2.2 Аналіз образу Гамлета
«Гамлет» – найважча для тлумачення зі всіх трагедій Шекспіра унаслідок надзвичайної складності її задуму. Жоден твір світової літератури не викликав такої кількості суперечних пояснень. Гамлет, принц данський, дізнається, що його отець не помер природною смертю, а був зрадницький убитий Клавдієм, що оженився на вдові покійного і що успадкував його престол. Гамлет присягається віддати все життя справі мести за отця – і замість цього впродовж чотирьох актів роздумує, корить себе і інших, філософствує, не роблячи нічого рішучого, поки в кінці п'ятого акту не вбиває, нарешті, лиходія чисто імпульсний, коли дізнається, що той отруїв його самого. Що ж є причиною такої пасивності і видимого безвілля Гамлета? Критики убачали її в природній м'якості душі Гамлета, в надмірному «інтелектуалізмі» його, що вбиває нібито здібність до дії, в його християнській лагідності і схильності до всепрощаючого. Всі ці пояснення суперечать найяснішим вказівкам в тексті трагедії. Гамлет за вдачею своєю зовсім не безвольний і не пасивний: він сміливо кидається услід за духом отця, не коливаючись, вбиває Полонія, що сховався за килимом, проявляє надзвичайну винахідливість і мужність під час плавання до Англії. Річ не стільки в натурі Гамлета, скільки в тому особливому положенні, в яке він потрапляє. [13]
Студент університету Віттенбергського, що весь пішов в науку і роздуми, тримався далеко від придворного життя, Гамлет раптово відкриває такі сторони життя, які йому раніше «і не снилися». З його очей немов спадає пелена. Ще до того, як він упевнився в лиходійському вбивстві свого отця, йому відкривається жах непостійності матери, що вийшла повторно заміж, «не встигнувши зносити черевиків», в яких ховала першого чоловіка, жах неймовірної фальші і розбещеності всього датського двору (Полоній, Гільденстерн і Розенкранц, Озрік та інші). В світлі моральної слабкості матери йому стає ясно також етичне безсилля Офелії, яка, при всій її душевній чистоті і любові до Гамлета, не в змозі його зрозуміти і допомогти йому, оскільки у всьому вірить і покоряється жалюгідному інтриганові – своєму отцеві. [13]
Все це узагальнюється Гамлетом в картину зіпсованості світу, який представляється йому «садом, порослим бур'янами». Він говорить: «Весь світ – в'язниця, з безліччю затворів, темниць і підземель, причому Данія – одна з гірших». Гамлет розуміє, що справа не в самому факті вбивства його отця, а в тому, що це вбивство могло здійснитися, залишитися безкарним і принести свої плоди вбивці лише завдяки байдужості, потуранню і догоджанню тих, що всіх оточують. Таким чином, весь двір і вся Данія виявляються учасниками цього вбивства, і Гамлету для здійснення мести довелося б озброїтися проти всього світу. З іншого боку, Гамлет розуміє, що не він один постраждав від розлитого навколо нього зла. У монологу «Бути або не бути?» він перераховує бичі, що терзають людство:»… плети і знущання століття, гне сильного, насмішку гордівника, біль ганебної любові, суддів неправду, зарозумілість властей і образи, що лагодяться покірливій заслузі». Якби Гамлет був егоїстом, який наслідував виключно особисті цілі, він швидко розправився б з Клавдієм і повернув би собі престол. Але він мислитель і гуманіст, стурбований загальним благом і що відчуває себе відповідачем за всіх. Гамлет тому повинен боротися з неправдою всього світу, виступивши в захист всіх пригноблюваних. Такий сенс його вигуку (в кінці першого акту):
Століття розхиталося; і найпоганіше
Що я народжений відновити його!
