Постаті Лесі Українки і Тараса Шевченка першим міцно пов’язав в національній свідомості Іван Франко, який після півстолітньої смуги епігонського наслідування Кобзаря побачив у юній поетесі могутній талант, рівного якому не було “на всій соборній Україні”. Протягом свого творчого шляху Леся Українка послідовно еволюціонувала від народництва до модернізму. Глибоко шануючи творчість Т. Шевченка, вона не творила з нього культу. У своїх віршах безпосередньо до образу Кобзаря поетеса зверталась тільки в молодості. Але це не завадило літературознавцям співставляти постаті обох письменників та особливості їхнього творчого почерку, що підтверджують, зокрема, численні праці, присвячені творчості Лесі Українки.
Рецепція сучасного стану літературознавства вимагає визнати одними з найактуальніших проблеми компаративістики та інтертекстуальності, які недостатньо розроблялись в минулі десятиліття або ж відзначались однобічністю тлумачення. Плідною, на нашу думку, залишається концепція діалогізму М. Бахтіна, який підкреслював, що будь-яке розуміння є діалогічним за своєю суттю.
Перші кроки до використання методології М. Бахтіна ми вбачаємо в праці Петра Одарченка “Традиції Шевченка в творчості Лесі Українки", де автор основну увагу зосереджує на використанні мотивів “Кобзаря” у творчості поетеси. Дослідник узагальнив зауваження науковців-попередників та накреслив основні напрямки подальшої роботи над зазначеною темою. Однак можливості поєднання двох національних геніїв є значно ширшими за спектром. Вважаємо за доцільне звернути пильну увагу літературознавців на особливості світоглядних позицій двох авторів, порівняння відтворених ними національних архетипів, символів світової культури і т.д.
Добираючи матеріал для співставлення двох визначних письменників, не можна оминути того факту, що в доробку кожного з них є твір під назвою “Саул". Два “українських” Саули досі залишались в різних нішах вітчизняної літератури, але їх зустріч обіцяла бути неминучою. У нашій студії ми спробуємо розглянути ці два твори з метою визначення на однаковому матеріалі проявлених авторами світоглядних та методологічних пріоритетів.
Як відомо, свій перший вірш, присвячений Т. Шевченкові, - “Вмер батько наш" - сімнадцятирічна Леся Українка створила на прохання Миколи Лисенка, а через рік вона написала поезію “На Шевченкові роковини". Однак тільки пізніше написані твори засвідчують усвідомлену поетесою духовну спорідненість з ним.
Водночас нема сумніву, що Леся Українка критично оцінювала спроби канонізувати Тараса Шевченка. Вони нерідко приводили до зубожіння сприйняття творчості письменника, зумовлювали однозначно пласку інтерпретацію його текстів. Свого часу Леся Українка у вірші “Легенда” (1906), пунктирно зазначила, що відбувається з крилатими думками співця (у якому за алюзіями легко впізнати образ Тараса Шевченка), залишеними для нащадків:
... всіх чорнокрилих побілили,
а білих трошки почорнили
і всіх дали позолотить
[1, 340].
А та “позолота", що бряжчить, мов кайдани, “приборкує усім їм крила" і робить жалюгідними. Дослідник Петро Одарченко вважає, що драматичні метаморфози з крилатими думками поета відбувались насамперед через “видавців і виконавців творів Шевченка, які за власним уподобанням переробляли тексти” [2, 42], але, на нашу думку, ці наслідки в громадській думці відбувались не без вини інтерпретаторів, які не завжди спроможні були піднятись до розуміння образів великих поетів, а подекуди просто не помічали їх нових творів. Недарма Т. Шевченко з гіркотою писав на засланні: “Либонь уже десяте літо, // Як людям дав я “Кобзаря", // А їм неначе рот зашито, // Ніхто й не гавкне, не лайне, // Неначе й не було мене” [3, 435]. Відлуння цієї констатації неодноразово можна знайти в листах Лесі Українки. Зокрема 25.10.1904 р. вона пише до матері: “... а в печаті - мовчання. Та що ж, поділю сей фатум з Шевченком, в його компанії і се не сором" [4, 125-126].
Впадає в око суголосність мотивів деяких ліричних віршів обох авторів. Наприклад, відома поезія Лесі Українки “До мого фортепіано” напрочуд близька до Шевченкового “Огні горять, музика грає... ”. Обидва пронизані щемом усвідомлення, що радощі життя оминають поетів, оскільки вони приречені на випробування долі і самотність. Навколо - музика, сміх, безтурботність, “радість і надія в очах веселих" (Т. Шевченко), “швидкий, гучний таночок чиясь весела виграва рука” (Леся Українка), але ліричний герой охоплений тугою, якою оповиті спогади (у Шевченка) або ж передчуття (у Лесі Українки). Дисгармонійна кульмінація в обох поезіях виражена майже одними словами:
... Тілько я,
Неначе заклятий, дивлюся
І нишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу?
[5, 462].
... Здавило серце почуття гірке.
Чого ж я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було?
[6, 68].
