А Саул
Бере і город і аул,
Бере дівча, бере ягницю,
Будує кедрові світлиці,
Престол із золота кує
[9, 526].
Проте його жорстокість не проходить безкарно: Саул втрачає глузд, і його не рятує навіть потурання найменшим забаганкам, які запопадливо демонструють лакизи із свити. Жертвами його тиранії стає найближча рідня, він мало не вбиває гусляра Давида, якого також Шевченко наділяє епітетом “лукавий". Концепція твору Тараса Шевченка очевидна. Її так формулює Леонід Білецький: “... найбільше зло для вільного народу - царі. Від них - війни й неволя. Поки народ був вільний, доти був щасливий. [...] І такий стан державного ладу став поетові найбільше ненависний. Поет не міг примиритись із царською сваволею, що принесла в народ тільки насильство і неправду” [10, 340].
Художньою особливістю “Саула” є параболічність. Під параболою в античних і середньовічних трактатах мали на увазі розгорнуту метафору, притчу, в якій думка автора розкривається через зображення матеріалу в переносному сенсі. Вперше Тарас Шевченко використав біблійний історичний сюжет для створення своєрідної параболічної сатири на самодержавство в поемі-циклі “Царі". Як справедливо зауважив Ю.О. Івакін, про перспективність для нього “саме такої параболічної історії свідчать написані вже після заслання “Неофіти” й “Саул" [11, 228]. Нагадаємо, що поему “Саул" Тарас Шевченко написав 1860 р., наприкінці свого життєвого шляху, в ній він репрезентує домінанту антропоцентристського мислення, на характерність якого першим звернув увагу Дмитро Чижевський.
Нині ряд авторитетних дослідників стверджують, що “Кобзар" є наскрізь християнською книгою, яка доводить неухильну еволюцію світогляду автора від старозавітних до євангельських вартостей. Зокрема Г. Штонь пише: “Каземат, як на мене, став місцем остаточного прощання в Шевченкові (і з Шевченком) людини “ветхої", на місце якої (не на повсякчас, але в духовному плані назавжди) прийшла людина нова, котра простила своїх ворогів, звільнилася від козацько-гайдамацької революційності” [12, 20]. Не заперечуючи парадигму Шевченкового духовного буття, що виразно підтверджують новозавітні за своїм пафосом твори, які переважали в його творчості останніх літ, мусимо визнати, що Шевченко як пристрасний бунтар, послідовний у своїй імпульсивній ненависті до ворогів, існував до останку в палких рядках “Кобзаря". Його звертання до руйнівної стихії в емоційній природі знедоленої людини не раз піддавались обструкції критиками. І йдеться не лише про В. Бєлінського з його негативним ставленням до ряду творів Шевченка чи про аналіз “гарячого" поета “холодним" (за визначенням Д. Донцова) професором М. Драгомановим, - сам Т. Шевченко говорив знайомим, що не слід його “Гайдамаки” давати читати молодим дівчатам.М. Драгоманов був невисокої думки про останні “противуцарські" твори Шевченка, який все-таки “не міг набрати проти царів іншого матеріалу, окрім того, що давала йому Біблія з її патріархальною деспотією". І далі, очевидно, про поему “Саул": “Цар Шевченка у 1860 р. не пішов далеко од того, яким страхав жидів пророк Самуїл, - що, мовляв, одніматиме в вас жінок і т. ін. ” [13, 59]. Саме таким можновладцям старозавітного типу адресує свої інвективи Кобзар.
Проте осмислення Шевченкового гніву завдяки проникливим аналітикам у ХХ ст. принесло свої результати. Загальноприйнятою стала оцінка, яку, скажімо, вельми точно передає Євген Маланюк - поет, що також болісно прямував від тотального заперечення неправди і несправедливості, від жадоби помсти до прийняття Божого милосердя як найвищого дару життя. Він писав: “Шевченків лютий гнів був завше проявом його великої любові, тієї, що за неї він, людина глибокої й органічної релігійності, - готовий був “проклясти самого Бога” і “душу погубить” [14, 30].
Варто поглянути на Шевченків “Саул" ще під одним кутом зору. Іманентною рисою творчості Великого Кобзаря вважають пророцтво. Власне, великий поет завжди залишає нащадкам думки, які варто знову і знову осмислювати на новому історичному витку. Мрія про царя, нехай “од козлищ і свиней", але - СВОГО, як у людей, привела на престол Саула. Чи не переживаємо ми з вами такий час, коли на хвилі спраги демократії ми, “раби німії", віддаємо в руки кермо держави новим Саулам і їм поклоняємось? Врешті, чи може взагалі бути влада моральною? Не може, відповідає Тарас Шевченко, якщо вона в руках аморальних марнославних людей, вознесених над покірною юрбою. Поема Т. Шевченка надовго залишиться твором-пересторогою, що не втрачає своєї актуальності і нині. Бо горе, як пише Шевченко, не лише в тому, що “ростуть і висяться царі”, але і в тому, що “дрібніють люди на землі". І процес цей є апокаліптичним, якщо не поставити на сторожі них Слово патріотів-гуманістів.
Леся Українка, яка взяла на себе місію будителя нації наприкінці ХІХ століття, здатна була по-шевченківськи не миритись з соціальною наругою. Але її інтерпретація Саула відбувається в зовсім іншій площині і свідчить про модерністські пріоритети поетеси, які вже чітко виразились на зламі століть. Леся Українка не могла не знати Шевченкового “Саула”, який побачив світ 1876 р. в празькому виданні “Кобзаря", і, звісно, його оцінку М. Драгоманова. Навряд чи її бачення антицарських творів останніх років Шевченка принципово відрізнялось від дядькових, що вважав їх “слабенькими по своїй роботі".