Але таке завдання, на думку Гамлета, непосильне навіть для наймогутнішої людини, і тому Гамлет відступає перед нею, йдучи в свої роздуми і занурюючись в глибину свого відчаю. Проте, показуючи неминучість такої позиції Гамлета і його глибокі причини, Шекспір зовсім не виправдовує його бездіяльність і вважає її хворобливим явищем. Саме у цьому і полягає душевна трагедія Гамлета (те, що критикою XIX века було названо «гамлетизмом»). [6; 46]
Своє відношення до переживань Гамлета Шекспір дуже ясно виразив тим, що у нього Гамлет сам оплакує свій душевний стан і корить себе за бездіяльність. Він ставить собі в приклад юного Фортінбраса, який «із-за билинки, коли зачеплена честь», веде на смертний бій двадцять тисяч чоловік, або актора, який, читаючи монолог про Гекубу, так проникся «вигаданою пристрастю», що «весь став блідий», тоді як він, Гамлет, немов боягуз, «відводить словами душу». Думка Гамлета настільки розширилася, що зробила неможливою безпосередню дію, оскільки об'єкт устремлінь Гамлета став невловимий. У цьому корінь скептицизму Гамлета і видимого його песимізму. Але разом з тим така позиція Гамлета незвичайно загострює його думку, роблячи його гострозорим і неупередженим суддею життя. Розширення і поглиблення пізнання дійсності і суті людських відносин стає як би життєвою справою Гамлета. Він зриває маски зі всіх брехунів і лицемірів, з якими зустрічається, викриває всі старі забобони. Часто вислови Гамлета повні гіркого сарказму і, як може показатися, похмурій мізантропії; наприклад, коли він говорить Офелії: «Якщо ви добродійні і красиві, ваша чеснота не повинна допускати бесід з вашою красою… Піди в монастир: до чого тобі плодити грішників?», або коли він заявляє Полонію: «Якщо приймати кожного по заслугах, то хто уникне батога?» Проте сама пристрасність і гіперболізм його виразів свідчать про гарячність його серця, страждаючого і чуйного. Гамлет, як показує його відношення до Горація, здібний до глибокої і вірної дружби; він гаряче любив Офелію, і поривши, з яким він кидається до її труни, глибоко щирий; він любить свою матір, і в нічній бесіді, коли він терзає її, у нього прослизають риси зворушливої синової ніжності; він достовірно делікатний (перед фатальним змаганням на рапірах) з Лаертом, у якого він щиро просить вибачення за недавню різкість; останні слова його перед смертю – вітання Фортінбрасу, якому він заповідає престол ради блага своєї батьківщини. Особливо характерний, що, піклуючись про своє добре ім'я, він доручає Горацію повідати всім правду про нього. Завдяки цьому, висловлюючи виняткові по глибині думки, Гамлет є не філософським символом, не рупором ідей самого Шекспіра або його епохи, а конкретною особою, слова якої, виражаючи його глибокі особисті переживання, набувають через це особливої переконливості. [8; 125]
Які ж риси жанру трагедії-помсти можна виявити в «Гамлеті»? Як і чому ця п'єса виходить за рамки цього жанру?
Помста Гамлета не вирішується простим ударом кинджала. Навіть практичне здійснення її натрапляє на серйозні перешкоди. Клавдій має надійну охорону, і до нього не можна підступитися. Але зовнішня перешкода менш значно, чим те етичне і політичне завдання, яке стоїть перед героєм. Щоб здійснити помсту, він повинен зробити вбивство, тобто такий же злочин, яке лежить на душі Клавдія. Помста Гамлета не може бути таємним вбивством, вона повинна стати публічною карою злочинця. Для цього треба зробити очевидним для всіх, що Клавдій – низовинний вбивця.
У Гамлета є і друге завдання – переконати матір в тому, що вона зробила серйозне етичне порушення, вступивши в кровозмісний брак. Помста Гамлета повинна бути не тільки особистим, але і державним актом, і він усвідомлює це. Така зовнішня сторона драматичного конфлікту. [10; 70]
У Гамлета є своя етика мести. Він хоче, щоб Клавдій дізнався, за що його чекає кара. Для Гамлета справжня помста – не фізичне вбивство. Він прагне порушити в Клавдії свідомість його провини. Цій меті присвячені всі дії героя аж до сцени «мишоловки». Гамлет прагне до того, щоб Клавдій проникся свідомістю своєї злочинності, він хоче покарати ворога спочатку внутрішніми терзаннями, муками совісті і лише потім завдати удару так, щоб він знав, що його карає не тільки Гамлет, а етичний закон, вселюдська справедливість.
Убивши мечем Полонія, що сховався за завісою, Гамлет говорить:
Що до нього
То я тужу; але небеса веліли
Їм покаравши мене і мною його
Щоб я став бичем їх і слугою.
У тому, що здається випадковістю, Гамлет бачить прояв вищої волі. Небеса поклали на нього місію бути бичем і виконавцем того, що їх визначило. Так дивиться Гамлет на справу помсти. [7; 225]
Давно була відмічена різноманітна тональність трагедій, змішення в них трагічного з комічним. Зазвичай у Шекспіра носіями комічного є персонажі низького звання і блазні. У «Гамлеті» немає такого блазня. Правда, є третьестепенные комічні фігури Озріка і другого дворянина на початку другої сцени п'ятого акту. Комічний Полоній. Всі вони піддаються осміянню і самі смішні. Серйозне і смішне перемежається в «Гамлеті», а іноді і зливається. Коли Гамлет описує королеві, що всі люди їжа для черв'яків, жарт виявляється одночасно загрозою супротивникові в тій боротьбі, яка відбувається між ними. Шекспір будує дію так, що трагічна напруга змінялася сценами спокійними і глузливими. Те, що серйозне перемежається смішним, трагічне – комічним, піднесене – повсякденним і низовинним, створює враження справжньої життєвості дії його п'єс.