Російські поети не тільки по-своєму поглибили символізм як мистецтво слова, вони міцно пов'язали його з драматизмом і напруженістю епохи на рубежі ХІХ і ХХ ст.
Російський символізм - багатогранне явище, що виникло в атмосфері глибокої соціальної і духовної кризи, яка і зумовила суперечливий стан мистецтва цієї епохи. На різних етапах і у різних художників символізм служив виразом неоднорідних концепцій і політичних симпатій, що виявлялося як в творчих, так і в особистих долях письменників. Разом з тим, в поглядах, як і в світовідчуванні російських символістів були загальні риси, що дало їм можливість об'єднатися в самостійну і впливову групу.
Російські поети дивилися на символізм, як на засіб створення нового типу художнього мислення, який будується на відтворенні світу явищ не в його матеріальній формі, а у вигляді того, що ознаменувало б якусь багатозначну ідею, що знаходиться за межами чутливого сприйняття. Роль виразника прихованих реальностей відводилася при цьому символу, з яким зв'язувалося уявлення про смислову текучість, потенційну багатозначність художнього образу.Категорія символу, що дала назву всій течії, утвердилася в поетиці російського символізму в результаті абсолютизації однієї з особливостей художньої творчості взагалі. Вона опинилася зручною для виразу ідеї багатосмисленності світу, - в її "гетевському" виразі, що протистоїть алегорії ("...все скороминуще є тільки символ", Фауст, ч.2). Символ є вираз "безмежної сторони думки", стверджував Д.Мережковський. "Символ тільки тоді є дійсним символом, коли він невичерпний і безмежний в своєму значенні, коли він прорікає на своїй сокровенній (ієратичній і магічній) мові натяку і навіювання щось незгладиме, неадекватне зовнішньому слову. Він багатоликий, багатозмістовний і завжди темний в своїй глибині".
«Для високого мистецтва образ наочного світу — тільки вікно в нескінченність», - писав Ф. Сологуб. Саме тому «у високому мистецтві образи прагнуть стати символами, тобто прагнуть до того, щоб вміщати в себе багатозначний зміст» («Російська думка», 1915 № 12, з. 41) [3;472]. Манера («мова не про те, про що говорять слова», за визначенням Р. Гуковського) символічного інакомовлення, викликана боязню спрощено-однозначного сприйняття дійсності, визначила відмінність символістів від письменників інших напрямів. Вона відповідала їх загальному відношенню до мистецтва, якому, як стверджувалося, належить тепер бути виключно відтворенням внутрішнього світу особи, замкнутої у сфері лірично-піднесеного «Я», значної лише з боку «прихованих» переживань і прихованих душевних рухів. Закономірності історичного і природного життя сприймаються поетами символістами виключно крізь призму дії їх на психічний склад і внутрішній світ особи, яка стає показником загального стану життя. Описи, побутові сцени, об'єктивні характери також набувають «додаткового» — багатозначно-інакомовлення сенсу (особливо в художній прозі Мережковського, А. Білого, Л. М. Ремизова і ін.). Повсюдного поширення набуває лірика і ліричний початок взагалі (що і зумовило, мабуть, переважаюче устремління символістів до поетичної творчості); вагомого впливу ліричного початку зазнали і драматургія (драми А. А. Блоку), і проза, і критика (статті Блоку І.Ф.Анненського). У поезії ж усвідомлено віддається перевага ліричним жанрам, що ставило її перед необхідністю виявлення нових можливостей. Символісти роблять вірш багатозначним і багатоплановим, розширюють систему образотворчих засобів, широко використовують музичний початок. Культивуються нові жанри — лірична поема,віршотворчий цикл. Внутрішня цілісність отримує віршотворча збірка; зв'язність оповідання знаходить тут опору в безперервності внутрішнього (ліричного життя самого поета, який і виявляється героєм своїх творів .
