В Ізраїлі Целан зустрічається із своїми чернівецькими друзями: Давидом Зейдманом, Мануелем Зінгером і Іланою Шмуелі. 14 жовтня виступає в Тель–Авіві з короткою промовою перед єврейською спілкою письменників. 15 жовтня, після виступу в Єрусалимі, Целан, розчарований тим, що публіка – в більшості емігранти із Буковини – побачила в ньому не стільки поета, скільки ставшого знаменитим земляка, достроково перериває поїздку і повертається в Париж.
Вірші, написані і Ізраїлі і після повернення звідти, будуть включені в збірник «Подворье времени», виданий у 1976 році.
В одному із своїх листів, звернених до Ілани Шмуелі (12 квітня 1970 року), Пауль Целан писав: «Мои стихи, - ты знаешь, что они, - читай их, я это почувствую…» Поет був переконаний, що «счастлив я был бы только в том случае, если бы смог привести мир к чистоте, правде, незыблемости».
Целан будував деякі твори, спираючись на закони співзвуччя голосів у музичних творах. Зокрема, це «Фуга смерті», «Голоси…», «Стретта».
Це мова поета, який пережив жахіття табору, в якого в концтаборі загинули батьки, який взяв на себе пожиттєву місію говорити, зберігаючи пам’ять про загиблих. Це і є мова поета, створюючого вірші після Аушвіца.
За словами Тетяни Баскакової: «Вся его поезия – путь как бы к простоте, но на самом деле простоты в ней нет, потому что то, что он говорит, много–значимо. И, по-моему, целановский стих рождается из стремления сказать точно и кратко – о многом, сложно устроенном».
А сам Целан, відповідаючи на лист, написаний йому від імені учнів Старої гімназії в Бремені в липні 1958 р., після того, як в класі пройшло обговорення вірша Целана «Той синевы…» зазначав: «…Стихотворения имеют некий смысл – смысл, который определённо нельзя уловить посредством простого «прочтения»…Иными словами: делать, отталкиваясь от стихотворения, выводы относительно «настроения… возможно, побудившего» автора это стихотворения написать, - значит покинуть область конкретного и… от стихотворения удалиться… Катящаяся жемчужна, она находится во взаимосвязи со стихотворением…»
Марк Белорусець говорив: «В одной из своих статей переводчик и историк перевода Евгений Витковский написал, что Россия, русская литература, «задолжала» Целану. Русская литература обязана переводчику Блока, Есенина, Мандельштама, Хлебникова, «Бабьего яра» Евгения Евтушенко, переведшому, помимо этого, на румынский язык – ещё в юности – чеховских «Мужиков» и лермонтовского «Героя нашего времени». Она сохранит память о поэте, который своими стихами и прозаическими текстами беседовал с Мандельштамом и Цветаевой, в библиотеке которого было около было около пятисот русских книг».
В дев’яності роки Айгі публікує прозаїчний текст «В шорохи-и- шуршания... – возвращаясь к Паулю Целану», саме тому «повертаючись», що років за десять до того він написав вірші про Пауля Целана. Ось вони:
Последний овраг
(Пауль Целан)
М.Брода
Поднимаюсь;
так строят
в хождении
храм.
Веет братство, - мы в облаке этом:
я (с незнакомым мне словом
как будто оно не в уме) и полынь (беспокойною горечью
рядом толкающая
мне это слово),
о, снова полынь.
Глина, сестра.
И, из смыслов, единственно бывший ненужным и главным,
здесь (в этих комьях убитых)
как имя никчемное. Им
пачкаюсь я, подымаюсь
в очень простом – как огонь – озареньи,
чтобы отметиться метой последней
вместо – вершины; она
пустым (ибо все уже отдано)
лицом: будто место безболья
высится – по-над полынью.
(…И форма была
Не увидена …)
А облако:
стали слепее (безликостью полой),
дно – без движенья; свет
как от разверзтости – камня.
Все более вверх.
1983
Висновки
Сніг – то дрібне холодне молоко,
січневим дітям хочеться зігрітись
і голі кості гладить Голокост,
щоб жити – так же хочеться пожити.
Окремі круки криво креслять сніг,
лишаючи минущі візерунки,
вони злетять: всіх вистачить на всіх
дзьобами рвати плоть – манірно, лунко.
Зубами лячно шкіритись в мороз,
тут час, як біль, коли вже довмираєм
останнім сховком буде Голокост,
останнє свято стане світлим Раєм…
(Автор не відомий)
У кінці серпня і на початку вересня 1941 року в Малині та селах району нацисти страчували єврейське населення. З жахом згадують малин чани, як вулицями міста гнали на розстріл невеликі колони євреїв, а в кінці цієї страдницької процесії їхала вантажівка із єврейськими дітьми… Лише в болоті неподалік села Ксаверів окупанти розстріляли 50 євреїв – стариків, жінок.
У Чоповичах прозвучав наказ населенню єврейської національності взяти документи, цінні речі і зібратися на селищному майдані. Всіх вишикували в колону і повели на «стримівську» дорогу. За свідченням очевидців частина євреїв тягнули гармату. Їх супроводжували поліцаї. Більше їх ніхто не бачив…
Ходять чутки, що частину євреїв було розстріляно в Чоповичах там, де згодом збудували танцювальний майданчик. Це можна частково довести, так як під час будування на тому місці було знайдено кістки й документи людей. Отже, можна стверджувати, що в Чоповичах було знайдено місце розстрілу єврейського населення. Вражає одне, що зараз на місці захоронення танцює і розважається молодь. Більшість добре знає про страшну історію майданчика, але, на жаль, не звертає уваги. Автор роботи щиро співчуває загиблим душам і ще більше співчуває тим, хто не цікавиться своєю історією, історією свого народу…
Ніхто не забутий – ніщо не забуто…
Хай їх душі покояться з миром!
Список використаних джерел та літератури
1. Гвідо Кнопп. Голокост. Неизвестные страницы истории.
2. Левітас Ф.Л. Доля єврейського народу в курсі всесвітньої історії // Відродження. – 1995. - № 5 – 6. – с. 69 – 73.
3. Марк Белорусець. Пауль Целан. Стихотворения. Проза. Письма. – М.: ООО «Ад Марнигем Пресс», 2008. – с. 736.
4. Марченко Наталія. Тема Голокосту в світовому літературному контексті // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2008. - № 4. – с. 49 – 51.
5. Рагінський М.Ю. Нюрнберг: перед судом истории.
6. Типиченко С.В. Сповіді, обпалені війною: за щоденниками дітей Другої світової війни // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2005. - №10. – с. 57 – 61.