В 1979 р. вийшов посмертний збірник нарисів Уайлдера "Американські характеристики й інші есе". У них письменник прагне знайти джерела роз'єднаності й індивідуалізму як національних якостей американців. Книга не позбавлена й претензій на постановку й рішення глибинних філософських проблем, головні з яких упираються в аналітичне вивчення екзистенціального світосприймання співвітчизників письменника[18, 38].
Два останніх романи Уайлдера присвячені Америці. "День восьмий" (1967), на думку самого письменника, сходить до більше раннього твори - роману "Міст Людовіка Святого" (1927). У центрі оповідання - історія родини Ешлі. Своїми ідеалами герої протиставляються багатству й прибутку: у них на першому місці щастя й праця. Позитивні герої Уайлдера знаходять сенс життя в самовіддачі людини, спрямованості праці на служіння людям.
Уайлдер створює в романі збірний тип особистості XX в., що втілюється у фігурі доктора Гілліза. Із цим образом зв'язаний зміст заголовка роману. Теорія, проголошувана Гіллізом, розділяє історію людства на дві частини: "до" і "послу". "До" - це сім днів утвору землі й людства, передісторія становлення.
Сенсацію в американському літературному житті зробив роман Нормана Мейлера ( 1923) "Голі і мертві" (1948). У романі дані досить докладні описи армії, що стає моделлю майбутнього соціального пристрою країни[17, 39].
Книга за назвою "Оленячий парк" (1955) дає об'єктивну оцінку моральної анемії "середньої" Америки часів маккартизму. У цьому твори вперше заявлена мейлерівська концепція "хіпстера" (hipster - той, хто повалений у зневіру, подавлений морально), що поклала початок ідеології "хіпі" - героя екзистенціальної природи, людини, що спалює за собою всі мости цивілізації. Далі ці ідеї розвиваються в книзі нарисів Мейлера "Самореклама" (1959). Мейлер зіставляє хіпі з бітниками, визнаючи перших більше радикальними виразниками протесту проти соціального насильства.
Знучимим досягненням для покоління 60-х рр., епохи, коли бітники виросли в "хіпі", виявився роман "Американська мрія" (1965). Головний герой Стівен Роджек - герой війни, однокашник президента Кеннеді, що зробив блискучу кар'єру, - став відомим психологом і популярним ведучим на телебаченні. Але щось не клеїться в долі Стівена. За поверхневим успіхом усе більш чітко проступає особиста драма. Стівен переконаний у тім, що життя не вдалося. Не приносить радості подружнє життя, оскільки його дружина жагуче любить гроші й перетворює всі навколо себе у свою власність[17, 47].
Основний мотив "Американської мрії" - духовне паломництво героя, прагнення проникнути в самі затишні куточки підсвідомості. Для цього герой поринає на саме дно Нью-Йорка. Але входження героя в заповідний мир інстинктів приводить до розпаду особистості.
В останні роки вийшли романи Мейлера "Примара Харлота" (1991), "Історія Освальда" (1995), книга "Портрет Пікассо замолоду" (1995), у яких автор звертається до питань релігії й політики. В 1998 р. вітчизняний читач одержав можливість познайомитися з одним з останніх творів Мейлера - романом "Євангеліє від Сина Божого" (1997).
Проблема тотальної самітності західного інтелігента - головна тема творчості лауреата Нобелівської премії 1978 р., письменника Сола Беллоу (1914). Його перу належать романи "Пригоди Огі Марча" (1953), "Людина, що бовтається в повітрі" (1973) (у російському перекладі - "Між небом і землею"), "Планета містера Заммлера" (1973), "Дарунок Гумбольдта" (1976).
В 70-х рр. відбувається поглиблення філософських основ прози Беллоу. У романі "Дарунок Гумбольдта" він звертається до жанру притчі. Письменник ставить своєрідний літературний експеримент, як би розщеплюючи свою особистість між двома героями, літераторами, поетами - Чарли Цитрином і фон Гумбольдтом Флейшером. Цитрин пішов по стопах свого наставника Гумбольдта й почасти перевершив його[18, 45].
Написавши першу книгу, Чарли отримав популярність, що затьмарила вчителя, а Гумбольдт дорікав Цитрину в тім, що він нібито украв у нього особистість, побудувавши з особистості Цитрину свого героя. Успіх до Цитрину прийшов з постановкою на Бродвеї п'єси, написаної про міжнародного авантюриста XVIII в., що являє собою збірний образ Казакови й маркіза де Саду. Цитрин затвердив свою репутацію одного з видних американських "інтелектуалів".
