Як зауважує Г. Аврахов зустріч Лесі Українки з Сергієм Мержинським була невипадковою: його рекомендував поетесі П.Тучанський – на той час один із активних діячів Київського союзу боротьби.
Розмови з С. Мержинським, його жива зацікавленість літературою, творчістю самої поетеси, полум’яна революційність, «альтруїстична захопленість» зробили на поетесу великий вплив. «Було в цій людині багато такого, що відповідало її ідеалу. Разом з щирою приязню, дружбою, - як пише Г. Арвахов, - прийшло й хвилююче почуття любові» [1, 171]. Цей бентежний стан душі майстерно відтворено в вірші «Імпровізація», написанім в 1897 році.
Ліричний герой прагне того, що явно йому не під силу: хоче приспати серце, яке пробуджується до кохання. Художній ефект досягається аналогічністю доказів: довкола все живе коханням : дерева і квіти нагадують стосунки закоханих, навіть «темний камінь і той освіжається посмішкою на пестощі «білявої хвилечки», - тільки серце поетеси мусить спати:
Спи, моє серце! Нехай там у гаю
Квіти гранати палкі розцвітають…
[28, І, 156].
Розділ ІІ. «Багатогранність інтимної лірики Лесі Українка»
Для лірики Лесі Українки, зокрема інтимної, залишається в силі думка, що треба шукати в творах поета не автобіографії, а такого чогось, «що не його одного обходило б». Поетеса прагнула створити цілу гаму переживань молодої людини, що хвилюють кожного – своєю особливою щирістю, інтимністю, правдою і глибиною ліричного переживання.
Темою кохання поетеса прагнула розкрити характер свого ліричного героя, його душевний стан не як моментальний, одноразовий сполох почуття (що властиво ліричний окремій поезії), а в русі багатомірно, у змінах психологічних відтінків.
В інтимній ліриці Лесі Українки є й сторінки особливі, надзвичайно суб’єктивні і болючі. Це поетичний відгомін жорстоких ударів долі, спричинених смертю людини, про яку могла сказати: «Він створений для мене» [24, 180]. І хоч як уникала письменниця автобіографізму в художній творчості й була надзвичайно стримана у вираженні інтимних почуттів, все ж ці сторінки живої любові, пов’язані з постаттю С. Мержинського, не могла не прорватися в поезію.
Присвячена С. Мержинському лірика, сторінка за сторінкою, рядок за рядком, розкриває перед нами глибоку душевно драму Лесі Українки, яка закінчилась трагічно.
Також можна вважати, що поетеса малює світ живої природи, що, подібно людині, відчуває нагу кохання, прагне зазнавати любовних утіх. Квіти граната – «мов поцілунки рубінових уст», подихи вітру в лаврових заростях – «наче зітхання нагі», розквітла магнолія схиляється до красеня кипариса, «як молода до свого нареченого», рухлива «хвилечка» несе коханому каменю «пестощі, любощі, сяєво срібнеє». Поетеса тут вказує на природу як на збудник сердечного непокою, але читач повинен розуміти це глибше: таке хвилююче сприйняття природи саме по собі є похідним, воно лише відбиває напружений стан особи у серці якої загорілося полум’я великої любові, звідси та виняткова емоційність троп і їх неждана, хоч і виправдана миттєво великим почуттям любові, можуть видатись яскраво банні квіти граната за поцілунки рубінових уст, тільки жагуче закохане око здатне помітити любовні пестощі морської хвилечки з прибережним каменем…
Як зауважує поетеса: одна лише поява розквітлих у серці героя любовних почуттів не вичерпує змісту вірша. Йдеться також про принципи дій, при характер відносин між закоханими, про саму суть кохання як такого. Світ природи дає поетесі повні аналогії до різнорідних людських взаємин. Одні, як, наприклад, лаври, свої інтимні стосунки «любо ховають од світа цікавого», інші, як пишна магнолія та кипарис, з коханням не криються: їх почуття наскільки щирі, настільки й відверті. Треті, подібно білявій хвилечці й прибережному каменю, раді з того що їх відносини взаємно збагачують обох, конче потрібні їм для існування. Героїня твору не завершує вибір, але увага акцентується на останньому: любовні сторонки лише тоді мають сенс, коли вони взаємно необхідні, збагачують, а не окрадають душу.
Коли С. Мержинський від’їхав з Ялти, поетеса дбайливо оповиває вірші орієнтальним серпанком, дотримується строгої локалізації всієї система троп, уводить окремі вислови з східних мов, подає забарвлені в місцевий колорит окремі деталі обстановки та побуту. [1, 171].
Можна зважити на глибину асоціативних зразків від’їзд коханого, розлука з ним, уподібнюється заходу сонця. Близькість зіставлених категорії дає право переміщати їх ознаки:
Геть понад морем, над хвилями синіми
В’ються, не спиняться чаєчки білії
До тебе мають шукати на безвісті,
Любий мій, мрій мої бістрокрилії?
[28, 1, 151].
Переміщений з образом «чайок» на образ «мрій» епітет «бистрокрилії» метафоризується, живописує складне і багатогранні поняття.
Ознайомлення з чорновим рукописом «Східної мелодії» показує, як багато працювала над цім твором Леся Українка. Її не задовольняють перші – ліпші ходові вислови банальні тропи. Знову й знову перекреслює вона написане, змінює структуру рядка, вилучає цілі строфи. Поетеса вважала що її твір є мелодія: це справді тужний спів, що йде від самого серця.
Однак зверхня простота, прозорість символів не зашкодили поетесі наснажити їх змістом, широким простором, для розміркувань. Чому, наприклад, зрощений кипарис має бути віщим над усі мінарети? Чи не йдеться тут про духовну міть героїні, що ставить свої почуття, свою вірну любов над усі можливі пересуди, над усі можливі писані та не писані закони пануючої моралі. Чи не є цей образ втіленням боротьби, що нею завжди жила, одухотворялася поетеса? У цьому зв’язку привертають увагу такі легко закресленні в чорновому рукопису строфи:
Різні тепер нас моря заколихують,
Помежи нами країни просторії,
Щож розлучило нас? Хвиля противная,
А чи тумани морські не прозорії…
Весло, стерно і вітрила могутнії
Можуть боротися з хвилею кожною.
Яснеє світло на щоглі запалене
Світить зорею у тьмі переможною
[28, І, 168].
Рядки ці багато чого додають до характеристики героїні. Хай їй не до кінця зрозумілі справжні причини розлуки (може коханий не мав змоги розкрити їх до кінця), але вона має сили, готова боротися, а не тільки сумувати й плакати над кипарисом. Її рука спроможна тримати стерно, орудувати веслом, кермувати вітрилом. Для неї не страшна ні «хвиля противна», ні «тумани морські непрозорії». Боячись бути багатослівною, Леся Українка вилучила ці строфи, втіливши все сказане тут в одному місткому поетичному символі. Так поступають генії.
Відвідання С. Мержинським Гадяча в липні 1898 року і зв’язані з цім розмови про поезію, про покликання митця, стали імпульсом для створення вірша «Порвалася нескінченна розмова»
У вірші все зрозуміле й ясне без автобіографічних коментарів, але зачинна строфа примушує задуматись. Про яке слово так дошкульно вразливе для поетеси, йде мова? Звідки така гостра, неждана метафора: «Від одного слова розкрилася в душі моїй струна»?
С. Мержинський, виявляючи турботу про поетесу, мабуть, порадив їй менше працювати, щадити свої скромні сили і снагу. Ймовірність такого здогаду підтверджує пізніший лист поетеси до сестри: «У тебе знайшовся завзятий союзник в лиці Сергія Костянтиновича, в кожному листі Сергія Костянтиновича нагадується мені щоб слухала твоїх докторських порад і не писала принаймні по ночах, коли вже зовсім залишити не можу. От вороги літератури!» [21, 211].
Це була звична для С. Мержинського ніжна турбота за поетесу а не знецінення літератури як фактора суспільної боротьби (С. Мержинський навпаки завжди був великим прихильником літератури).Розуміючи щирість і доброзичливість подібних порад, Леся Українка не могла не відчувати і їх дошкульності: письменницька діяльність була основною сферою її громадсько-політичної активності, а слово – «єдиною зброєю» в боротьбі. Поза літературною творчістю вона не мислила свого існування. Її вислів: «Коли пишу, то живу» був не просто дотепним афоризмом, який вона любила повторювати: в ньому – душа поетеси. Відібрати право писати, в її розумінні, означало позбавити життя. У цьому, як нам здається, суть метафоричного вислову, що його мі процитували вище [1, 170].
Леся Українка знаходить майстерні поетичні засоби для втілення образа коханого, відтворення трагічно безпорадного стану, фізичного вгасання людини, що не відцвівши зів’яла. На основі запахових вражень зачину («Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами») за аналогією твориться змістово і емоційно вагомий перефраз: «ти, мій бідний, зів’ялий квіте».Поетеса замикає таким чином коло асоціацій.
Вразливість на запахи листів у одному разі є мірою настроєності героїні на хвилю коханого, здатністю відчувати його подих на відстані. «Легкі, тонкі пахощі» бентежать душу не самі пособі, а лиш тим, що «невідборонно нагадують» лихі передчуття. Зрештою важно сказати чи справді репродукують листи запах зів’ялих троянд, чи тільки промовляють до серця більше ніж сказано словами.
Пізніше поетеса скаже про другу частину свого витвору, що в ний дуже зростає емоційне напруження, загострено звучать трагічні ноти. Це досягається вживанням подвійних звертань, введенням цілого ряду запитальних слів, що творять наскрізну інтонацію схвильованого запиту. Кожен вислів тут ніби супроводжує тужлива мелодія, а весь твір нагадує життєствердний моцартівський реквієм.
Здається, неможливо було б викласти таку гамму почуттів, таке буяння пристрасті не те що розміряними рядками строго метричної форми, але й розмаїтим верлібром. Незайвим буде нагадати, що українське народні голосіння характеризуються саме речитативною формою.
Твір «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами» поетизує самовіддану жертовно любов, спроможну протистояти випробуванням долі, а в разі невідворотності трагедії – ділити горе як і щастя, з коханим. Чи ж треба говорити на папері такі щиросерді слова, але й бути вірною їм до кінця.