Генетичну спорідненість “Саула” Лесі Українки скоріше можна побачити з віршем “Душа моя похмура" лорда Байрона, якого вона глибоко шанувала і перекладала. Поезія Байрона починається такими рядками:
Душа моя смутна.
Мерщій, співець, мерщій!
Ось арфа золота:
Нехай персти твої, пробігши враз по ній,
Розбудять в струнах звуки раю (переклад автора - С. К).
За жанром твір Лесі Українки - монолог. Його пафос - пристрасно-сповідальний. Очевидна принципова стилістична різниця між інтерпретацією біблійної постаті двома видатними українськими поетами: якщо у Шевченка Саул “зовнішній”, то у Лесі Українки “внутрішній"; якщо у Шевченка функція царя-пророка обмежена притчевою роллю, то у Лесі Українки бачимо психологічну спробу проникнути в скрите “Я” коронованої, але нещасливої людини, обтяженої владою. По суті корона Саула прирівнюється до “тернового вінця", яку він отримав не за своєю волею, тому і не до снаги йому її тягар.
Про вдумливе ставлення Лесі Українки до першоджерела твору свідчить чотири фрагменти з Книги Царств, які Леся Українка використовує як епіграфи до свого монологу. Знаємо, що критичне ставлення поетеси до християнства не заважало їй захоплюватись Святим письмом. “В Біблії, - писала вона, - окрім всього іншого, маса дикої, грандіозної поезії, і мені скучно, коли я її довго не читаю... ” [15, 125]. “Саул" Лесі Українки не лише показує нам терзання безумного царя, але й дивовижного слухача арфіста Давида. Отже, перед нами Саул - реципієнт, наділений винятковим талантом сприйняття, здатний відчути, що “музика має божу силу”. Ця тема не була чужою Тарасові Шевченкові, що доводить, скажімо, вірш “Заворожи мене, волхве”, “Ну що б, здавалося, слова…". Однак в творчості Лесі Українки її можна зарахувати до найважливіших лейтмотивів. Згадаймо хоч би її ранній цикл “Сім струн", поезію “Ти, дівчино, життям розбита, грай", або ж знамените народження душі Мавки завдяки чарівним звукам Лукашевої сопілки: від “Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає! ” до останнього прохання: “Грай же, коханий, благаю!". Мелодії Давида також торкаються найглибших пластів єства Саула, підточують кремінь на його серці. В музиці він чує плач над самим собою, колишнім звитяжцем, пригніченим власними думками, що викликані віщуванням лукавого духу про безславний кінець свого царювання. Як пророчиця Кассандра, він наділений даром передбачати майбутнє, але не спроможний вплинути на хід подій, тому в повній мірі відчуває таку ж “трагедію правди”. Давид, який своєю арфою гоїть зболену душу Саула, водночас і його підступний ворог: і цей вузол любові-ненависті до музики цар не може розв’язати, хіба що одурити самого себе ілюзією, що він владар “не тільки тіла, а й душі", тому й не повстане проти нього юнак. Такий же по-наївному дитячий раціоналізм проявляє Ономай у драмі “Кассандра”, який не шукає кохання своєї обраниці, оскільки певен: “Як буде тіло це моє, то де ж подінеться душа, адже й вона тоді моєю буде". Проте даремним було сподівання обох: буття душі, а тим більше духу тіло не втримає в своїх обручах, і влада над ними завжди примарна. В мить усвідомлення цієї аксіоми імпульс гніву змушує Саула замахнутись на життя Давида, прибивши його списом до муру. Та, навіть зоставшись один, він не знаходить спокою, позаяк у Давидові він бачить не лише свою погибель, яку відганяє, але й порятунок, якого він себе позбавив. Як і в багатьох своїх творах, Леся Українка уникає однозначного розв’язання конфлікту. Монолог завершується трагічним звертанням в нікуди:
Моя дитино люба!
Мій хлопчику лагідний! Де ти, де ти?
Невже мене ніхто не порятує?
[16, 215].
Отже, Саул, що страждає, у Лесі Українки, мало чим нагадує Шевченкового розпусника і самодура. Між часом створення образів - майже містичні 40 років. І дві іпостасі Саула в зображенні українських письменників переконливо доводять, що за цей період, не зважаючи на стримування літературного процесу епігонами Кобзаря, відбулись кардинальні зрушення: поет, перебуваючи в далеко не сприятливих умовах заблокованої культури, все ж доцільним вважає звертатись не лише до етичних, але й естетичних проблем.
Під “Саулом" Лесі Українки стоїть дата: 19.11.1900 р. Чотирма днями раніше вона написала в листі до О. Кобилянської: “Ви артистка, - в нашій публіці не дуже теє ціниться, але я се люблю над усе" [17, 195]. Як артистка, що розмірковує над таїною сили мистецтва, Леся Українка і виступила у своєму монолозі “Саул”.
Таким чином, ці два несхожих між собою твори підтверджують неухильний поступ української літератури. Соціальна поляризація, характерна для художнього світу Т. Шевченка, зумовила тираноборчий зміст і пафос його притчі про Саула. Натомість Леся Українка спрямовує вістря художнього аналізу на болісний процес розщеплення людської свідомості, її блукання в нетрях оманливих сподівань у координатах, окреслених мистецтвом і владою. Вивчення трактування того чи іншого знакового образу світової культури в українському письменстві не лише дозволяє простежити своєрідність інтеграційних процесів, воно відкриває перспективи пізнання діалогу митців як виразників своєї епохи, поглиблює комплексне осмислення важливої площини національної літературної творчості.