У критику не затихають суперечки із приводу природи творчості Курта Воннегута ( 1922). До якого жанру належать його твори: до наукової фантастики, "чорному гумору", неоавангардизму або сатирі? Сам письменник затверджує, що його книги виросли із традицій Аристофана, Рабле, Свіфта й письменника-співвітчизника Марка Твена. Пафосом своєї творчості Воннегут близький письменникам США, що прийшли в літературу після Другої світової війни, які гостро відчувають самітність, внутрішній трагізм існування зовні благополучної людини в технократичному суспільстві[18, 116].
Стиль творів деякі критики визначають як "телеграфно-шизофренічний". Фантастика, гротеск, бурлеск, эксцентриада сплавлены в його романах з гострим сюжетом. Іронія й сатира співіснують зі зворушливими й глибокими по своїй відвертості сторінками.
В "Сніданку для чемпіонів" основною мішенню сатири Воннегута стає положення справ на його власній батьківщині. Прозаїк говорить, наприклад, що "у тій частині планети, на якій жив Двейн, будь-яка людина, що хотіла мати таку штучку (мова йде про револьвер. - С.Т.), міг купити неї в місцевої скобяної крамниці". Потрібно чи доводити, що "та частина планети" - це саме США?
Особливе місце в літературному процесі США займає негритянська література. Самий яскравий її представник Джеймс Болдуін ( 1924-1987) призвав негритянських письменників відійти від стереотипів у зображенні негра й показати у всьому щиросердечному багатстві й суперечливості особистість чорного американця. Позицію Болдуіна розділили й інші негритянські письменники, і весь їхній рух придбав назву "нової хвилі". Письменники акцентували свою увагу на моральному аспекті особистості негра, а не на тім, що було сформовано расистськими забобонами[18, 156].
Головний здобуток Болдуіна - роман "Іди й віщай з гори" (1953). В оповіданні різко протипоставлений "зовнішній мир" - мир білих людей - і внутрішній мир кожного із чорних героїв у його відношенні до світу білих. Читач знайомиться із сумною розповіддю чотирнадцятилітнього підлітка Джона Граймза про його дитинство й отроцтво в нью-йоркському Гарлемі. Пасинок у багатодітній родині, Граймз шукає любові й розуміння близьких. Неприкаяність, відчуженість від звичного сімейного оточення - такі основні причини підліткової кризи, що переживає герой. Криза підліткової свідомості заглиблюється його непростими відносинами з вітчимом, гарлемським проповідником, у якому сліпа релігія поєднується з буйним темпераментом. Вимога від близьких беззаперечної віри, невміння й небажання прощати недоліки - все це мотивує вчинки Гебрвела Граймза.
Вільям Стайрон (1925). Представник "південної школи" в американській літературі, Стайрон уже в одному з перших своїх романів "Зійди в тьму" (1951) вніс у розкриття теми похмурої спадщини рабства багато нового. У цьому твори відчувається сильний вплив У. Фолкнера, що був, по вираженню самого Стайрона, "і богом і дияволом всіх південних письменників, що випливали за ним". У фокусі оповідання - розкладання сімейства жителів півдня Лофтисов. Оббита у хворому суспільстві, Лофтисы не можуть знайти спокою, вилікувати. Існування для них - суцільний кошмар, у якому панує повна відчуженість людей друг від друга. Життя проходить повз героїв, так і не зігрівши їх. Над усіма тяжіє почуття провини, зрадництва по відношенню друг до друга[11, 192].
Роман У. Стайрона "Вибір Софi" (1979) Дж. Гарднер назвав готичним. На його думку, у цьому творі Стайрон намагався показати, як категорії абсолютного зла поширюються з південної готики на увесь світ.
Джон Апдайк ( 1932). Американський прозаїк, поет, есеїст і драматург, Джон Апдайк належить до того післявоєнного покоління письменників США, які прийшли в літературу, маючи університетські дипломи й солідну філологічну підготовку. Об'єкт його зображення - життя інтелігенції, добре йому знайомого "середнього класу"[18, 83].
Перший великий шедевр - "Ярмарок у богадільні" (1959), де дія відбувається в будинку для людей похилого віку. Його мешканці бунтують проти свого директора, стурбованого соціологічними вишукуваннями. Притулок для старих, зображене в романі, - не безрадісний холодний будинок дікенсовьских часів. Це палац із ротондою й шпилями, оточений зеленими гаями. Ідеї високої рафінованої духовності втілені в образі дев'яностолітнього патріарха Джона Хука, що викликає інтерес у жінок і повага в чоловіків. Проблематика роману виявляється в міркуваннях Джона Хука про різницю між теїзмом і вірою. Сліпа від народження Елізабет Хейнеман запитує керуючого Коннера про те, прозрів чи сліпий, виявившись у царстві Божому. Сам Коннер міркує про щиросердечні узи, які міцно зв'язують його з підопічними. Тиха музика висловлюваних уголос і невимовлених думок становить неумолчный, глибоко емоційне тло першого роману Апдайка.