Отже, не можна не побачити в Лесі Українки спадкоємця Кобзаря. Та нерідко беручись за близькі теми, вони трактували їх по-своєму, що зумовлено різними епохами та естетичними кредо авторів, один з яких прислужився українському новому письменству як його основоположник, а інший ґенерував нові ідеї на порубіжжі епох, що позначаються прапором народництва і модернізму.
Твори Тараса Шевченка та Лесі Українки з аналогічними назвами “Саул" не перебували в центрі уваги наукових студій. Перш ніж порівняти ці два твори, слід з’ясувати роль біблійних мотивів у творчості обох авторів. За останнє десятиліття ми стали свідками нового, значно глибшого прочитання християнських мотивів у доробку класиків української літератури. До науковців-піонерів, які не лише висвітлюють християнські мотиви в доробку класиків української літератури, але й реінтерпретують низку творів, слід віднести таких дослідників як В. Сулиму, Г. Сивоконя, Т. Гундорову, І. Бетко, В. Погребенника, Л. Мороз, О. Турган, Л. Голомб, Г. Штоня та ін. На нашу думку, найпроникливішим у своєму підході до цього складного питання зарекомендував себе Євген Сверстюк, що завжди демонструє компетентність і коректність, якої часом бракує іншим літературознавцям.
Небезпідставно Є. Сверстюк вважає, що тяглість християнської традиції в українській літературі зумовлена тим, що мова Святого письма була зрозуміла народу, який всотував в себе поняття добра і зла саме через віру. Власне, біблійні твори - це передусім філософські твори. Тараса Шевченка з його максималізмом, відвертим ворогуванням з ворогом, він вважає саме таким біблійним філософом, і аж ніяк не атеїстом, яким його репрезентували радянські літературознавці. Складніше визначити дилему релігійності та атеїзму щодо Лесі Українки. Віддаючи належне її духовій одержимості, Є. Сверстюк пише: “Але у своїх шуканнях доріг вона далека від культивування релігії, і світло її духовности, мені здається, можна було б порівняти зі світлом погаслої зорі, яка світить і ще довго світитиме отим самим джерелом, але зорі вже нема” [7, 225].
Щоб розглянути два Саули в українському письменстві, насамперед звернемось до відповідного тексту Святого письма. Слід зазначити, що в Старому Завіті взагалі в центрі уваги перебуває життя і діяльність трьох великих царів: Саула, Давида і Соломона, яким присвячені три Книги Царств. Саме вони складають велику трійцю, що уособлюють владу. Не зайве підкреслити, що науковці зближають біблійну постать Саула з великим імператором Суллою, який правив в Священній Римській імперії Х-ХІІІ ст.
За Біблією, Саул (випрошений, вимолений) - перший ізраїльсько-іудейський цар, що став засновником єдиного Ізраїльського царства. Помазаний пророком Самуїлом, він, отримавши ряд перемог над ворогами, завоював прихильність підданих. Однак наказ Бога знищити амалкітян, нащадків грішника Амаліка, він не виконав. З того часу Саулом оволодів злий дух, він втратив своє благородство. Лише юний музика Давид лікував його душу віртуозною грою на гуслях, але і його Саул запідозрив у прагненні заволодіти троном. Востократ збільшилась заздрість царя, коли Давид переміг у двобої велетня Голіафа і став кумиром в Ієрусалимі. Навіть віддавши молодому героєві за дружину свою доньку, Саул переживав гнітючі напади ненависті до нього і намагався вбити противника. Однак Бог не захотів, щоб Саул залишався царем ізраїльтян. У війні з філістім'янами він потерпів поразку і наклав на себе руки. А влада перейшла до його наступника Давида.
У світовому мистецтві є чимало прикладів рецепції постаті Саула. Адже, як зауважив Є. Сверстюк, “Біблійні гори для всіх великих завжди недосяжно високі й вічно манливі”. [8, 367]. Зокрема, в літературі йому присвятили трагедії і драми Вітторіо Альф’єрі, Ієгоаш, Андре Жид та ін. Живописний образ Саула створювали Рембрандт, Доре, Карольсфед, Пітер Брейгель-старший, Борис Лаврентьєв. У музиці відома ораторія “Саул" Генделя. Класичним твором про Саула вважається однойменна трагедія італійця Альф’єрі, написана 1782 року. Вона досить точно ілюструє біблійну історію, міркування головного героя над своїм призначенням та складну гаму почуттів до Давида.
Зовсім не таку мету переслідував Тарас Шевченко. Амбівалентність першого ізраїльського царя у своїй поемі “Саул" він трансформує, показуючи читачеві гротескний образ жорстокого тирана. Починається поема ідилічною картиною абстрактного мирного суспільства до утвердження монархії, коли народ був щасливий простим пастушим життям. Та коли на престолі возвисився можновладець-цар, то настала страшна епоха рабства, знущання над людьми. Саул, перетворившись із пастуха в самодержавця, “заходився царювати": з військом, законами, князями й катами, він забирає худобу й інше майно, осквернює жінок, в роботу-каторгу забирає чоловіків та дітей, “оддає благоволеньє // Своїм всеподданішим голим". Його діяльність нагадує окупанта, який поневолює власний народ: