По-справжньому Апдайк заявив про себе в романі "Кролик, біжи" (1960). Соціальне тло в романі - Америка кінця 50-х. Це поки ще країна, що не знала "масового суспільства", ні бунтів молоді, ні "сексуальної революції"[17, 52].
Герой роману - "середній американець", 26-літній Гарри Энгстром на прізвисько Кролик, фахівець із реклами кухонних приналежностей. Колись Кролик Энгстром був класним спортсменом, "зіркою" шкільного баскетболу. Тепер подвиги його юності забуті, і він почуває себе застряглої на узбіччі.
Кролик - характерний соціальний тип, породжений "наляканими п'ятидесятими", - значне художнє відкриття письменника. Батько сімейства, Кролик випробовує неясне невдоволення своїм побутом і іноді відправляється в "перегони". Знання мети своїх учинків недоступно Энгстрому. Його перша вилазка здається й зовсім ірраціональною. У голові в Кролика лише одне бажання - добратися до теплої Мексиканської затоки, а там видно буде. Тільки після повернення додому в його свідомості виникає більш-менш певне пояснення його тяги до "втеч". Все минуле тьмяне життя добромисного обивателя представляється йому сумою примітивних рефлексів, візерунком, складеним поверхневими подряпинами, що не проникають у сутність буття.
У романі "Ззовні" (1968) Р. Сукенік навмисно руйнує характер, сюжет, створює фрагментарну композицію. Героєм твори стає абстрактна людська маса. Люди кудись ідуть, вони повинні бути напружені й обережні, оскільки в руках у них - динаміт. Потім виявляється, що ніякого динаміту і, що атмосфера страху, ненависті, що є реакцією письменника на зовнішнє середовище, існує лише в уяві творця.
Джонові Барту (1930) належить відоме висловлення: "Правда літератури полягає в тому, що факт є фантазія, „зроблена" історія є модель світу. Але володіння роману ширше, ніж Англія й Франція, разом узяті". Питання про співвідношення правди й вимислу, ілюзії й реальності так чи інакше ставляться у всіх творах письменника[16, 83].
На перше місце в сучасній американській літературі вийшла творчість Томаса Пінчона (1937), автора декількох розповідей і трьох романів. Примітно висловлюється про творчість Пінчона Джон Барт, називаючи його "літературою виснаження". "Зникнення", "ентропія" - кінцевий висновок, сутність всіх його творів. Передати зміст творів Пінчона майже неможливо. Фрагментарність сюжету, дискретність простору й часу, відсутність зв'язків між героями - основні риси його прози[16, 85].
В 60-х рр. термін "постмодернізм" починає всі частіше з'являтися на сторінках літературознавчих журналів. Деякі дослідники вважають автором цього терміна американського дослідника І. Хассана. Але стаття І. Хау "Масове суспільство й постмодерністська література" була опублікована значно раніше, ніж І. Хассан почав друкувати свої роботи, - ще в 1959 р.
Через два десятки років термін "постмодернізм" піддався вже більше глибокому переосмисленню. "Постмодернізм" визначався І. Хассаном як "модерністське руйнування форми до того ступеня, коли виявляється під сумнівом сама ідея форми, і цей сумнів вимагає переосмислити всі художні засоби". Постмодернізм трактується відомим літературним теоретиком як "мистецтво мовчання, порожнечі, смерті, що створює свою мову недомовок, двозначності, словесної гри", тобто зближається з неоавангардом. Твори авторів, у тім або іншому ступені схильних до постмодерністського відтворення життя, найчастіше читаються як комедія абсурду, "чорний гумор", божевільна пародія й балаган[16, 92].
За словами М. Бредбері, "під широким прапором постмодернізму зібралися такі строкаті явища, як театр абсурду, французький „новий роман", американський „новий журналізм", усілякі напрямки в живописі"[16, 95]. Але при цьому виділяються нові якості, характерні, на його думку, для всього перерахованого конгломерату шкіл і плинів: "злиття авангардизму, що продовжує традиції модернізму й сюрреалізму, з елементами масової культури й контркультури"[16, 95]. Найбільш видний внесок початку 80-х рр. в американській літературі - роман Уолтера Ебіша ( 1931) "Наскільки це по-німецькому" (1981), що за багатьма ознаками можна віднести до постмодерністського. Герой роману Ульріх Харгенау приїжджає в якесь німецьке місто, побудований на місці колишнього концентраційного табору. Сама назва міста несе важливе значеннєве навантаження - Брумхольдштейн. Це беллетрізоване ім'я філософа, навчання якого багато в чому схоже з філософією Хайдеггера, що претендовали на проникнення в суть речі.
Джек Керуак американський письменник головний герой строкатого й дотепер слабко вивченого покоління beat (бітників), автор романів, поетичних збірників і есе. Людина, що визначила на багато років уперед естетику інтелектуальної контркультури.
