Напередодні повстання в таємних нарадах революціонерів у квартирі К.Ф.Рилєєва брав активну участь і О.О. Бестужев-Марлінський. Він погоджувався з загальним рішенням відмовитися від присяги новому Дарю, повести за собою полки, арештувати або й знищити царя і його родину, а Росію проголосити республікою на зборах народних депутатів. У повстанні 14 грудня 1825р. О.О. Бестужеву-Марлінському належала видатна роль: він разом з братом Михайлом і Д.О. Шепіним-Ростовським (офіцерами) підняв на боротьбу солдатів Московського піхотного полка, вивів їх на Сенатську площу та вишикував у бойове каре. На площі він вів себе відважно і мужньо, поранив штиком Петербургзького генерал-губернатора М.А. Милорадовича, який приїхав на площу умовляти повстанців розійтися. Коли не з'явився до повсталих військ диктатор князь С.П. Трубецькой, а керівництво повстанням взяв на себе Є.П. Смоленський, О.О. Бестужев-Марлінський, не вагаючись жодної миті, став його помічником.
Після невдачі повстання О.О. Бестужев-Марлінський, якого розшукували царські власті, сам з'явився у парадному мундирі 15 грудня в Зимовий палац і з незвичайною сміливістю та гідністю заявив урядовцям про свою участь у Північному товаристві й повстанні, продемонструвавши цим свою повну солідарність з арештованими товаришами й презирство до самодержавства. Під час слідства він написав твір під назвою «Про історичний хід вільнодумства в Росії», де дав глибоку характеристику кріпосної Росії, придавленої деспотизмом і зграєю здирників-поміщиків та чиновників, виклав найпотаємніші причини невдоволення існуючим ладом усіх станів тогочасного суспільства.
За вироком верховного кримінального суду О.О. Бестужева-Марлінського позбавлено чинів і дворянства і засуджено по першому розряду на 20 років каторги, що була скорочена до 15 років, після чого – довічне поселення в Сибіру. Однак цар наказав відправити письменника-декабриста прямо на поселення в далекий Якутськ. У 1829р. О.О. Бестужева-Марлінського повернуто з Сибіру й заслано рядовим солдатом в Кавказький корпус, де він дослужився до чину прапорщика і загинув у бою з горцями поблизу мису Адлер. Так скінчив життя цей талановитий1 письменник і революціонер.
У Новопегровському укріпленні Т.Г. Шевченко перебував у дружніх стосунках з колишнім учасником польського повстання 1830–1831 pp. капітаном М. Мостовським, засланим на службу в Окремий Оренбурзький корпус.
Цікавий запис про Мостовського знаходимо у щоденнику Шевченка від 16 червня 1857р.: «Я много от него слышал чрезвычайно интересных подробностей о революции 1830 года». Поет назвав польське повстання «революцією», вкладаючи в це слово широкий зміст і перш за все – спрямування руху проти самодержавства. Він захоплювався мужністю і самовідданістю учасників повстання. Шевченку, мабуть, стало відомо і про те, що польські повстанці билися під гаслом «За нашу і вашу свободу!», а в перші дні переможного повстання вони виявили свою безмежну прихильність до справи, за яку боролися декабристи. Урочиста процесія в пам'ять «мучеників свободи» – п'яти страчених декабристів – вилилася у яскраву демонстрацію солідарності революційних сил Росії і Польщі.
У лютому 1855р. вмер Микола І, і Т.Г. Шевченко сподівався на амністію та звільнення від солдатської служби. Він звертався до своїх давніх приятелів В.І. Григоровича та Ф.П.Толстого з проханням допомогти йому вирватися на волю. Колишній декабрист Ф.П. Толстой, як віце-президент Академії художеств, особливо активно клопотався про визволення Шевченка.
Коронаційний маніфест Олександра IIвід 26 серпня 1856р. обмежився лише амністією декабристів і петрашевців; для решти «злочинців» пільги й полегкості могли бути надані лише на підставі відомостей про їх «спосіб думок» і поведінку, надісланих начальством.
Пройшло немало часу, поки на клопотання друзів 1 травня 1857р. вийшов царський указ про звільнення Т.Г. Шевченка від солдатської служби, але з встановленням над ним поліцейського нагляду за місцем проживання й забороною мешкання в обох столицях – Петербурзі й Москві. Першим повідомив поета про волю
М.М. Лазаревський. Зворушений цією звісткою, поет 2 липня 1857р. записав у щоденнику: «Пошли, господи, всем людям такую дружбу и такого друга, как Лазаревский».
Особливу подяку за своє визволення з солдатської служби Т.Г. Шевченко складав родині декабриста Ф.П. Толстого. Він з нетерпінням чекав тієї хвилини, «в которую я сердечною слезою благодарности омочу руку моей благороднейшей заступницы графини Настасий Ивановны и ее великодушного супруга графа Федора Петровича. О мои незабвенные благодетели! Без вашего человеколюбивого заступничества, без вашего теплого родственного участия к моей печальной судьбе меня бы задушил всемогущий сатрап в этом безотрадном заточении. Благодарю вас, мои заступники, мои избавители. Вся радость, все счастие, вся моя светлая будущность суть ваше нетленное добро, мои единые, мои святые заступники!»[10]. Так писав поет в щоденнику 22 липня 1857р. на другий день після одержання звістки про волю.
