевченківського періоду розвитку літератури.
Видатний історик і теоретик української літератури І.Франко дав таку високу оцінку цій подвижницькій педагогічній праці О.Барвінського: “Сі три томи мали служити як учебники руської мови і письменства в класах шостому, сьомому і восьмому. В порівнянні уживаної перед тим читанки Торонського, якої редактор, хоч і не зовсім виразно, хилився до москвофільства .......читанка Барвінського творила дуже значний поступ, а фонетика, захована в писаннях українців, приготовлювала побіду фонетичного правопису в цілім письменстві”[22, 365].
Позитивні результати в укладанні підручників з літератури О.Барвінський втілив у своїй навчальній книзі “Виїмки з українсько-руської літератури”. Уведений ним термін “українсько-руський”, а також фонетичний правопис у підручниках (кулішівка) стали нормативними для шкіл Галичини з 1892 року.
Укладач удосконалював підручник літератури, враховуючи зміни в педагогіці і методиці, а також орієнтуючись на здобутки українського літературознавства. Його наступниками у підручникотворенні стали Ю. Романчук, О.Огоновський, Й.Застирець, К.Лучаковський, М.Возняк.
Нові підручники з літератури характеризує тенденція до вживання літературної української мови та переборення залишків так званого язичія, прагнення укладачів подавати в історичній ретроспективі справжні шедеври української літератури для вивчення, орієнтація на духовне збагачення молодого покоління ідеями українського патріотизму, почуттями любові до своєї героїчної історії тощо.
Треба додати, що О.Барвінський працював не тільки над створенням підручників з літератури. Він також переклав для старших класів гімназій українською мовою з німецької підручники з географії та історії, а з польської мови підручники всесвітньої історії. Заслуги О.Барвінського перед українською педагогікою величезні, ці здобутки вимагають сьогодні належної пропаганди і ретельного вивчення у педагогічних вузах і факультетах України. Українське відродження в Галичині у другій половині минулого століття закономірно дало право називати Західну Україну П'ємонтом української культури. Бо саме тут могла існувати і розвиватись українська школа, створювались основи вищої школи, друкувались художні твори багатьох східноукраїнських письменників. Це стало можливим завдяки наполегливій праці і боротьбі за права українського народу української інтеліґенції Галичини.
Отже, українська методична думка почала виробляти нові, життєво необхідні підходи до створення навчальної книжки з літератури. Цей процес удосконалення, долаючи перешкоди різноманітного характеру, згодом висунув і адекватний новій навчальній книзі термін — “підручник літератури”.
Необхідно зазначити, що довгий час у ХІХ ст. навчальна книга з літератури для старших класів носила різні назви. Це “руска читанка”, “руський учебник”, “елементарна книга” тощо. Разом із пошуками адекватної назви робилися спроби розвивати методичний апарат книжки — виважену систему питань і завдань, які ведуть учнів до засвоєння поданих у підручнику знань, розвивають необхідні уміння і навички. Цей процес спочатку захопив підручники-читанки для початкової школи, пізніше — навчальні книги для середніх і старших класів шкіл і гімназій. Радикальні зміни у змісті навчальної книжки (виникнення та урізноманітнення методичного апарату) стали можливими лише у кінці ХІХ — на початку ХХ ст., коли в педагогіці (перш за все у Західній Європі — О.В.) запанували теорії Дьюї, Торндайка, Кілпатрика та інших психологів і філософів, згідно з якими процес навчання повинен являти собою ланцюг самостійних відкриттів учнями. На творення підручника української літератури впливав і процес гуманізації освіти. Отже, педагогічна наука починає враховувати у процесі навчання особистість учня, його пізнавальні рефлексії, орієнтуватись на них у складанні навчальних програм в укладанні навчальних книжок.
У ХІХ ст. методика літератури виокремлюється в самостійну наукову дисципліну з її термінологічним апаратом і науковими поняттями, зокрема назви навчальної книжки.
Вперше в методиці літератури визначення навчальної книги для середньої школи з літератури як “підручника” вжив педагог Й.Застирець. У 1902 р. він видав у Львові “Підручну історію руської літератури від найдавніших до наших часів”. Хоча книжка викликала у І.Франка цілу чергу зауважень педагогічного і літературознавчого характеру, її видання засвідчило народження важливого терміна на позначення навчальної книжки з літератури для шкіл і гімназій. Відтоді підручниками стали називати навчальні книжки з літератури для середньої і старшої ланок шкільної освіти, а такий термін на позначення навчальної книжки, як читанка, став вживатись виключно у початковій ланці освіти.