Оформлення російського символізму в самостійну течію, в «школу творчості» і «лабораторію шукань» (А. Білий) відбувалося в епоху небачених суспільств, потрясінь, коли змінювалася соціальна структура суспільства, а класові зіткнення приймали відкритий характер, в епоху гострих суперечностей і напружених шукань у всіх сферах ідеології і мистецтва. Мотивам безвиході, страху перед життям, тривоги і відчаю, характерним для ідеології декадансу, полярно протистояло активне, насичене соціально-історичним оптимізмом життєсприйняття, яскраво виражене, наприклад, в творчості М. Горького. Дія полярних умонастроїв в їх різному заломленні позначалася на російському символізмі на протязі усієї його історії. Мотиви занепаду характерні, наприклад, для поезії Мережковського, 3. Гиппіус, Сологуба, тоді як для Д. Бальмонта, A. Білого, А. Блоку, Вячеслава Іванова, В. Брюсова характерні інші тенденції. Для багатьох із них улюбленим є образ сонця («Будемо як сонце», «Золото в лазурі» і ін.). Істотна для «молодших символістів» і тема «зірок» як ознаки прийдешніх світлих змін. Російський символізм в цілому не зводиться до декадентства, як не зводиться творчий шлях окремих його представників до подолання декадентства. Історично, конкретніше було б говорити про наявність в російському символізмі декадентських тенденцій, в різні періоди його еволюції що проявляли себе з неоднаковою інтенсивністю. Їм протистоять теми і настрої, пов'язані з революційною ідеологією (особливо в 1905—06), і цивільні мотиви інших представників російського символізму. Спроби відмежувати символізм як літературну течію від декадентства як специфічного світовідчування мали місце вже в 90-і рр. З часом і самі символісти відмежовувалися від декадансу, в чому позначилася гуманістична традиція російського мистецтва, орієнтованого на ідеал духовної цілісності і суспільної значущості (хоча сам термін уживається для позначення всієї кризової епохи рубежу вв.). Одночасно, проте, намітилося прагнення співставити ці два поняття, що пізніше було підхоплен вульгарно-соціологічною критикою, що фактично зняла проблему російського символізму і його національної своєрідності. Розмежування символізму і декадентства як явищ, які перебували в близьких, але не тотожних сферах, було проведене сучасними дослідниками (Б. Ейхенбаум, Д. Гинзбург, Д. Максимов, А. Федоров, B.Жирмунський і ін.); воно дозволяє в більш широкій історичній перспективі побачити шлях, виконаний російськими поетами початку століття. Філософська основа російського символізму, крім А.Шопенгауера, характеризується іменами Р.Вагнера, Ф.Ніцше, який сприймався як філософ трагедії, що повернув життя її трагічному богові Діонісу, і особливо — Вл.Соловйова, який, проте, був «присутній» в свідомості російських поетів не як творець релігійно-філософської системи, а як поет-пророк, «провісник... подій, яким належало розвернутися в світі» [9;155].
Так створювалася атмосфера напруженого очікування, в якій творили російські поети. Їх специфічне сприйняття епохи реалізовувалося у вигляді особливих знаків-символів, якими міг стати будь-який реальний факт, якщо він отримував розширене і «таємниче» тлумачення («знаки» природні — зірки, заходи сонця, ніч, туман, світанок; побутові — пожежі, дим, таємничі зустрічі; історичні — скіфи, монголи, крах цивілізацій; біблейські і культові — білий і блакитний колір, білі троянди, Христос, образи апокаліпсису і т. д.). Символісти не відкидали ні повсякденності, ні реальної історії, але використовували те і інше у вигляді «опорних пунктів» для збагнення прихованої суті світу: «а realibus ad realiora» (тобто від реальності «зовнішньою», доступною, до реальності вищою, позамежною) — гасло Вячеслава Іванова. Вищою реальністю нерідко ставали закономірності самого історичного і природного життя, хоча знову-таки в «таємничому» тлумаченні. «Як літературна течія, - писав Ф.Сологуб, – символізм можна охарактеризувати в прагненні відобразити життя в цілому, не із зовнішньої тільки його сторони, не з боку приватних його явищ, а образним шляхом символів, зобразити по суті те, що, криючись за випадковими, розрізненими явищами, утворює зв'язок з Вічністю, із вселенським, світовим процесом. В результаті, як відмітив В.Жірмунський, фактично знімалася грань «...між об'єктивною дійсністю і суб'єктивним відчуттям, між природою і душею поета». Осмислення дійсності поступалося місцем її образно-символічній «трансформації». Особливе вирішення отримувала в творчості символістів проблема особи, що знаходиться, на їх думку, у владі двох «залежностей»: нижчою — від побуту і середовища, використовуваного натуралізмом, і вищою — від Історії і Природи, використовуваної мистецтвом справжнім, в т.ч. сміволізмом. Горда і незалежна по відношенню до середовища, заперечуючи буржуазний побут, особа разом з тим втрачала самостійність, ставала об'єктом «космічних» стихій, чужих метафізиці добра і зла. Це додавало їй трагічної величі (ліричний герой Блока, Білого, Анненського), але позбавляло дієвості. Мистецтво повинне відобразити це нове положення особи в світі, сприяючи тим самим її подальшому «перетворенню». Для цього воно само повинне стати іншим, оскільки реалістична манера вже не відповідає вимогам нової епохи: вона «вичерпана в своїй суті», бо «немає більше природного співвідношення між цією літературною манерою і станом сучасної душі, манерою сучасної душі відчувати». Перший виступ «нових поетів» в Росії — стаття «Старовинна суперечка» Н. Мінського (спільно з І. Ясинським) в київській газеті «Зоря» (24 липня 1884). Він був направлений проти «утилітарного» мистецтва, за мистецтво, незалежне від політичної і іншої злобуденності. Виправдання нових вимог до літератури містилося в книгах Мінського «При світлі совісті» (1890) і Мережковського «Про причини занепаду і про новий перебіг сучасної російської літератури» (1893). Паралельно вони підготували збірки віршів, в т.ч. «Символи» Мережковського (1892), де вперше в російській літературі терміну надано нове значення.