Т.Г. Шевченко вів «Журнал» з 12 червня 1857 по 13 липня 1858p., де майже щоденно викладав свої найзаповітніші думки і мрії. Цей документ має неоціненне значення для розуміння революційних поглядів великого Кобзаря. Завдяки щоденникові нам відомо про зустрічі Т.Г. Шевченка з багатьма особами, в тому числі й з декабристами.
Оглядаючись на минулі роки солдатчини і заслання, Т.Г. Шевченко писав у щоденнику: «Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назадни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего всемогущего создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенческих светлых верований»[11].Він залишився незламним революціонером і мужнім борцем, а тяжкі випробування лише загартували його волю, зміцнили переконання в необхідності дальшої боротьби проти старого ладу. З сторінок щоденника видно, що поета, як і раніше, захоплювали визвольні повстання, народні рухи, революції.
Висновки
Інтерес до ідей і тактики декабристів, а також їх дальшої долі не покидав Т.Г. Шевченка протягом усього його складного і тяжкого життєвого шляху. Заслання і десятирічна солдатська служба не зломили революціонера. Він продовжував підносити й збагачувати революційні традиції декабристів у найтяжчих умовах неволі й найпильнішого нагляду царських властей.
Дослідження зв'язків Т.Г. Шевченка з декабристами виявило, що він особисто зустрічався з дев'ятьма декабристами (Ф.П.Толстим, О.В. Капністом, О.М. Муравйовим, І.О. Анненковим, О.Д. Улибишевим, С.Г. Волконським, А.А. Бистрицьким, В.І. Штейнгелем, Ф.М. Глінкою). Зустрічі й бесіди з декабристами імпонували поету-революціонеру. Декабристи передавали естафету боротьби в руки відданих справі революціонерів нового покоління. Це символізувало наступність І нездоланність революційного руху в Росії.
Крім дев'яти особистих зустрічей і знайомств, Т.Г. Шевченку було відомо про діяльність і долю ще щонайменше тридцяти декабристів. Портрети п'ятьох повішених революціонерів (П.І. Пестеля, К.Ф. Рилєєва, М.П. Бестужева-Рюміна, С.І. Муравйова-Апостола і П.Г. Каховського) він побачив на обкладинці зарубіжного видання «Полярной Звезды» О.I. Герцена і М.П. Огарьова. Про К.Ф. Рилєєва Т.Г. Шевченко знав чимало з розповідей М.А. Маркевича. Рилєєвським духм тираноборства проникнуті рядки поеми Т.Г. Шевченка «Тризна».
З багатьох вірогідних джерел відомо, що Т.Г. Шевченко знав про декабристів братів Муравйових, М.С. Луніна, О.О. Бестужева-Марлінського, В.П. Івашова, М.І. Тургенева, М.І. Лорера, М.І. Муравйова-Апостола, О.І. Якубовича, братів Олександра і Олексія Плещеєвих, братів О.Ф. і Ф.Ф. Вадковських, З.Г. Чернишова, П.О. Муханова, І.І. Пущина, І.Д. Якушкіна, С.І. Кривцова, братів Б.А. і М.А. Бодисків, В.Л. Лукашевича, братів М.С. Бобрищева-Пушкіна і П.С. Бобрищева-Пушкіна, П.М. Свистунова, А.В. Єнтальцева. Звичайно, не всі зустрічі, особисті знайомства поета з декабристами зафіксовані в письмових джерелах, чимало документів втрачено, інших дослідникам ще не вдалося відшукати й розшифрувати. Пошуки продовжуються. Однак і виявлені відомості свідчать про постійний інтерес Т.Г. Шевченка до дворянських революціонерів. Та й декабристи, які зустрічалися з поетом, проймалися повагою до українського Прометея.
Близько до серця Т.Г. Шевченко приймав не лише долю декабристів, а й їх батьків, дружин, наречених, дітей, братів і сестер, родичів. Глибоко зацікавили поета прославлені дружини декабристів І.О. Анненкова – Поліна Гебль та В.П. Івашова – Камілла Ледантю, обидві француженки, які за своїми нареченими поїхали в Сибір і розділили з ними весь тягар каторги та заслання. А з якою увагою й ніжністю ставився Т.Г. Шевченко до нареченої декабриста П.О. Муханова – Марії Олександрівни Дорохової та дочки декабриста І.І. Пущина – Ніни, що була її вихованкою! У цих взаєминах видно всеосяжну й безмірну людяність поета. Зворушливими були зустрічі Т.Г. Шевченка з сином декабриста Є.І. Якушкіним та його дружиною, які подарували поету-революціонеру красномовні сувеніри: портрети просвітителя XVIII ст. М.І. Новикова, декабриста С.Г.Волконського і революційного демократа О.І. Герцена.
Надзвичайно широку й вічно актуальну тему «Декабристи і Шевченко» важко вичерпати одним-двома історико-літературними дослідженнями. Вона знову й знову вабитиме дослідників і читачів своєю емоціональною наснаженістю, романтичністю, незвичайністю обставин і подій, прикладом безмежної самовідданості й солідарності революціонерів у тяжкі лихоліття самодержавства і кріпосництва.