Найвідоміший твір Керуака - На дорозі (1951, уперше видане в 1957), було написано за три тижні в скаженому темпі. Стимулом до зміни стилю стало спілкування письменника з Нілом Кесседі. Втілений ідеал бітництво, письменник і містик, "грішник, розпусник, безбожник", він, сам того не відаючи, наштовхнув Керуака на думку про створення адекватного контр-культурному світогляду невимушеної мови. Без зупинок друкуючи на рулоні паперу для телетайпа й не вносячи виправлення, Керуак створив щось нове, що не мало прецедентів у світовій літературі. Свій метод він нарік "спонтанним листом". Звідси випливає й небажання вертатися до роботи з текстом після написання, і рваний, синкопований ритм - суцільні тире. Та й саме слово beat, будучи функцією дієслова, означає ще й "відбивати ритм". Склад уподібнюється подиху, асоціації фіксуються в первісних формах.
Також, необхідно зазначити, що творчість Хемінгуея стала визначальною для нового покоління письменників, які об'єдналися в загальну школу "нової прози", - К.Маккалерса, Ю.Уетлі, Т.Капоті, Р.Морріс.
Підсумовуючи, можна сказати, що моральні шукання, поломництво до правди, до свого внутрішнього "я" завжди перебували у фокусі творчості письменників післявоєнного періоду - Дж.Апдайка, Н.Мейлера, С.Беллоу, Дж.Д.Селінджера, У. Стайрона.
Підсумовуючи можна виділити, найбільш видатних американських письменників ХХ століття таких як: Дж.Керуак, Т.Уайлдер, Н.Мейлер, К.Воннегут, Дж. Болдуін, В.Стайрон, Дж.Апдайк, Р. Сукенік, Дж. Барту, У. Ебіш та інші.
В американській літературі XX століття традиційно виділяють два покоління письменників, що міцно ввійшли в історію не тільки своїми властиво літературними працями, але й тим величезним впливом, що вони зробили на спосіб життя й свідомість своїх співвітчизників. Мова йде про "загублене покоління" двадцятих і про "розбите покоління" п'ятидесятих років. Лідером першого прийнято вважати Ернеста Хемінгуея, автора знаменитих романів "И сходить сонце", "Прощай, зброя!", "По ккому дзвонить дзвін". Центральною фігурою "Beat Generation", або просто бітників, в очах громадськості став Джек Керуак.
Навряд чи, втім, варто намагатися штучно зблизити цих авторів. Якщо в них і є щось загальне, то воно полягає не в стилі, філософії або вихідних установках; скоріше, подібність між ними можна побачити в енергії, широті розмаху й творчій волі, привівшої одного до переоцінки колишніх цінностей, скепсису, песимізму й, в остаточному підсумку, самогубству, а іншого - до мрії про людину, здатному на вільне вираження своїх почуттів, думок, на незалежність суджень і дій. Саме ці якості дозволили книгам обох письменників стати тим, що найчастіше позначається не дуже виразним слівцем "культовий". Про це ще в 1957 році в "New York Times" писав Гилберт Мілштейн. Називаючи роман Хемінгуея "И сходить сонце" "завітом" усього "загубленого покоління", Мілштейн пророкував, що й "На дорозі" Керуака призначено стати свого роду "завітом" "розбитого покоління"[44, 56].
Уперше спроба простежити зв'язок і відмінності "розбитого" і "загубленого" поколінь була почата в 1952 році, коли в "New York Times Magazine" вийшла стаття Джона Клеллона Холмса "Це Розбите Покоління". Торкаючись цієї теми, Холмс пропонує цікаві порівняння, підходячи до питанню не тільки із серйозністю критика, але й із чуттям письменника - на той час він одержав досить широку популярність після публікації свого роману "Іди!".
Втім, стаття Холмса цікава, насамперед, тим, що з неї широка публіка довідалася про існування "розбитих". Письменник малює тут "колективну особу" нового покоління, виявляючи в ньому риси й дівчини, що знаходить заспокоєння в палінні марихуани, і молодого копірайтера, що розслаблюється випивкою, і юнака з Лос-Анджелеса, що бавиться російською рулеткою. У підсумку, однак, виходить не фізіономія п'яниці або чокнутого, як можна подумати, а "світла, урівноважена, реалістична, багатообіцяюча" особа[32, 117].
У своїй статті Холмс намагається охарактеризувати покоління бітників у цілому, виділити в ньому якісь унікальні риси. Чи правильно це? Хіба можна повісити на покоління табличку з однієї або двома визначальними написами? Звичайно, немає. Втім, це цілком розуміє й Холмс, говорячи, що "будь-яка спроба привісити ярлик до цілого покоління не може виявитися вдалою"[32, 120].
Це тим більше вірно, що бітники, по суті, не були статичним явищем. За десять або п'ятнадцять років, що пройшли з моменту першої зустрічі Джека Керуака з Алленом Гінзбергом і Вільямом Берроузом у середині сорокових років до періоду найвищої популярності бітників, покоління нових літераторів зуміло не тільки усвідомити, але й переосмислити свою роль. Почавши із протистояння істеблішменту, багато бітників не змогли довго залишатися на узбіччі громадського життя, відмовитися від політичної активності або викладання в університетах. Так, наприклад, Гінзберг присвятив життя боротьбі за цивільні права й зумів стати мільйонером, продаючи свої поетичні збірки.